Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічна історія України і світу (Лановик) скачати онлайн-> 2.4.2 Розвиток українського національного ринку. Фінанси

2.4.2 Розвиток українського національного ринку. Фінанси



У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлюпродаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.
На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов’язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.
Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.
Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за. вве^ зення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. ? Цей податок йшов до української державної скарбниці. І Було встановлено особливе мито на користь російської І скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар | мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 % І вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були І збільшені: за олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за смолу |, — 18, за збіжжя — 25, за лляну пряжу і необроблені шкіри |— 38 %. Податок на ввіз товарів на українську територію І зріс до 10—37%. Намагаючись зменшити конкуренцію | українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх | додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька | старшина, було передано на відкуп російським купцям. У 11709 p. на всіх українських прикордонних пунктах було рпоставлено російські військові застави, яким надавалося вправо контролю над українським торговим рухом. Це по|силило зловживання російських чиновників. і Царський уряд в 1754 p. скасував мито на товари, які | надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита | на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні |лільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 p. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.
Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).
Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 p. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.
Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.
Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв’язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, зобов’язав українську владу сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі .перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльності, ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. В 1729 p. з ініціативи Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів гетьман передав на царське ім’я. У Зверненні до Колегії чужоземних справ (1728 p.) Д. Апостол домагався обмеження мита індуктою, яку повинні збиґрати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, “в якому обгрунтував основні положення про торгівлю в Україні: для українських і місцевих купців — вільна торгівІ’ля, а для іноземних купців — торгівля в Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив Ігірохання українських купців і влади. Відносини України ї іншими державами розглядались як зв’язки їх з Росією. Товари з Правобережжя й Прикарпаття надходили до Жвобережної України через Васильківську, Стайківську, ЇЇорокашитську, Кам’янську та інші митниці.
Отже, протягом XVI—XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Проте
За розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційа політика Речі Посполитої й Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт на імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути |амостійним членом міжнародної торгівлі. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю. Згідно з Рум’янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.
Розвиток торгівлі в XVI—XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм — використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.
У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526—1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 p. (“півкопка”). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (соліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 p. — польський золотий, або таляр (ЗО грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 p. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв’язку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система.
З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 p. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.
Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні (копійка, п’ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті (до 1753 p. червонці, з 1755 p. 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним (2,7%), зростало карбування мідних і на кінець XVIII ст. частка срібних і мідних монет зрівнялася. У 1769 p. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки були об’єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З’явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже, відбулось об’єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему.
Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.
Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.
У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 p. створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 p. і передачі вкладів до Дворянського банку.
Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам’яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам і— на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.
Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та [страхові контори в провінціях при Державному асигнацій йому банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут, а в 1740 p. — банкрутський статут. Зберігав своє значення ‘лихварський кредит, в основному в розмірі 12—20 % річних. У Російській імперії мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебу1 вали в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме і майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 p. (Протягом XVI—XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому обігу. У Великому князівстві Литовському питаннями фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 p. звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і : повинностей на користь князя й адміністрації. “Устава на волоки” (1557 p.) на землях великого князя ввела оподатІкування замість дворища від диму відповідно до родючості грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова система.
У Польському королівстві основним щорічним податком з сільського населення було ланове. Розміри його протягом XVI ст. зросли з 12 до ЗО грошів з лану, а для малоі безземельних селян — від 20 до ЗО грошів з господаря сім’ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної гривні вартості рухомого майна. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали спеціальні додаткові мита. В 1563 p. був створений державний скарб, джерелом якого став постійний податок — кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного) війська.
У 1629 p. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса було введено подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Ремісники з 1632 p. платили окремий податок. Зберігалася стація на утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 p. за вивіз товарів — евекта в розмірі 2—4 % їх вартості, в 1643 p. — за ввіз товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів.
У другій половині XVII—XVIII ст. на українських землях, що залишилися в складі Речі Посполитої, продовжували існувати як державні податки кварта, мито, подимне, з 1676 p. — подушне з єврейського населення. В 1764 p. створено фінансові комісії для корони та Литви. З 1775 p. основним податком стало нове подимне у розмірі 5—16 польських золотих. Крім того, було введено податок на тютюн.
В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного скарбу за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Частину доходів він діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та Чернігівському) королівщинам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400, католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами-й козаками, частково перейшли у відання військового скарбу. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі військовий скарб продав.
Значні доходи козацька держава одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували винокурні, шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани брали оренду на власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні, шинки.
Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від возів, помірне — від мір збіжжя, повідерщина — від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, “аби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не бил”, проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових зборів.
Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення Української козацької держави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном. Податки платили в основному селяни й міщани. Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показанщиною, платили і козаки.
Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витрачали в основному “на утримання послів і на всякі військові потреби”. Рядових козаків за свою службу забезпечували земельними ділянками. Проте вища військова старшина й адміністрація одержували платню грішми: генеральний писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді — по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний, гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така платня була затверджена “Березневими статтями” 1654 p. Делегати Війська Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і полковим осавулам по 200 золотих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядовим козакам — по ЗО золотих, але це прохання не було задоволене.
Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі, виконував покладені на нього важливі функції.
Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу негативно відбивалися на українських фінансах. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і державний скарб, половину коштів забрала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову були об’єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його небожеві А. Войнаровському. Тим самим мазепЙІЙ|,ці за кордоном, зокрема гетьман П. Орлик, були змушені вЇЕГрачати свої кошти на державні справи. Конституція 1710 р.,’йкладена П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні державними коштами, військовий скарб відділявся від гетьманського та віддавався генеральному підскарбієві. На утримання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда, збори на утримання війська скасовувалися.
У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727 і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано до Росії 244 255 крб. податків.
Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет (“військовий скарб”), розмір видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов’язково був росіянином, фінансового управління “Канцелярії зборів” і “Шетной комісії”. Вони керувало збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав подавати точні відомості про прибутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.) фінансова система України була об’єднана з фінансовою системою імперії Романових.
Дуже обтяжливим для українського народу було безплатне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630
—1642 pp., відзначав, що серед козаків “… взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…”
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.
В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об’єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок “загальнонародної” колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, “товариство” не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користу!> ванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.
У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з’являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.
Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Йайнята “тафа” (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік.
Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі у 1774 p. становила 41.
Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався “царев кабак”, тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортноімпортні операції іноземних купців.
Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов’язків скарбника січового скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 p. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звіриш лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдоходніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.
Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.
Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське “жалованье”. Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 p. Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI і XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєннополітичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.
Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 p. від неї залишилася “військова сума” в 120 тис. крб. У термінах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 p. та вільна касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 p.
Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10—12 млн американських доларів.
Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала грошовий “голод” — нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.
На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.
На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 p. Кіш позичив “із військової суми” різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.
При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.
Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська система несе в собі
колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу — працелюба, промисловця, воіна-колонізатора степової окраїни. Засновуючись на національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.
XVI—XVIII cm. були періодом генезису тдустріаль ного суспільства, панування мануфактурного вироб ництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи мож ливостей розвивати власне господарство і вільно роз поряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII cm., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських зе мель визначався економічними системами Речі Поспо литої та Московської держави, до яких вони належали.
Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася наймана праця, в Україні протя гом XVI—XVIII cm. утвердилася панщинно кріпосни цька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни ста ли кріпаками, опинившись в особистій, земельній, су дово адміністративній залежності від панів землевлас ників. Правда, у той період в Україні існувало коза цьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобереж жя, визволялися від панщини і позаекономічного при мусу. Козацька селянські війни кінця XVI — першої половини XVII cm. були боротьбою за збереження осо бистоі свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського наро ду середини XVII cm., що відбувалася одночасно з Анг лійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла збе регти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політи ки російського царизму. В Гетьманщині виникли при ватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 p. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з’явилися маєтності росій ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII cm. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних україн ських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XVI cm. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XVIII cm. В умовах панщинно кріпос ницької системи розвивалися селянські, купецькі ма нуфактури, засновані на вільнонайманій праці, а та кож казенні та посесійні мануфактури, де застосову валася праця кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окре мих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Поспо лита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення й на колонію.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Охарактеризуйте процес утвердження домініальнопанщинного господарства в XVI — другій половині XVII cm.
2. Які були соціальне економічні завоювання українського народу в ході Визвольної війни середини XVII cm.?
3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відносинах в Українській гетьманській державі та Слобідській Україні. Як змінилося правове становище селян?
4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян в Українській гетьманській державі.
5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж них та західноукраїнських землях. Назвіть особливості селянського землеволодіння.
6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села? На конкретних прикладах проілюструйте зростання товаризації сільськогосподарського виробництва.
7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічна історія України і світу (Лановик)