Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 1.2. Народонаселення

1.2. Народонаселення



Під демографічними факторами розуміють кількість, густоту і внутрішню структурованість населення певної території, що впливає на перебіг і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народонаселення значною мірою є наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж репродуктивної діяльності, норми і традиції, економічне становище і політичне регулювання народжуваності. У той же час воно є передумовою соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.
Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому наука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної концентрації заслуговує на увагу вже сама по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського суспільства, де життя індивіда завжди протікало у певних спільнотах, а ізоляція вважається покаранням.
Для чіткості аналізу будемо розглядати демографічний чинник як незалежну величину, маючи на увазі, що мова зовсім не йде про першопричину у її філософському розумінні. Спроби вважати народонаселення визначальним і єдиним чинником історичної еволюції мали місце в науці. Так, англійський економіст Мальтус висунув гіпотезу, що зростання населення та обсягу виробництва предметів споживання відбувається у різних пропорціях: першого – в геометричній, другого – в арифметичній прогресії. Якби його гіпотеза підтвердилася, то неминучими були б досить прикрі висновки. Об’єктивно такої чіткої закономірності не простежується, хоча є суспільства з дефіцитом або надлишком населення. Та це є наслідком інших, конкретних причин і обставин.
Факт залежності людської спільноти від кількості її членів можна проілюструвати історичним матеріалом. Візьмемо для прикладу первісну общину. Така спільність надзвичайно однорідна в соціопсихологічному відношенні. У ній панує відчуття “ми”, а не “я”. Тут діє механічна солідарність (гуртування однакових). Частково саме з цієї причини первісна людина ще не відірвалась від пуповини своєї спільноти. У такому об’єднанні ще немає розподілу праці, діє лише статево-вікова відмінність між людьми. Не сформовані і не окреслені соціальні структури з відповідними їм соціальними функціями. Соціокультурна ідентичність ґрунтується на основі співвідношення з предками (культ предків) або на уособленні з певним біологічним видом (рід орла, тигра, лева, змії тощо). Суспільне відтворення панує над виробництвом нових суспільних відносин. В основу соціального управління і регуляції покладено звичай і традиції, які легітимізуються авторитетом волі предків. Общинна злагода тримається на первісній магії або міфічних переказах.
Демографічне зростання призводить до певних суперечностей між людиною і навколишнім оточенням: вичерпуються ресурси споживання, тваринний чи рослинний світ. Це змушує людський соціум вдатися до соціальних (переважно географічних) переміщень або до налагодження суто виробничих відносин з природою (нові знаряддя, організація праці). Суспільний розподіл праці зумовив землеробські та кочові племена. На певному етапі виникає розподіл на розумову і фізичну, управлінську і виконавську діяльність. Суспільство набуває якісно нових ознак.
Така залежність ще помітніша у промисловому суспільстві. З одного боку, інтенсивне графічне зростання, ущільнюючи геополітичний простір і ускладнюючи проблему виживання, активізує науково-технічний і виробничий прогрес. З іншого – створює умови для збільшення населення. На початку нової ери все населення землі складало близько 1 млн. чоловік. 1700 року воно збільшилося до 400 млн.; 860 р. – 1 млрд. 250 млн.; 1920 р. – 1 млрд. 800 млн.; 1950 р. – 2 млрд. 200 млн.; 1958 р. – 2 млрд. 800 млн.; 1975 р. – 4 млрд. чол. 2000 року передбачається 6 млрд.; 2559 року одна людина буде проживати на 1 м2 землі. Щороку населення землі збільшується на 40–50 млн. чоловік.
Щоправда, є одна, ще не зовсім виразна тенденція, яка може внести свої корективи. У промислово і соціополітично розвинених країнах спостерігається суттєве падіння народжуваності. Але кількість населення якоюсь мірою належною охороною материнства і дитинства, порівняно високим рівнем матеріального споживання і реального соціального благополуччя в цілому стабільна. Найвищий приріст населення сьогодні спостерігається в країнах, що розвиваються, будучи наслідком двох чинників: традиційних матримоніальних орієнтацій і відносного покращання матеріального становища та медичного забезпечення.
Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення:
– вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна, освітня і професійна підготовка;
– рівень мотивацій, особливо трудових ;
– законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до самоорганізації, особливо у невизначених і екстремальних ситуаціях. Соціальний розвиток розпочинається з визначення історичної перспективи і здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як абстрактна маса населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнтованих власними і колективними інтересами, особливим баченням історичної перспективи.
В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нараховувалося 51,7 млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так: 1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн. (Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. – С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи зростання дещо уповільнилися, а в окремих випадках спостерігається спад (переважання смертності над народжуваністю). Випадковість це чи стійка тенденція – говорити рано, але, безумовно, тривожний сигнал. Спад народжуваності, а особливо переважання смертності над народжуваністю, є однією з ознак соціальної кризи.
Зростання чи зменшення населення залежить від співвідношення народжуваності і смертності. Допромислові суспільства (а в сучасних умовах – країни, що розвиваються), звичайно, досягають приросту населення шляхом інтенсивної народжуваності. Частково ця культурна традиція бере свої витоки ще в первісних і архаїчних епохах, де активна репродукція населення була основним гарантом соціального виживання. у деяких сучасних країнах застосовуються різні форми контролю демографічної активності: державне планування, морально-психологічні, відповідна пропаганда і культурно-ціннісна переорієнтація, використання медичних заходів. Такий контроль спрямований як на обмеження, так і на збільшення народжуваності. Це зумовлено конкретними соціально-економічними умовами, політичною стратегією і культурно-ціннісними орієнтаціями даного суспільства. Найоптимальнішим для промислово розвинених країн вважається приріст населення до 25 % на 1 тис. населення, (2-3 дитини в сім’ї). Найефективнішими засобами контролю за народжуваністю володіють держава і церква. У міжнародній практиці відомі випадки, коли їх заходи призводили до бажаних наслідків. Так, у католиків демографічна продуктивність, як правило, вища, ніж у протестантів. Завдяки державному сприянню у Німеччині і Франції було досягнуто помітного приросту населення. Але історії відомі й зовсім інші приклади. Так, в Японії після державного втручання замість передбачуваного зростання відбулося помітне зниження народжуваності.
Звичайно, найвагомішим чинником впливу на зростання чи спад народжуваності є економічний. Мальтус, пов’язавши народжуваність і матеріальне благополуччя, мав деякі підстави. Інша справа, виявити реальне співвідношення. Робоча група Міжнародного центру розвитку у 1959 році спеціально досліджувала цю проблему. На той час світовий індекс зростання людської популяції складав 1,67 %; виробництво продуктів споживання збільшувалося у середньому від 1,7 до 2 % на рік. Отже, обидві величини перебували в досить відносній рівновазі з незначним позитивним індексом виробництва. Але це загальносвітове співвідношення модифікується стосовно конкретних територій.
Його необхідно конкретизувати відповідно до регіонів, до груп країн та ін. У розвинених країнах виробництво товарів споживання переважає над зростанням народонаселення, проте у малорозвинених країнах воно явно відстає (до речі, в Україні зберігається нестійка рівновага, але помітне зниження народжуваності за останні роки ще має стати предметом спеціального аналізу). Що стосується країн, які розвиваються, то для цього є різні причини:
– перетворення цих країн на додаток промислово розвинених регіонів; демографічний консерватизм населення та елітарних класово-кастових структур;
– неефективне державне та адміністративне управління; відсутність накопичень, заощаджень та інвестицій;
– магіко-релігійний і традиціоналістський менталітет основної маси населення.
Взаємозумовленість густоти населення і загального соціокультурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення земельних ділянок. Все це свідчить на користь того, що соціоприродні чинники не є визначальними для суспільних процесів. Питання про вплив демографічного зростання на економічний розвиток розглядається з кількох точок зору. Вже йшлося про негативний характер такого впливу з погляду Мальтуса. Є й протилежна точка зору: високий рівень економіки залежить від кількості, переважно від густоти населення. Але й вона не має прямого практичного підтвердження. Найпоширенішою в соціології вважається концепція оптимального співвідношення. К. Маркс, зокрема, обґрунтував закон народонаселення. Сутність його полягає у прямо пропорційній залежності зростання народонаселення від способу виробництва. Згідно з його твердженням, кожен історичний період має власний закон народонаселення. Інші соціологи додають, що кожній конкретній історичній ситуації відповідає свій оптимум населення. Це зовні нагадує Марксову формулу. Однак, це не зовсім так, оскільки історична ситуація, крім промислового чинника, включає і географічне середовище (клімат, флора, фауна, характер земної кори, водні ресурси та ін.), технічний рівень, культурно-ціннісні орієнтації, звичаї, традиції, державна політика і т. д. З цими твердженнями можна погодитися, але з деякою поправкою. Краще вести мову про оптимальне співвідношення ритму зростання народонаселення з ритмом загальної історичної еволюції даного конкретного суспільства.
Надмірна густота населення викликає і додаткові ефекти, зокрема, еміграцію (масову й організовану, як, наприклад, грецька колонізація навколишніх земель; індивідуальну і неорганізовану – на зразок польської, ісландської чи української еміграції у США і Канаду) і територіальні загарбання. Останнє, щоправда, може зумовлюватися й іншими причинами: мілітаристським духом населення чи особливостями зовнішньої політики держави, кочовим способом життя, що потребує все нових земель, економічними причинами, військово-технічними перевагами над сусідами.
Отже, демографічний фактор певною мірою впливає на соціальну організацію суспільного життя та спосіб можливих соціальних перетворень. Але його дія не носить безпосереднього і автоматичного характеру, опосередковуючись соціальною структурою суспільства, ефективністю його соціальних організації і функційною надійністю соціальних інститутів.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)