Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічна історія України і світу (Лановик) скачати онлайн-> 4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток

4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток



Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об’єдналися в ОПЕК.
Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву “нові індустріальні країни”. В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати “новими експортними країнами”. Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв’язки.
Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств.
Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в 1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав. Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.
Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву “експортно-промислової орієнтації”. За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.
Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.
Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.
В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію “Петронанс”, яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва пальмової олії.
Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.
Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.
У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних залізниць.
У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.
Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.
Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію “Есо”. Вже в середині 70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.
Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.
Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.
Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму “зелена революція”. Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.
Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.
Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.
У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий — традицінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.
Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп’ютерні), транснаціональні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як “економічне диво”.
Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економічним потенціалом.
За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.
Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов’язаними з розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям, становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний промисловий комплекс.
У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за якістю промислової продукції вони наблизилися допередових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.
У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися десятки міждержавних економічних об’єднань. Наймогутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках простежується стабілізація розвитку економічно розвинених країн.
Після краху СРСР нерівномірно розвивається економіка посткомуністичних держав.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає значення плану Маршалла для відбудови європейської економіки?
2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового господарства у 50—90 х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому господарстві.
3. Проаналізуйте чинники, що сприяли “економічному диву” Німеччини та Японії в 50—60-х роках.
4. Які зміни відбулися в структурі промислового виробництва:
а) економічно розвинених країн;
б) колишніх соціалістичних країн;
в) країн, що розвиваються?
5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних господарств і світової економіки в цілому?
6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і національних господарствах.
7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених країн?
8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового господарства.
9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої торгівлі?
10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світовому господарстві?
11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стратегію їхніх економічних програм.
12. Які риси є характерними для фінансової та кредитно-грошової системи економічно розвинених держав світу?








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічна історія України і світу (Лановик)