Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні

§ 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні



Реальним втіленням споконвічного прагнення українського народу до утвердження своєї державності стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 p. Декларації про державний суверенітет України, яка заклала основоположні політико-правові, соціально-економічні принципи побудови Української держави. На основі Декларації 3 серпня 1990 p. Верховна Рада України прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”2, в якому визначено зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи. Особливої значимості набули положення ст. 4 закону, відповідно до якої визначалася основа економічної самостійності України і передбачалися три форми власності — державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) та інші, передбачені законом форми власності. Водночас Постановою Верховної Ради України “Про реалізацію Закону “Про економічну самостійність Української РСР”3 було доручено Раді Міністрів підготувати проекти законодавчих актів про: власність; землю; оподаткування; оренду; підприємництво; підприємство; акціонерні товариства; банки; фінансово-кредитну систему; цінні папери і фондовий ринок; захист споживача; ціноутворення; роздержавлення та інші. Наведений перелік проектів очікуваних законодавчих актів засвідчив певною мірою прихильність найвищого законодавчого органу курсові ринкових реформ. Однак, як показав подальший розвиток подій, здійснення цих реформ відбувалося досить суперечливо, непослідовно і надто повільно.
Не випадково серед зазначених проектів законодавчих актів на перше місце поставлений проект акта про власність. Саме законодавству про власність відводилася визначальна роль у реформуванні планової одержавленої економіки. Завдання з його створення певною мірою полегшувалося тим, що б березня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР “Про власність в СРСР”, введений у дію з 1 липня 1990 р.’. У ньому відображено нові прогресивні рішення багатьох економіко-правових проблем. Зокрема, законодавець відмовився від поняття “особиста власність громадян”, ввівши в закон поняття “власність громадян СРСР” як одну з форм власності в СРСР. Це стало наслідком компромісу між прихильниками збереження особистої власності і прихильниками негайного запровадження в країні приватної власності. І нарешті настала довгоочікувана подія в Україні. 7 лютого 1991 p. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР “Про власність”, який набрав чинності з 15 квітня 1991 p.
Безперечно, Закон України “Про власність” сприйняв прогресивні і вдалі положення союзного закону. Водночас навіть поверховий аналіз обох законів дає змогу впевнитися у наявності істотних відмінностей в їхніх структурі та змісті.
Так, Закон України “Про власність” містить 57 статей (союзний — 34), 8 розділів (союзний — 6), преамбулу (в союзному законі преамбули немає). Отже український закон має на 23 статті і 2 розділи більше, ніж союзний закон. Ці кількісні дані мають не лише формальне, а й змістовне значення. Справа в тому, що в Законі України “Про власність” відносини власності, у тому числі і громадян, повніше регламентовано. Звертає на себе увагу і той факт, що в українському законі застосовується поняття “право власності”, а в союзному — просто “власність”. Відповідно названо і розділи: “Загальні положення”, “Право виключної власності народу України”, “Право колективної власності”, “Право державної власності”, “Право інтелектуальної власності”, “Право власності інших радянських республік Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій”, ” Захист права власності”. Переваги застосування поняття “право власності” в українському законі очевидні, оскільки в даному законодавчому акті йдеться про суспільні відносини, врегульовані правом, а не про відносини в економічному їх розумінні.
Дещо не збігаються і назви зазначених законів. Ця обставина може виявитися навіть суттєвою. Аналізуючи назву Закону України “Про власність”, можна дійти висновку, що він захищає і ту власність, яка перебуває поза межами України.
В обох законах передбачено три форми власності. У Законі України “Про власність” — індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна, в союзному законі — власність громадян, колективна і державна. Зовні зазначені форми власності збігалися, але їхній зміст, як свідчить аналіз інших розділів законів, далеко не однаковий, про що далі буде сказано детальніше.
В союзному законі перераховувалися об’єкти права власності- безвідносно до тієї чи іншої форми власності. У Законі України “Про власність” визначений перелік об’єктів права власності, що є більш прийнятним для умов перехідного періоду, оскільки таким чином усувалася можливість різного тлумачення змін у правовій системі. Союзним законом було встановлено, що власник має право використовувати своє майно для будь-якої господарської чи іншої діяльності. У Законі України “Про власність” таке питання вирішено більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для підприємницької діяльності.
Спільним для обох законів, зокрема, є те, що в них однаково визначалася правомочність власника, який на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Причому власникові надано право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (раніше діяв принцип — у межах, визначених законом). Усім власникам забезпечуються рівні права, обмеження їхніх прав можливе лише на підставі закону. Загальним для обох законів фактом ром стало також те, що норми про право власності громадян містяться перед нормами, які регулюють відносини інших форм власності (колективної і державної).
Можна назвати й іншіспільні риси та відмінності в змісті союзного і українського законів про власність. У необхідних випадках це питання висвітлюватиметься й далі.
Відповідно до постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону УРСР “Про власність” встановлено ряд принципових положень щодо застосування норм цього закону.
По-перше, було визнано за необхідне надалі, до приведення законодавства України у відповідність із Законом України “Про власність”, застосовувати чинні акти законодавства України, оскільки вони не суперечать цьому законові. Отже, внаслідок введення такого положення дія ЦК України та інших актів законодавства щодо відносин власності виявилася обмеженою, а також постала досить важка проблема виявлення невідповідності норм раніше прийнятих актів законодавства Закону “Про власність”.
По-друге, Закон “Про власність” має застосовуватися лише до правовідносин, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 p. Щодо правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 p., Закон “Про власність” застосовується до тих прав та обов’язків, що виникнуть після введення в дію закону, за винятком положень ст. 15 “Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна”, які мають застосовуватися до правовідносин, що виникли як до, так і після 15 квітня 1991 p.
По-третє, правила, вміщені в Законі України “Про власність” і передбачені Законом СРСР “Про власність в СРСР”, мають застосовуватися з дня введення в дію Закону СРСР, тобто з 1 липня 1990 p. Ця обставина, крім того, дає нам підстави визначити новий сучасний період розвитку права власності з 1990 p.
Зазначеною постановою встановлено порядок розмежування державної власності та порядок розгляду справ судовими органами. Варто зазначити, що Раді Міністрів УРСР було доручено:
1) внести в 1991 p. на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законодавчих актів про інтелектуальну власність та законодавчого акта, який би визначав види майна, що не може бути у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, а також спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна;
2) до 15 червня 1991 p. подати пропозиції про приведення законодавчих актів УРСР у відповідність із Законом УРСР “Про власність”;
3) привести до 1 липня 1991 p. рішення уряду УРСР у відповідність із Законом УРСР “Про власність”;
4) забезпечити до 15 липня 1991 p. перегляд і скасування міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР їх нормативних актів, у тому числі інструкцій, які суперечать зазначеному законові.
Правовому регулюванню відносин власності громадян присвячений розділ 3 Закону України “Про власність”, який дістав назву “Право індивідуальної власності” (у первісній редакції) і містив усього 9 статей (статті 11—19). Безпосереднє праворегулююче значення щодо власності громадян мають також ст. 2 (визначається зміст права власності та його форми), ст. З (встановлюється коло суб’єктів права власності), ст. З (встановлюється обсяг повноважень власника). Певну регулятивну функцію щодо власності громадян виконують і деякі інші статті, які або встановлюють конкретні юридичні підстави виникнення у громадян права власності (ст. 23), або визначають їх права як власників (статті 21, 25 і 38), або забезпечують захист права власності громадян (відповідні статті розділу 8 “Захист права власності”) тощо. Варто зазначити, що до Закону України “Про власність” уже вносилися відповідні зміни та доповнення. Визначною подією стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 p. Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України’4, відповідно до якого було вилучено поняття “індивідуальна власність” і введено нову форму власності — “право приватної власності”, що ознаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.
У зв’язку з прийняттям Закону України “Про власність” (певною мірою і Закону СРСР “Про власність в СРСР”) фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК України щодо власності, хоч законодавчих рішень з цього приводу довгий час не приймалося. Це породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні значної і важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 p. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК та деяких інших законодавчих актів2. Так, з ЦК України були виключені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87′, 88, 100—104, 106, 108, 117, 120-127, 134, 135, 141, 142, 144, 146, 149, 150, 226, 227, 563 і 571. Визнано такими, що втратили чинність, статті 8—11, 14 Указу Президії Верховної Ради УРСР “Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР” від 9 грудня 1963 p., виключено ч. З ст. 141 Житлового кодексу УРСР. Стаття 86 ЦК України була викладена в редакції ст. 2 Закону України “Про власність” з введенням до неї нової частини — шостої, у якій зазначалося, що відносини власності регулюються Законом України “Про власність”, ЦК, іншими законодавчими актами. Певних змін зазнали також статті 107, 228 і 224 ЦК.
Праворегулюючого значення для відносин власності цього періоду тією чи іншою мірою набули норми багатьох законодавчих актів України, зокрема законів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”. Земельного кодексу України, Житлового кодексу України, Кодексу законів про шлюб та сім’ю.
Наявність широкого спектра законодавчих актів, які прямо чи опосередковано регулюють на даному етапі відносини власності, явище цілком закономірне, оскільки і сьогодні триває інтенсивний процес законотворення з метою переходу від соціалістичної до ринкової економіки. Водночас у зв’язку з виключенням з ЦК України (1963 p.) великої кількості статей щодо відносин власності подальше збереження правового вакууму знижує ефективність правових гарантій, які забезпечують здійснення прав власників та їхній захист. Все це вимагає якомога швидшого прийняття нового ЦК України, в якому б відносини власності громадян дістали якнайповніше правове регулювання.
Однак Закон України “Про власність”, незважаючи на прогресивний у цілому його зміст, внаслідок багатьох причин не міг вирішити усіх проблем щодо регулювання відносин власності. Деякі його положення виявилися невдалими або неадекватно врегулювали ті чи інші відносини власності, що зумовило необхідність внесення відповідних змін.
Так у п. 4 ст. 2 Закону України “Про власність” було записано, що власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна. Всі форми власності є рівноправними. Таким чином, на даному етапі формування самостійної Української держави законодавці досягли певного компромісу, зберігши попередню форму індивідуального привласнення матеріальних благ і ввівши нову форму такого привласнення, тобто приватну трудову власність. Подібний поділ на дві підформи індивідуальної власності громадян, на наш погляд, практично ніякого юридичного значення не мав, оскільки перелік її об’єктів такий, що виходить далеко за межі добре відомої особистої власності. Таке формулювання мало на меті задовольнити ідеологічні погляди прихильників збереження соціалістичної власності. Так чи інакше, в Законі “Про власність в СРСР” це питання було вирішено консервативніше, хоч заради справедливості слід визнати, що під поняттям “власність громадян” можна розуміти і приватну власність.
Досить швидко законодавці самі зрозуміли, що зупинити впровадження в економіку приватної власності громадян об’єктивно неможливо. А тому 7 червня 1992 р. до п. 4 ст. 2 Закону України “Про власність” були внесені зміни, відповідно до яких п. 4 дістав таку редакцію: “Власність в Українській РСР виступає в таких формах: приватна, колективна, державна”‘. Захопившись визначенням форм власності, законодавці забули про існування другого речення зазначеного пункту, яким стверджувалася рівноправність усіх форм власності. Тому невдовзі законодавці знову повернулися до обговорення змісту п. 4 ст. 2 Закону України “Про власність”, який після внесених 14 жовтня 1992 p. змін був викладений у такій редакції: “Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними”2. У цілому ст. 2 “Право власності” набула такого змісту:
1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.
5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту”.
Таким чином. Закон України “Про власність” проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, але прямо визначив лише три. Однак у розділі 2 закону законодавець окремо виділив і врегулював виключну власність народу України (статті 9 і 10). Крім того, законодавець вирішив поділити державну власність на два її різновиди: загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Закладена в законі концепція форм власності виявилася недосконалою і проіснувала до прийняття в 1996 p. нової Конституції України, в якій по-іншому сформульовано положення про форми власності. У ній, зокрема, комунальна власність була визнана самостійною формою, а колективна форма взагалі не згадується.
Важливе місце в Законі України “Про власність” посідають положення про суб’єктів права власності усіх її форм. Відповідно до ст. З закону суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб’єктами права власності в Україні відповідно до цього закону можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Незважаючи на те, що в ст. З закону визначено коло суб’єктів права власності, законодавець в інших статтях (статті 11, 20, 32 і 40) визначає їх додатково щодо кожної форми власності. При цьому є певні розбіжності у загальному і спеціальному переліках суб’єктів права власності, що призвело до різного висвітлення їх і в юридичній літературі.
Так, у ст. 11 Закону України “Про власність” записано:
1. Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства.
2. Громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Як бачимо, п. 1 ст. 11 Закону України “Про власність” суб’єктами права приватної власності визнаються лише фізичні особи, що відповідає загальній концепції закону. Оскільки в майбутньому приватною може бути визнана також власність юридичних осіб, то відповідно в новому ЦК України ця обставина має бути врахована.
Особливо гостро в юридичній літературі критикувалося поняття “колективна власність” та його суб’єктний склад. Багато українських учених прямо висловилися проти подальшого збереження в законодавстві про власність поняття “колективна форма власності” (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, А. М. Бандурка, Л. В. Яричевська, Р. Б. Шишка та ін.)1. їх позиція є обгрунтованою, оскільки конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання зі спільною власністю, вона також породила низку суперечностей у правовому режимі майна колективних суб’єктів цивільних правовідносин зі статусом юридичної особи. Цьому сприяє недосконалість самого законодавства, в якому на однакових засадах і беззастережно суб’єктами права колективної власності визнаються трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України “Про власність”). Водночас згідно з п. 2 ст. 10 Закону “Про підприємства в Україні” майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного господарського відання. Тобто власником майна визнається юридична особа, а не колектив орендарів, трудовий колектив чи засновники, які утворили цю юридичну особу.
Відповідно до п. 6 ст. 9 Закону України “Про споживчу кооперацію” суб’єктами права власності, крім юридичних осіб, є також члени споживчого товариства і трудові колективи кооперативних підприємств і організацій. Однак, як зазначив В. І. Семчик, Законом України “Про власність” трудові колективи колективних підприємств суб’єктами права власності не визнані.
Таким чином, у законодавстві України фактично утверджується концепція подвійного власника. І таких недоречностей, пов’язаних з реалізацією права колективної власності, чимало.
Особливу позицію з цього питання зайняв В. М. Коссак, який вважає, що в законодавстві за одним і тим самим критерієм — добровільне об’єднання майна з метою спільної діяльності — власність відноситься до спільної (приватної) і колективної. На його думку, колективна власність властива перехідному періоду входження в ринкову економіку і здійснення приватизації, а в перспективі має бути приватна і державна власність. При цьому колективна власність може трактуватися як спільна приватна власність (тобто об’єднання приватної власності). Проте автор не визначив суб’єкта такої власності і ставлення юридичної особи до такої власності.
За подальше збереження колективної власності найбільш рішуче виступив В. В. Луць, який вважає відмову від цієї форми власності необгрунтованою. Автору, однак, не можна відмовити в реалістичності оцінки правової сутності колективної власності. Колективна власність, на його погляд, не є спільною власністю окремих осіб, тому що право на частку в майні кооперативу, колективного чи орендного підприємства, акціонерного чи іншого господарського товариства має характер зобов’язальної майнової вимоги фізичної чи юридичної особи до колективного утворення. Щодо громадських, релігійних організацій (об’єднань), майнова база яких формується переважно за рахунок внесків їх членів, то останні ніяких прав на майно таких організацій не мають, оскільки воно є колективною власністю юридичної особи. З наведеними аргументами в принципі можна було погодитися за умови, коли б вони дійсно відображали сутність права колективної власності, а не являли собою можливе ідеальне їх бачення автором.
Вагомий внесок у розвінчання поняття колективної власності внесла Я. М. Шевченко, яка не раз засвідчувала свою юридичну неприхильність до такої форми власності, наводячи при цьому не менш вагомі аргументи на обгрунтування своєї позиції. Я. М. Шевченко абсолютно справедливо звернула увагу на те, що існування всіх суб’єктів права колективної власності, перелічених у ст. 20 Закону України “Про власність”, в економічному товарообігу без набуття статусу юридичної особи неможливе. Тому нездійсненною виявилася концепція єдиного колективного суб’єкта права колективної власності. Не випадково законодавець водночас передбачив множинність суб’єктів права колективної власності. Проаналізувавши можливі організаційно-правові форми основаних на колективній формі власності юридичних осіб, Я. М. Шевченко неоднозначно визнала їх єдиними носіями колективної власності, відзначивши наявність різного ступеня чи характеру майнових відносин між носіями колективної власності і трудовими колективами, колективами орендарів, працівниками колективного підприємства, членами кооперативу, засновниками даної юридичної особи тощо2. Право власності, на думку автора, має бути диференційовано на публічне (право власності держави і право власності територіальних общин) та приватне (право власності фізичних і юридичних осіб).
Свій варіант розв’язання досліджуваної проблеми запропонував О. А. Пушкін, який визнав за доцільне відмовитися від понять колективної і публічної власності. Натомість необхідно розмежовувати приватну власність (власність громадян і недержавних комерційних юридичних осіб), державну, комунальну та власність об’єднань громадян’. Підтримуючи загалом зазначені пропозиції автора, варто звернути увагу на те, що на шляху їх реалізації виникають певні перешкоди, зокрема пов’язані з відсутністю чіткого законодавчого поділу юридичних осіб на комерційні і некомерційні.
За подальше збереження конструкції права колективної власності висловлювалися Г. В. Пронська і В. І. Семчик.
Так, Г. В. Пронська вважає, що колективна власність має багато переваг перед спільною власністю при здійсненні підприємницької діяльності.
В. І. Семчик піддав критиці розробників проекту нового ЦК України за заміну права колективної власності на право власності юридичних осіб. На його думку, термін “право колективної власності” саме і визнає право юридичної особи, заснованої, створеної групою, колективом фізичних осіб. Виступаючи як різновид права приватної власності, вважає автор, право колективної власності підкреслює особливості створення спільного (колективного) майна юридичної особи.
На наш погляд, особливої потреби у збереженні права колективної власності не існує. Так чи інакше, воно не визначає його суб’єкта, не персоніфікує особу власника, тобто юридичну особу. Не передбачила права колективної власності і нова Конституція України. Нарешті не можна нехтувати законодавчим досвідом інших країн, зокрема Російської Федерації, у новому ЦК якої також немає конструкції права колективної власності. Не бажано удаватися до іншої крайності — заперечувати наявність особливостей права власності недержавних юридичних осіб як специфічних колективних утворень (об’єднань) на основі майна, як правило, кількох власників. Так, з моменту внесення власниками майна до статутного фонду, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право власності, а набувають відповідних корпоративних прав.
Особливості права колективної власності (нині — права власності юридичних осіб) визначено багатьма спеціальними законами, зокрема законами України “Про підприємництво”. “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”.
Досить складними виявилися процеси нормотворення у врегулюванні відносин державної власності, що зумовлювалося політичними, соціально-економічними та іншими умовами становлення державності України.
Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Їй притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв’язку з чим у період існування СРСР вона дістала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це означає, що державна власність з’явилася в суспільстві з виникненням держави.
Державна власність понад 70 років посідала провідне місце серед усіх форм власності в СРСР, а її питома вага у цілому становила понад 90 відсотків у національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.
Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового економічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неподільністю майнового фонду і єдністю суб’єкта. З правового погляду єдиним власником усього державного майна при такій конструкції виступає сама держава, символізуючи волю та інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, за якого вони були позбавлені права впливати на формування відносин власності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спочатку в Законі СРСР “Про власність в СРСР”, а згодом і в Законі України “Про власність”, у яких було передбачено принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб’єктності та інші новели.
У формуванні законодавства про державну власність в Україні умовно можна виділити два етапи: перший — з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття 28 червня 1996 p. нової Конституції України, другий — з моменту прийняття нової Конституції України і до нинішнього часу. Такий поділ на етапи зумовлений тим, що в новій Конституції України закладено принципово нову структуру побудови державної власності, оскільки від державної власності була відокремлена комунальна власність, яка набула повної автономності у правовому регулюванні. Ця обставина враховуватиметься у викладенні матеріалу цієї глави.
На самому початку становлення української державності на юридичне закріплення за Україною частки загальносоюзної власності, розташованої і створеної на території України, спрямовувалися спеціальні нормативні акти. Так, уже 29 листопада 1990 p. Постановою Верховної Ради України було встановлено мораторій на зміну форм власності на державне майно, а з метою впорядкування системи управління державним майном постановою Верховної Ради УРСР “Про управління державним майном Української РСР” від 15 жовтня 1990 р. на Кабінет Міністрів України були покладені функції з управління республіканською власністю. Однак найповніше юридичне оформлення державна власність дістала в Законі України “Про власність”, який заклав визначальні принципи правового врегулювання державної власності.
Залежно від рівня усуспільнення державну власність в України відповідно до ст. 31 Закону України “Про власність” було спочатку поділено на загальнодержавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесено також власність Автономної Республіки Крим. Поділ державної власності на загальнодержавну і комунальну власність був підданий критиці багатьма юристами (Я. М. Шевченко, С. І. Пересунько та ін.) у зв’язку з відсутністю у комунальної власності ознак загальнодержавного рівня усуспільнення, адже він обмежується населенням певного адміністративно-територіального утворення. Проте така структурна побудова державної власності, закріплена Законом України “Про власність”, проіснувала до прийняття в 1996 p. нової Конституції України.
Дещо суперечливо в Законі України “Про власність” вирішувалося питання щодо суб’єктів права державної власності. Так, відповідно до ст. З закону суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. При цьому право власності народу України безпосередньо поширюється на такі об’єкти виключної власності, як земля, її надра, повітряний простір тощо (ст. 9 закону). Визнання народу України суб’єктом права виключної власності аж ніяк не означає існування самостійної форми власності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також державною. Народ України і Українська держава як суб’єкт права власності Також не можуть протиставлятися, оскільки держава є фактично організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу. Тому введення у ст. З Закону України “Про власність” дво-суб’єктності щодо державної власності можна виправдати тим, що законодавці прагнули встановити щодо найважливіших об’єктів (об’єктів виключної власності) особливий правовий режим.
По-іншому вирішена проблема суб’єктів права державної власності в ст. 32 Закону України “Про власність”, за якою суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, Республіки Крим, а суб’єктами права комунальної власності — адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Крім того, суб’єктами права державної власності на землю були визнані: 1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України; 2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах те- риторії республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; 3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.
Така багатосуб’єктність щодо державної власності не може не викликати заперечень, адже загальновідомий постулат — у речі може бути лише один юридичний власник (кілька співвласників у спільній власності). Це означає, що в об’єктів державної власності юридичне має бути визнаний один власник (суб’єкт права власності), тобто держава або народ як єдине джерело влади. Таким власником не повинна бути навіть Верховна Рада України. На наш погляд, законодавча конструкція багатосуб’єктності у праві державної власності стала результатом того, що юридичною наукою не було проведено чіткого розмежування між поняттями “суб’єкти права власності” і “суб’єкти здійснення права власності”. Останніми мають вважатися усі ті особи, яким власник доручає вчиняти щодо належного йому майна ті чи інші дії. Тому варто погодитися з висловленою останнім часом думкою про те, що “перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге — осіб, які можуть і не бути власниками, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його правомочності”1. Ця обставина має бути обов’язково врахована в новому ЦК України та інших законодавчих актах, що регулюють відносини власності. Тобто суб’єктом права державної власності необхідно визнати державу, утворену народом як носієм влади.
Закон України “Про власність” визначив об’єкт права власності. Переважна їх частина може бути у власності будь-якого власника. Водночас законодавство допускає встановлення певних обмежень. Так, певне майно може бути лише у державній власності- Відповідно до ст. 13 закону склад, кількість і вартість майна, що може перебувати у власності громадян, обмежується лише у випадках, передбачених законом. Законами України можуть встановлюватися обмеження щодо власності юридичних осіб. Наприклад, за ст. З Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційному банку дозволено мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків власного статутного фонду (це обмеження не стосується приміщень, у яких розміщуються підрозділи банку, що виконують банківські операції). Є особливості у формуванні власності громадських об’єднань, релігійних та інших організацій.
Законом України “Про власність” визначено окремі переліки об’єктів права загальнодержавної та комунальної власності. До загальнодержавної власності було віднесено майно, яке не може бути у власності інших суб’єктів (майно Збройних Сил, оборонні об’єкти тощо) та будь-яке інше майно. До комунальної власності було віднесено будь-яке майно, за винятком об’єктів загальнодержавного (республіканського) значення.
Другий етап у становленні інституту права власності ринкового періоду пов’язаний з прийняттям 28 червня 1996 p. нової Конституції України, яка передбачала кілька важливих новел.
У Конституції України відносинам власності загалом присвячено 8 статей — 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142 та 143. Конституція встановила гарантії здійснення права власності, передбачила створення рівних умов розвитку усіх форм власності, обмежила підстави примусового вилучення власності, замість колективної власності запровадила власність юридичних осіб-Однак найважливішою новелою стало відокремлення комунальної власності від державної. При цьому суб’єктами права комунальної власності відповідно до ст. 142 Конституції України визнані: територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах. Проте належного врегулювання відносин права комунальної власності поки що не дістали.
Особливе місце в інституті права власності посідають норми про право власності на землю. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції), а згодом і Законі України “Про власність” був запроваджений новий правовий інститут, який визначав умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння. Проте він не набув необхідної правової завершеності у зв’язку з прийняттям Закону України “Про форми права власності на землю” від ЗО січня 1992 p.’, яким поряд з державною були введені колективна і приватна форми власності. Тому 13 березня 1992 р. до Земельного кодексу України були внесені істотні зміни. Відповідні зміни внесено також до ст. 14 Закону України “Про власність”.
Зважаючи на особливе значення землі, Земельний кодекс України (в редакції від 18 березня 1992 p.) відповідно встановив спеціальний правовий режим щодо умов набуття-права власності на земельні ділянки, здійснення правомочностей власника, визначив розміри земельних ділянок, що можуть бути у власності громадян залежно від їх цільового призначення. При цьому не дозволяється набувати у власність земельні ділянки іноземним громадянам, іноземним юридичним особам.
Відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України суб’єктами права колективної власності на землю можуть бути лише колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівничі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства. Тобто коло юридичних осіб, які можуть бути суб’єктами права власності на землю законодавцем обмежене.
Нині в Україні, хоч і повільно, все-таки відбувається земельна реформа шляхом приватизації землі, паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, передачі земельних ділянок громадянам у власність для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства та ін.
Право земельної власності громадяни можуть набувати також за підставами, які в Земельному кодексі України безпосередньо не зазначені, а саме: одержання землі в порядку приватизації державної власності.
Правові основи приватизації землі були закладені в Концепції роздержавлення майна, земель та житла, затвердженій Верховною Радою України 1992 p.. Постанові Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизації землі” від 13 березня 1992 p.. Декреті Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992 p.2. Відповідно до зазначених постанови і декрету місцевим радам народних депутатів було запропоновано забезпечити передачу (за декретом протягом 1993 p.) громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських споруд (будівель), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України. Фактично ж приватизацію таких земельних ділянок було загальмовано, а реалізацію вищенаведених актів — зірвано.
Певне пожвавлення у процес реформування земельних відносин вніс Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько-господарського виробництва”, яким була введена фактично нова підстава виникнення у громадян права власності на землю — паювання земель сільськогосподарських колективних під приємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарськи. підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність. Після прийняття рішення місцевими радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землевпорядкування здійснюють її подія на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі.
Важливим є те положення Указу, за яким кожному члену сільськогосподарського підприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) у натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю. З правової точки зору у першому випадку фактично виникає спільна часткова власність, у якій кожному з учасників (співвласників) належить ідеально виражена частка в праві власності на весь спільний земельний масив, право- , вий режим якої може певною мірою визначатися статтями. 122—115 ЦК України, У другому випадку припиняється дія режиму спільності, і у громадянина виникає індивідуальне право приватної власності, яке він має право здійснювати самостійно на власний розсуд.
На жаль. Указ Президента України від 10 листопада 1994 p. був сприйнятий в офіційних колах і громадськістю неоднозначно. Значний опір був йому влаштований “лівою” частиною депутатського корпусу. Основними аргументами критиків стало те, що, на їх думку, чинним законодавством не передбачено паювання земель, які перебувають у колективній власності, та оформлення умовної земельної частки сертифікатом’. Подібні критичні зауваження противників кардинального земельного реформування не позбавлені деякого підґрунтя, оскільки зазначений Указ дійсно містить положення, які дещо формально не узгоджуються із земельним законодавством. Значно важливіше те, що вони не суперечать ні змісту норм Земельного кодексу України, ні курсу проголошених Верховною Радою земельних реформ з роздержавлення власності. Так, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України суб’єктами права колективної власності на землю є відповідні сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності їх членів (громадян), здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників. Тобто такий колектив може прийняти рішення про паювання землі, що перебуває у колективній власності. Щодо оформлення умовного паю, то не обов’язково вводити новий документ (сертифікат), який встановлює право, оскільки право власності на умовний пай може бути безперешкодно підтверджено документом, визначеним Земельним кодексом України — державним актом на право приватної власності на землю (ст. 23).
Водночас є всі підстави дорікнути складачам коментованого Указу щодо того, що в ньому абсолютно поза увагою залишилися питання приватизації земельного фонду за приватизаційними паперами — земельними бонами. Саме в цій частині законодавства України про приватизацію за кілька років з моменту введення його в дію практично не відбулося ніяких зрушень, не було прийнято навіть рішень про випуск в обіг цього виду приватизаційних паперів. Враховуючи прагнення Президента України та багатьох інших владних структур прискорити реформування державної власності, можна очікувати вжиття рішучих заходів з активізації приватизації земельного фонду за приватизаційними паперами.
Підсумовуючи викладене про хід земельної реформи та й правове забезпечення, вважаємо за необхідне констатувати, що протягом кількох останніх років приватизація громадянами землі та придбання ними земельних ділянок за іншими правовими підставами фактично відбувалися у напівлегальних формах, незважаючи на наявність законодавства, яке дозволяє передачу землі громадянам у приватну власність. Так чи інакше, земля знаходить нових власників. Лише за перше півріччя 1995 p. кількість селянських (фермерських) господарств збільшилася на 1,8 тис. і на 1 липня становила 33,6 тис. юридичних осіб, у користуванні яких перебувало 757,0 тис. га сільськогосподарських угідь. Однак у подальшому темпи створення фермерських господарств загальмувалися у зв’язку з об’єктивними і суб’єктивними труднощами у їх діяльності. Так, у 1998 p. їх кількість становила близько 36 тис. господарств. При цьому нині фермери орендують понад 200 тис. га земель.
Перші земельні сертифікати на право приватної власності на землю у межах середньої земельної частки без визначення на місцевості літом 1995 p. одержали жителі села Яблунів Галицького району Івано-Франківської області, внаслідок чого 436 громадян безоплатно одержали у приватну власність 700 га землі. Пожвавлення у процес роздержавлення земельної власності на селі внесли укази Президента України “Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі” від 25 січня 1995 р. та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 12 серпня 1995 p. Законодавчою та виконавчою владою вживатимуться й інші;заходи. Вже в 1998 p. внаслідок паювання земель колективних, підприємств майже 6 млн селян одержали сертифікати на. право власності на землю з середнім розміром паю, що дорівнює 4 га.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)