Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 1.3. Виробництво

1.3. Виробництво



Виробництво можна характеризувати з різних точок зору. Це процес, на основі якого здійснюється обмін речовин між природою і суспільством. У процесі організованої діяльності людина вилучає природну річ з її усталених зв’язків і надає їй форму, придатну для власного споживання. За таких умов людина діє сама як організована сила природи. Крім того, людина творить штучні засоби діяльності (знаряддя виробництва, техніку і технології) для суттєвого підвищення ефективності власних дій.
Соціологією розроблені різні підходи для аналізу виробництва. Найпоширенішим у вітчизняному суспільствознавстві був марксистський підхід. У ньому матеріальне виробництво – центральна категорія, яка поєднує всю систему понять і відношень. Матеріальне виробництво розглядається як основа людської історії і, в той же час, – її рушійна сила. Праця (продуктивна діяльність) у контексті марксистської доктрини є причиною становлення людини як соціальної істоти, оскільки спрямована на усуспільнення (кооперацію) трудових зусиль, отже, на соціальну організацію діяльності. Як висновок, праця (цілеспрямована активність) потребує розвитку свідомості та мислення, спілкування і творчості, а трудовий досвід успадковується; виникає культура – соціальна пам’ять і організоване між поколіннями спілкування (соціалізація). Іншими словами, марксизм розглядає людину передусім як суб’єкт праці, завдяки цьому вона є суб’єктом пізнання, спілкування і соціальної взаємодії.
Матеріальне виробництво в такому контексті є конкретно-історичною формою організації праці, на основі чого відтворюється відношення людини до природи і відношення людини до іншої людини. Перша складова цього відношення втілюється у розвитку продуктивних сил: суб’єктивних здібностей людини і зречевлених елементів виробництва – техніки і технології. Інший бік проявляється у виробничих відносинах. Вони містять відносини безпосереднього виробництва (соціальну і технічну організацію людей з метою вироблення певного продукту, призначеного для задоволення суспільних потреб), відносини розподілу і споживання. Їх основою є відношення власності, почасти закріплене юридично. Це зумовлює розмежування людей на класи залежно від їх місця у виробництві, відношення до засобів виробництва, участі в обміні, розподілі і споживанні. Економічна стратифікація, що фактично ототожнюється із класифікацією, закріплюється політико-юридичним і культурно-ідеологічним чином. У кожному суспільстві (за виключенням первісного) розрізняють два основні класи, які персоніфікують основне виробниче відношення даної суспільно-економічної формації (рабоволодіння, кріпосної залежності, найманої праці). Всі інші класи вступають у стосунки з основними класами як союзники панівного чи поневоленого класу залежно від свого об’єктивного становища на виробництві, в політичній організації і культурно-ідеологічних процесах. Разом з тим, основні класи персоніфікують суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. Панівні класи прагнуть зберегти наявні відносини виробництва, передусім форми власності, бо це є об’єктивною передумовою їх панівного становища. Пригноблені класи, уособлюючи потреби продуктивних сил, прагнуть зруйнувати існуючі виробничі відносини, що гальмують їх подальший розвиток. Ця опозиція і боротьба є рушієм суспільного розвитку.
Таким чином, марксизм розглядає виробництво як матеріальну передумову історичного процесу і рушійну силу суспільного поступу. Розвиток у такому тлумаченні не залежить від суб’єктивних намірів соціальних суб’єктів; він є природно-історичним процесом, що розгортається за своїми власними закономірностями. Людина може лише пізнати їх у певному наближенні і використати це знання в соціальній практиці. Тому її свобода розглядається як пізнана і практично втілена необхідність. Разом з тим виробництво є самоціль історичного поступу: заміна одного способу матеріального виробництва на інший відбувається для подальшого розвитку самого матеріального виробництва, бо вдосконалення інших сторін суспільного буття можливе лише на цій основі. З даного твердження випливає, що і змістом, і метою суспільної діяльності є матеріальне виробництво. Людина економічна, таким чином, є базовим типом людської особистості, на ґрунті якої виростає людина політична, побутова, дозвільна, споживацька, культурно-ідеологічна. Нарешті, матеріальне виробництво визнається і за критерій суспільного прогресу: воно показує рівень свободи людини від природи і людини від людини.
В інших історичних типах соціології ставлення до виробництва поміркованіше. Структурний функціоналізм розглядає економічну систему лише як засіб пристосування людини до навколишнього природного оточення. Основною функцією економічної структури визнається адаптивна. І хоч економічна система, за цим визначенням, реалізує і всі інші функції (підтримання цілей, інтеграції, успадкування набутих моделей поведінки), вони є для неї допоміжними, а значить, другорядними. Основним предметом у контексті цієї методології є дослідження економічної поведінки.
Зазначимо, що дослідження соціологів суттєво відрізняється від досліджень економістів. Останні цікавляться питанням, яким чином люди використовують свої обмежені ресурси для виробництва, розподілу та обміну товарів і послуг з метою їх споживання. Економісти досліджують загальний рівень виробництва, його розподіл за різними видами продукції, поєднання різних факторів виробництва (природа, праця, капітал), а також механізми найефективнішої у продуктивному відношенні винагороди. Іншими словами, економічна наука пояснює організацію виробництва, використання ресурсів і розподіл багатств. Соціологія ж розглядає виробничу діяльність як особливий випадок соціальної поведінки взагалі, тобто вивчає його як комплекс ролей і соціальних організацій. Тому соціологія загострює увагу на усталених формах влади і владної організації праці; на системах економічних статусів, ролей і престижу, мережі комунікацій, формальних і неформальних угрупувань у структурі економічної діяльності. Отже, соціологія вивчає, яким чином соціальна організація праці впливає на економічну поведінку і виробничу структуру в цілому. Тому вона зосереджує основну увагу на таких суб’єктивних чинниках, як мотиви трудової діяльності, задоволення працею, технічною і соціальною організацією, форми винагороди, перебування у трудовому колективі, ставлення до виробничих розпоряджень і владного тиску в цілому, ідейно-психологічної стимуляції. Якщо економічна наука вивчає переважно виробництво та обмін, то соціологія – розподіл праці, засобів виробництва, продуктів і послуг, контролю над визначенням мети і засобів її досягнення, статусів і ролей (економічних позицій), необхідного і вільного часу, продуктивного і дозвільного споживання. Цікавиться вона також економічним аспектом соціальної мобільності (професійним і посадовим просуванням політичною і культурно-ідеологічною конверсією економічного становища, статусним споживанням як засобом демонстрації, закріплення і підтвердження досягнутої позиції чи соціальних домагань тощо).
Марксизм цікавиться переважно поведінкою класів як суб’єктів власності, влади та ідеології. Структурний функціоналізм досліджує передусім первинну професійну групу, людські відносини, які тут виникають, та їх вплив на солідарні угрупування в середовищі промислової організації, стан морально-психологічного клімату як фактора поведінки, взаємозв’язок формальних, позаформальних і неформальних стосунків. Досліджується вплив сімейної соціалізації на економічну діяльність, а також зворотний вплив професії та економічного статусу на родинне життя. Аналізові підлягає і взаємозв’язок між групами найближчого оточення та структурою споживацьких установок.
Не оминув структурний функціоналізм і взаємозв’язку економіки та політики. Але його висновки зовсім інші, ніж марксистські, де вони розглядаються як взаємозалежні чинники суспільного розвитку. Причому в марксизмі їх залежність встановлюється раз і назавжди: економіка завжди первинна, політика – вторинна. У контексті структурного функціоналізму проблема так взагалі не стоїть. Тут у центрі уваги політичні зв’язки ділових форм, які розглядаються як спосіб контролю та визначення ціни та обсягів виробництва у монопольних умовах, як механізм концентрації та взаємної конверсії багатства і влади, як інструмент боротьби проти директивного втручання з боку держави. Опозиція і конфлікт також розглядаються не в масштабах всього суспільства, а лише стосовно боротьби підприємців і профспілок, джерел і розгортання конкретних трудових суперечок. Встановлено, зокрема, що страйки відбуваються частіше в умовах процвітання, і, як правило, в окремих галузях виробництва з однорідним складом робітників. Рідше вони мають місце при тоталітарних формах правління і в періоди національних криз. До цього можна додати такі спостереження: якщо криза відбувається в моменти переходу від тоталітарної до демократичної форми правління, що, звичайно, супроводжується кризою влади, то страйки частішають, хоча вони є малопродуктивними. Спроби окремих груп покращити власне становище за рахунок інших ведуть лише до погіршення загальної ситуації.
Американські соціологи, які більше орієнтуються на емпіричну версифікацію методології структурного функціоналізму, спробували перевірити загальні постулати Маркса і Вебера про зв’язок між економікою і політикою. Були проведені дослідження для виявлення рівня концентрації влади в руках невеликих груп економічної, державної і військової еліти, пов’язаних між собою, а також з метою розкриття ролі суто економічних факторів у цьому процесі. Одержані результати були досить суперечливі. Флойд Хантер дійшов висновку, що всі важливі рішення насправді приймаються вузьким колом осіб, серед яких переважають найбагатші підприємці. Інші дослідники (Долберт Міллер і Роберт Шульце) вважають, що рівень панування ділових кіл над політичними процесами є різним і модифікується залежно від типу суспільства та історичного періоду його еволюції.
Одночасно розглядається питання про взаємовплив економіки і культури. Роберт Н. Белл на матеріалах Японії показав, що такий зв’язок насправді існує. Зокрема, релігійні вірування, залежно від їх ціннісних орієнтацій, можуть сприяти або пригнічувати економічну активність. Райнхард Бендікс досліджував вплив ідеології на економічну діяльність, зокрема, в період активної індустріалізації (об’єктом вивчення були Англія, США, СРСР і НДР). Він встановив, що ідеологія в цьому випадку є засобом ідейно-психологічної стимуляції трудової активності, а також інструментом обґрунтування легітимності командних вимог, адміністративного тиску і контролю. Частково ідеологія виконує роль духовної компенсації в тих випадках, коли матеріальні сподівання не виправдалися, викликали невдоволення і розчарування.
Ці дослідження показали, що певні позитивні кореляції між економікою, політикою, культурою та ідеологією насправді мають місце. Але зібраних фактичних даних ще не досить для того, щоб підтвердити чи спростувати універсалістські твердження Маркса чи Вебера. Немає достатніх підстав вважати доведеним, що економіка є рушійною силою історичного розвитку. Ще менше підстав стверджувати, що в основі трудових конфліктів лежить суперечність між рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Ці надто загальні поняття дуже важко, практично неможливо, операціоналізувати, перевести у вимірювальні показники. Здобуті факти свідчать, що ні буржуазія, ні пролетаріат не поводять себе як єдина і монолітна соціальна група, яка персоніфікує у своїй діяльності чи у способі життя інтерес і вимоги продуктивних сил чи виробничих відносин. У дійсності вони швидше взаємодіють невеликими фракціями, кожна з яких допомагає реалізації свого колективного інтересу, що має конкретний і плинний характер. Зміст і структура цих мотивів та необхідність їх задоволення чинить куди більший вплив на їхню діяльність, аніж невизначена історична місія, класова солідарність чи світлі горизонти майбутнього. Немає також достатніх підстав вважати, що економічні чинники є первинними, а політичні чи культурно-ідеологічні – вторинними. Вже Вебер показав, що релігійні вірування можуть мати не менший економічний ефект, аніж форми власності. А в суто практичному відношенні знати зворотний вплив політики, культури та ідеології на економічні процеси навіть корисніше.
Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених серед суспільствознавців стереотипів і забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами не є двигуном розвитку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво спрощуємо, вульгаризуємо дійсний процес. Не є рушійною силою і класова боротьба, особливо коли остання набирає непримиренних антагоністичних форм і завершується насильницькою політичною революцією. У цьому випадку суспільство робить стрибок не вперед, а назад, опиняючись у вирі руйнівної у всіх відношеннях громадянської війни. З неї немає прямого шляху навіть до створення передумов нормального розвитку, бо вона часто завершується деспотичним, тиранічним чи тоталітарним переродженням політичного режиму. Нарешті, зазначений підхід не утримує можливостей здійснити діагностику історичної ситуації. Невизначеність уживаних понять не дає підстав впевнено вирішити важливі питання: продуктивні сили в даний історичний момент вже переросли виробничі відносини чи ні; чи усвідомив цю обставину революційний клас, чи готовий він на здійснення соціальних перетворень; чи діє він насправді як клас; чи від його імені виступає невелика група політичних авантюристів і т. д. Ці обставини змушують відмовитися від даної методології у дослідженнях розвитку сучасного суспільства.
У той же час інтуїція, здоровий глузд, відчуття нашої власної ситуації підказують, що ставити питання про соціальний розвиток без врахування економічного фактора теж недоцільно. Вбоге суспільство щонайбільше може створити специфічну “культуру бідності”, спрямовану на соціальне виживання, індивідуальну чи колективну агресивну хитрість у боротьбі за дефіцитні ресурси життя і діяльності, обмежену імпульсивну стадну свідомість, підґрунтям якої виступає актуальна потреба. Таке суспільство занадто конфліктне, щоб забезпечити реальні перетворення, які не призведуть до чергової тривалої кризи, а революційний порив не втілиться в руйнівний і жорстокий бунт натовпу проти будь-якого соціального порядку взагалі. Воно внутрішньо малоструктуроване, а суб’єкти його соціальної взаємодії слабо самоорганізовані, щоб здійснити ефективну соціальну комунікацію, встановити баланс інтересів і соціальний контракт, легалізувати і продуктивно розв’язати конфлікт. Бідне суспільство не орієнтоване на перспективу, не має культурної моделі розвитку, не виробило адекватні ресурси: науку, технологію, культуру, освіту. Його інтереси надто прив’язані до розподілу і споживання, щоб сягнути за межі конкретної історичної ситуації.
У контексті цих міркувань не можна погодитися з думкою структурного функціоналізму про другорядність економіки, що призначена лише для адаптації суспільства до природного оточення. Навіть коли стати на їх точку зору і розглядати соціальну систему як гомеостаз, що сам себе впорядковує, то й тоді роль економіки буде не ординарною. Адже вона створює підґрунтя для всіх інших форм адаптації, інтеграції та асиміляції. Особливо це правильно тоді, коли мова йде про проблему розвитку, який веде до порушення рівноваги, якісного стрибка, перетворення соціетального типу суспільства, тобто заміни існуючої соціальної організації іншою.
Вихід із цієї суперечності пропонує, як нам здається, концепція історичного акціоналізму. Вона не розглядає економіку як предмет сліпого поклоніння, фетиш, деміург, який сам себе детермінує, фатально визначаючи всі інші прояви соціальної дійсності. Історичний акціоналізм розводить економіку, політику, культуру та ідеологію; аналізує їх як відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без чого останній об’єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не достатня передумова. Отже, процвітаюча економіка без цілого ряду інших чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку, будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть перебувати відносно незмінними культура, ідеологія, спосіб життя, соціальна структура, соціальні інститути – весь існуючий соціальний порядок. Це не обов’язково трагедія, можливо, навіть певна перевага. Але оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи обов’язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і потребує соціологічного аналізу.
Для відносного розмежування економіки і соціальної організації пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різновиди: виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга – власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні поняття “продуктивні сили”, воно повністю не визначене. Але є більш коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скористатися. (зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини як працівника та технічної озброєності її виробничої діяльності. Але останнє є функцією не стільки особистих здібностей трудівника, скільки технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй полеміці проти Маркса. Він стверджував, що додаткова вартість створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових зусиль, а не через продовження трудового дня поза його необхідні межі. Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної організації праці, додатковий продукт і привласнює капіталіст. Проте суб’єктом організації виробництва є сам капіталіст. Отже, він привласнює щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні основи на домінуючу співучасть у виробництві та розподілі, а, значить, в організації всієї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією, панівний клас.
Визнання трудової мотивації визначальним чинником виробничого процесу знімає традиційне протиставлення форм власності та господарювання. В основу останньої покладається тепер не володіння-розпорядження, а винагорода. Отже, суб’єкти діяльності, як приватні, так і державні, можуть діяти однаково ефективно та відповідально, коли визнають винагороду достатньою, і навпаки.
З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою, динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати – залежить від конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільності та соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця форма власності гарантує, яку винагороду суб’єктам економічної діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це визначається сукупністю фактів, в т. ч. конкуренцією за вищу продуктивність праці, економію матеріальних і людських ресурсів, кращу технічну і соціальну організацію трудового процесу, більшу матеріальну і соціокультурну винагороду тощо.
Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття “спосіб виробництва”. Історія зовсім не рухається від одного способу виробництва до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток, відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фатальним, а залежить від сукупності конкретних обставин, які склалися. Хоча й серед них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності, ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально, незворотно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише необхідні для цього передумови, які можуть реалізуватися, чи ні, залежно від ефективності соціальної діяльності, – праці суспільства над своїми власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію вступає вже історичний суб’єкт, суспільство в цілому, а не його окрема частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови: вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень освіти і культури, соціальну орієнтацію діяльності, здатність до самоорганізації і керівництва, історичну відповідальність, творчий порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й соціальне виробництво, тобто виробництво і використання ресурсів розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку; вона – лише конституційний гарант обраної суспільством історичної орієнтації своїх соціотворчих зусиль.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)