Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 2. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні та його елементи

§ 2. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні та його елементи



У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб’єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.
Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності1. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).
Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності2. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв’язку з цим постає питання про допустимість об’єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).
Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. У радянській цивільно-правовій літературі серед багатьох інститутів завжди називався інститут права власності, до якого входили норми, що рулювали відносини державної і колгоспно-кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності. Безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соціально-політичного змісту, що давало можливість об’єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.
Водночас не можна не помітити цілком очевидних особливостей у сутності відносин особистої власності, які визначають у кінцевому підсумку і відмінності у правовому регулюванні особистої і соціалістичної власності. У зв’язку з цим постає питання про можливість визнання сукупності норм, що регулюють відносини окремих форм власності, самостійними правовими інститутами. У юридичній літературі це питання фактично не вивчалося, хоч автори не уникали застосування у своїх працях поняття “інститут права особистої власності”.
Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності самостійний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним державно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним пропагандистом подібної концепції став, зокрема, В. С. Якушев, який розглядав правовий інститут як “основану на законі сукупність норм, покликаних регулювати в межах предмета даної галузі права певні суспільні відносини відносної самостійності, а також пов’язані з ними (залежні від них) похідні відносини”.
На наш погляд, визначення правового інституту, запропоноване В. С. Якушевим, містить кілька хибних тез. По-перше, не зрозуміло, як може бути “основана на законі сукупність норм”? Адже правова норма — це той же закон. По-друге, хибним є посилання на те, що норми правового інституту покликані регулювати відносини “в межах предмета даної галузі права”, оскільки в юридичній науці беззаперечним є факт нетотожності понять “галузь права” і “галузь законодавства”. Досить часто відносини, які є предметом однієї галузі права, регулюються (і регулювалися) правовими нормами різних галузей законодавства. Між іншим, і сам автор розглядає сукупність правових норм, що регулюють державну власність, як правовий інститут державного права, незважаючи на те, що такі норми містяться переважно в цивільному законодавстві.
Щоб уникнути наведених та інших хибних тез, визначення поняття правового інституту має відповідати реально створеній у суспільстві системі законодавства. Саме такій системі належить вирішальна роль при визначенні видів правових інститутів. При цьому не виключається можливість врегулювання нормами однієї галузі неоднорідних за своїм змістом відносин. Враховуючи сказане, доцільно підтримати висновок, що правовий інститут — це певна сукупність правових норм (однієї або кількох галузей законодавства, спрямованих на врегулювання переважно однорідних суспільних відносин). У деяких випадках необхідність врегулювання однією правовою нормою різнорідних відносин може бути невідворотною.
Для згуртування суспільних відносин у групу однорідних важливо відшукати елементи єдності їхнього змісту. В літературі зазначалося, що такі відносини мають об’єднуватися єдиним економічним змістом. Проте аналіз правових норм дає підстави сумніватися у достатності економічної ознаки для виявлення єдності змісту досліджуваних відносин. Як відомо, в радянський період економічні відносини у країні повністю підпорядковувалися основоположним принципам комуністичної ідеології. А відтак, обов’язково слід враховувати соціально-політичний зміст правових норм. Інакше неможливо було б пояснити відмінності у правовому регулюванні державної і особистої власності, здійснюваного в межах єдиного правового інституту. Відомо, що встановлені законодавцем переваги у правовому захисті зумовлювалися не стільки економічним змістом цих відносин, скільки політико-ідеологічним значенням, яке надавалося державній власності у справі побудови комуністичного суспільства. І нині можуть встановлюватися особливі правила регулювання відносин окремих форм власності не за економічними, а за іншими ознаками. Так, з міркувань громадської безпеки певне майно не може бути об’єктом права приватної власності.
На наш погляд, існуючих особливостей у врегулюванні окремих форм власності ще недостатньо для визнання права приватної власності, права колективної власності, права державної власності, права комунальної власності самостійними правовими інститутами. Вони можуть бути лише субінститу-тами загального інституту права власності.
До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема:
а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб’єктові матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно, більшість їх є цивільно-правовими. Проте іноді досить важко виявити галузеву належність деяких норм, що тією чи іншою мірою стосуються відносин власності. Зокрема, трудове законодавство, передбачаючи право працівника на одержання заробітної плати за виконану роботу, водночас встановлює для працівника юридичну підставу виникнення у нього права власності на одержувані трудові доходи. Норми, що регулюють відносини власності, містяться також у законах України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про селянське (фермерське) господарство” та ін.
Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб’єктивне право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна;
Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб’єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб’єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб’єктивне право власності “існує в межах конкретних правовідносин власності”. Не заперечуючи можливості такого підходу в оцінці факту вияву суб’єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, оскільки таких “конкретних” правовідносин у юридичному розумінні цього поняття може й не бути.
Суб’єктивне право власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву “тріади”. У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним “винаходом” коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники навели достатньо доказів про існування відомої тріади в римському приватному праві.
В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду тріаду правомочностей також було безпосередньо законодавче закріплено, її було застосовано в законодавстві незалежної України, зокрема в Законі України “Про власність”. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться у законодавстві більшості країн.
Переліченими правомочностями не вичерпується зміст суб’єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, зокрема право на власну господарську діяльність. А. М. Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо.
Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб’єктивного права власності. Щоб уникнути цього недоліку, дослідники прагнули доповнювати тріаду вказівками про здійснення її правомочностей “своєю владою і у своєму інтересі” (А. В. Венедиктов), “на свій розсуд” та ін. Безумовно, такі доповнення до тріади вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоч і не завершують характеристику сутності суб’єктивного права власності.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, право володіння означає юридичне забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Право користування — це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.
Право розпорядження — це юридичне закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.
Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов’язальних прав. Проте такі суб’єктивні зобов’язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В. Ф. Маслов зазначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов’язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов’язання) перебуває ще одна зобов’язана особа.
Зміст понять “власність” і “право власності” може мати різне значення залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге — юридичний. Іноді поняття “власність” застосовується в розумінні, ідентичному поняттям “право власності” або “майно”, належне особі власникові. Проте чіткого розмежування цих понять законодавець досить часто не додержується.
Так, допускалася непослідовність у застосуванні цих понять у законодавстві радянського періоду, зокрема при конструюванні норм Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p. і Цивільного кодексу УРСР 1963 p.2. Звертає на себе увагу також конструювання назв глав, статей та їхнього змісту в ЦК УРСР, в якому розділ 3 називається “Право власності”, а глави 7—13 відповідно мають назви “Державна власність”, “Власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань”, “Особиста власність”, “Спільна власність”, “Виникнення і припинення права власності”, “Захист права власності”.
У назвах одних статей застосовується поняття “право власності”, у назвах інших — “власність”. Такі ситуації допустимі, але лише тоді, коли безпосередньо із змісту правової норми випливає економічний характер власності. Саме такий підхід до цієї проблеми застосовано у п. 4 ст. 2 Закону України “Про власність”, в якому записано, що “власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна”. Проте у деяких інших випадках законодавець безпідставно застосував поняття “власність”, зокрема в ст. 15 вищезазначеного закону, яка має назву “Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна”. Фактично у цій статті йдеться про виникнення у громадянина права власності на квартиру та інше майно. Немає термінологічної єдності у застосуванні цих понять у новій Конституції України 1996 p. (статті 41, 85, 92, 116, 142, 143). І все-таки в Законі України “Про власність” більш вживаним є поняття “право власності”, що слід підтримати, оскільки, на наш погляд, у тому разі, якщо юридична норма має визначити належність певного майна особі як власникові, має застосовуватися термін “право власності”.
При конструюванні правових норм варто також враховувати, що особі може належати майно не лише на праві власності, а й на підставі зобов’язальних правовідносин. Так, грошові суми громадянина, внесені на зберігання у кредитні установи, перетворюються з об’єкта права власності на об’єкт зобов’язального права. Але в економічному розумінні зобов’язальні правовідносини також є різновидом відносин власності.
Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України “Про власність”, в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого “право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном”. Подібного визначення поняття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 p., ні Основи цивільного законодавства 1961 p. і Цивільний кодекс УРСР 1963 p., ні Основи цивільного законодавства 1991 p. Проте у зв’язку з прийняттям Закону України “Про власність” наведене визначення права власності Законом України від 16 грудня 1993 p. було введене до ст. 86 ЦК УРСР. Виникають сумніви щодо доцільності такого законодавчого визначення поняття права власності. Фактично тут має місце спроба дати універсальне визначення поняття права власності (в об’єктивному і суб’єктивному значенні), яку не можна визнати вдалою.
Загальновідомо, що власність — це економічна категорія. Дана аксіома не піддавалася сумнівам ні в юридичній, ні в економічній літературі. Різні погляди висловлювалися, як правило, щодо кола суспільних відносин, які повинні включатися в поняття “власність”, або щодо співвідношення власності і права власності. В одних випадках власність визначалася як суспільна форма привласнення засобів і продуктів виробництва, в інших — як суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва.
Не розгортаючи широкої дискусії щодо становлення та обгрунтування зазначених поглядів, які не є безпосередньо предметом нашого дослідження, все-таки свої міркування з приводу найбільш принципових положень щодо розуміння економічного змісту власності вважаємо за потрібне висловити. На наш погляд, найприйнятнішою є перша точка зору, в основу якої покладено принцип привласнення матеріальних благ у процесі виробничої діяльності. Цей принцип був всебічно обгрунтований марксистською теорією. К. Маркс не раз зазначав, що “власність (привласнення) є умова виробництва”, а “всяке виробництво є присвоєння індивідом предметів природи в межах певної суспільної форми і за допомогою неї”1. Але це поняття власності правильне не тому, що так його розумів К. Маркс, а внаслідок того, що без елемента привласнення не може існувати і сама власність. Отже є всі підстави погодитися з тезою, що центральним моментом поняття власності є “відносини між окремими індивідами та їх групами”, які “складаються з приводу привласнення матеріальних благ”.
Сучасне розуміння економічних відносин власності дав Є. О. Суханов, який зазначав, що такі відносини являють собою:
по-перше, певні виробничі відносини (тобто ті, що виникають між людьми в процесі виробництва — як його передумова і результат);
по-друге, економічні відносини людей з безпосереднього привласнення матеріальних благ, насамперед засобів виробництва (його передумови), а також результатів виробничої діяльності;
по-третє, стан привласнення, чи належності матеріальних благ певним особам або їх колективам.
Щодо спроб, які іноді мали місце, представити право власності як таке, що регулює “суспільні відносини власності, тобто відносини між власниками та іншими особами в процесі володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва, в тому числі засобами споживання”4, то вони фактично спрямовані на обмеження кола економічних відносин власності, які підлягають у суспільстві правовому регулюванню. Так, економічні відносини власності не можна зводити лише до відносин володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Ці повноваження носія власності є вторинними (похідними) порівняно з реально існуючою суспільною формою привласнення матеріальних благ, що є первинною. Відповідно тут допущено правову неточність, оскільки економічні відносини власності регулюються не лише нормами інституту права власності, а й нормами інших інститутів, зокрема зобов’язального права.
Повернемося до аналізу змісту п. 1 ст. 2 Закону України “Про власність”. Складається враження, що він містить недоліки, згадані вище. Навряд чи коректно ототожнювати право власності із суспільними відносинами. Дійсно, суспільні економічні відносини регулюються нормами права. Але в такому разі право власності, у власному розумінні цього поняття, утворюють правові норми, які регулюють економічні відносини власності, а не самі економічні відносини власності чи врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, як це записано у вищезгаданому законі. Досліджувана правова норма також не містить важливих ознак, які б свідчили про належність певних правомочностей конкретному носієві (власникові) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом.
Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби формулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися переліком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника відмежовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується перебування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власності можна було б законодавче визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.
Навряд чи доцільно повністю заперечувати саму можливість законодавчого визначення поняття права власності. Заради справедливості зазначимо, що законодавчій техніці відомі подібні підходи. Класичним прикладом є формула, закладена у відомому Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона). В ньому, зокрема, записано, що “власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином” (ст. 540). Але у цьому кодексі, по-перше, дано визначення власності, а не права власності і, по-друге, власність характеризується правами користування і розпорядження, а не суспільними відносинами, що робить наведене визначення цілком прийнятним з правової та економічної точки зору.
У цивільно-правовій науці, як вже зазначалося, чітко розмежовуються поняття права власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні і відповідно до цього поділу даються його визначення. У даному разі йдеться про таке формулювання права власності, яке б певною мірою поєднувало у собі ознаки двоаспектного його розуміння (загальне поняття права власності). Останнім часом робилися деякі спроби дати таке визначення права власності. Так, В. В. Чанкін дійшов висновку, що “право власності — суб’єктивне право володіння, користування і розпорядження майном найбільш повним чином, щоб це не заважало суспільним інтересам і служило цілям розвитку соціальної системи”‘. Наведене визначення права власності аж ніяк не можна визнати вдалим. Насамперед воно стосується його суб’єктивного розуміння. Крім того, автор, з однієї сторони, вбачає у праві власності можливість здійснювати правомочності “найбільш повним чином”, а з іншої — фактично встановлює обмеження для них нечіткими і доволі абстрактними підставами.
Незрозуміле також, кому мають належати перелічені правомочності.
Більш вдалим, на наш погляд, є визначення права власності, дане в “Юридическом справочнике предпринимателя”. Воно викладено у такій редакції: “Право власності — охоронюване законом право власника на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном”. У всякому разі наведене визначення дає можливість чіткіше розмежовувати поняття “власність” і “право власності”. Є в ньому і, вразливі місця. Так, воно не засвідчує юридичної належності майна особі і завершується переліком відомих правомочностей власника.
Неоднозначність поняття права власності, викладеного в Законі України “Про власність”, є очевидною. Тому в нормотворчому процесі здійснюється пошук шляхів його вдосконалення. Так, у ст. 314 проекту нового Цивільного кодексу України (у редакції від 25 серпня 1996 p.)1 записано: “Правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно”. У проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про власність”, поданому Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України (у редакції від 20 травня 1998 р. № 25-1424/4), дано вже інше визначення, а саме: “Правом власності є абсолютне право особи на майно, яке набувається в порядку, визначеному цим законом та іншими законодавчими актами”. Обидва наведені визначення права власності не містять достатньо юридичних ознак, які б давали можливість відмежувати його від інших майнових прав. У ньому не відображений, зокрема, факт привласнення майна, не визначається належність абсолютного права його носієві (суб’єктові), яким є власник.
Враховуючи проведений аналіз законодавства і літературних джерел, вважаємо за можливе дати таке загальне визначення поняття права власності: право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов’язки щодо цього майна. На наш погляд, це визначення глибше характеризує сутність права власності порівняно з тими визначеннями, в основу яких покладено категорію суспільних відносин. При цьому не обов’язково давати визначення поняття права власності в законі. Це завдання можливо юридичної науки. Немає також потреби вносити у зв’язку з цим зміни до Закону України “Про власність”, оскільки потреба у такому законі може взагалі відпасти у зв’язку з прийняттям нового ЦК України.
Отже лише власникові, як суб’єктові абсолютного права власності, можуть належати водночас усі три правомочності. Суб’єктами права власностві чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.
Можливі випадки обмеження права власності. За новою Конституцією України обмеження можуть встановлюватися лише законом (ст. 92). Проте можна ототожнювати обмеження права власності і встановлення певних правил, яких має додержуватися власник, використовуючи належне йому майно (техніки безпеки, пожежних правил, вимог екологічної безпеки тощо). У випадках, передбачених законом, власник може бути позбавлений відразу трьох правомочностей, зокрема у разі арешту майна, з вилученням його у власника. Однак це обмеження має тимчасовий характер. Право власності може бути поновлено або взагалі припинено, якщо майно потрібно, наприклад, для покриття заподіяних власником збитків. Власник не позбавляється можливості за власною волею обмежити обсяг належних йому правомочностей, зокрема у разі передачі майна за договорами в оренду, безоплатне користування тощо.
Одним з важливих елементів права власності є його об’єктний склад. Об’єкти права власності являють собою певні різновиди об’єктів цивільних прав, які законодавець досить часто називає узагальненим терміном “майно”. Об’єктом права власності може бути лише майнове благо, що має певну економічну цінність і може бути предметом товарно-грошових відносин. Тому в законодавстві не визнаються об’єктами права власності космічні природні об’єкти, земна куля тощо.
У радянському законодавстві об’єктами права власності, як правило, визнавалися матеріалізовані речі, а нематеріальні блага та майнові права в переліках об’єктів права державної, кооперативної власності, права власності профспілок та інших громадських організацій, права особистої власності взагалі не значилися (статті 90, 95, 98 та 100 ЦК УРСР 1963 р.).
Законодавство незалежної України значно розширило коло об’єктів права власності. Законом України “Про власність”‘ (з наступними змінами) такими визнані повітряний-простір, цінні папери, результати інтелектуальної праці та ін. Проте в літературі були заперечення щодо включення деяких об’єктів природи та людської діяльності до об’єктів права власності. Так, Є. О. Суханов висловив заперечення щодо поширення режиму права власності на повітряний простір, результати інтелектуальної праці2. Висловлені сумніви мають певне підґрунтя. Навряд чи можна поширювати на повітряний простір повною мірою усі положення про право власності. Проте у будь-якому разі законодавча тенденція до розширення кола об’єктів права власності є очевидною.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)