Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічна історія України і світу (Лановик) скачати онлайн-> 4.3. Індустріалізація сільського господарства

4.3. Індустріалізація сільського господарства



Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.
У 50—60-х роках сільськогосподарське виробництво зростало повільніше, ніж інші галузі, середньорічні темпи становили 2,6 %. Обсяг виробництва в загальному в усіх економічно розвинених країнах збільшився на 65 %.
Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. До другої світової війни його загальний середній рівень становив близько 34 %. Після війни цей показник знизився до 27 %, у 1968 p. — до 20 %. У США, Великобританії зайнятість населення у сільському господарстві зменшилась в 2, у ФРН, Франції, Японії — в 3 рази.
Протягом 60-х років площа сільськогосподарської землі в США збільшилася в 2 рази, у Великобританії, ФРН зменшилася відповідно в 1,4 і 1,7 раза, у Франції стабілізувалася.
Посилилася концентрація виробництва. Кількість ферм лише у 60-х роках зменшилася у США на 27 %, Великобританії — 22, ФРН — 39, Франції — 17 %. Поступово вони перетворювалися на сучасні підприємства. Однак зберігалися і сімейні ферми.
Протягом 50—60-х років у розвинених країнах основою сільського господарства були фермерські господарства, які реалізовували продукцію на ринку.
Найбільшої концентрації виробництва досягли США. Підприємства з обсягом продукції понад 100 тис. дол. на рік і активами в 1 млн дол. наприкінці 60-х років становили 4,1 % загальної кількості підприємств і виробляли 47,4 % товарної продукції. В основному вони спеціалізувалися на вирощуванні овочів і м’ясному тваринництві. Однак типовою була ферма з обсягом товарної продукції не менше ніж 20 тис. дол. на рік.
В американському сільському господарстві поширилася оренда землі. Кількість фермерів — повних власників землі становила 62 %, на їхню частку припадало 35,3 % сільськогосподарських угідь. Переважно землю орендували господарства з обсягом річної товарної продукції понад 40 тис. дол.
Великими власниками землі в США були монополії, деркава. За переписом 1954 p. банкам, страховим компаніям, монополіям належало 40 % фермерських земель. Майже 1/4 землі контролювалася за допомогою іпотечного кредиту. У державній власності перебувало 364 млн га землі, або 40 % загальної земельної площі країни.
У сільськогосподарському виробництві США з’явилися акціонерні підприємства, їх було менше ніж 1 % загальної кількості ферм. Вони зосередили 7 % угідь і виробляли 8 % товарної продукції.
У ФРН у 1947—1949 pp. окупаційна влада провела аграрну реформу. За законом про земельну власність було перерозподілено 178,5 тис. га землі, або 1,3 % сільськогосподарських площ.
Земельна реформа в Японії 1947—1949 pp. передбачала примусовий викуп державою землі, що здавалася в оренду, а також більше ніж 1 га. Продаж здійснювався під наглядом земельних комітетів. Плата за землю регламентувалася і виплачувалася державними облігаціями. Потім землю перепродували селянам за низькими цінами. До 1949 p. було продано 1,63 млн га землі. В оренді залишилося 13 % землі. Виникло понад 400 тис. селянських господарств. Частка селянської власності на землю збільшилася з 31 % в 1941 p. до 70 % в 1955 p. Для реалізації реформи в 1952 p. було прийнято закон про сільськогосподарські угіддя, який встановлював контроль за ринком землі.
У сільському господарстві Японії головною галуззю за часткою у валовому продукті було рослинництво. За вартістю продукції (60—70 %) провідна роль належала тваринництву, що розширилося на основі м’ясного і молочного скотарства, птахівництва. Рослинництво значною мірою стало кормовою базою тваринництва, пристосовувалося до його потреб. Почали більше вирощувати овочевих та технічних культур. Зросла врожайність зернових.
В економічно розвинених країнах ефективність сільського господарства досягалась за рахунок інтенсифікації. Використовувалися досягнення науково-технічного прогресу. Розвивалися механізація, електрифікація, хімізація виробництва.
У США ще на зламі 40—50-х років було впроваджено повну механізацію обробітку грунту. Наприкінці 60-х років повністю було механізовано збирання зернових, картоплі, коренеплодів, збирання кормових культур на силос і зелену масу, на 90 % — збирання бавовни, на ЗО—50 % — овочів і фруктів. Зменшилась кількість техніки, що застосовувалась у сільськогосподарському виробництві, але при цьому зросли її потужність та універсальність. У Великобританії, Японії широко застосовувалися монокультиватори (мала механізація).
Широко впроваджувалася хімізація. За кількістю добрив на 1 га оброблюваної землі першість належала Японії (386 кг), далі — ФРН (212), Франція (167), Великобританія (92), США (32). Особливо швидко зростало застосування азотних добрив (43 %), збільшувалося використання отрутохімікатів. У США 70 % збільшення врожайності у рослинництві забезпечувало використання хімічних добрив.
Особливістю сільськогосподарського виробництва США був високий рівень електрифікації. В 1966 p. він становив 98,3 %. Використання електроенергії дало змогу механізувати трудомісткі роботи у тваринництві, створити автоматичні системи та лінії, зокрема з програмним керуванням. Впроваджувалися механізація і автоматизація вантажнорозвантажувальних робіт, різних процесів у тваринництві. Для розвитку сільськогосподарського виробництва велике значення мала мережа комунікацій. У США основним засобом перевезення був автомобільний транспорт. Залізницями перевозили зерно на великі відстані. Було телефоніЦзовано більшість фермерських господарств.
Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Відбувалося становлення структури аграрного капіталу. Однак у структурі капіталовкладень національних господарств частка сільського господарства зменшилася і ставовила в 1968 р у США — 1,6 %, ФРН — 4,3, Франції — 3,8, Великобританії — 1,4, Японії — 6,9 %. Зросло значення зовнішніх джерел фінансування, хоча норма нагромадження становила близько ЗО % фермерського доходу. Так, у США обсяг основних виробничих фондів сільськогосподарських підприємств збільшився у 1950—1975 pp. з 34,7 до 119 млрд дол. Для великих господарств співвідношення позикових коштів до власних досягло 35—37 % загальної величини активів. За допомогою позики вони майже повністю фінансували поточні витрати. За іпотечною позикою фермери платили у вигляді процентів до 3 млрд дол. У 1970 p. фермери заборгували кредитним установам 57 млрд дол.
Використання інтенсивних методів господарювання забезпечило зростання продуктивності праці сільськогосподарських підприємств. У США в 1966 p. на одну людиногодину праці вироблялося в рослинництві в 4,4, тваринництві — в 3,4 раза більше продукції, ніж в 1939 p. Один фермер міг прогодувати 43 чол. Вимоги до його кваліфікації, освіти були вищі, ніж у промисловості.
В усіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові комплекси (АПК), що складалися з власне сільськогосподарського виробництва, а також галузей, що виробляли і постачали промислову продукцію, та зайнятих транспортуванням, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції. За допомогою так званої вертикальної інтеграції фінансовий капітал поєднував всі стадії виробничого процесу у секторах АПК. Так, найбільшій світовій корпорації “Каліфорніа лендс інкорпорейтед” належали 600 тис. акрів землі, спеціалізовані господарства з виробництва сільськогосподарської продукції, переробки овочів, фруктів, консервні заводи, торгова мережа.
У 60-х роках у США склався певний тип сільськогосподарського маркетингу. Промислові компанії створили мережу баз і збутових центрів (дилерів). До їхніх обов’язків належали реалізація сільськогосподарської техніки, її обслуговування, постачання хімікатів. Вони активно втручалися в усі стадії виробництва, надавали кредити.
Набула поширення кооперація для об’єднання економічних ресурсів, особливо в молочному тваринництві, овочівництві, садівництві. У США на її частку припадало майже 40 % збуту товарної продукції.
Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посиленого державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів.
Державні асигнування надавалися на захист грунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного, лісового фонду. Науково-дослідну роботу проводили, як правило, урядові установи.
У США функції регулювання виконували міністерство сільського господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація земельного фонду. У 1953— 1964 pp. уряд реалізував 25—47 % валового збору пшениці, 9—16 % кукурудзи, 4—32 % ячменю, 15—62 % бавовни, 9—48 % тютюну. У 1962 p. фермерам, які скоротили посіви зернових на 20 %, надавалося право здавати продукцію під заставу ТКК за гарантованими цінами, на 13—27 % вищими, ніж ринкові. За незібраний урожай фермери отримували компенсацію у розмірі 45—50 % його вартості. Цим скористалися переважно великі ферми, що отримали 93 % державних виплат. Американські фермери мали гарантовані стабільні доходи.
Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно розвинених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони досягли високого рівня самозабезпеченості продуктами харчування, за винятком продукції тропічного землеробства. За масштабами сільськогосподарського виробництва, використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів першість серед цих країн утримували США, які виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи, тютюну, бавовни, картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів’я великої рогатої худоби, свиней. Сільське господарство набуло експортної орієнтації на світові ринки сировини і продуктів. Другим після США експортером сільськогосподарської продукції стала Франція. Вона була єдиною країною в Західній Європі, яка вивозила зернові, молочні продукти, вино.
Розвиток сільськогосподарського виробництва п’яти найрозвиненіших країн світу ілюструють такі статистичні дані:

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60-х роках стала єдина сільськогосподарська політика країн — учасниць Європейського Співтовариства, її метою було піднесення життєвого рівня працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на сільськогосподарську продукцію, регулювання ринків головних сільськогосподарських товарів. У 1968 p. було ліквідовано мито на продукцію країн — членів Співтовариства.
Розвиваючись на індустріальній основі, у 70—80-х роках сільськогосподарське виробництво провідних країн світу вступило в новий етап розвитку. Глибокі якісні зміни тривали в аграрному секторі економіки США. Його підприємства відзначалися високою продуктивністю. Найпоширенішою формою їх були сімейні, партнерські й так звані інші господарства. Сімейні працювали на власному капіталі та кредитах комерційних банків. Таких господарств в країні було більшість, їм належало 70 % землі. Вони виробляли 60 % сільськогосподарської продукції. Партнерська ферма — це об’єднання членів однієї родини різних поколінь. Партнерство дає змогу поєднати капітали, земельні ділянки, матеріальні та трудові ресурси. Це забезпечує зростання продуктивності сільськогосподарського виробництва. Володіючи 16 % землі, вони виробляють понад 16 % продукції галузі. До “інших” фірм належать сільськогосподарські кооперації та кооперативи. Перших у США близько 60 тис. Займаючи 14 % землі, вони забезпечують 24 % товарної продукції США. Важлива роль належить кооперативам, їх у країні майже 55 тис., а чисельність пайовиків — 4,5 мдн чол. Кооперативи реалізують готову продукцію, забезпечують сільськогосподарських виробників технікою, фінансовими послугами.
У США 3 % населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, повністю забезпечує продовольством населення країни. Продукція цієї галузі експортується також за кордон. Цього було досягнуто завдяки інтенсивній професійній підготовці виробників, широкому застосуванню різноманітної, високоякісної техніки і зв’язку, всебічній державній допомозі фермерству.
У 70—80-х роках уряд Великобританії приділяв велику увагу розвитку національного сільськогосподарського виробництва. Державні субсидії почали отримувати хлібороби, зокрема за реалізацію виробництва високоякісної продукції. Уряд ввів постійні доплати фермерам за збільшення урожайності зернових і продуктивності тваринництва. Завершувалися
механізація, електрифікація, хімізація галузі. Держава встановила високі ціни на сільськогосподарську продукцію, стимулюючи фермерське виробництво. За 10 років (1970—1980рр.) урожайність пшениці збільшилася в 2 рази. Однак і в цей період сільськогосподарському виробництву належала другорядна роль в економіці Великобританії. Тут вироблялося лише 6 % валового національного продукту. Галузь забезпечувала населення країни своєю продукцією на 75 %. Значну частину продовольства Великобританія імпортувала з європейських країн.
Великі зміни відбулися у сільськогосподарському секторі Франції. Сільськогосподарське машинобудування перетворилося на одну з найрозвиненіших галузей французької економіки. Застосування добрив зросло вдвоє. Внаслідок цього зросла продуктивність праці. Ці зрушення торкнулися великих індустріальних ферм. Переважна частина невеликих селянських господарств практично не користувалася ні тракторами, ні іншою великою сільськогосподарською технікою. Парцелярне господарство, хоча і повільно, однак відходило на задній план. Техніка застосовувалася не тільки в землеробстві, айв тваринництві. Отже, Франція стала світовим експортером сільськогосподарської продукції. Вона є одним з найбільших постачальників молочних продуктів, вина, цукру.
У 70—80-х роках високим рівнем розвитку характеризувалося сільське господарство Західної Німеччини. У ньому простежувалися такі тенденції, як концентрація, хімізація та комп’ютеризація виробництва. До мінімуму було знижено імпорт продукції цієї галузі. У 80-х роках воно майже повністю забезпечувало населення країни продовольством. У цей період німецьке сільське господарство спіткала гостра конкуренція на європейських ринках партнерів по Спільному ринку — аграріїв Франції, Італії, Великобританії. Вистояти у цій ситуації німецьким аграріям допомогли щедрі державні дотації та найвищий рівень механізації виробництва.
Японське сільське господарство в 70—80-х роках помітно знизило темпи розвитку. Однією з причин цього є постійне скорочення оброблюваних земель в країні. Воно відбувається у зв’язку з використанням угідь під будівництво доріг, промислових об’єктів, житлових будинків, через стихійні лиха. Лише в 1960—1987 pp. орна площа скоротилася на 12 %. Зниження урожайності було зумовлено також надмірною хімізацією, застосуванням отрутохімікатів, агротехнічними порушеннями.
Недостатній рівень виробництва сільськогосподарської продукції в країні, а також підвищення життєвого рівня населення потребували імпорту продовольства. Особливо зросла потреба в таких товарах, як кава, какао, банани, ананаси, прянощі. Головними постачальниками сільськогосподарської продукції в Японію є США і Австралія. Цей процес регулює уряд, який контролює внутрішній ринок виробництва продовольства, його імпорт і експорт. Система регулювання ринку стосується насамперед закупівлі основної культури Японії — рису. Перевиробництво його — одна з найскладніших проблем, з якою зіткнувся уряд Японії. Держава встановила премії за скорочення посівів цієї культури. У 1968—1988 pp. площа, на якій вирощували рис, зменшилася на 1170 тис. га. Відповідно збільшилися урожаї пшениці, кормових культур. Сьогодні, як і в минулому, більшість селян у Японії є дрібними власниками, що пов’язано зі специфікою орних земель, які розташовані переважно на гірських схилах.
У цілому сільськогосподарське виробництво в Японії, як і в інших економічно розвинених країнах, набуло інтенсивного розвитку. Попри зменшення площі сільськогосподарських угідь та чисельності працюючих в цілій галузі, виробництво продуктів харчування зростало.
У соціалістичних країнах у другій половині 40-х років було проведено аграрні реформи, які передбачали конфіскацію землі у великих власників, монастирів і передавання її мало- і безземельним селянам (крім Польщі та Югославії). Частина землі перейшла у власність держави. На ній було організовано державні сільські господарства, дослідні станції. Ліквідовувалися іпотечна та інша заборгованість селянських господарств.
Протягом 50-х років відбувалося кооперування селянських господарств, 60-ті роки стали періодом інтенсифікації на основі механізації, хімізації, електрифікації. За цей час соціалістичні країни розвивали сільське господарство більш швидкими темпами, ніж економічно розвинені. Помітно підвищувався рівень споживання основних видів продовольства на душу населення. Однак за врожайністю культур соціалістичні країни значно відставали: зернові — 18 ц/га, кукурудза — 36, цукровий буряк — 50, картопля — 136 ц/га. Нижчою порівняно з розвиненими країнами була частка тваринництва в сільськогосподарському виробництві: від 35,3 % в Болгарії до 58,2 % в НДР. Комплексна механізація охопила близько 50 % зернових господарств. У птахівництві, свинарстві відгодівля на комплексних фермах не перевищувала 25—ЗО %. Промисловість постачала не комплексні системи машин, а окремі їх види. Втрати продовольства становили ЗО—50 % у циклі виробництва в цілому. Практично не розвивалася інфраструктура.
В аграрно-сировинних країнах сільське господарство залишалося основною формою господарювання і зайнятості населення. У 50— 60-х роках частка його у ВНП зменшилася, однак наприкінці 60-х років у ньому працювало понад 60 % зайнятого населення. За статистикою 00Н, загальні темпи зростання аграрної продукції в країнах, що розвиваються, були вищі, ніж в економічно розвинених, і становили 3 % річних. Хоча продукція сільського господарства зросла в 2,2 раза, однак розрив між цими країнами збільшився. Обсяг виробництва на душу населення в розвинених країнах перевищив відповідний показник для аграрно-сировинних країн. Для більшості з них використання досягнень науково-технічного прогресу для забезпечення населення продуктами харчування виявилось завданням, яке вони не змогли успішно розв’язати. Уряди збільшували інвестиції в сільське господарство, сприяли запровадженню високоврожайних, засухостійких сортів зернових і технічних культур. Однак панування невеликих господарств, котрі не мали можливості придбати сучасну техніку, добрива, засоби захисту рослин, не давало змоги підняти врожайність. Агротехнічний рівень, кількість сільськогосподарської техніки зростали повільно.
У 70—80-х роках сільське господарство соціалістичних держав переживало затяжну кризу. У переважній їх частині панували колгоспи і радгоспи, не вистачало власного зерна. СРСР, Польща, Чехословаччина з року в рік імпортували зерно. Багато сільськогосподарських робіт виконувалися вручну. Інтенсифікація галузі затягувалася. Життєвий рівень селян порівняно з Заходом залишався низьким.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічна історія України і світу (Лановик)