Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки (монографія) (Попович) скачати онлайн-> 4.2. Місце інституту латентності злочинів у інфраструктурі детінізації економіки 4.2.1. Теоретико-методологічний рівень розробки проблем латентності злочинів в Україні та за кордоном

4.2. Місце інституту латентності злочинів у інфраструктурі детінізації економіки 4.2.1. Теоретико-методологічний рівень розробки проблем латентності злочинів в Україні та за кордоном



Перші розробки проблем латентності злочинів у колишньому СРСР з’явились наприкінці 60-х – початку 70-х років, у яких висвітлювались лише деякі її аспекти [61, 59]. З того часу написано досить багато. Разом з тим, публікації з проблем латентності злочинів ще й зараз мають дискусійний характер. Причому дискусії ведуться не тільки щодо розробки методів визначення обсягів латентної злочинності, моніторингу її трансформаційних змін чи визначення найбільш ефективних засобів попередження, а й з приводу меж і змісту предмета відносин, що має діалектично, з урахуванням завдань та його етимології, охоплювати поняття “латентні злочини”.
Проблеми співвідношення реальної (фактичної) злочинності, виявлені і зареєстровані у зарубіжних країнах, розроблялись ще у XIX столітті такими вченими-кримінологами, як А. Кетле, Феррі, Р. Майд-Сміт, Е. Реснер, сучасними – Л. Радзиновичем, К. Кайзером та іншими. Розробки зазначених авторів і дослідження з цього приводу в колишньому СРСР, а сьогодні – у країнах СНД, показує, що дискусія стосовно визначення змісту поняття “латентна злочинність” не припинилась [46; 48; 61; 137; 138].
Основні варіанти змісту поняття “латентна злочинність” можна поділити на такі групи: “невиявлені та невідображені в обліку кримінальні діяння” [46, 22–23]; “приховані злочини від одного з компетентних органів” – А.С. Шляпочніков, Г.І. Забрянский та ін [137].
Б. Холиста у зміст поняття “латентність” включає 4 групи злочинів за такими ознаками: перша – злочини, невідомі поліції; друга – злочини з невстановленим злочинцем; третя – розкриті злочини, за якими не винесено звинувачувального вироку; четверта – коли не всі злочинні діяння відображені у звинувачувальному акті [46, 22–23]. Схожа позиція В.Г. Танасевича, І.Л. Шраги, Я.В. Орлова, які виділяють кримінологічний, криміналістичний і процесуальні аспекти латентної злочинності [138].
Акутаєв Р.М. виділяє 3 групи латентних злочинів: “природно-латентні”, “штучно-латентні” і “суб’єктно-латентні”, поділяючи перші – на 4 групи злочинів, другі – на 2, до яких включає і третю категорію, тобто суб’єктно-латентні злочини [137, 79–87].
Наш співвітчизник А.А. Ковалкін вважає, що “в основу дефініції латентної злочинності не можна покласти ознаку “відомості” злочину, оскільки суспільна небезпечність діяння не змінюється від його відомості чи невідомості” [137].
Аналізуючи наведені ознаки змісту поняття “латентна злочинність” різних авторів, слід наголосити, що їх можна звести до наступних варіантів.
У деяких випадках враховують лише ознаку, “невідомість злочину компетентним органам” (Забреневський Г.І., Шляпочников А.С.), в іншому підкреслюється ознака “неврахування злочину в кримінальній статистиці та його розкриття” (А.А. Ковалкин), в останньому (Актуаєв Р.М. та інші) в поняття “латентність” включають усі три ознаки разом, тобто і “невідомість”, і “незареєстрованість”, і ознаку “нерозкриття злочину”. У деяких випадках справедливо робиться наголос на тому, що “кримінальна юстиція щодо латентних злочинів бездіяльна; особи, які їх вчинили, залишаються поза сферою впливу даної системи” [48, 14].
Саме цей аспект, зазначений В. Кудрявцевим, на наш погляд, є основним завданням, яке може бути вирішено за допомогою інструментарію, що містить поняття “латентні злочини”. Якщо вести мову про закладення методологічної основи в систему пізнання феномена “латентність”, додержання семантики (етимологічного змісту) цього поняття, визначення структури і рівня завдань, що природно можуть бути вирішенні в межах зазначеного поняття, то зміст предмета або параметри охоплення проблемних питань слід обмежити тільки елементами “невиявлені злочини” та “виявлені, але не зареєстровані”, тобто “укриті” злочини. Бо, вкладаючи в склад “латентних” так звані “суб’єктно-латентні”, тобто нерозкриті злочини:
− по-перше, ми змішуємо різні складові двох однорівневих категорій, які за своєю природою мають притаманний їм до певної міри різний рівень завдань (див. схему на рис.1);
− по-друге, у процесі боротьби зі злочинністю перше завдання інституту “латентності” полягає в тому, щоб факти злочину були виявлені і зареєстровані. Інакше, як підкреслює шановний В. Кудрявцев [48, 14], “кримінальна юстиція щодо латентних злочинів стає бездіяльною”, а відповідно, настає і основний наслідок від невиявлених та незареєстрованих злочинів – особи, що їх скоїли, залишаються на волі і скоюють нові злочини. Вирішення проблем щодо виявлення і протидії приховуванню злочинів є основним завданням, притаманним інституту латентності злочинів. Ця притаманність зазначеного інституту віддзеркалюється в тому, що він має свої методи й засоби, здатні за своєю природою усунути ті чи інші фактори, що сприяють латентності (наведений поглядстане більш зрозумілим, якщо подивитися на мотиви латентності, зазначені в пунктах 1.1–1.5 та 2.1–2.7 схеми на рис.1). Ці методи можуть перекликатися з методами, притаманними категорії “нерозкриті злочини” (хоч без особи чи з наявною, тобто встановленою особою, що скоїла цей злочин), але змішувати категорії “латентні” і “нерозкриті злочини” не можна.
Щоб усвідомити, що злочин не розкритий, його спочатку треба принаймні виявити (незалежно з особою чи без особи) і зареєструвати, тобто ввести в поле впливу кримінальної юстиції. Це і є основним завданням інституту латентності, в межах якого можливо розвивати методи і притаманний йому кримінологічний інструментарій, покликані внести свій особистий вклад в процес боротьби зі злочинністю, а саме: з одного боку – розвивати систему виявлення та реєстрацію злочинів, а з іншого – вдосконалювати процесуальну процедуру, спрямовану на протидію укриттю злочинів на всіх етапах боротьби зі злочинністю – від етапу надходження інформації про злочин, її реєстрації до проведення попереднього чи судового розслідування злочинів. У контексті процесуальної етапності боротьби зі злочинністю та діалектики відносин, що охоплюються поняттями “латентні” і “не розкриті” злочини, останні вже не є латентними, оскільки вже “попали в поле впливу кримінальної юстиції”. Після їх виявлення і реєстрації в процесі боротьби зі злочинністю наступає черга застосування методів, притаманних інституту “розкриття злочинів”, тобто закінчився етап виявлення і реєстрації злочинів і починається процесуальна процедура збору і розслідування доказів щодо встановлення обставин скоєння злочинів та осіб, причетних до них. Правовий режим процесу дізнання, попереднього та судового розслідування також свідчать про саме таке співвідношення понять “латентні” і “нерозкриті злочини”.
Отже, віднесення зазначеними вище авторами “виявлених”, “зареєстрованих”, але “не розкритих злочинів” до категорії латентних (latentis – схованих), тобто “невиявлених і незареєстрованих”, з погляду семантики поняття латентності, є ще й алогізмом.
Разом з тим, реєстрацією злочинів не завершуються завдання, які покликані вирішувати інститут ”латентності”, оскільки з причин корупції чи інших мотивів (наведених у схемі) виявлені і зареєстровані злочини на будь-якому етапі їх розкриття можуть “перетекти” в категорію “укритих”, тобто незареєстрованих латентних злочинів, і, таким чином, вийти за межі впливу кримінальної юстиції.
По-третє, саме вищенаведені ознаки поняття “латентні злочини”, тобто “невиявлені і незареєстровані” злочини, є однорівневими з категорією “виявлені і зареєстровані злочини”. Категорія останніх, тобто виявлених і зареєстрованих злочинів, є родовим поняттям для “розкритих” і “нерозкритих” злочинів, а відповідно останнє, тобто “нерозкриті злочини”, поділяються на такі, де особа, що їх скоїла, відома або така особа не встановлена. У процесуально-правовому значенні “розкриті злочини” – це такі, де особа не просто відома, а стосовно неї винесено звинувачувальний вирок чи прийняте інше законне рішення, які набрали законної сили.
Виходячи з однорівневості категорії “латентні” (тобто невиявлені і незареєстровані) злочини і категорії “виявлені” і “зареєстровані” злочини, ми можемо вивести таку формулу: НЗ + УЗ = ЛЗ, де НЗ – невідомі злочини, УЗ – укриті злочини, тобто відомі, але не зареєстровані злочини, ЛЗ – латентні злочини. Однорівневу категорію “Латентним злочинам” можна вивести за такою формулою: НеРЗ + РЗ = ВЗЗ, де НеРЗ означає нерозкриті злочини, РЗ – розкриті злочини, ВЗЗ – виявлені і зареєстровані, тобто вже нелатентні злочини. А в цілому формула ЛЗ + ВЗЗ буде дорівнювати ФЗ і відобразить зміст поняття “фактична злочинність” (ФЗ).
Таким чином, тільки в такому випадку формула А.А. Ковалкіна [137, посібник, стор. 15]: ЛЗ = ФЗ – ЗЗ, (тобто “Латентна злочинність дорівнює фактичній мінус зареєстрована злочинність”) буде повністю відповідати змісту завдань інституту “латентна злочинність” у контексті структури кримінально-правового і процесуального режиму відносин, що ми розглядаємо. Інакше, за змістом пояснень ознак латентності А.А. Ковалкіним та іншими вищезазначеними авторами, можна дійти висновку, що категорія “нерозкриті злочини” у формулі Ковалкіна А.А. (ЛЗ = ФЗ – ЗЗ) буде врахована двічі, один раз – у субстанції ЛЗ (латентна злочинність), другий – в субстанції ЗЗ (зареєстрована злочинність).
За нашим розумінням, родовим поняттям, а отже, найбільш значним за обсягами, є “фактична злочинність” (ФЗ), однорівневими складовими якої є латентна злочинність (ЛЗ), а також виявлена і зареєстрована категорії злочинності (ВЗЗ). Кожна із зазначених категорій має не тільки однаковий, тобто паралельний рівень, а й свою самостійну структуру та похідну від них природу і похідний від цієї природи режим кримінально-правових і процесуальних відносин. Кожна група цих відносин має: притаманну їй структуру, рівень завдань; причинно-мотиваційні детермінанти і далеко не схожі, за рівнем етапів боротьби зі злочинністю, предмети проблем та методи їх вирішення, які ми можемо застосувати, спираючись на наведені нами вище категорії (див. схему рис.4.1).
У межах категорії “латентні злочини” ми можемо розробляти методики виявлення “невідомих”, тобто “природно-латентних” злочинів, а також “штучно-латентних” (відомих відповідним органам, але з різних причинно-мотиваційних факторів незареєстрованих, тобто укритих злочинів). Специфіка методів виявлення і усунення цих причин та умов латентності злочинів і буде першим етапом у досягненні кінцевої мети всієї боротьби зі злочинністю – покарання злочинця. Без розробки проблем цього специфічного етапу боротьби зі злочинністю неможливо підійти до іншого рівня (етапу) розробки методів, притаманних кожному з етапів, у загальному процесі досягнення кінцевої цілі – встановлення осіб, які скоїли той чи інший злочин, розкриття злочину та покарання злочинця. Як позначалось вище, на шляху до визначеної цілі – від отримання інформації про злочин до виконання вироку – буде багато моментів, коли за допомогою процесуальної процедури – порушення справи, її розслідування і розкриття з тих чи інших протизаконних причин, може виникнути ситуація, за якої виявлений і зареєстрований злочин може дійсно “перетекти” до масиву незареєстрованої, тобто укритої категорії латентних злочинів. При цьому не виключено, що, паралельно з укритим злочином, загальний масив латентних злочинів поповнять також корупційні чи інші протизаконні діяння, які, практично, завжди супроводжують факти укриття злочинів. Системно-методологічне відслідковування таких процесів (наведених у пунктах 4.5, 4.6 схеми) шляхом визначення, дослідження й усунення причинно-мотиваційних факторів за допомогою структурно-логічної класифікації таких ознак є частиною методології, що має враховуватись при розробці системи протидії латентним злочинам, зокрема тієї їх частини, що сприяла процесу укриття злочинів.
Враховуючи специфіку нашого дослідження, ми можемо обмежитись цією досить загальною, стосовно всіх етапів розкриття злочинів, і достатньо детальною характеристикою щодо методології визначення, відслідковування напрямів і, притаманних цьому етапу боротьби зі злочинністю методів у системі протидії феномена латентності, наведених у схемі логіко-структурного аналізу та причинно-мотиваційних ознак класифікації латентних злочинів, їх місця у загальному масиві фактичних злочинів (рис.4.1).
Запропоновані логіко-структурний та причинно-мотиваційний методи класифікації детермінант латентності, притаманного їм визначення і моніторингу напрямів протидії латентній злочинності можуть стати також підґрунтям для більш ефективного застосування існуючих методів виміру обсягів латентної злочинності. Справа в тому, що методи оцінки обсягів латентної злочинності передбачають аналіз надвеликих масивів різноманітної, різнорівневої і різнопрофільної інформації. Класифікація цієї інформації за причинно-мотиваційними ознаками, притаманними тим чи іншим джерелам формування масиву латентних злочинів, дає можливість “відсіяти” непродуктивні джерела інформації, більш точно визначити продуктивні підвиди інформаційних потоків та коло потенційних носіїв відомостей про латентні злочини. Це, з одного боку, зменшує масив інформації, яка при відсутності або неврахуванні запропонованої нами методології може потрапити під опрацювання, а отже – непродуктивне витрачання часу, а з іншого – дає можливість цілеспрямовано, з меншими витратами, відпрацьовувати саме ті підвиди й носії інформації, які за специфічними ознаками причинно-мотиваційних детермінант є потенційними джерелами формування масиву латентної злочинності.
Більше того, логіко-структурний та причинно-мотиваційний методи класифікації джерел латентних злочинів дають нам можливість, залежно від специфіки мотивів чи джерел інформації, які зумовлюють ці мотиви, визначати найбільш ефективні методи дослідження того чи іншого сегмента латентної злочинності.
Всю інформацію про латентні злочини Ковалкін А.А [137, 46] поділяє на об’єктивну – ту, що відображена в різних документах, та суб’єктивну – носіями якої є фізичні особи, які знають про скоєні і незареєстровані, тобто латентні злочини.
Визначаючи той чи інший потенційно-продуктивний масив інформації про латентні злочини в регіоні, місті, селі, галузі, підприємстві – відповідно до потенційної продуктивності джерел інформації, визначаються й методи їх вивчення. Це може бути аналіз різноманітних документів, опитування, анкетування, спостереження, економічний та правовий аналіз фінансово-господарської діяльності та ін. Ці та інші методи дослідження в основному застосовуються комплексно, а в певних випадках, залежно від специфіки джерела й носія інформації про латентність, – і окремо.
У науковій літературі методи дослідження латентної злочинності поділяють на 2 групи (див. Акутаєв Р.М.) [137, 57]. Перша група включає прийоми та способи дослідження, що дають можливість судити про розміри латентної злочинності та про латентність окремих видів цієї категорії злочинів. До цієї групи належать такі методи: довірча бесіда; інтерв’ювання; анкетування; експертні оцінки; огляд віктимізації населення; контент-аналіз матеріалів преси та інші.
Другу групу методів дослідження умовно називають оперативно-слідчою. Вона охоплює сукупність методів виявлення укритих злочинів. Це такі методи: інформаційно-порівняльного аналізу; перевірки чи вивчення відмовних матеріалів, закритих, призупинених та інших справ.
Стосовно злочинів у сфері економіки, зокрема з питань оподаткування, застосовують підгрупу методів економіко-правового чи, дещо вужче, економіко-кримінологічного аналізу.
Враховуючи однакову природу латентної злочинності та “підпільного сектора” тіньової економіки, значна частина методів визначення обсягів тіньової економіки також може застосовуватись для оцінки розмірів латентної злочинності. На цих питаннях ми більш детально зупинимося нижче.
Перш ніж перейти до розгляду особливостей проблем, найбільш враженою латентністю категорії злочинності – злочинів у сфері еко-номіки та у сфері податкових відносин – необхідно визначити похідне від вищенаведеного дослідження – поняття латентних злочинів. Обґрунтованим вважаємо визначення Акутаєвим Р.М. двох складових латентної злочинності: “природно-латентні” та “штучно-латентні” злочини. З огляду на аргументи, наведені вище, не доречним вважаємо віднесення цим же автором до категорії латентних так званих суб’єктно-латентних (зареєстрованих, але не розкритих) злочинів.
До першої групи, тобто природно-латентних, належать “невідомі злочини”, до другої, тобто штучно-латентних – відомі, але не зареєстровані, тобто “приховані злочини”. Тому, згідно з вищенаведеними аргументами та діалектикою кримінально-правового процесуального режиму і рівня завдань, вирішення яких може бути здійснено в межах інституту “латентні злочини”, крім прихованих злочинів (на рівні надходження інформації про них), об’єктивним також є включення до складу штучно-латентних тих злочинів, які були виявлені, зареєстровані, але в процесі їх “відсіву” на етапах “порушення”, “розслідування”, “судового розгляду кримінальної справи” та “винесення вироку” незаконно були відказані або закриті за пунктом 1.2 ст. 6 КПК України (відсутність події та складу злочину), за ч. 2 ст. 7 КК України (малозначні діяння), ч.1 ст. 50 КК України (зміна обстановки та пов’язана з цим втрата діянням суспільної небезпеки), тобто ті справи, які в повному обсязі містять склад злочину і ознаки “прихованих злочинів”.
Поряд з цим, невиправданим є віднесення до категорії “штучно-латентні” злочини так званих суб’єктно-латентних, тобто “нерозкритих” злочинів, у т. ч. і тих, де невідома особа, що скоїла злочин, оскільки, як ми показали вище, за своєю природою, семантикою, правовим режимом та процесуальним статусом “нерозкриті злочини” не можуть включатися ні до складу “невідомих злочинів” (НЗ), ні до прихованих злочинів (ПЗ). Як згадувалося вище, “нерозкриті” злочини – це є самостійна, дещо нижча за рівнем, але не менш важлива категорія, ніж інститут латентних злочинів. Вона входить до однорівневого, паралельного (з інститутом латентних злочинів) інституту “виявлених і зареєстрованих злочинів”. Категорія “нерозкриті” злочини має свою власну природу, самостійну конструкцію правового режиму і процесуального статусу, рівень завдань та методи їх вирішення.
Більше того, нерозкриті злочини без особи не можуть бути включені до складу прихованих чи невідомих латентних злочинів не тільки з огляду на семантику цих понять, а й у зв’язку із структурною природою процесуальних відносин, що виникають під час спроби виключити їх з масиву реєстрації. Якщо до їх реєстрації, тобто до порушення кримінальної справи, є багато, певною мірою “безвинних“, менш небезпечних для суб’єкта “приховування” варіантів приховування злочинів (див. причинно-мотиваційні фактори на схемі (рис. 4.1) під пунктами 1.1–1.5 і 2.1–2.7), то виключення з реєстрації “нерозкритих злочинів без особи”, як правило, пов’язане з прямим ризиком суб’єкта приховування злочину, оскільки ці його дії можуть кваліфікуватись як “службовий підлог”, халатність. Ще більш ризикова ситуація для суб’єкта приховування злочину, коли з реєстрації виключаються “нерозкриті злочини, де особа відома”, оскільки в таких справах при нескладному аналізі документів можна встановити незаконні рішення прийнятого у зв’язку з корупцією працівника правоохоронних органів, що виносить постанову про незаконне закриття, припинення чи інше протиправне рішення щодо кримінальної справи, а відповідно, виключення з обліку зареєстрованого злочину.
Крім того, якщо врахувати ту обставину, що в першій категорії нерозкритого злочину особа, яка його скоїла, невідома, тобто відсутня, то ініціювати укриття такого злочину практично нікому. Певною мірою, суто теоретично залишається мотив щодо переведення цієї категорії злочинів у розряд латентних з метою регулювання рівня злочинності чи розкритості злочинів. Але ці питання з меншим ризиком, як правило, вирішуються на стадії надходження інформації про злочин, і значно складніше це зробити, коли було порушено, а отже, і зареєстровано кримінальну справу, вона потрапила в систему і відповідну цій системі інфраструктуру відомчого і прокурорського контролю, тобто в поле впливу кримінальної юстиції.
Таким чином, наведені структурна природа ознак та аргументи щодо різного статусу латентних та нерозкритих зареєстрованих злочинів, інші докази, які характеризують латентні злочини, дають підстави вважати, що латентна злочинність – це не виявлена або не зареєстрована у відповідному органі кримінальної статистики частина фактичної злочинності, яка, згідно зі своєю причинно-мотиваційною природою, формується з джерел, притаманних “природно-латентним” (невідомим) злочинам, або з “штучно-латентних” джерел шляхом укриття злочинів на всіх етапах їх виявлення, розслідування та розкриття, а також засудження злочинця чи його притягнення до іншого виду відповідальності, передбаченого законом.
Таке визначення поняття “латентна злочинність”, на наш погляд, не тільки відображає його структуру, діалектичну природу, кримінально-правовий і процесуальний режим відносин, що охоплюються цим поняттям, цілі та межі його завдань, а й створює передумови щодо відслідковування потенційних джерел поповнення масиву латентних злочинів у динаміці їх змін. Саме ці елементи інструментарію поняття “латентні злочини” мають стати першим етапом визначення науково-методологічної основи для цілеспрямованого усунення причин та умов, що сприяють зростанню латентної злочинності, протидії укриттю злочинів на всіх етапах їх виявлення, розслідування та розкриття, а також засудження злочинця чи його притягнення до іншої відповідальності, передбаченої законом.
Більш детально весь масив методологічного потенціалу та кримінологічного, криміналістичного, кримінально-правового, процесуального, організаційно-управлінського, оперативно-розшукового інструментарію і механізмів, що він містить, може побачити фахівець-професіонал на схемі логіко-структурного аналізу причинно-мотиваційних ознак класифікації латентних злочинів у контексті загального масиву фактичної злочинності (див. схему).
4.2.2. Співвідношення латентної злочинності та тіньової економіки
На загальному фоні глобалізації тіньового капіталообороту, що зумовлює зростання криміногенного потенціалу в сфері суспільно-економічних відносин, податкові правопорушення і кримінальні ухилення від оподаткування займають значне місце серед економічних злочинів. У комплексі такі злочини і правопорушення на сучасному етапі тінізації відносин стали одним з основних джерел тіньової економіки і накопичення капіталів протиправного походження, оскільки пронизують практично всі сфери суспільно-економічних, організаційно-управлінських і цивільно-правових відносин. Постійне збільшення кількості зареєстрованих підприємств, зокрема і фіктивних, виникнення професійних груп, що займаються відмиванням коштів незаконного походження через фіктивні структури – конвертаційні центри, їх скоротечна ліквідація чи реорганізація не дозволяє організовувати ефективний контроль за фінансово-господарською діяльністю, обчисленням та сплатою податків та інших обов’язкових платежів. Із зазначених та ряду інших причин, на яких ми зупинимося нижче, податкові злочини мають високий рівень латентності.
Так, у 1998 році Державна податкова служба України (далі ДПС) здійснювала контроль за діяльністю 693,6 тис. підприємств, установ і організацій усіх форм власності (239,1 тис. у 1991 р.), з них 651 тис. платників основних видів податків та зборів, а також за діяльністю 927,3 тис. платників, громадян-підприємців (128 тис. у 1991 р.). При цьому, в 1998 році проведено документальних перевірок на 51,5 % (335 тис.) підприємств, з яких у 64,9 % випадках (217,3 тис.) встановлено порушення податкового законодавства. Із 305,3 тис. перевірених громадян-підприємців порушення податкового законодавства встановлено у кожного другого [23, 89–90].
Статистичні дані свідчать, що становлення податкової системи України супроводжується динамічним збільшенням виявлених податкових правопорушень. Так, за даними Головного управління податкової міліції ДПА України, у 1997 році за статтею 148-2 КК було порушено 8 973 кримінальні справи, що на 89,9 % більше, ніж у 1996 році. У 1998 році органами податкової міліції порушено 10 378 кримінальних справ та протокольних проваджень, що на 15,7 % більше, ніж у 1997 році. З моменту створення слідчих підрозділів податкової міліції (з 19 лютого по 31 грудня 1998 року) для розгляду до суду направлено 2 181 кримінальних справ і протокольних проваджень, закрито провадженням 1 734 справи. Окрім виявлення ухилень від сплати податків, було виявлено 1 482 факти скоєння інших злочинів (ст. 148-5 КК України – шахрайство з фінансовими ресурсами, ст. 148-4 КК – фіктивне підприємництво, ст. 172 – службовий підлог, ст. 167 – халатність). Оперативними підрозділами податкової міліції у 1998 році було встановлено 18 116 суб’єктів підприємницької діяльності, які розшукувались за несплату податків.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки (монографія) (Попович)