Головна Головна -> Підручники -> Підручник Адміністративне право України (В.Б. Авер'янов) скачати онлайн-> § 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування

§ 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування



У Законі України “Про державну службу” від 16.12.1993 р. (ст. 1) державні службовці визначаються як особи, що займають посади в держених органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. Структура будь-якого органу складається із взаємозв’язаних посад, що визначають службове місце і становище учасників управлінських відносин. Посада є первиною клітинкою, вихідною організаційно-структурною одиницею державного органу.
Організаційно-правова форма органу держави залежить від формально визначеного змісту його діяльності, і таке формальне визначення можливе тільки через закріплення за конкретними посадами в органі певних прав і обов’язків, тобто їх правового статусу. Саме тому діє правило: не посада підбирається під конкретну особу, а людина за своїми діловими, професійними, адміністративними і моральними якостями — під відповідну посаду. Хоча ефективність реалізації закріплених за даною посадою повноважень прямо залежить від якостей того, хто обіймає цю посаду.
Отже, повноваження державних службовців визначаються цілями і завданнями управлінської діяльності, залежать від призначення органу, його місця у системі управління, а в кінцевому підсумку — від адміністративно-правового статусу посади, яку обіймає службовець.
Відтак адміністративно-правовий статус службовців державних органів безпосередньо відображає закріплений як у законодавчих актах, так і в інших правових документах — положеннях, статутах, рішеннях тощо — статус відповідних посад в органах виконавчої влади та апараті інших державних органів.
Прийнято виділяти статус:
а) допоміжного (технічного) персоналу;
б) спеціалістів;
в) посадових осіб;
г) представників адміністративної влади.
Діяльність допоміжного персоналу пов’язана з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін. Як правило, вони не визнаються державними службовцями.
До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. їх посади не пов’язані з керівною діяльністю і не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки (наприклад, викладач Української Академії державного управління при Президентові України приймає іспити і виставляє оцінку).
До посадових осіб належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. їх дії, пов’язані з виконанням цих функцій, завжди спричиняють юридичні наслідки, оскільки створюють юридичні акти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.
До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби та ін.). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за вчинені адміністративні правопорушення. При виконанні службових повноважень вони майже завжди є посадовими особами.
Адміністративно-правовий статус службовців органів місцевого самоврядування визначений у Законі України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.
Органи місцевого самоврядування не входять до кола державних органів. Про це свідчить і порядок їх створення, і відсутність підлеглості один одному, і встановлений порядок матеріально-фінансового забезпечення, проходження служби в цих організаціях тощо.
Водночас якщо проаналізувати їх адміністративно-правовий статус, завдання, функції, взаємовідносини з державними органами, то можна говорити про особливий статус цих утворень громадян, який значною мірою наближається до статусу державних органів, передусім місцевих державних адміністрацій. У зв’язку з цим слід навести ознаки, що свідчать про зазначену близькість.
– Обласні та районні ради як органи місцевого самоврядування представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідних областей, районів та контролюють їх виконання. Виконання ж державних і регіональних програм згідно зі ст. 119 Конституції України забезпечують місцеві державні адміністрації.
– Аналіз закріплених у чинних законах завдань і функцій органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій дає змогу зробити висновок, що по шістнадцяти позиціях вони збігаються повністю, а по дванадцяти — частково.
– Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, здійснення яких фінансується державою у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передання органам місцевого самоврядування відповідних об’єктів державної власності.
– Органи місцевого самоврядування наділені правом делегування місцевим державним адміністраціям окремих своїх повноважень, і навпаки.
– Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходної частини бюджетів місцевого самоврядування. Якщо витрати органів місцевого самоврядування виникли внаслідок рішень органів державної влади, то вони компенсуються державою.
– 3 питань здійснення органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
– До прийняття Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” на службовців органів місцевого самоврядування поширювались положення Закону України “Про державну службу”. Служба в органах місцевого самоврядування не є державною, але вона не може прирівнюватися і до служби в недержавній сфері, а саме — в об’єднаннях громадян — з огляду на те, що у держави зовсім інші стосунки з місцевим самоврядуванням, ніж з об’єднаннями громадян. Достатньо констатувати факт, що на рівні Закону України врегульовано правовий статус службовців органів місцевого самоврядування, чого не зроблено щодо жодного з громадських об’єднань, що діють відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян”.
Отже, служба в органах місцевого самоврядування має розглядатися як самостійний вид публічної служби. Вона не повинна ототожнюватись як з державною (незважаючи на те, що категорії і ранги службовців органів місцевого самоврядування встановлені за зразком для державних службовців), так і зі службою в недержавній сфері — об’єднаннях громадян.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Адміністративне право України (В.Б. Авер'янов)