Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 2.2. Техніка

2.2. Техніка



Цей термін походить від грецького “технос”, що в перекладі означає мистецтво, вміння, майстерність. У соціологічному аспекті техніку можна визначити як сукупність штучних органів (інструментів, знарядь, апаратів, механізмів, місткостей, транспортних засобів, спеціальних приміщень, лабораторій, засобів зв’язку і комунікацій, машин та ін.), призначених для посилення ефективності людської діяльності. Її можна розглядати і як посередника у стосунках людей з природою та між собою. У такому разі можна говорити про техніку людських відносин, соціального контролю, згуртування, координації, кооперації, організації дій. Все це – соціальна техніка, техніка соціальної взаємодії. Вона є алгоритмізацією, кристалізацією людських взаємин: звичай, норма, правило, принцип, традиція. Найвищою формою соціальної техніки є соціальна технологія як організована і доцільна сукупність колективних дій.
Найбільш звичне вживання поняття техніки щодо сфери матеріального виробництва можна класифікувати наступним чином: власне виробнича техніка (засоби виробництва, предмети, знаряддя та умови праці), транспорт і зв’язок, комерція і сфера послуг, мілітарна техніка, науково-дослідна техніка, технічні засоби навчання і виховання, техніка культурного виробництва і споживання, побутова і дозвіллєва техніка, техніка засобів інформації, техніка сфери управління і т. д. Є сенс розрізняти пасивні та активні різновиди техніки. До першого належать виробничі приміщення, транспортні комунікації (залізниці, канали, мости, гідромеліоративні споруди), засоби зв’язку (телефон, радіо, телекс). Активна техніка складається із знарядь та інструментів праці, допоміжних засобів розумової та управлінської праці, виробничих машин, інструментів і апаратів, засобів посилення фізичної життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати, підслуховуючі пристрої тощо).
У вітчизняній літературі поширене розуміння техніки як сукупності засобів праці в системі суспільного виробництва. Але таке тлумачення техніки дещо звужує її зміст, оскільки поняття “засоби” і “техніка” не є тотожними. Засобами праці можуть бути домашні тварини, земля, органи тіла і навіть весь організм трудівника. Окрім того, мастила всіх видів є засобом праці, але їх важко назвати технікою. З іншого боку, воєнна, побутова та інші види техніки не є засобами праці (виробництва).
Техніка є в першу чергу посередником між людиною і природою. Тому найбільш адекватним її застосуванням є сфера виробництва, процес праці. Якісні перевтілення техніки обумовлені зміною матеріалу і будови знаряддя праці. Історичні типи техніки залежали від зміни матеріалу: каменю на бронзу, бронзи на залізо. Історики розрізняють кам’яний, бронзовий і залізний вік. Структура знаряддя праці тут відносно не змінювалася.
Технологічний спосіб виробництва був ручним. Людина виступала тим енергетичним джерелом, яке приводило в рух знаряддя виробництва. Продуктивність же праці залежала від її вправності, фізичної сили, особистої майстерності і мотивації. Основою соціальної організації праці був принцип механічного додавання чи сумування сил. З технічного боку її можна визначити як просту кооперацію.
Широко вживалася рабська і кріпацька праця. Своєї вищої форми ручне виробництво досягає у міських ремісників, що обумовлено вдосконаленням ручних знарядь і позитивною трудовою мотивацією: в основі визнання і винагороди праці лежала особиста майстерність, фізична вправність і естетичний смак. Але поступово фізична сила людини замінюється енергією приручених тварин, вітру і води (вітрові та водяні млини), хоч якісних змін у ручному виробництві ще не відбувається. Енергія приручених тварин має свої природні обмеження, а енергія води і вітру використовувалась у дуже вузькому спектрі трудових операцій.
У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбувається перша промислова революція. Її основою є перетворення знарядь праці: машина витісняє ручний інструмент, тобто широко застосовуються сили природи, а, отже, є потреба у систематичному розвитку природознавства. У системі машинного виробництва людина лише доповнює машину своїми органами праці, стає елементом машинної технології. Виробництво механізується, а відчуження людської праці набуває форми технологічного відчуження. Зростає залежність людини від знаряддя праці – машини при одночасному збідненні самого трудового процесу і розщепленні його на найпростіші операції дуже часто позбавлені очевидного і безпосередньо зрозумілого смислу і призначення.
Еволюція праці промислового робітника проходить наступні фази: професіоналізація (закріплення за конкретними галузями виробництва), технізація (насичення виробництва машинами та їх системами, які складають цілісний процес виробництва), програмування (наявність загального плану роботи, де техніка і робітник є лише його абстрактними виконавськими елементами). Від однієї системи праці до іншої зростає значення не особи робітника, а виробничої організації. Спочатку складається безпосередня адміністративно-технічна організація виконавської праці (тейлоризм). Пізніше попередньо готуються технологічні програми і відповідні їм рішення, команди і розпорядження, які керують самою адміністративно-технічною ланкою виробництва. Паралельно суттєво змінюються принципи формування і визначення професійної кваліфікації в напрямі від виконавської майстерності до вправності в організації, керівництві та управлінні. Змінюються орієнтації промисловості: від виробництва товарів до пропозицій послуг. На розвинутій фазі машинного виробництва виникає потреба у накопиченні суспільних багатств і вилученні з них задля подальшого вдосконалення основних ресурсів розвитку: культури, науки, освіти.
Третій, якісно новий, стан у розвитку техніки спричиняється автоматизацією виробництва. Автомат принципово відрізняється від механічної машини. Він реалізує своє призначення без прямої (безпосередньої) участі працівника. Сукупний робочий механізм перетворюється в однорідний – технічний – на основі єдиного алгоритму взаємодії. Трудівник звільняється від безпосередньої участі у технологічному процесі, стає “поруч” з ним. Домінують ті стадії технологічного циклу, які раніше були допоміжними: передвиробнича і післявиробнича стадія (виготовлення автоматичних засобів праці, підготовка технологічних програм, контроль, регулювання, налагодження). Автомат, на відміну від машини, функціонує передусім на основі інформації, а не енергії. Саме ж виробництво стає предметом контролю і регуляції автоматичних систем. Автоматизовані системи є технічною основою для створення саморегульованих технологій. Спочатку на рівні окремих ділянок виробництва, потім – окремих підприємств, а у перспективі – на рівні єдиного саморегульованого виробництва в цілому. На цій підставі ряд дослідників вважає, що автомат остаточно витіснить людину із безпосереднього виробництва у сферу передвиробничу і післявиробничу. Фактично це означало б знищення фізичної праці, її фабрично-заводського варіанту. Скільки тут точного наукового прогнозу, а скільки безпідставних утопічних сподівань, поки що судити рано. Але зовсім перекреслювати таку перспективу було б недоречним.
Науково-технічний прогрес відбувається не лише шляхом створення якісно нових знарядь праці. Слід брати до уваги і якісні перетворення предмета праці. Промислова обробка охоплює все нові і нові речовини, які людина знаходить у незнаних місцях: глибоко під землею, на дні морів і океанів, інших важко доступних місцях. Одночасно речовина природи трансформується у робочу речовину, технологічний процес. На її основі людина використовує штучні фізико-хімічні процеси. Такі технологічно насичені процеси можуть бути механічними, фізичними (макро- і мікрофізичними), хімічними, біологічними (як біофізичними, так і біохімічними). Сьогодні найпоширенішою є хімічна технологія. Але вона має свої обмеження, насамперед з точки зору екологічних вимог. Тому є виправданими сподівання, що майбутнє – за біотехнологією як екологічно чисте виробництво. Щоправда, перші практичні кроки у цьому напрямі виявили цілком реальні труднощі. Залишки біологічної технології можуть стати ще більш небезпечними, бо вони впливають на генотип людини та інші досить інтимні фізіологічні процеси. Отож, передбачають відповідальний підхід до їх теоретичної розробки і практичного застосування.
Важливим показником технічного розвитку є енергетичний потенціал. У його розвитку було кілька якісно нових етапів: перехід до застосування енергії приручених тварин, сили вітру і води; до механічної, фізичної та хімічної енергії. Революційне значення мало відкриття електричної енергії. Вона здатна перетворюватись у всі інші види енергії і походити від них. Тому її можна обрати за зразок всезагального енергетичного обмінного еквівалента. На цій основі стає можливим створення досить могутнього енергетичного потенціалу, накопичення його, утримання в потенційному стані, передачі на будь-які відстані. Довгий час покладалися надії на сприятливі перспективи у цьому напрямі на розвиток атомної енергетики. Але аварія на Чорнобильській АЕС та інших станціях призвела до переоцінки її значення. Стало очевидним, що перехід до могутніх енергій повинен супроводжуватися таким же ростом технологічної дисципліни і соціально-політичної відповідальності керівних і управлінських структур.
Розвиток військової техніки відбувається паралельно з виробничою. Іноді нові знаряддя виробництва безпосередньо впливають на мілітарну справу. Інколи й навпаки: спочатку розподіляються нові знаряддя знищення, і лише потім на їх основі вдосконалюються знаряддя трудової діяльності. В цілому ж, це найбільш пов’язані і взаємозалежні види технічного прогресу, про що свідчать досить чіткі паралелі.
Військове застосування ядерної енергії найкраще свідчить про паралельний шлях використання наукових здобутків у мілітарних і мирних цілях. Технічний аспект проблеми тут полягає у мірі контролю людини за розвитком енергетичного процесу. Подібне можна сказати і щодо використання транспортних засобів, зв’язку, автоматизованого управління.
Як засіб, техніка справляє суттєвий вплив на культурний розвиток. Це, насамперед, комунікативні ресурси. Художнє та естетичне освоєння дійсності оновлюється з кожним відкриттям нової техніки зображення, передачі образу, втілення задуму у певному матеріалі залежить від способів самовиразу, повідомлення і розуміння. Нові матеріали, фарби, обробка каменю, виготовлення полотна, сценічна техніка і т. ін. теж суттєво зачіпають цей процес. Особливо помітні зрушення з відкриттям нових засобів комунікації. Канадський соціолог Р. Мак Льюен, зокрема, вважає, що основою культурних революцій є відкриття нових технічних засобів спілкування. Тому весь культурний процес, на його думку, складався з трьох основних періодів: усна (вербальна), письмова й аудіовізуальна культура. В основі першої фази лежить усна мова, безпосередній особистий контекст, колективна творчість на основі спільного виробництва і засвоєння культурної продукції. Це народна культура або фольклор. Тут немає художника та публіки. Всі людські спільноти одночасно є виробниками і споживачами. Продукти такої співтворчості колективні та анонімні. Стосунки учасників культурної взаємодії ще не опосередковані ринком, товарно-грошовими відносинами. Продукт творчості безпосередньо відбиває колективний досвід; він зрозумілий, психологічно достовірний і не потребує тлумачів, перекладачів, критиків, коментаторів. Ще не сформувалося статусне виробництво і споживання, за умов якого культура використовується як засіб соціального просування чи знак підтвердження здобутої соціальної позиції.
Суттєвих змін соціокультурний процес зазнає з відкриттям письма. Тепер культурний продукт може зберігатися не лише в колективній пам’яті, а і в знакових системах. Його можна відірвати і нав’язати людині. Культурою можна оволодіти, опанувати, керувати. Так сформувалися технічні передумови елітарної культури. Панівна соціальна група монопольно володіє і розпоряджається нею. Писемність персоніфікує колективну співтворчість, індивідуалізує її. Виникають професіонали, які виробляють свій продукт на ринок, працюють за гроші, соціальне схвалення, престиж і владу. Здійснити конверсію свого таланту на соціальний статус найпростіше, працюючи на потребу панівної верхівки. Адже в її розпорядженні гроші, владні важелі, інші форми соціального схвалення. У таких умовах формуються дві різні культури, кожна з яких має свого творця, спосіб творчої діяльності і споживання (визнання). Культура панівної верхівки стає панівною культурою вузькокласового чи вузькопрошаркового призначення. Основна маса народу відчужена від цієї культури, бо її споживання потребує грамотності, попереднього навчання і виховання.
Елітарна культура набуває рис влади особливого роду. На її основі панівна верхівка самоізолюється, дистанціюється, створює фільтри і перешкоди для проникнення у свій соціальний простір. Технічно така культура є більш довершеною, що служить підставою для знецінення народної культури та її персональних носіїв. На цій основі підсилюються амбіції та домагання одних і принижуються та знецінюються прагнення і позиції інших соціальних груп.
Поява аудіовізуальної техніки, за Мак Льюеном, складає точку історичного перевороту в культурі. Вона оперує образами, картинами і символами, які доступні і зрозумілі основній масі населення. Соціальна комунікація знову набуває масового характеру, але вже на іншій основі: не в обмеженій людській спільноті, а в межах усього людства. Світ нагадує “вселенський хутір”, оскільки в ньому спілкуються всі з усіма. Людство тепер може безпосередньо спостерігати, переживати та оцінювати події у різних куточках землі. В умовах масової культури з’являються реальні підстави для співвиробництва і співтворчості. Зникає особливе значення елітних взірців культури, знову зростає значення громадської думки, колективних оцінок, стереотипів масової свідомості. Долається культурне відчуження, суперечності між творцем і споживачем, розуміння та оцінки. Аудіовізуальні засоби тиражують культурну продукцію у будь-яких розмірах. Отже, виходять поза межі ринку і товарно-грошових відносин. Масова школа творить масового споживача. Іншими словами, людство ніби повертається до фольклорної культури, але на основі технічних здобутків сучасної цивілізації.
Техніка і суспільство настільки взаємопов’язані, що в цілому можна говорити про соціотехнічну структуру як особливий надорганічний світ, її систему чи сферу. Серед соціальних мислителів останнім часом з’явився ряд концепцій, в який віддзеркалюється і осмислюється цей феномен. Відома, зокрема, теорія ноосфери вітчизняного дослідника В.І. Вернадського. Він був одним із фундаторів концепції антропокосмізму, де стверджується, що в майбутньому природна, природно-космічна і соціокультурна сфери утворять гармонійне ціле. Приблизно в такому ж напрямі, але з явним теологічним забарвленням міркував відомий французький філософ і антрополог Тейяр де Шарден.
Зрозуміло, що соціологія не може розглядати цей предмет на рівні філософських абстракцій, оскільки позбавляється можливості емпіричної та експериментальної перевірки своїх тверджень і висновків. Проте на один бік соціотехнічної системи суспільства слід звернути увагу. Зважимо на те, що техніка є не лише засобом чи джерелом матеріального виробництва. Вона функціонує також у відтворенні і створенні суспільних відносин, які мають автономні аспекти. У матеріальному виробництві люди відтворюють своє відношення і до природи, й між собою: місце на виробництві (соціопрофесійний аспект), відносини власності, участь в обміні і розподілі, форми споживання і структуру потреб, ставлення до мети виробництва, а через нього – співучасть у соціотворчому процесі.
Розвиток матеріального виробництва, особливо в сучасному промисловому суспільстві, залежить від рівня техніки і технології. Це впливає на рівень накопичень та вилучень необхідних для формування ресурсів розвитку. Матеріальне виробництво разом з тим продукує вільний час як простір для особистого і колективного прогресу (при відповідному, звичайно, його культурному та освітньому насиченні). Окрім того, люди постійно вдосконалюють техніку регуляції і контролю над відтворенням і творенням своїх власних відносин. Традиції, звичаї, норми моралі і права, цінності – одним словом, будь-які форми нормування і стереотипізації спілкування і стосунків можна розглядати як техніку, призначену для підвищення їх доцільності, довершеності, ефективності. Чим розвиненіша “техніка” людських відносин і діянь, тим менше ресурсів потрібно для їх відтворення. А більше енергії і часу залишається для суто соціотворчої діяльності. У кінцевому результаті все це узагальнюється в техніці соціального управління.
Основою соціального управління є використання наявної інформації задля узгодження індивідуальної чи колективної взаємодії людей. Ефективність управління залежить від двох факторів: технічного і соціального. Рівень першого ґрунтується на якості технічних засобів отримання, збереження, обробки і використання інформації. В їх розвитку було ряд якісних стрибків. Першим була поява письма. Письмові повідомлення надавали державним діям чіткості, стандартності, усували суб’єктивність. Саме тому виникнення писемності і бюрократії значною мірою пов’язані між собою. Остання передбачає знеособлення спілкування, функційність відносин, ієрархію рівнів, у т. ч. і рівнів інформаційних структур. Бюрократію слід розглядати як свого роду соціотехніку – соціальну машину для здобуття, збереження та управлінського використання інформації. Вона передбачає певну технічну організацію праці, розподіл функцій (розмежування виконання і догляду), формує схему руху інформації, способи її збереження, обробки і використання. З появою бюрократії змінюються всі види соціального управління: виробничо-господарського, державного, культурно-ідеологічного. Їх ефективність прямо пропорційна бюрократизованості: чіткішим стає розподіл функцій, рух ін формації, прийняття і виконання рішень. Отже, бюрократизація, є способом раціоналізації і роботи соціальних організацій, через які в основному йде соціотворчий процес.
Організація є насамперед системою засобів, користуючись якою, володар прагне реалізувати свою мету. Система засобів містить матеріальні і людські ресурси. Їх сукупність також можна назвати соціотехнікою. Вона працює за умов наявності підготовлених людей, їх розташування і використання з урахуванням індивідуальних чи групових можливостей, стимулювання (матеріальна, моральна і соціальна винагорода – статус і престиж), контролю та ідейно-психологічної мобілізації. Це те, що в звичайному вжитку зветься кадрами. Потреба у технічних засобах обумовлена характером організації. Для виробничих структур – це знаряддя праці, обміну і розподілу, включаючи збереження, складування і транспортування товарних мас. Для політичних організацій – це засоби соціальної комунікації, пропаганди та агітації. Власне управлінські структури мають особливу потребу в інструментах добування, збереження, переробки і використання інформації, бо остання є основою їх діяльності. У загальному ж вигляді раціональність організації полягає в узгодженості між поставленою метою і використаними засобами.
Негативний аспект бюрократії виявляється тоді, коли технічна організація діяльності стає самоціллю, тобто коли втрачається мета, а засоби функціонують лише для задоволення внутрішніх потреб членів організацій. Тому компетенція кадрів втрачає сенс. Падає роль і технічної озброєності організації, яка використовується у вузько егоїстичних інтересах. І навпаки, чим важливішою є мета діяльності організації, тим активнішою є співучасть кожного її члена в колективних діях, тим більше значення персонального проекту кожного окремого учасника, ширша індивідуальна і колективна ініціатива, ефективніша технологічна організація спільних зусиль, дієвіша система санкцій (винагорода, покарання, контроль), кращий соціально-психологічний клімат, людські стосунки і групова згуртованість. Така організація розуміє себе не як інструмент чужого діяння, а як суб’єкт розвитку. Зі сказаного випливає, що організацію слід розглядати як особливу соціотехніку або ресурс розвитку, її соціотворчий потенціал визначається мірою раціональності. Задля підвищення своєї соціотворчої могутності організація виробляє досить розгалужену технологію соціального діяння. Вона спрямована до інтеграції (асиміляції в колектив окремих індивідів чи міжіндивідних угрупувань), подолання розбіжності індивідуального і колективного, створення робочого психологічного клімату (“духу” організації), ідейно-психологічного згуртування.
Тут багато чого залежить від керівного ядра організації: власної компетентності керівних кадрів, їх ангажованості щодо цілей, технічної озброєності дій і вміння реалізувати можливості технічної організації. Рівень керівництва вимірюється характером ініціативи (діяльне втілення цілей організації і спосіб здійснюваної інтеграції (організації учасників для ефективного спільного використання наявних ресурсів відповідно до обраних цілей). Проблема, однак, полягає в тому, що цілі організації часто нечітко окреслені з об’єктивних чи суб’єктивних причин (невміння, нерозуміння, небажання). Отже, в реальній дійсності керівництво як система соціотехнічної діяльності часто далеке від нормативного взірця або ідеалу. Збочення тут виростають на основі зневажання цілей і акцентації виключно на засобах діяння. Вони мають такі різновиди: формалізм (акцент на усталених діяннях і ритуалах, застосування переважно владного командування і безпосереднього фізичного примусу); утилітаризм (орієнтація переважно на індивідуальну чи групову винагороду, ототожнення зовнішнього примусу і стимулювання), координація (передбачає певну узгодженість зовнішнього примусу, стимуляції, винагороди, справедливого посадового просування, виключно функційну ієрархію статусів, ролей і престижу). Вищим у відношенні до цінностей розвитку є демократичне управління. Всі попередні типи діють тут як підпорядковані моменти. На передній план висувається обрана мета. Керівні кадри (лідери організації) здійснюють владний вплив на основі власних якостей, міри особистого втілення цінностей (мети) розвитку. З цих же причин технологія групового діяння підпорядковується перспективі.
Відповідно до технології управління організації класифікуються наступним чином:
– примусові (характеризуються байдужістю до колективної мети та індивідуальних проектів, застосовують лише владний тиск і контроль щодо людських і матеріальних ресурсів);
– інструментальні (до засобів тиску і контролю додається винагорода – стимуляція як засіб владної маніпуляції, діяння на мотив поведінки);
– інтегративні (додаються орієнтири на соціально-психологічне згуртування, впроваджується технологія “людських” стосунків);
– представницькі (організація розглядає себе як носія особливих інтересів, цінностей і мети, у відповідності з якими формується вся технологія управління і колективного діяння. Найчастіше це політична партія, громадсько-політичний рух, профспілка, громадська організація, група тиску та ін.).
Суспільство як велика соціальна організація (діяльна соціальна система) уособлює властивості особливих соціальних організацій. Звичайно, всі описані вище моделі тут отримують відповідні зміни. Ціннісні орієнтації глобального суспільства досить розпливчасті і невизначені. Соціальний консенсус, як правило, базується на визначенні його необхідності, а не на чітко окреслених цінностях, що визнають усі суб’єкти міжгрупової взаємодії. Ще в меншій мірі визначена його мета. І хоча матеріальні і людські ресурси глобального суспільства могутні, їх узгодження з метою досить формальне. Пошуки нових шляхів тут ведуться в основному у політичному та ідеологічному дискурсі панівної еліти, який є внутрішньо суперечливим, нестабільним, рухливим, ніде спеціально не фіксованим у вигляді особливого документа, контракту чи іншої формально-правової домовленості. Тому раціональність функціонування глобального суспільства (соціальної системи) визначити дуже важко, особливо з операціонального боку. Проте якісні критерії запропонувати можна. Визначеність мети буде кращою, якщо є позитивна приваблива футуротопія (культурна модель майбутнього), яку підтримують більшість членів даного суспільства. Її привабливість знижується в такій послідовності: якщо замість футуротопії пропонується ретроутопія; замість утопії – класова чи національно-революційна ідеологія і замість останньої – апологетична ідеологія; коли на місці ідеології в суспільстві панує споживацька або пасивно-захисна колективна психологія.
Визначити матеріальні та людські ресурси як засоби досягнення мети глобального суспільства порівняно легше. Виробничі ресурси опосередковуються валовим національним продуктом, чистим прибутком, виробництвом основних товарних мас або їх грошового еквівалента на душу населення, продуктивність чинників виробництва, що в кінцевому рахунку виявляється у економії необхідного або наявного вільного часу. Матеріальні виробничі ресурси можна визначити рівнем технології, особливо її авангардних галузей, та технічною організацією праці. Матеріальні ресурси у політичній сфері є похідними від засобів владного примусу і контролю. Безпосередньо це проявляється в технічній озброєності внутрішніх і зовнішніх мілітарних структур, діючого судочинства і пенітенціарної (карної) системи, а також законодавчих і виконавчих органів. Технічна могутність культури та ідеології залежить від розвитку засобів масових комунікацій.
Людські ресурси соціальної системи (глобального суспільства) визначити соціологічним чином, тобто подати у вигляді певних соціальних показників, важче. Стосовно промисловості – це міра освіченості сукупного виробника. Для сучасних розвинених країн нормою є повна середня школа для робітників і вища – для управлінського персоналу та ІТР. У чисельному вигляді це означає, що не менше 90 % сукупного населення мають закінчити повну середню школу і близько 30 % – вищу. Людські ресурси в політичній сфері найкраще виявити через кількість політичних партій, їх реальну громадську підтримку, вплив і соціополітичну могутність. Політична ангажованість і компетентність основної маси населення зовні фіксується через суб’єктну структурованість громадянського суспільства – наявність політичних партій і рухів. Ціннісні орієнтації суспільства зречевлюються в культурно-ідеологічному символізмі. Міра ангажованості даного суспільства в перспективні ціннісної орієнтації узгоджується з інтенсивністю і якістю культурного виробництва і споживання.
Вищезгадана невизначеність ціннісних орієнтацій суспільства, їх внутрішня класова, міжетнічна, стратна, соціопрофесійна та інші суперечності призводять до того, що в основі соціального управління традиційно переважають примусові, інструментальні та насильницько-інтегративні принципи і методи. Представницькі організації виникають лише в економічно процвітаючому, правовому і демократичному суспільстві. Вони, як правило, мають захисний, отже, опозиційний до влади характер. Продуктивне розв’язання цього конфлікту залежить від її (влади) соціотехнічних можливостей, тобто від того, наскільки в даному суспільстві контролюється розвиненою владою виробнича, мілітарна, обмінно-розподільча, комунікативна та ін. види техніки. А також від того, наскільки структура протестних дій здатна до ефективного використання наявних соціотехнічних ресурсів у межах законів і моралі даного суспільства.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)