Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічна історія України і світу (Лановик) скачати онлайн-> 4.4. Міжнародні економічні відносини

4.4. Міжнародні економічні відносини



Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних економічних відносин. Механізм співробітництва практично не діяв. Позиції європейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових держав зросла з 14,5 % в 1938 p. до 32,5 % у 1947 p. При цьому частка країн Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний потенціал, на початку 50-х років вони активно включилися в міжнародний товарообмін.
Світова торгівля в 50—60-х роках характеризувалася значним пожвавленням. В економічно розвинених Країнах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при зростанні національного доходу на 4,5 % , промислового виробництва — на 5,5 %. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7 % у 1950 p. до 10,6 % у 1970 p. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обороту становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.
У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а | експортна квота у сукупному ВНП — 14,5 % в 1970 p.
Зростання експорту та імпорту в окремих країнах характеризують індекси за 1953—1969 pp. (1953 p. = 100 %).

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті роки становив 230.
Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно розвиненими країнами, % :

У 1970 p. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник становив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському Союзі він був найменшим — 7 %.
Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їхня частка у світовому експорті зросла з 61,8 % у 1950 p. до 71,9 % у 1970 p., європейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %, аграрно-сировинних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія і Японія (7), на п’ятому була Франція (6,4 %).
Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960 p. вона досягла 55, а в 1970 p. — 65 %. Особливо швидко зростав промисловий експорт економічно розвинених країн – 76,9 % у 1969 p. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті машин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт машин у 1967 p. становив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР (49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах харчування, рослинній сировині.
Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основними статтями їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продукти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.
Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 p. (ЄАВТ). До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.
Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту становила в 1960 p. 36,4 %, в 1970 p. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни Центральної та Південно-Центральної Європи після війни надавали переважне значення традиційним зв’язкам з Заходом. У 1948 p. частка Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угорщини — 66, Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %. Частка СРСР до війни не перевищувала 1—3 %. Утворення соціалістичної системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаємний зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75 % загального обсягу. Це пояснювалося в основному політичними, а не економічними причинами, оскільки поділ праці між країнами лише формувався.
Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно розвинені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.
Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її товарної та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під впливом науковотехнічного прогресу. Внаслідок спеціалізації, кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок транснаціональних компаній і міжнародних монополій, що перевищував ЗО % товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту:
Протягом 50—60-х років для більшості економічно розвинених країн постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших сферах.
Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і аграрно-сировинними країнами. У 60-х роках ціни на сировинні товари зросли на 7, на готові — на 17 %. Незначне зростання експорту країн, що розвиваються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню заборгованість.
При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п’ятірці найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному. Найбільш динамічно розширювала експорт Японія, її товари (комп’ютери, відеомагнітофони, електронне обладнання, побутова техніка) характеризувалися високими технічними показниками. Значне відставання імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з США він виявився в 1965 p.
США займали важливе місце в експорті “наукоємної” продукції. Наприкінці 60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47, Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю товарів більшості галузей США відставали.
У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугільна — майже в 2 рази скоротили експорт. Зросла експортна квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зовнішня торгівля переорієнтовувалася на ринок економічдо розвинених держав. У результаті суперництва Великобританії з країнами Спільного ринку частка їх у світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи збільшилася майже на 60 %.
Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків значно посилилася. Експортна квота хімічної, машино-, приладо-, суднобудівних галузей становила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.
Товарна структура експорту Франції порівняно з іншими країнами характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання (відповідно 47 і 20 %).
Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 p. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні. Одночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провадилися багатосторонні переговори з метою розв’язання проблем міжнародної торгівлі. В результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років країни дещо пом’якшили митні бар’єри. У другій половині 60-х років учасники переговорів досягли згоди про зниження митних тарифів у середньому на 38 %.
У країнах ЄАВТ митні бар’єри було скасовано до січня 1967 p., в ЄС — до лютого 1968 p. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колективного протекціонізму в ЄАВТ — на промислові, в ЄС — на промислові та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обов’язкові імпортні внески. У США в 1970 p. кількісно обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄС — 65, у Великобританії — 21.
Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конференція 00Н з торгівлі та розвитку (ЮН КТАД), перше засідання якої відбулося в 1964 p.. Рада митного співробітництва (заснована на початку 50-х років).
У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Це було пов’язано з інтернаціоналізацією господарського життя, прискореними темпами його зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці, розширенням світових господарських зв’язків, Ці фактори в нових політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.
Збільшилися масштаби іноземного інвестування економічно розвинених держав з 51 млрд дол. в 1945 p. до 285 млрд дол. в 1970 p. (приблизно в 6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді. Європейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивозити капітал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в експансії інвестицій. Вони сконцентрувалися в невеликій групі країн:

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Великим його інвестором за кордон стала держава. У США початком державних інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному вивозі капіталу країни зменшилася з 39 % в 1950 p. до 21 % в 1970 p., однак значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке. Вона стимулювала вивіз за кордон приватного капіталу, була його гарантом. З посиленням могутності транснаціональних компаній збільшилася їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 p. вартість зарубіжних інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.
США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій. У 1970 p. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни. Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позиковій формі.
Змінилася географічна структура капіталовкладень економічно розвинених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою їхнього вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970 pp. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великобританії зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили або побудували у країнах Спільного ринку 1722 підприємства. Частка Латинської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %. Провідна роль в експорті капіталу належала економічно розвиненим країнам: Великобританії — 70 % в 1970 p., ФРН — 71,5, Франції — більше ніж 60 %.
Значні кошти економічно розвинених держав вкладалися в економіку США. Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2 рази, з яких 2/3 припадало на Західну Європу. Майже в 2 рази знизилася частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капітал і Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний капітал не впливав істотно на економіку США, оскільки прямі інвестиції складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкладень. Переважною їх формою були портфельні інвестиції.
Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х роках США, Європу вивозилося понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина була зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.
Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках переважали державні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги розвитку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У 1950—1970 pp. американські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази. Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.
Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестованих прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.
Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіталовкладень економічно розвинених держав. Об’єктом їх були насамперед добувна і металоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному зростанні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в 3 рази більше. Майже 1/2 американського капіталу в Західній Європі вкладалася в цю галузь. У 1970 p. зарубіжні інвестиції Японії становили 27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці іноземний капітал контролював видобування мінеральної сировини, виробництво і експорт сільськогосподарської продукції. Проте 67 % капіталів вкладалося в обробну промисловість.
Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибутки. Норма прибутку американських корпорацій у 1947— 1971 pp. становила 104,4, а для країн, що розвиваються,— 204,6 %.
У 1946—1974 pp. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система золотодоларового стандарту. Восени 1946 p. було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 p. опубліковано початкові валютні паритети більшості країн—членів МВФ. Навесні 1947 p. він розпочав валютні, операції. Радянський Союз не став його членом з політичних міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща, Чехословаччина, Куба.
Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям — Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після закінчення другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування країн, що розвиваються.
Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З середини 60-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було пов’язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали за кордоном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 p. масштаби його оцінювалися в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих операцій золотий запас США в 1970 p. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов’язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 p. до 11,1 млрд дол. у 1971 p. Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кризами окремих національних валют.
Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 p. за Паризькою угодою Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об’єднавши кам’яновугільну” залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60 % виплавлення сталі, 50 % видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.
Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957 p., за якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 p. для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган). Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 p. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів.
Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 pp. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 p. його учасники почали застосовувати єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі в 1969 p. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.
У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. У 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. З приєднанням до ЄС Греції (1981), Іспанії та Португалії (1986) “Спільний ринок” став мобільним і міцним. Він зумів не тільки конвертувати національні валюти, а й створити єдину інтеграційну грошову одиницю — екю.
Політична структура ЄС складається з ради, комісії, парламенту, суду. Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскільки вона є законодавчим органом, то вирішує головні питання діяльності “Спільного ринку”. Комісія — постійний виконавчий орган, членів якого призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює загальний нагляд за усіма інституціями. Суд здійснює юридичний контроль, зокрема за Римською угодою розв’язує будь-які спори між членами співтовариства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел. Перелічені органи приймають рішення одностайно і простою більшістю.
Протягом 70—90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар’єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про Європейську економічну зону, яка повинна об’єднати 380 млн населення Європи. Західна Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економічному суперництві з Японією і США.
Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних частинах світу, а також із незалежних держав.
Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар США дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у “Спільний ринок” ще більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.
Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957 рр, країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності (“Інтерметал”, “Інтерелектр” тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і командно-ад’ міністративних методів управління.
Структурні зміни в економіці економічно розвинених удержав супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5 світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.
Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США -— 42 %, Німеччину — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО—40 % наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни ОПЕК. Останнім часом з’явилися й інші — Норвегія, Великобританія, Мексика.
У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конкурентній боротьбі на світових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили 3 %.
Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та Японія застосовують “ноу-хау” насамперед для зміцнення конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.
Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь всесвітньо відомі “Сіменс” і “Інтел”, “Сіменс” і “Тошіба”, “Дженерал електрик” і “Філіпс” і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд програм, розрахованих до 2000 p. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план “Технологічна Європа”, згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено мільярди екю.
Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту, 300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в країни “третього світу”. Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним прикладом ‘• інтернаціональної кооперації можуть бути фірми “Дженерал Моторе”, “Тойота”, “Боінг”, “Вольво”. Процвітає торгівля зброєю. Лише за 1967—1986 pp. продано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 p. — СРСР). За 1982— 1989 pp. Саудівська Аравія заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.
Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із “соціалістичної” системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.
Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютно-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв’язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває шлях до ринкових відносин.
Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища енергоємні виробництва.
У “третьому світі” з’явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у “третьому світі” зберігається градація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.
Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є 20, — господарське зближення в ім’я прогресу. Наймогутніший з них — Європейський Союз. У 1949—1991 pp. діяла Рада Економічної Взаємодопомоги. В 1992 p. підписано угоду про створення “спільного ринку” між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський “спільний ринок”. Подібні інтеграції діють в Південно-Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.
Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком “визволення” енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.
Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради “Великої сімки”.
На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов’язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства.
У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність;
Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп’ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.
Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.
Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову одиницю — євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів європейського валютного союзу.
Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічністю. Якщо, наприклад, в 1997 p. до “Спільного ринку” входило 12 країн, то в 1998 p. — 15, а в 1999 p. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся Європа становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на всіх континентах земної кулі. Інтернаціоналізація господарського життя набирає глобального характеру.
Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні процеси, що тривали до 60-х pp. XX ст., змінилися в кінці 90-х pp. революційними перетвореннями у технології всіх галузей матеріального виробництва та сфери послуг. З’явилася електронно-обчислювальна техніка, промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та впровадження нових джерел енергії і т.д.
Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5—2 млн. Річні витрати США на науку ще більші — 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис., то сьогодні — 6 млн.
Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити наслідки сучасної науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених-країн. У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а “універсітети”, відповідно ведучою соціальною групою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.
Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.
Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального народно-господарського розвитку здібностей населення”. Такі програми здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.
Поняття “технологія” в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому “третій світ” упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.
Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. Згідно з прогнозом у США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60—75%. Прогрес у розвитку комп’ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислове розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний комплекс.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічна історія України і світу (Лановик)