Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 2. Види особистих немайнових прав, не пов’язаних з майновими

§ 2. Види особистих немайнових прав, не пов’язаних з майновими



Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших особливостей, зокрема від того, де та у зв’язку з якими подіями життя вони перебувають.
Положення про рівність прав усіх громадян закріплено у ст. 24 Конституції України і цілком стосується особистих немайнових прав.
Крім того, ст. 52 Конституції України проголошує рівність прав усіх дітей незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Теоретичні підходи до належності особистих немайнових прав усім без винятку фізичним особам і рівність обсягу цих прав мають бути втілені в повсякденне життя, набути свого реального змісту.
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть у собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви, як немайнових прав.
А втім існує певний зв’язок між майновою сферою і названими правами. У цьому можна пересвідчитися, порівнюючи можливості матеріально забезпеченої особи на реалізацію своїх прав на інформацію, на охорону здоров’я і особи, яка таких можливостей не має.
При порушенні особистих немайнових прав особа змушена нести як матеріальні, так і душевні втрати. Це, в свою чергу, має вплив у майбутньому і на її майновий стан.
Виходячи з цього, немайнові права слід аналізувати поряд з іншими правами особи, враховуючи те, що вони виступають складовою частиною єдиної системи прав, які підпорядковуються особою відповідно до своїх інтересів і якими вона володіє. Проте, хоч поняття “особисті права” вживається для визначення різних за своїм змістом суб’єктивних прав, які належать громадянинові чи соціальному утворенню, в даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи, такі, як ім’я, життя, здоров’я тощо.
Абсолютний характер особистих прав, про що зазначалося вище, відрізняє їх від майнових, які в своїй переважній більшості відносні. У даному разі конкретному носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість осіб, які повинні поважати його право і не порушувати його. Крім того, суб’єкти можуть користуватися ними без спеціального дозволу. Межі користування цими правами можуть встановлюватися лише законом.
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв’язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов’язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У ч. 2 ст. 260 проекту ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону.
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб’єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру спричинити певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім’я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною згідно зі ст. 16 ЦК України).
Крім того, особисті немайнові права нерозривно пов’язані з особою їх носія і цих прав не можна позбавити, фізична особа володіє ними довічно (частини 3 і 4 ст. 260 проекту ЦК України). Немає підстав говорити і про їх відчуження.
Значна частина прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України, належить до особистих немайнових прав. Права, закріплені в ст. 22 Конституції України, не є вичерпними, і це стало підставою подати в проекті ЦК України й інші особисті немайнові права.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Такі конституційні обмеження у здійсненні особистих немайнових прав стосуються таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, права на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а також прав особи, яку засуджено за вчинення злочину, що містяться у статтях 31, 34 і 63.
Особисті немайнові інтереси громадян визначаються їх множинністю, що, в свою чергу, породжує різні цивільно-правові форми їх регулювання. Тому охорона особистих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом визнання за суб’єктами окремих видів особистих немайнових прав, кожному з яких притаманні свої специфічні засоби захисту.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб’єкта права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а інколи і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Чинне законодавство не містить єдиної системи особистих немайнових прав.
А втім у доктрині цивільного права є кілька критеріїв їх класифікації.
Так, різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:
– права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
– право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров’я;
– право на недоторканність особистого життя.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК України всі особисті немайнові права можна поділити на дві групи:
– особисті немайнові права, які пов’язані з майновими;
– інші особисті немайнові права.
Особисті немайнові права, пов’язані з майновими, при їх реалізації можуть виступати передумовою виникнення майнових прав. Їх можна розглядати як вторинні, бо вони можуть виникнути, або не виникнути чи взагалі не будуть реалізовані. Частина немайнових прав виникає внаслідок договору і нерозривно пов’язана з іншими, в тому числі і майновими правами та обов’язками сторін. Йдеться про адвокатську або банківську таємницю. Які з цих відносин первинні, а які вторинні, випливає з цілей і змісту договору.
Що стосується особистих немайнових прав, не пов’язаних з майновими, то в літературі пропонується говорити про особисті блага, а не про особисті права, тобто взагалі заперечується наявність суб’єктивних прав на об’єкти, які невіддільні від особистості.
Особисті права фізичних осіб можна поділити на кілька категорій, а саме:
1) права, які індивідуалізують громадянина як особистість. До них належить право на ім’я, право на честь і гідність;
2) права, що забезпечують особисту свободу громадян: право на недоторканність особистості, право на недоторканність житла, право на обрання роду занять і місця проживання, право на цивільно-правову свободу, право на таємницю листування, право на таємницю особистого життя а також права, що опосередковують свободу совісті в державі;
3) права, що виникають у результаті творчої інтелектуальної діяльності особи;
4) особисті права, надані громадянам у зв’язку з вступом їх до сімейних правовідносин, тобто комплекс прав, які охоплюють право на укладення і розірвання шлюбу, на виховання дітей, усиновлення тощо.
У сучасній цивілістичній літературі особисті немайнові права поділяються на абсолютні і відносні.
Більшість особистих прав є правами абсолютними. Однак, на думку авторів, управомочена особа може вступити і у відносні правовідносини з порушником. Це відбувається при порушенні абсолютного права. Порушник зобов’язаний вчинити дії, спрямовані на відновлення абсолютного права.2 Уточнюється, що деякі особисті права можуть бути лише відносними, а певна частина — як абсолютними, так і відносними.
Проект ЦК України за спрямованістю або цільовим призначенням поділяє особисті немайнові права фізичної особи на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 20) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 21).
Частину 2 ст. 260 проекту ЦК України можна також взяти за основу поділу за порядком виникнення особистих немайнових прав на такі, що належать фізичним особам від народження, і права, що їм належать за законом.
Розглядаючи інститут права на немайнові блага, втілені у самій особистості, слід перш за все звернути увагу на те, що він складається із права на ім’я (найменування), на товарний знак (знак обслуговування), на честь, гідність та ділову репутацію, на власне зображення.
Право на товарний знак розглядається у сфері інтелектуальної власності.
Право громадянина на ім’я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім’я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.
У чинному законодавстві поняття “право на ім’я” не вживається, хоч існують норми, які встановлюють порядок визначення власного імені, по батькові та прізвища дитини.
У Декларації прав дитини (1959 p.) проголошено, що “дитині від народження має належати право на ім’я”. Аналогічна норма міститься у ст. З Конвенції про права дитини.
З 27 вересня 1991 p. Конвенція входить складовою частиною в національне законодавство України і можна говорити про законодавче закріплення права на ім’я.
Перш за все право на ім’я означає, що кожна людина з моменту її народження має право бути названою. Власне ім’я дитині обирають її батьки, а прізвище визначається за прізвищем її батьків.
Закон України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 p.2 дозволяє громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати “по батькові”, записувати у свідоцтві про народження дитини лише її прізвище та ім’я.
При цьому законодавство України не містить і заборон щодо подвійного, а також потрійного імені; включає і право особи на транскрибоване написання свого прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.
Взагалі можна говорити про те, що право на ім’я виключає можливість його використання особою в усіх сферах її життєдіяльності.
У проекті ЦК України, крім того, пропонується докладне правове регулювання використання імені особи іншими суб’єктами. При цьому надається можливість безперешкодного використання без згоди особи імені особи з метою висвітлення її діяльності чи сфери її діяльності у разі, якщо відомості взято з офіційних джерел; ім’я особи, яка звинувачується у вчиненні злочину може бути обнародуване лише у разі набрання чинності обвинувальним вироком суду, але з відповідними обмеженнями. Не може бути таємницею, на думку розробників проекту, ім’я убивць, коли йдеться про певну історичну подію.
Що стосується імені потерпілого, то у разі смерті про нього може бути повідомлено у пресі лише за згодою членів сім’ї, а коли він живий — лише за його згодою.
Проект ЦК України серед особистих немайнових прав визначає й право особи на індивідуальність, тобто право кожного мати, оберігати і користуватися особливостями, що відрізняють його від інших.
Формуючись у результаті особливостей психічного складу, певного складу характеру, нахилів, здібностей, релігійної і національної належності, багатьох інших чинників, особа має право бути саме такою, якою вона є. Суспільство має сприймати її саме такою.
Вільний вибір способів і форми вияву своєї індивідуальності має бути забезпечений за умови, коли це не суперечить законодавству та моральним засадам суспільства. Можуть бути ситуації, коли вияв власної індивідуальності матиме звужений спектр дії, зокрема у випадку встановлення обов’язкових вимог щодо одягу посадових осіб при виконанні ними своїх службових обов’язків.
Право громадянина на власне зображення означає, що ніхто не має права зображати громадянина яким би то не було чином без його згоди, за винятком, прямо вказаним у законі.
Чинне законодавство поки що не охоплює право на власне зображення повною мірою. Стаття 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” лише закріплює право громадянина на власне зображення у випадку, якщо воно втілене у творі образотворчого мистецтва. У такому вигляді це право правильно було б розглядати лише як елемент авторських відносин, що регулюються нормами авторського права.
Згідно із зазначеною статтею публікація, відтворення і розповсюдження твору образотворчого мистецтва не дозволяється без згоди зображеної на ньому особи, а після її смерті — без згоди дітей чи одного з подружжя. Така згода не розглядається як необхідна, якщо це робиться у державних чи громадських інтересах або зображена особа позувала авторові за плату. Право громадянина на те, щоб його зображення не було виконано будь-яким чином без його згоди, має бути закріплено і в інституті права на немайнові блага, втілені у самій особистості.
Проект ЦК України пропонує ширше правове регулювання цього питання. Передбачається можливість відкликання особою згоди на те, щоб твір, у якому зображено особу був показаний, розповсюджений. Особі, яка позувала за плату, пропонується надати право зажадати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження твору за умови компенсації авторові або іншій особі пов’язаних із цим збитків.
За проектом, знімання особи на фото-, кіно-, теле-, віде-оплівку може здійснюватися лише за її згодою. Особа, яка погодилася бути знятою на плівку, має право вимагати припинення публічного її показу у тій частині, яка стосується “й особистого життя, з компенсацією витрат на демонтаж. І лише необхідність захисту інтересів самої особи, інтересів інших осіб може зумовити розповсюдження фотографії цієї особи поза її волею.
Важливими духовними нематеріальними благами, які втілені у самій особистості, є честь, гідність та ділова репутація. Ними визначається добре ім’я людини або позитивна репутація організації.
Конституція України проголошує право на честь, гідність та ділову репутацію, встановлюючи необхідність поваги до цих важливих прав.
У сфері охоронних правовідносин правове регулювання здійснюється відповідно до ст. 7 ЦК України. Стаття має назву “Захист честі і гідності та ділової репутації”.
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту ‘їхнього порушення. Ці відносини розвиваються і формуються у непорушеному стані у разі, коли поведінка їх суб’єктів відповідає вимогам закону.
Громадяни та організації наділяються зазначеними правами, однак вони мають наділятися і безпосередньо правом на честь, гідність та ділову репутацію.
Специфіка полягає в тому, що право на захист являє собою лише одну з правомочностей суб’єктивного цивільного права. Регулювання ж будь-яких суспільних відносин означає і їхню правову охорону. Необхідно визначити перш за все права та обов’язки, які охороняє ця санкція чи додержання яких забезпечує.
Зміст названих прав полягає у юридичне забезпеченій можливості вимагати від оточуючих осіб утримуватися від будь-яких дій, які порочать честь, гідність та ділову репутацію.
Терміни “честь”, “гідність”, “ділова репутація” чинне законодавство не роз’яснює. Що стосується цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей та організацій і спирається на відповідні об’єктивні показники такі, як погляди, вчинки та інші явища суспільного життя.
Гідність — певна самооцінка особистістю своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Честь і гідність розглядаються у тісному зв’язку між собою, бо вони грунтуються на соціальній оцінці.
Питання захисту честі, гідності та ділової репутації розглянемо в наступній главі.
Інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров’я включає нині такі види Немайнових прав:
– право на особисту недоторканність і свободу;
– право на охорону життя і здоров’я.
Право громадянина на особисту недоторканність розуміється як юридичне забезпечена можливість громадянина розпоряджатися собою без перешкод, на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов’язок осіб, що оточують громадянина, не зазіхати на його особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом.
У ширшому розумінні “недоторканність” — гарантія від посягань з боку будь-кого2. Конституційне законодавство України становить нормативну основу для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості.
У проекті ЦК України міститься загальна заборона щодо будь-яких форм фізичного або психічного тиску на особу. Йдеться, наприклад, про пряму заборону фізичного покарання дітей батьками, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ. Пропонується окрема регламентація питання тілесної недоторканності особи у разі її смерті.
Право громадянина на особисту свободу — це юридичне забезпечена можливість вимагати за судом припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме — свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання та інші.
Згідно зі ст. 29 Конституції України людина має право на свободу. Основою цієї норми стало положення Загальної декларації прав людини, яке було перенесено у ст. 21 Конституції України: “усі люди є вільні”. Конституція України і тут виступає нормативною основою, передбачаючи, що громадяни мають право на судовий захист від посягань на особисту свободу.
Під свободою розуміється здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети.
Право на свободу стосується усіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя, тобто це право є всеосяжним.
Однак свобода не повинна перетворюватися на свавілля, повинна мати певні межі.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов’язаний із дієздатністю фізичної особи. У літературі існує думка, що свобода у повному обсязі належить особі, яка досягла повноліття або була емансипована у зв’язку зі шлюбом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатися як цілком позбавлена свободи.
Комплекс цивільно-правових механізмів забезпечує можливість володіти свободою у приватних відносинах (укладати правочини за своєю волею, брати шлюб, користуватися своїми правами).
Закон передбачає певне обмеження зазначених свобод, але це не повинно заважати поступовому досягненню суті права громадянина на особисту свободу.
Виходячи із цього, переважна більшість авторів висловлює думку про необхідність скасування правил про прописку, про ліквідацію так званих закритих зон, про скасування інших правил, які суперечать змісту свободи громадянина на переміщення, на вибір роду занять та місця проживання, які містяться у ст. 10 ЦК України.
Проект ЦК України включає право на сім’ю до природних прав людини. Розуміючи під сім’єю добровільний союз, слід уточнити, що не можна нікого примушувати до створення сім’ї. Право на сім’ю включає право створити сім’ю та право жити у ній, право на вибір форм організації сімейного життя, а також право на вибір осіб, які утворюватимуть сімейний союз. При цьому враховується, що держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Однак у проекті зроблено спробу вирішити питання стосовно правомірності існування конкубінату. Особливістю такого позашлюбного співжиття є тривалість, відкритість, відсутність формальних перешкод до реєстрації шлюбу та відсутність державної реєстрації. При цьому мається на меті надати особі можливість обирати форму організації свого особистого життя.
Право дитини на сімейне життя передбачає ст. 16 Конвенції про права дитини.
Право на сім’ю у розумінні права жити у сім’ї має кожний з моменту народження. Що стосується права на створення сім’ї, то робиться висновок про те, що створити сім’ю може і 15-річна особа, зареєструвати шлюб — після досягнення шлюбного віку. Виняток має місце у разі вагітності або народження дитини особами, які не досягли шлюбного віку. В такому разі шлюб може бути укладений раніше досягнення відповідного віку.
Право громадянина на життя та охорону здоров’я традиційно визначається як юридичне забезпечена можливість вимагати за судом припинення дій будь-яких осіб, якщо вони погрожують здоров’ю або життю громадянина.
Категорії “життя” та “здоров’я” взаємопов’язані. Законодавчого визначення поняття немає. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.
Існує законодавче поняття здоров’я як стану цілковитого фізичного та соціального благополуччя і не пов’язується лише з відсутністю хвороб. Основи законодавства про охорону здоров’я відтворили в цьому питанні положення Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Право кожного на життя, проголошене Конституцією України, має бути не лише декларовано, а й реалізовано.
Проект ЦК України містить цілий ряд новел, пов’язаних із правом громадян на життя і здоров’я, серед них слід назвати такі.
Відлік права людини на життя пропонується вести від лона матері, тобто захищати право на життя зачатої дитини. Україна, таким чином, може стати однією з перших держав, де початком життя законодавче визнаватиметься момент зачаття.
Пропонується законодавче вирішити проблему евтаназії (задоволення прохання особи про припинення її життя іншою особою забороняється). Відповідно до даного положення той, хто задовольняє таке прохання, має вважатися вбивцею з усіма наслідками, які передбачені кримінальним законодавством.
На відміну від Основ законодавства про охорону здоров’я, згідно з якими стерилізація здійснюється за бажанням особи або за її згодою, у проекті ЦК України йдеться про те, що стерилізація проводиться за бажанням повнолітньої особи; стерилізацію недієздатної особи за медико-соціальними показаннями може бути здійснено за згодою опікуна.
Стаття 49 Конституції України визначає право особи на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Суб’єктивне цивільне право на охорону здоров’я включає також право громадянина на отримання медичної допомоги. Чинні норми цивільного права можуть бути застосовані практично вже після того, як шкоду здоров’ю вже заподіяно. Тому доповнення цивільного законодавства зазначеним особистим немайновим правом мало б важливе попереджувальне значення.
У проекті ЦК України є ряд статей, що стосуються реалізації особою свого права на здоров’я. Взаємно доповнюючи одна одну, вони створюють комплексний механізм регулювання вказаної сфери суспільних відносин.
Зрозуміло, поняття “право на здоров’я” ширше за змістом, ніж “право на охорону здоров’я”. Проголошуючи таке право, держава зобов’язується забезпечити здоров’я своїх громадян та обов’язок охороняти його.
Проект ЦК України пропонує регламентацію змісту права на надання медичної допомоги; допускає можливість пасивної евтаназії (надання медичної допомоги, якщо повнолітня особа цього бажає, а також припинення надання медичної допомоги, якщо вона цього вимагає); встановлює право кожної повнолітньої особи бути поінформованою про стан свого здоров’я; передбачає право родичів особи, яка померла, бути присутніми при дослідженні причин її смерті. Проект передбачає і право особи на таємницю про стан здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, таємницю діагнозу, а також відомостей, одержаних під час медичного обстеження, та ряд інших новел.
Право на безпечне довкілля є важливою гарантією здійснення особою свого головного природного права — права на життя. Під довкіллям, за проектом ЦК України, розуміється не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ними, все те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.
Неповторним, різноманітним і самобутнім є за своїм змістом особисте життя громадян. Недоторканність особистого життя — одна з найважливіших елементів їх свободи.
Надаючи право на таку свободу, закон повинен створити юридичні перешкоди для будь-якого вторгнення у заборонену сферу особистого життя. Проте особисте життя не можна повністю відокремити від суспільного, тому слід скоріше говорити про ту сферу, де відбувається зіткнення цих двох сфер.
За Конституцією України (ст. 32) особисте життя громадян охороняється законом.
Щодо цивільного законодавства, то місце інституту права на недоторканність особистого життя громадян структурно не визначено.
Відповідні сторони особистого життя захищаються нормами сімейного, адміністративного, кримінального та іншими галузями права. Так, відповідальність за порушення таємниці усиновлення, листування, недоторканності житла встановлено Кримінальним кодексом.
У цивільному законодавстві України практично немає регулюючих та охоронних норм інституту права на недоторканість особистого життя.
Особисте життя у проекті ЦК України розуміється як поведінка фізичної особи за межами її роботи, громадської діяльності та навчання. “Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб”, — таке загальне положення правової норми вважається достатнім і не потребує детальної регламентації.)
Згідно зі ст. 7 чинного ЦК України забороняється поширювати про особу неправдиві ганебні відомості та інформацію, що викладена неправдиво, чим завдається шкода інтересам цієї особи. При цьому не забороняється розголошувати правдиві відомості, зокрема ті, які стосуються особистого життя особи.
У проекті ЦК України розширено зміст поняття зазначеного права. Особа захищається від поширення навіть правдивих відомостей, якщо вони стосуються її особистого життя, з можливістю настання відповідних правових санкцій. Проект містить і ряд інших норм, метою яких є охорона особистих інтересів особи, які можуть виходити за межі її особистого життя.
Що стосується чинних норм різних галузей законодавства щодо захисту особистого життя, то вони не мають достатнього впливу на регулюючі відносини. Тому у цивільному праві слід передбачити спеціальні санкції за порушення суб’єктивних прав громадянина на недоторканність житла, на особисту документацію, на таємницю особистого життя і спілкування.
Цивільні права громадянина у відносинах з приводу особистого життя можна поділити на види:
– право громадянина на таємницю особистого життя;
– право громадян на таємницю особистого спілкування;
– право на особисту документацію;
– цивільне право громадян на недоторканність житла.
Право громадянина на таємницю особистого життя слід розуміти як юридичне забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел або обставин, що стосуються особистого життя громадянина. Отже, кожен зобов’язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини.
Нині законом встановлено таємницю усиновлення, лікарську таємницю, таємницю нотаріальних дій, таємницю операцій ощадних банків, адвокатську таємницю.
Проте у повному обсязі це право у цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя, так само і цивільних санкцій до правопорушника.
З метою запобігання скоєнню злочину, з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, суд може встановити винятки, передбачені законом.
Право громадян на таємницю особистого спілкування означає, що жоден поза волею управомоченої особи не може ознайомитися з листуванням, телефонними розмовами, телеграфними повідомленнями.
Цивільне законодавство повинно детально конкретизувати ст. 54 Конституції України про охорону таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень. Пропонується розуміти під об’єктом таємниці спілкування не лише зміст листів, розмов і повідомлень, а й самий їх факт, час та суб’єктів спілкування.
Право на особисту документацію дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації. У проекті ЦК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників, особистих архівів тощо.
Обов’язок оточуючих — утримуватися від отримання інформації, яка міститься в особистій документації особи. Це право дає людині свободу у створенні, накопиченні і веденні особистих документів.
Інформацію, яка міститься в особистій документації, можна отримати лише за згодою самого громадянина, за винятком випадків, встановлених законом.
Цивільне законодавство потребує внесення загальної норми щодо особистої документації для закріплення суб’єктивного права громадянина мати свободу у створенні, накопиченні, веденні та розпорядженні своєю особистою документацією на свій розсуд. Слід виключити можливість будь-якого втручання третіх осіб поза волею громадянина, крім випадків, прямо зазначених у законі.
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам’ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікувати, відтворювати або розповсюджувати твори, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися із змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Проект ЦК України регулює ці відносини докладніше. Телеграми, листи проголошуються власністю адресата. Їх можна обнародувати лише за згодою автора та адресата. У разі якщо вони містять інформацію, що стосується особистого життя третьої особи, то потрібна згода і цієї особи на її поширення.
У проекті є положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно оголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв’язання справи.
Право громадян на недоторканність житла розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, прямо передбачених у законі.
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Здійснення зазначеного права має відповідати ст. 5 ЦК України, яка встановлює правила здійснення цивільних прав. Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише у тому, що ніхто не може зайти у житло без волі особи, а й у тому, що особа не може бути виселена з нього, за винятком тих деяких випадків, які передбачені законом ( обшук за постановою слідчого, контроль за газовим обладнанням тощо).
Праву на недоторканність житла кореспондує обов’язок третіх осіб не втручатися у сферу вияву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Тобто ніхто не має права вказувати громадянинові, як саме організовувати свій побут, як поводитися у своєму житлі.
Проект ЦК України значну увагу приділяє також багатьом іншим видам особистих немайнових прав фізичних осіб.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)