Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічна історія України і світу (Лановик) скачати онлайн-> 2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.

2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.



Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.
Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою “дідичних панів”, не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в “Березневих статтях” і “Жалуваній грамоті шляхті” (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: “… шляхта… чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали”. З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.
Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто “виконав присягу вірності” Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.
У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.:
“Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били”.
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була військова служба. Проте фактично в козачий “компут” можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.
В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.
Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.
Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам’янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське староство.
За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина “для прокормленія” отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося і на неї.
Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки (“Соборне Уложення” 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку. Першими отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. БогдановичЗарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддями”. Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадковими козаками.
Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в “Березневих статтях” так: “Кто пашеной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего”.
Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували “під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской”. За переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.
Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов’язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі “звиклеє послушенство”. Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов’язкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян “роботизну віддавати”. Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні володіння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.
Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.
Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
Зміни в поземельних відносинах були затверджені в “Березневих статтях” 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.
Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі порізному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.
Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почалася в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпосного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастирської та незначної частини шляхетської, права на які практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селянство вступали в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на господарства фермерського типу. Проте в складі феодальнокріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).
На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російськотурецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор’я і Крим були приєднані до Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські порядки.
Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь.
XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.
На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,
Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За “Коломацькими статтями” (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Старшинське володіння землею існувало у двох формах:
приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове (“зупольне”, “вічне”, “спокійне”) володіння не залежало від службового становища, воно було об’єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських та гетьманських надань на “ринг”, “до ласки військової”, “на підпертя дому”. Строк, на який воно давалося, визначався формулюваннями “до ласки нашої рейментарської і військової” або “до смерті”. Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.
Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду “за службу великому государю” з фонду вільних військових маєтностей.
Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані “Генерального слідства про маєтності”, проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.
У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини.
Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав понад 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими подвір’ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір’ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросійською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну і спадкову власність.
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок козацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусовий характер. Землі відбиралися за несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.
У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував узаконити кількість подвір’їв за рангами. Указом від 1 лютого 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400 подвір’їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерального писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5 до ЗО подвір’їв.
Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збереження полкових і сотенних посад у сім’ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігівськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими землевласниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.
У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської української старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харківська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця.
Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить “Табель”, складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав подвір’їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губерніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумовський — понад 45 тис.
Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. перейшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими землевласниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Милорад овичі.
У 1742 p. для управління маєтностями царської сім’ї, російських землевласників, іноземців була створена “комісія”, що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам.
У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев’яшови, Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832 подвір’я. З’явилася група власників прибалтійського походження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобідській Україні власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29.
Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. Аграрну політику місцевої влади визначав “План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення” (1764 p.). Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір’їв селян.
У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.
Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними “Генерального слідства про маєтності”, в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір’їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір’їв.
Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір’я, поля, сіножаті для ведення господарства.
Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих земель було “цехове товариство від старшого до меншого”. Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.
Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт “чисельність козаків” у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час російсько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у війську.
У Слобідській Україні в 1700 p. в п’ятьох полках було 3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозького, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Цим правом користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отаманові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим козакам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі, крім цього ліси і сіножаті.
До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. У Слобожанщині займане право було скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Козацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів. Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.
Після Визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.
Одночасно старшина змушувала козаків безплатно працювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заготовляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу, записувала в посполиті. Козаки давали старшині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.
Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про проведення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацькоселянське населення за майновою ознакою поділялося на:
1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;
2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;
5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір’ях з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.
Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтверджено спеціальним розпорядженням “Правління гетьманського уряду”, який затвердив царський указ (1735 p.).
Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків “без всякой подмоги” і виборних “с подмогой”, яких частково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або “знатні” та “середні” промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей посіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.
Господарське становище козаків погіршувалось у зв’язку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і привілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки брали участь у так званих командираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. козаків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани давали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільнити лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис. козаків були у від’їзді у зв’язку з військовою службою, в 1778 p. — 10 тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та утримували сім’ї. Вони були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.
Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. “Решительньїе пунктьі” (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp. забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не змінилося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К. Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель “отнятиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений”. Землі козакам поверталися безплатно.
Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій канцелярії визволити “закріпачених козаків” (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію державних селян:
козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств.
Селяни Української держави поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. У перші десятиліття після Визвольної війни більшість селян (до 80 % залежно від полку) становили жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли вільно переходити до козацького стану. Проте вже за гетьманування І. Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у 1674 p. заборонив вписувати селян у козацькі реєстри. Гетьман І. Мазепа також не дозволяв козацькій адміністрації “в козацтво приймати” посполитих. У 1764 p. на Лівобережжі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943. У Слобожанщині більшість населення становили посполиті.
Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р. селян за господарською ознакою поділили на три групи:
орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;
бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.
Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір’я, в якому часто мешкало кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасовоумовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.
Зростання земельної власності старшини та монастирів призводило до знеземлювання селян. Вільно військові маєтності передавалися в приватні руки. Проте старшина отримувала права не тільки на особистість селянина і його землю, а й на частку селянської праці, що виражалася в певних примусах і платежах. Ствердити право власності можна було шляхом придбання або прямого загарбання землі, про що свідчать документи того часу.
З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права селян на землю й посилався на Литовський статут, який залишався основою чинного права в Гетьманщині та феодально-кріпосницькі принципи якого задовольняли українську старшину. Вона неодноразово просила царський уряд затвердити Литовський статут як основний юридичний кодекс Української держави. В універсалі 1708 p. гетьмана І. Мазепи зазначалося, що селяни, які покинули маєток, втрачали всі права на землю. В офіційних документах заборонялося купувати та брати під заставу землі посполитих без дозволу володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова канцелярія постановила, що землі селян після їх відходу залишаються у власника маєтку.
Знеземлювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після Визвольної війни в середині XVII ст. 80—90 % селян мали землю. За матеріалами Рум’янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентровували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.
Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО— 40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або “на пропитання”, або за річну плату (2—10 крб.).
Продовжувало існувати землеволодіння громад, що об’єднували всіх мешканців села — козаків і селян. Юридичне угіддя під назвою “вільних”, “громадських”, “мирських” вважалися власністю Війська Запорозького. Община розпоряджалась угіддями, лісами, озерами, розподіляла їх, продавала громадникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів, рудень, видавала листи на право передання або користування землею. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли общинні землі. В середині XVIII ст. ці землі занепали під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала їх, або оголошувала землі вільними та захоплювала їх.
У північній частині Лівобережної та частково Слобідської України зберігалося сябринне землеволодіння. В спілку сябрів входили в основному родичі, але були спілки й чужих людей. Члени об’єднання спільно господарювали, проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за згодою усіх членів спілки. Сябринство існувало й серед старшини, багатих козаків, при спільному придбанні землі, млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках XVIII ст. до 40 % орної землі було в сябринному володінні. Однак до кінця XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала індивідуальна власність на землю.
У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне межування — точне визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до 1861 p. і було юридичною основою поземельних відносин.
З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні зміни в правовому становищі селян. Поступово поширилася та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.
У ЗО—60-х роках відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт — щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п’яти і більше днів на тиждень. Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, розміри яких фіксувалися.
На чинші перебували посполиті ратушних і магістратських сіл, північних районів, де земля була мало придатна для землеробства.
Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на слободах, звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім виконували всі обов’язки посполитих.
У другій половині XVIII ст. почали застосовувати місячину, коли у селян забирали наділи землі та вони працювали на доменіальній землі за натуральну щомісячну плату.
Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян права переходити на інші місця. В універсалі до старшини Полтавського полку (1706 p.) І. Мазепа наказував розшукувати селян, які вийшли із старшинських маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх. Сенатські укази потребували повернення на попереднє місце проживання старшинських і монастирських селян на Лівобережжі та Слобожанщині. У проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 p.) старшина, прагнучи юридичне оформити своє економічне панування, записала, що селяни повинні завжди “послушание й повинности” віддавати своїм володільцям, останні мали можливість карати селян, давати дозвіл йти на заробітки.
З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Універсал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум’янцевський опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким визначалася належність населення до різних станів.
Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським указом від 3 травня 1783 p. В ньому зазначалося, що селянин повинен “залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою ревізією”. У південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p. Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх натуральних і грошових примусів.
В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні земельні володіння були непривілейованими. Вони грунтувалися не на грамотах і документах, а на реальному володінні. Питання юридичного закріплення прав на землю було нерозривно пов’язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами дворянство монопольне володіло землею. У “Глухівських статтях” (1669 p.) був пункт про надання в майбутньому дворянського звання козацькій старшині. У “Коломацьких статтях” (1687 p.) вона вже прирівнювала себе до службового дворянства та просила царський уряд підтверджувати права на володіння землями, отриманими від гетьмана. Проте уряд довго негативно ставився до нобілітації української старшини, видавав грамоти на землю окремо кожному прохачу та затягував вирішення питання про зрівняння української старшини в правах із російським дворянством. Відома заява Сенату, що в “Малой России дворян нет”.
У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була проведена офіцерська ревізія з метою визначення земельних маєтностей і перевірки прав власності. В “Решительних пунктах” 1727 p. гетьмана Д. Апостола висувалося питання про перевірку прав володільців маєтностей, зокрема тимчасовоумовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729— 1730 pp. було проведено “Генеральне слідство про маєтності”. Всі землі були поділені на шість категорій: 1) приватновласницькі; 2) рангові; 3) монастирські; 4) ратушні; 5) вільні військові; 6) спірні. Власники рангових маєтностей, які не могли довести права на них, повинні були їх повернути. Старшина отримувала юридичне закріплення права на землю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол просив царський уряд “об уравнении малороссийских чинов с русскими табельними”.
Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін “шляхетство” не вживався в Українській державі. За Петра І він поширився в Російській імперії й козацька старшина прагнула закріпити його за собою законодавче. У проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма категоріями старшини та їхніми дітьми й духовенством. Проте, оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобережної України на самоврядування в межах Російської імперії, його не було затверджено.
Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на землю, звертаючись до російських імператриць Єлизавети Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764 p.). Проте ці клопотання було відхилено, хоч формально дворянські права визнавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права старшини на землю. Юридичною підставою для претензій старшини став Рум’янцевський опис Малоросії (1765— 1769рр.).
З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив негативне ставлення до нобілітації старшини й реалізовував заходи щодо відокремлення її від козацького стану. У 1764 p. офіцерські чини та статус дворянства отримала старшина Слобідської України у зв’язку з ліквідацією козацьких полків.
Із скасуванням деяких указів адміністративно-територіального ладу Лівобережної України царський уряд остаточно зрівняв права старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім’я генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум’янцева право участі в місцевій адміністрації та суді належало дворянам, “вотчини і поместья свои в тех губерниях имеющим”. Отже, старшина здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали окремий суд. “Жалувана грамота дворянству” (1785 p.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчила про завершення нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов’язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські — 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочубеї — 16200, Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.
Отже, аграрний розвиток Української гетьманської держави протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Російської держави. Було знищено землеволодіння селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина домоглася нобілітації та спадкової власності на рухоме й нерухоме майно, перетворилася на привілейований стан.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст. західноукраїнські землі не ввійшли до Української козацької держави. Галичина залишилась у Речі Посполитій, Північна Буковина належала Молдавському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Україна була у складі Угорщини і потрапила в залежність від монархічної Австрії.
Протягом другої половини XVII ст. за Правобережну Україну точилася боротьба між Польщею і Туреччиною. Трактатом “Про вічний мир” 1686 p., за Андрусівським договором (1667 p.), рішення якого були підтверджені, Галичина, Північна Київщина, Волинь залишились у складі Речі Посполитої, султанська Туреччина захопила Поділля, Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені нейтральною зоною. Після Карловицького конгресу 1698— 1699рр. Правобережна Україна, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої. На цих землях зберігався адміністративний поділ на воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Руське й Волзьке.
Відбулись істотні зміни в земельних відносинах на Правобережжі. У Руському, Волзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров’я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Брацлавському, південно-східних районах Київського воєводства велике й середнє феодальне землеволодіння було в основному ліквідовано. Селяни стали фактичними власниками землі. У Волинському, північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648 по 1683 p. скоротилася з 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.
З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 p.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) почалася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. — це період утвердження та зміцнення феодальної власності в Правобережній Україні.
Продовжували існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська землевласність. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у “Правах кардинальних” (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не повинні бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не вказувались, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.
Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині в кінці XVIII ст. королівщині належало близько 15% доміній (складне об’єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз’єднаних територіальне і пов’язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773 p.), в Галичині нараховувалося 6450 фільварків, об’єднаних 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належало шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.
Справжніми власниками землі в Галичині і Правобе|^ режжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей ї\ Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більше ніж половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.
У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.
Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному “сиділи” на дрібних наділах землі або тільки у садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі. В XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато “бояр”, вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.
Більшість шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов’язки як різновид панщини.
У Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, четверта частина всіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті нараховувалося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники були українського походження.
Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони лише “сиділи” на землі, маючи право посілості й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. В спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею з твердо встановленими примусами.
У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене в кінці XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.
На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств відновлення феодальної власності здійснювалося за рахунок організації слобід. Селяни на 4—6 років звільнялися від примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були в основному втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці. Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом ЗО—60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доменіальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.
Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV—XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.
Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % загальної кількості сімей.
Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових, піших. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16—24 моргів польової землі та 4—8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші “сиділи” на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов’язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Згідно з даними земельного кадастру 1786—1789 pp. у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.
Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, поєдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових господарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 в кінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім’ї, овець і кіз — по одній, корів — менше, ніж по одній на сім’ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття (“лібертині”) та Буковини (“решезі”).
Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7 %), пряжею (2,2 %), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.
Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6—18 злотих. Селяни, які мали 5—6 волів, платили ЗО—40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII—XVIII ст. було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північнозахідних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор’ї. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В степовій зоні домінувала перелогова система, що еволюціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.
Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Литовським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток грунту (посилення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості грунту було виділення орних площ під пасовища. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак-тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.
Для підвищення родючості грунту використовували різні форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотирипілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.
Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, в який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороновидні) рала. Ними орали м’який грунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосовувалась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев’яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяб• лева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об’єднуючи тягло кількох господарств.
Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.
Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була спроба перетворити південну частину Лівобережжя на район високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до 100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.
У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на півдні Поділля.
Врожайність зернових і технічних культур навіть при сприятливих умовах була невисокою. Враховуючи, що частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах, на чернігівській землі.
Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з’явилися парники.
Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з’явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої
чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 виноградна лоза.
У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.
У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство.
Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис. овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл. Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. В селах і містах були “мирские стада”, для яких відводилися пасовища. ,
Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов’язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади — “отборних овець овчарів”, “комиссаров овчарних заводів”.
Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави.
Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.
Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.
У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга “Про злаки, тварин, птахів, риби”. Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства.
Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася.
Значні доходи мала старшина від продажу тютюну, продуктів тваринництва, промислів, пов’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральництва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, рудень, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць.
Старшинські господарства мали великі площі лісів, що були об’єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар лісу коштував приблизно 15—16 крб.
Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум’янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.
Одночасно старшина закуповувала сільськогосподарський інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для промислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби, предмети розкоші,
Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин, пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо — 0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак потреба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше продуктів вивозити на ринок.
Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов’язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб., торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб.
Млини та ґуральні в селянських господарствах обслуговували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя мали право викурювати горілку за відповідну плату лише на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а окремі — 7—10 казанів.
Важливою статтею грошових прибутків у латифундіях були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої феодал розплачувався за борги з кредиторами). Посесор управляв маєтком на основі контракту, в якому записували суму боргу, обов’язки селян і посесора. Однак останні систематично порушували договори і, як наслідок, господарювання посесора призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи. В оренду здавали право прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У 60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася в оренду і посесію.
У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі).
Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім’ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, щомали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.
На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата найманих женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст. — п’яту частину, молотників — десяту, день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2 копійки).
Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю домовлену роботу.
Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. Селян примушували возити горілку до Києва за визначену плату, займатися поденною роботою в маєтках старшини. Постійні робітники жили при економіях у побудованих для них хатах. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні Старо дубського полку 35,7 % козацьких господарств мали найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського полку — 16 % .
У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних найманих “паробків”. Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств.Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).
Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв’язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічна історія України і світу (Лановик)