Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Зміни результативності господарювання України в контексті загальносвітових тенденцій

Зміни результативності господарювання України в контексті загальносвітових тенденцій



Україна, як і більшість інших країн величезного Євразійського регіону на переломному етапі кінця XX століття, як вже відзначалося раніше, опинилася у складній ситуації, а точніше – в гострому кризовому стані. Хаос горбачовської “перебудови” (1985-1990 рр.) завершився економічним і політичним розвалом загнилої тоталітарної системи. На її уламках за ідеологічною допомогою з-зовні сформувалася «нова» модель переходу до системи так званої «ринкової економіки» з невизначеним ступенем її досконалості і якісних властивостей. До того ж, трансформаційні процеси розпочалися, на жаль, з неефективних методів приватизації, застосування механізму руйнівного гіперінфляційного шоку, відмови держави від регулювання соціально-економічних процесів. І це каталізувало безпрецедентний в умовах мирного періоду спад виробництва ВВП і НД, промислової і сільськогосподарської продукції, продуктів харчування і товарів широкого вжитку. Криза дев’яностих років охопила також сферу послуг, науку, освіту, культуру, охорону здоров’я тощо.
Внутрішні національні ринки, будучи не збалансованими, зреагували на ці події неадекватно. Спочатку різко загострилася їх товарна дефіцитність, створивши відповідний вакуум, в який негайно поринули іноземні конкуренти з масою своїх залежалих товарів, далеко не кращих за якістю і рівнем вартості, що не знаходять збуту на західних ринках. Ринкова лібералізація, в свою чергу, відкрила шлюзи для їх вільного проникнення на ринки постсоціалістичних країн, використовуючи здебільшого методи нездорової конкуренції – хабарництво, спекуляцію і шахрайство. Так українське товаровиробництво опинилося без власних традиційних ринків, що докорінно підірвало відтворювальні процеси.
Зовнішня торгова експансія має для будь-якої країни двоякі наслідки. З одного боку, вона примушує підприємців і державу Дбати про конкурентоздатність своїх підприємств і товарів, а з Другого, – одночасно загострює дефіцитність інвестиційних можливостей, падіння обсягів капіталовкладень, збільшуючи лаг освоєння новітніх технологій. Тим самим ініціюється відплив капіталів за кордон, посилюються інтереси до розвитку короткострокових спекулятивних оборотів, минаючи складну, досить ризиковану і економічно невизначену в наших сучасних умовах стадію виробничого кругообороту. В результаті заморожується виробниче капіталотворення. Держава перетворюється у сировинний придаток розвинених країн. Вони ще більше збагачуються на нееквівалентному товарообміні – купівлі дешевої сировини і продажу дорогих готових виробів. Механізм збіднення відсталих і залежних країн при одночасному збагаченні економічно міцних спрацьовує безвідмовно.
Розрахунок на стимулювання активізації приватного підприємництва шляхом штучної інтервенції паперових грошей, як показав наш власний досвід, призводить до прямо протилежних наслідків. Інфляційні кошти і цінні папери не тільки не викликають інтересу до високопродуктивної праці, підприємництва, оновлення і розвитку товаровиробництва, а, навпаки, гасять ці інтереси, стримуючи прогресивні зрушення. Державне управління і регулювання, яке зводиться лише до здійснення монетарної політики, штучно звужує конституційні функції держави, здійснення нею цілеспрямованої створювальної політики щодо виходу з економічної кризи, переходу в стадію нормального прогресивного розвитку.
Не може не викликати занепокоєння проблема соціальної дестабілізації. Про це яскраво свідчить суттєве падіння реальних доходів і рівня життя переважної більшості (близько 80%) населення. Воно стало гірше харчуватися, одягатися, забезпечувати себе житлом і медичним обслуговуванням, викликаючи загострення демографічної кризи. Зменшується народжуваність і збільшується смертність. Скорочується середня тривалість людського життя. Прямо протилежна тенденція у групі небувало збагатілої (переважно криміногенним шляхом) порівняно невеликої меншості ( до 7%) загальної чисельності населення. Соціальне розшарування в Україні перейшло всі припустимі норми і економічні показники оцінки результатів господарювання. Ціна ринкових, а точніше -антиринково-бартерних реформ, як і прогнозували неупереджені вчені і аналітики, виявилася занадто високою, підштовхуючи суспільство до соціальних катаклізмів.
Якщо ж врахувати, що внутрішній ринок останнім часом після певної його стабілізації знову перетворився в гостродефіцитний тепер уже не товарів, а грошей, тобто відбуваються ринкові коливання з однієї крайності в іншу, то стає зрозумілим: увійти у збалансований ринок нам швидко не вдасться. Про це свідчить також загострення кризи платежів на всіх рівнях банківсько-фінансової та господарської діяльності. Ця криза прийняла глобальний характер, штучно загальмувавши темпи нормального економічного кругообігу і господарювання. Тепер уже, з другого боку, паралізовано ринок і відтворювальний процес. Бартерні угоди, далекі від ринкових відносин, не врятовують становища. Заміна дефіциту товарів на дефіцит грошей ні на йоту не наближує нас до високоефективної ринкової економіки. Посилання на негативні впливи тіньової економіки і тіньових ринків на платіжну дисципліну і грошовий обіг, безумовно, доречні.
Проте не лише вони, а головне – відсутність належних регулюючих функцій і механізмів держави, її банківсько-фінансової, бюджетної, податкової, страхової та інших систем породили цю небувалу ринкову неврегульованість і економічний параліч. Останні й є головною причиною тінізації, загальної деформації і дестабілізації економіки, розвитку криміналізації суспільства, корупції і злочинності. Спроби державної влади взагалі не втручатися в соціально-економічні процеси нічого доброго не дають. Вони тільки підривають політичні, правові і економічні підвалини держави. Не випадково майже всі країни колишньої радянської імперії після 12 років невдалих трансформаційних процесів продовжують перебувати у стані глибокого занепаду. Прогресивні зрушення не стали для них переважаючими, що стримує не тільки національний, а й загальносвітовий прогрес. Чим більша група країн знаходиться в кризовому стані, який не компенсується економічним зростанням груп розвинутих країн і країн, що розвиваються, тим нижчими стають темпи загальносвітового розвитку.
Незважаючи на бурхливі темпи науково-технологічного і організаційно-управлінського прогресу останньої чверті XX сторіччя, розрив між бідністю і багатством збільшується. Нерівномірність розвитку між групами країн не скорочується. Величезна група відсталих країн окремих континентів вже перетворилася у сировинні придатки і знаходиться у ”борговій ямі” У порівняно невеликої купки економічно могутніх країн, які мають найвищий науково-технічний і економічний потенціал, найвищу продуктивність праці, виробничу і ринкову ефективність, залишивши далеко позаду всі інші країни – постачальники штучно здешевлених трудових та інтелектуальних ресурсів.
За даними міжнародної статистики середньорічні темпи приросту ВВП за період 1991-1995 рр. складали по всіх країнах світу 2,7%, в тому числі: по групах індустріальне розвинутих країн -1,6%, країн, що розвиваються – 5,7% ( з них країни Африки – 1,6%). країни Азії – 8,1%, а країни західної півкулі – 2,9%. Таким чином. рекордні темпи зростання забезпечили так звані “азіатські тигри” з найвищою щільністю населення, високоінтенсивним використанням трудового і сировинного потенціалу. Вони зростали втричі швидше середньосвітових і в 5 разів швидше країн індустріальне розвинутих та країн Африканського континенту. До речі, темпи економічного зростання двох останніх груп країн за ці п’ять років знизилися вдвічі проти попереднього (1986 – 1990) п’ятиріччя.
Ці групи з прямо протилежними рівнями розвитку, без сумніву, за різних причин і діючих факторів, хоча й зростали, але під дією переважно уповільнюючих факторів, загальмували відповідно темпи всього світового розвитку – з 3,6 до 2,7%. І це припадає в основному на групи індустріальне розвинутих країн, які, скоротивши інвестиційні ресурси, негативно вплинули на загальносвітовий розвиток, особливо на розвиток країн Африканського континенту. В той же час менш економічно залежні країни Азіатського континенту прискорили темп свого середньорічного зростання з 7 до 8,1% 120, ставши світовими лідерами за цим важливішим оціночним критерієм. У той же час загострення економічної кризи в Євразійському просторі колишнього СРСР, призвело до абсолютного і відносного спаду в ньому національного товаровиробництва приблизно вдвічі. І це негативно вплинуло на темпи світового прогресу.
Проте, загальновідомо, що як не важливі оціночні критерії темпів зростання ВВП, головне полягає в досягнутому рівні розвитку, виробництві обсягу і якості продукту і доходів на душу населення, ступені використання ресурсного потенціалу, його ефективності, досягнутого рівня віддачі інвестицій та поточних витрат, продуктивності праці. Економічно розвинуті країни досягли у дев’яності роки виробництва ВВП в розрахунку на душу населення від 18 до 25 тис. американських доларів (тут і далі в цінах 1990 р.). Світовим лідером у цьому залишалися СІЛА (1994 р. -23,18 тис. дол. на душу населення), але в цьому ж (1994) році на перше місце вийшла Японія – 24,89 тис. дол. ВВП на душу населення. В той же час Китай, при середньорічних темпах зростання 11,7%, досяг лише 0,48 тис. дол. ВВП на душу населення, або 2,1% рівня США, Індія відповідно 0,39 тис. дол. і 1,7%. Нігерія, при середньорічних темпах зростання 2,9%, досягла рівня 0,33 тис. дол. ВВП на душу населення, або 1,4% рівня США. Бразилія, при середньорічних темпах зростання 2,4%, мала у тому ж 1994 р. 2,99 тис. дол. на душу населення або 12,9% рівня США, а Мексика відповідно – 2,7%, 1,26 тис. дол., 5,4%. Країни аутсайдери виробляють ВВП на душу населення всього приблизно від 100 до 400 доларів і, природно, знаходяться у жалюгідному економічному стані. Вони не мають можливості гідно оплачувати працю, оновлювати і відтворювати національне товаровиробництво, очікуючи час від часу гуманітарної допомоги від групи багатих країн.
Україна, за даними національної статистики, виробила у 1996 р. номінального ВВП на суму 80,5 млрд грн. , що при 51,3 млн. чол. населення , дорівнювало надушу населення 1,57 тис. грн., або 850 ам. дол. за курсом кінця 1996 р. Проте, за даними Європейського центру макроекономічного аналізу, обсяг ВВП в номінальному обчисленні був дещо меншим – 78,1 млрд. грн. або 1,52 тис. грн. чи 830 ам. дол. на душу населення. Якщо ж врахувати те, що Євроцентр, поряд з обчисленням номінального показника, розраховує і рівень реального ВВП (з врахуванням і інфляції), то ситуація виявляється гіршою. Реальний ВВП, за цими підрахунками, складає всього 52,5 млрд. грн. , або 28,5 млрд. ам. дол. На душу населення в Україні припадає 560 ам. дол. реального ВВП, наближаючись за цим показником до групи економічно відсталих країн, хоча вона ще й не опинилася в аутсайдерах.
Кожній країні доводиться обирати, виходячи з стартових рубежів, знань і умінь результативно діяти, матеріальних і фінансових ресурсів, створювальну стратегію і тактику. Вони повинні бути спрямовані на пізнання і подолання внутрішніх суперечностей, що породжують прогресивні і регресивні тенденції. багатство і бідність, добро і зло, інтеграцію і дезинтеграцію. політичні, соціальні та національні протиріччя. Господарські і економічні успіхи досягаються лише в єдиному створювальному руслі загальнодержавної політики. В ній немає місця прагненням різних гілок влади і численних відомств здійснювати свою власну політику в корпоративних або особистих інтересах. Подібна політика здатна тільки остаточно розвалити економіку України. Питання стоїть зараз так, – або загострення політичної боротьби за владу і подальший економічний занепад, або концентрація зусиль і ресурсів на досягнення економічної стабілізації та прогресивного розвитку. Іншого не дано.
На мій погляд, необхідно негайно спрямувати всю економічну політику держави в створювальне русло, забезпечувати формування найбільш ефективних господарських структур, незалежно від форм власності і господарювання. Треба послідовно трансформувати економічну систему в напрямку структурної переорієнтації економіки під збалансованість мінливої ринкової кон’юнктури, соціальну спрямованість, випуск конкуренто- і експортоздатного національного продукту. Саме це і є фундаментальною основою створювальної ринкової діяльності. Держава на те й існує, щоб регулювати та управляти соціально-економічними процесами, банківсько-фінансовою діяльністю, бюджетною, податковою, кредитною і фінансовою політикою в загальнонаціональних інтересах зміцнення і розвитку країни.
Для цього необхідно:
а) законодавчій гілці влади закріпити, а виконавчій – забезпечити практичну реалізацію вже визначених загальнодержавних програм з пріоритетним розвитком енергетичного, агропродоволь-чого і технологічного комплексів, щоб забезпечити енергетичну, продовольчу і технологічну безпеку країни, вийти з конкурентоздатними національними товарами на внутрішні і зовнішні ринки;
б) спрямувати діяльність всієї банківсько-фінансової системи обличчям до економічної стабілізації і зростання, надійного фінансово-кредитного обслуговування не лише своїх безпосередніх клієнтів (юридичних і фізичних осіб), а й всього ринкового середовища, макро- і мікроекономічного відтворювального процесу. Без цього ніякого «економічного чуда» не відбудеться. Саме по собі проголошення вільного ринку, до того ж з торгівлею переважно іноземними товарами, нічого не відрегулює, як сподіваються на це деякі архіреформаторські романтики і архіринкові авантюристи. Тут потрібні, перш за все, активна інвестиційна та інноваційна діяльність, економічний інтерес до розвитку підприємництва не лише окремих бізнесменів, а всього українського народу в швидкому здійсненні високоефективних економічних трансформацій, базуючись на наукових принципах сучасної організації, жорсткого управління (менеджменту), самовідтворення фондів нагромадження і споживання, на всіх рівнях макро- і мікроекономіки. Інакше кажучи, економічна, банківсько-фінансова, внутрішня і зовнішня політика держави, її стратегія і тактика мають бути підпорядковані розв’язанню ефективних ринкових перетворень, переходу суспільства під надійним державним управлінням і регулюванням у новий якісний стан активного капіталотворення, розв’язання ініціативи у великому, середньому і малому бізнесі;
в) подолати штучно створену кризу платежів, яка заблокувала весь процес відтворення і економічного кругообігу. Уряд має відрегулювати співвідношення в русі таких найважливіших макроекономічних показників, як обсяги і структура ВВП з обсягом і структурою грошей і цінних паперів в економічному кругообігу. Це одна з першочергових функцій держави, без чого взагалі неможлива економічна стабілізація. Саме цією проблемою особливо ретельно займаються уряди і банківські структури економічно розвинутих країн світу. Оптимальна монетаризація ВВП – одна з вирішальних умов стабілізації ринкової кон’юнктури. Вибухове зростання дебіторської і кредиторської заборгованості є ознакою прояву економічної неврегульованості, дестабілізації і паралічу виробничих інтересів, стимулів до високопродуктивної праці і підприємництва. Неврегульованість обігу грошей і цінних паперів з товарним обігом є також ознакою економічної некомпетентності владних структур, що відповідають за механізм економічного регулювання;
г) налагодити постійну акумуляцію інноваційних ресурсів з усіх джерел їх надходження (внутрішніх і зовнішніх), при законодавчому введенні жорсткого порядку їх використання тільки за призначенням – на розробку і реалізацію відповідних інвестиційних програм і проектів в строки, обумовлені бізнес-планами з проектною окупністю інвестицій та поточних експлуатаційних витрат кожним господарем-підприємцем. Немає ніяких інших методів структурної трасформації економіки, крім чіткої системи організації і управління інвестиційними та інноваційними процесами. Починаються вони з фаз наукового пошуку, технологічного і економічного обгрунтування, проектування за критерієм вибору перспективних конкурентоздатних технологій, при одночасному забезпеченні проектів відповідними фінансовими і матеріальними ресурсами для спорудження нових, або модернізації діючих об’єктів та введення їх в експлуатацію. Цю загальновідому схему інвестиційної та інноваційної діяльності необхідно вкладати в жорсткий часовий графік організації і контролю виконання, завершуючи його оцінкою кінцевої результативності. Саме до цього й зводиться процес ефективних економічних перетворень. Він супроводжується обов’язковим маркетинговим прогнозуванням і моніторингом ринкової кон’юнктури з відповідною корекцією дій регулюючого механізму в напрямку спрямування підприємництва в прогресивне русло структурних і якісних зрушень, досягнення збалансованості ринкових пропозицій з платоспроможним споживчим попитом;
д) ввести принципово нову концепцію і правові основи формування і регулювання доходів і витрат державного, регіональних і місцевих бюджетів, заклавши в їх основу баланс економічних інтересів загальнодержавних, регіональних і місцевих, ефективного економічного управління і ринкового регулювання, виходячи з відповідної ієрархії інтересів і потреб. Не менш важливе значення має подолання економічної анархії, під виглядом демократизації суспільного життя, в формуванні і використанні доходів держави, з одного боку, з такими її важливішими сферами як державне управління, наука, освіта, охорона здоров’я, культура, оборона країни тощо, а з другого, – формування доходів підприємницьких структур, які б забезпечували нормальний процес відтворення. Крім того, треба більш обгрунтовано вирішити питання про формування фондів соціального утримання. Все це органічно пов’язане з темпами і обсягами економічного зростання, результативністю експортно-імпортної діяльності, участю всіх без винятку суб’єктів господарювання і бізнесу в економічному зміцненні держави і розвитку ефективного товаровиробництва.
Саме тому поділ у формуванні фондів нагромадження і споживання між державою і підприємцями має бути оптимальним, забезпечуючи максимальний простір для самовідтворювальних і обігових процесів на мікро- і макрорівнях. Вирішальні стимулюючі функції виконують при цьому політика цін і заробітної плати, реальних доходів громадян, платоспроможність споживачів, що формують місткість ринків. Вони повинні бути достатньо високими, щоб підштовхувати відтворювальну активність, прагнення людей працювати високопродуктивне і високоякісно. Ніякі інші заходи не зможуть замінити дію цього каталізуючого фактора економічного зростання. Низькі рівні оплати праці і місткості ринків паралізують товаровиробництво. Другим вирішальним фактором, як уже відзначалося, виступають інвестиційні нагромадження і використання їх за призначенням на технологічне і організаційне оновлення та відтворювальні процеси. Вся система державних, господарських і ринкових регуляторів, особливо в фазах виходу економіки з кризи, її стабілізації, пожвавлення і зростання повинна забезпечувати вирішення цієї головної проблеми – стимулювання і нагромадження, як основи прогресивних зрушень.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)