Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 2.1. Наука

2.1. Наука



Наука є сферою людської діяльності по виробництву і теоретичній систематизації об’єктивного знання щодо навколишньої дійсності, враховуючи знання про саму людину. Кінцевим результатом діяльності є система логічно обґрунтованих, емпірично чи експериментально перевірених суджень. Залежно від предмета дослідження розрізняють науки про природу (природничі науки), суспільство (суспільствознавчі науки) і про людину (гуманітарні науки). Різниця між цими науками полягає в точності відображення досліджуваного предмету: природничі науки є найбільш точними, вони мають експериментальне підтвердження і безпосереднє технологічне застосування; суспільствознавство і гуманітарні науки ґрунтуються швидше на логічному впорядкуванні, психологічній достовірності і часткових емпіричних та експериментальних підтвердженнях.
Ряд західноєвропейських мислителів (Дільтей, Ріккерт, Віндельбанд, Гусерль та ін.) досить жорстко розмежовували природничі та суспільствознавчо-гуманітарні науки. Природничі науки, на їх думку, досліджують такі речі і явища навколишньої дійсності, відносно яких людина лишається сторонньою, байдужою. Вони тому здатні утриматися від ціннісних суджень, елімінувати (відсторонитись) суб’єктивне ставлення до предмету дослідження. Природний світ до того ж відносно стабільний, продовжений у часі, йому властива повторюваність і стійка регулярність. Аналіз тут найчастіше відбувається в напрямі від поодинокого до загального, а усвідомлення ґрунтується на основі пояснення існуючих структурних, просторових, часових чи функційних відношень і залежностей. Суспільні ж і гуманітарні науки мають справу з людиною як свідомою істотою. Тут кожна подія унікальна, неповторна, одинична. Пояснити мотиви і наміри людських дій зовні не можна, а можна лише з “середини”, через творчу інтуїцію, культурне та ідейно-психологічне ототожнення, душевно-духовне взаємне розуміння, почуття і співчуття, систему логічних понять та категорій.
О. Конт та його послідовники розрізняли науки за мірою їх науковості та інтегративності. За цим розмежуванням більш науковими вважаються ті з них, які досліджують простіші форми матерії, а інтегральними – складніші. Суспільні та гуманітарні науки, у контексті цього підходу, хоч і не досить точні, але високо інтегральні, що обумовлює їх особливе призначення в суспільному розвитку. Саме на їх основі є можливим перехід до “позитивної” політики, що в сучасному тлумаченні означає перехід до керованого, сталого і науково обґрунтованого розвитку.
Елементи наукового знання почали формуватися ще в шумерській культурі, в Стародавньому Єгипті, Індії і Китаї. В Античній Греції відбувається активна критика міфічної свідомості та ствердження перших філософсько-наукових теоретичних систем. Факторами, що сприяли появі власне наукових знань в епоху античності, були суспільний розподіл праці, зокрема виникнення розумової діяльності, досить високий для того часу розвиток виробництва, демократичний устрій суспільного життя, потреба в науково обґрунтованих принципах державного управління, відповідне культурне середовище, наявність вільного часу.
Сучасного вигляду наука набуває у XVII – XVIIІ ст. Саме в той період з єдиної (філософської чи теологічної) науки виділяється природознавство. Щоправда, його ідейно-методологічні засади формуються дещо раніше. У середньовічних монастирях, попри зовнішню теолого-схоластичну форму міркування, вдосконалюються правила і норми логічного умовиводу. У лоні філософії відбувається осмислення основних засад індуктивного та дедуктивно-формального осмислення дійсності. Атеїзм сприяв розриву природознавства і філософії з релігією. Особливого значення для розвитку науки, зокрема природознавства, набула промислова революція кінця XVIII – початку XIX ст. Саме вона призвела до появи великомашинного виробництва.
Сучасна наука виявляє наступні тенденції. Вона накопичила такий обсяг інформації, який починає переважати природні можливості людини для контролю над нею. Обсяг наукової продукції подвоюється приблизно кожні 10–15 років. За даними ЮНЕСКО, в останні 50 років збільшення кількості наукових працівників складало 7 % на рік, у той час як загальний ріст населення – 1,7 %. У результаті число наукових працівників нині складає більше 90 % від числа вчених за всю попередню історію людства. Накопичення наукової інформації відбувається за крутою експонентою, де попередній результат нестримно підштовхує наступний. Розвитку науки властивий кумулятивний ефект. Вона утримує в концентрованому вигляді всі попередні здобутки, постійно додаючи, а не перекреслюючи, нові дані. Останні по-новому переосмислюються. Цей процес має еволюційну і революційну форми. В останньому випадку відбувається зміна наукової парадигми – загальних принципів мислення і розуміння, способів добування та організації наукової інформації. Наукові революції не перекреслюють раніше створені теорії, а уточнюють межі їх застосування і місце у загальній структурі наукового знання.
Починає формуватися нова тенденція у розподілі наукової діяльності. Вона полягає у переході від предметної до проблемної спеціалізації. Остання орієнтується на міждисциплінарний підхід, де традиційні наукові підрозділи взаємодіють на новій основі. Таку тенденцію можна вважати інтегруючою, що не виключає вузької спеціалізації кожної з окремих наукових дисциплін. Це інколи веде до втрати взаєморозуміння навіть серед представників однієї і тієї ж фахової галузі. Потреба в якісно новій інтеграції стає все більш нагальною. Вона вирішується шляхом проблемної спеціалізації, а також взаємним синтезом суміжних дисциплін і створенням на їх основі нових напрямів. Деяку інтеграцію здійснюють світоглядні дисципліни.
За способом відображення дійсності розрізняють фундаментальні і прикладні науки. Перші спрямовані на пізнання загальних законів природи, суспільства чи людського мислення. Безпосередня мета прикладних дисциплін – застосування результатів фундаментальних наук у практичній діяльності людини. Розподіл на емпіричні і теоретичні науки стосується рівнів дослідження. Емпіричні науки спрямовані на здобуття, опис, систематизацію, класифікацію і типологізацію фактів. Основними їх методами є наукове спостереження, протокольна і документальна фіксація; експеримент, якщо він спрямований не на перевірку гіпотези, а на пошуки факту. Теоретичний аналіз накопиченого матеріалу відкриває закономірні зв’язки явищ на основі продуктивної уяви, творчої ідеалізації та абстрактно-логічних форм мислення.
У соціологічному відношенні науку можна розглядати в різних аспектах. Вона насамперед уособлена певною соціальною групою, яка є її суб’єктом. Основною нормативною цінністю цієї групи є істина. На її основі формується мета – накопичення емпірично перевірених знань та їх використання в практичній діяльності. Наукова група є суб’єктом особливої – теоретичної – форми суспільної свідомості. Принципом діяння тут постає самовідчуження – елімінація суб’єктивного ставлення до предмета чи явища, ухилення від ціннісних суджень і оцінювальних операцій. Теоретична свідомість має відтворити дійсність так об’єктивно, як вона існує сама по собі, безвідносно до людини, її прагнень, пристрастей, ідеалів, потреб, бажань, домагань, користі та ін.
На цій основі наукова група розробляє принципи розмежування дозволених і заборонених дій і засобів. Це, перш за все, система загальнонаукових методів дослідження. Наука в цілому і кожна спеціальна дисципліна зокрема дотримуються певної сукупності суворих правил щодо того, як вести спостереження, фіксувати, описувати, систематизувати і класифікувати факти, висувати і перевіряти гіпотези, проектувати технології. Наукове співтовариство має і власні критерії стратифікації. В ідеальному випадку вони ґрунтуються на результатах, отриманих у відповідності з обраними правилами методології та методу. Отже, науковий статус – це сукупність прав для здійснення пошукової діяльності, а також обов’язків за усталеними правилами. У сучасному суспільстві науковий статус об’єктивно фіксується у вигляді вченого ступеня. За умов одержавлення і бюрократизації науки науковий статус тісно узгоджується з винагородою і привілеями. Тому він досягається за складною формальною процедурою і фіксується жорсткими нормами. В ідеократичній чи теократичній державі його досягнення супроводжується демонстрацією вірності узаконеній ідеології чи релігійним цінностям. Для суспільних і гуманітарних наук, які утримують в собі більший обсяг ціннісних суджень, ці критерії значно помітніші, а ідеологізованість інколи стає самодостатньою. У демократичному суспільстві першочергового значення набуває не вчений ступінь, а особиста компетенція. Тому його досягнення не обтяжується системою бюрократичних заборон і перепон. Науковий престиж ґрунтується на відповідності статусу і ролі, службового обов’язку і професійної компетентності.
Наявність формальної і владної стратифікації свідчить, що наукове співтовариство є не лише соціальною групою, але й соціальною організацією. Тут є адміністративно визначена мета і засоби її досягнення, ієрархія службових стосунків, процедур і посад, владний контроль, заохочення і санкції. Звідси випливає основна суперечність наукової діяльності. Вона є творчим процесом, і, разом з тим, її мета планується. Творчий процес передбачає і можливість негативного результату. Але його не можна завбачити, а тим більше запланувати наперед у системі адміністративних стосунків. Отже, найчастіше планується вже отриманий або цілком передбачуваний результат, який досягається алгоритмізовано. Висловлюючись філософськи, тут ми маємо справу із суперечністю між покликанням таланту і бюрократичним самоствердженням функціонера: творча сутність наукової діяльності подається у формі адміністративно-командних взаємин.
Ця суперечність накладає відбиток на структуру науки як соціального інституту. Основною цінністю науки є істина, але її визнання регулюється адміністративно. В основі наукової статусної ієрархії має бути інтелектуальний престиж і науковий авторитет. Дійсний же розподіл індивідів на статусних позиціях ведеться за службовим становищем. У суто науковій діяльності мають значення лише методологія та методи. Але реальні трудові стосунки регламентуються службовими інструкціями. Істина, як результат творчості, завжди попереду, в перспективі. Винагорода ж, статус і привілеї обираються за сьогоднішніми, а то й вчорашніми досягненнями. Істина науки є знак відповідності судження і дійсності, проте часто її визначають на основі формальної конвенції. Наука, як творча інтуїція, потребує талантів і геніїв, адміністративний же менеджмент широко використовує пересічну посередність.
Одним із наслідків суперечності, що розглядається, є наявність у наукових структурах постійної боротьби опозицій: між формально визначеною ближньою метою та Істиною з великої літери; між метою та прийнятими засобами її досягнення (найчастіше істина є наслідком використання заборонених засобів і діяльності за новими правилами); між статусом і престижем; між авторитетом влади і владою авторитету; між формальними і неформальними лідерами; між визнанням майбутніх поколінь і схваленням сучасників; між винагородою людства і заохоченням керівництва та ін. З цієї ж причини в науці поширені позаформальні структури та неформальна організація діяльності.
Має свої особливості і характер збочень у наукових соціальних організаціях. Так, для науки істина є вищою цінністю, метою, а для суспільства – лише засобом, ресурсом. Це значить, що свої ціннісні орієнтації суспільство визначає, керуючись не лише раціональними засадами, а й здоровим глуздом, творчою інтуїцією, актуальним чи перспективним інтересом, підсвідомими відчуттями і колективними передчуттями, натхненнями і пориваннями. Ці фактори та їх вплив на процес творення ціннісних орієнтацій ще не зовсім досліджені. Якщо наукове співтовариство підпорядковує власну діяльність творенню ціннісних орієнтацій суспільства, то воно перевтілюється в ідеологічну або релігійну організацію, пропагандистський апарат чи просвітницький гурток. Якщо воно ще й використовує організаційні ресурси, зокрема владні механізми, то це вже нагадує політичну партію, громадський рух.
Сучасна держава, предметом турбот якої є промислова технологія, часто ґрунтує свої рішення на наукових проектах і експертних оцінках. Завдяки цьому сучасна наука суттєво впливає на державну політику. Відповідно до цього політичні критерії відіграють вагому роль в стратифікації, визнанні, схваленні, винагороді наукових працівників. Це не може не відбиватися на структурі їх мотивів, орієнтаціях на службову, в т. ч. політичну кар’єру. У припустимих межах це нормально. Але коли пропорції порушуються, то наступає політиканське переродження наукових структур: наука політизується. Формується новий тип політичного діяча та управлінця – технократ, що спричинює новий тип державної структури – технократію. Галузь науки, з якої вони рекрутуються, визначає типи технократів: “ідеологи”, “технологи” та “соціотехніки”. Перші формуються у сфері гуманітарних дисциплін. Ангажовані певним типом ціннісних орієнтацій, діяльність держави вони узгоджують виключно з ними, виходячи з постулату, що “істинні цінності” реалізуються автоматично, як тільки вони стають чинниками державної політики. “Технологи” формуються у сфері суспільних дисциплін. Вони менше ціннісно ангажовані, більше довіряють теоретичним здобуткам власної науки. Тому дії держави вони спрямовують на реалізацію цих здобутків. Так з’являються “риночники” і “плановики”, технологічно орієнтовані політологи, психологи і соціологи. Їх методологічна установка не враховує, що політика не стільки наука, скільки мистецтво. Те, що виглядає досить достовірним у теорії, починає отримувати дивні метаморфози у політичній практиці. Наприклад, через ринок легалізуються мафіозні структури; психологія і психіатрія використовується як інструмент політичної маніпуляції, тиску і агресії; політологічні заходи посилюють репресивні дії примусового апарату. “Соціотехніки” репрезентують інженерно-технічні науки. Вони розглядають соціальні ситуації як суто технічні проблеми, щодо яких потрібно розробити відповідну технологію діяння.
Знання та їх уречевлення – технологія – є специфічним продуктом. Вони споживаються переважно на науковому ринку, де отримують схвалення, визнання, товарну вартість. Вони можуть використовуватися у сфері культури, ідеології та освіти, якщо пристосовані до сприйняття неспеціалістів. Звичайно, наука прагне подолати свою елітну обмеженість, завоювати весь соціальний ринок шляхом популяризації. Але коли до широкої публіки звертаються з метою схвалення і визнання наукових досягнень, то відбувається “ринкова” вульгаризація наукової істини і діяльності. Місце істини як основної цінності посідає психологічна достовірність повідомленої інформації. Особливий понятійний апарат науки замінюється звичайною мовою і художньо-образною символікою, а аргументи і докази – навіюванням і переконанням. Науковий статус і престиж поступається славі. Винагородою починає слугувати вплив і популярність, а нормами стосунків – закони функціонування засобів масової інформації та реклами.
Абсолютизація матеріальної винагороди комерціалізує взаємини наукового співтовариства. А функціонування неформальних стосунків, вище певного рівня, руйнує наукове співтовариство. Фактичне панування неформальних лідерів знижує управління у наукових організаціях до рівня добровільної команди, ефективність діяльності якої обумовлюється виключно ідейно-психологічною згуртованістю. Якщо ж вся активність наукової організації вичерпується пошуком жаданої істини, то наукове співтовариство нагадує зібрання фанатиків, самоізолюється від навколишнього оточення. Отже, соціотворча ефективність діяльності наукової групи та організації буде тим вищою, чим краще будуть витримані пропорції між її науковими, політичними, громадянськими, економічними і суто людськими параметрами.
Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в наступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійснюється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до наукової творчості. У дійсності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідейна відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоваристві супроводжується загальносоціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підвищенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізується у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу наукового працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалізує комунікативну функцію. Наукові колективи – це професійна і соціальна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: професійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний вигляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідеологія і т. д.
Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадувалося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості індивіда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер академічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загальнокультурна соціалізація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж науки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці другорядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизованому суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д.
Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, демократією, технікою, бюрократією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних діях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, ідеалів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-романтичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому потворною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексуальний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування людині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі деякі соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілізація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культура – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення.
Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досягнення істини, у цьому випадку, означає знаходження найбільш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – систематичним застосуванням природознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові суспільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.
Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдосконалення виробничої праці, якою створюються передумови і засоби розвитку. Соціогуманітарні науки досліджують засоби вдосконалення соціальної праці, тобто безпосередньо впливають на процес розвитку. Звідси, до речі, випливає їх більша зосередженість на цінностях і культурних орієнтаціях суспільства, які втілюють його історичну перспективу. Цим обумовлюється різне відношення названих наук до історичної перспективи розвитку. Природничі науки та створені на їх основі технічні засоби є продуктивною силою суспільства. Соціальні і гуманітарні науки беруть співучасть і у визначенні цінностей розвитку (як співрозробники ідеології чи соціальної утопії), і у розробці засобів розвитку (сукупності управлінських соціальних технологій). Але в обох випадках вони є складовими частинами історичності – орієнтації суспільства на історичну перспективу. Могутність і дієвість самої історичності визначається обсягом наявного теоретичного знання та мірою його технологічного і культурно-ціннісного зречевлення.
Ефективність науки як ресурсу розвитку обумовлюється наступними факторами. Насамперед, творчим потенціалом самого наукового співтовариства як особливої соціальної групи. Тут мають значення такі фактори: фізичний обсяг групи (число наукових працівників); рівень мотивацій (орієнтація на істину як самоцінність, задоволеність матеріальною та моральною винагородою, визнання справедливими діючих критеріїв і механізмів стратифікації, сприйняття соціально-психологічного клімату у групі, високий престиж науки у суспільстві); ефективність групового контролю. Чим меншою є розбіжність між формальною і неформальною структурами групи (між формальними і неформальними лідерами, формальним і неформальним статусом і престижем, формальним і неформальним контролем), тим вища її згуртованість, а значить, і ефективність діяльності.
Існують чітко окреслені критерії ефективності науки як соціальної організації. В цілому вони випливають з того, наскільки розв’язується основна суперечність наукової діяльності: між її творчим характером і адміністративно-правовою формою регуляції. Якщо владні механізми вдало керують засобами визнання, схвалення і винагороди творчого процесу і його результатів, то основна суперечність знімається. У протилежному випадку неминуче загострення конфліктів: між орієнтацією на істину (вища цінність) і на винагороду (побутова, життєва цінність); між прагненням до визнання всього наукового співтовариства і визнанням безпосереднього керівництва; між економічною винагородою і соціальним схваленням. У випадку збігання локальних конфліктів вони перетворюються у центральний. Тоді наукове співтовариство може перейти на позиції колективного суб’єкта опозиції. У такому разі структура соціальної групи і наукової організації деформується, оскільки люди фактично починають займатися ідеологією та політикою. Якщо управлінські структури вчасно не перебудуються, то неминучим стає руйнівний і деструктивний виплеск колективного незадоволення і відповідних групових дій. Стабілізація ситуації за рахунок посилення адміністративних важелів не буде ефективною, бо конфлікт не розв’язується, а тамується в середині групи. Раціональнішою можна вважати перебудову змісту і форми управлінських структур, приведення їх у відповідність із критеріями власне наукової діяльності.
Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації. Отже, деформація науки вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її представники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і самоствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число науковців скорочується; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спостерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульований і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними критеріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)