Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 2.3. Культура та освіта

2.3. Культура та освіта



Термін “культура” – латинського походження і у перекладі означає обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: виховання, навчання, повага, шанування, пошана, розвиток. У соціологічному вжитку означає спосіб організації і розвитку суто людської життєдіяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і цінностей, закладах і установах по їх втіленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між собою і до самих себе.
Залежно від того, яке саме відношення покладено в основу, розрізняють різні структурно-функційні компоненти культури. У відношенні до природи культура постає як простір, освоєний людиною, простір її суто людського існування. Таке розуміння культури є запереченням натури, її зняттям. Інше смислове значення культури відбиває процес, спосіб і результат соціалізації природи. У матеріальному виробництві вона постає як виготовлення знарядь праці – штучних органів людської діяльності. Особливою культурною формою є сам процес праці, бо в ньому людина змінює навколишнє середовище, надаючи речовині рис, придатних для людського споживання. З цього боку культурою є і продукт людської праці: в ньому нелюдське набуло якостей людського. Окрім того, процес праці потребує напруження фізичних і духовних сил людини. Вона пройшла шлях попередньої культурної соціалізації і стала її діяльним втіленням, продовженням. Трудові вміння і навички не властиві людині від природи. Вони є культурою, надорганічною пам’яттю людства, яка передається наступним поколінням. У трудовому процесі, у згорненому вигляді утримується мета та засоби реалізації людського ставлення до навколишнього середовища. Отже, культура є певною концепцією природи і людини, призначення останньої в цьому світі. Залежно від матеріалу і способу обробки природної речовини археологи розрізняють різні типи культур. Критерієм обирається принцип обробки і вирощування. В останньому значенні рослинний і тваринний світ поділяють на дикий і свійський, культурний, себто – доцільний у людському вимірі, такий, де людина через діяння природних процесів реалізує власну мету.
Людина є продукт природи. Але вона винаходить відповідні засоби обробки своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і виховання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості стародавні греки вбачали свою основну відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синонімом особистої досконалості.
Культура відображає не лише відношення людини до природи, але й до самої себе. Тоді культура набуває ціннісно-нормативного виміру, стає взірцем, ідеалом. У цьому відношенні культура є засобом орієнтації людини в навколишньому світі, критерієм оцінки і самооцінки. І функціонує як сукупність символів і стимулів, знаків і значень, цінностей і оцінок, технологій і принципів діяння. Останні видозмінюються залежно від сфери їх застосування. До трудової діяльності прикладається критерій доцільності, в політичній сфері мірилом є принцип справедливості. Відношення до природи має бути гармонійним; до іншої людини – моральним.
Як наукове поняття термін “культура” почав активно розроблятися лише у новітній філософській і соціально-політичній думці. В епоху Відродження під культурою розуміли відповідність людської поведінки гуманістичним ідеалам; в епоху Просвітництва – міру обізнаності, вченості, різнобічної освіченості. Французькі історики XVIIІ ст. вбачали культурність у розумності, передусім, суспільних порядків, інституцій та установ. Дещо пізніше культура починає тлумачитись як сукупний результат досягнень у сфері науки і мистецтва.
У цей же приблизно період розпочинається протиставлення культури і цивілізації. Одні вважали, що культура повинна найповніше виявити натуру. Інші – що вона призначена для суттєвого обмеження природних проявів людини. Такої позиції дотримувалася, зокрема, християнська релігія. Французький філософ епохи Просвітництва Ж.-Ж. Руссо, навпаки, критикує цивілізацію з натуралістичних позицій. Вона, на його думку, деформує, збочує, псує, розбещує чисту від природи людину. Німецький філософ І. Кант основою культури вважав мораль, його співвітчизник Гегель – діалектичне мислення, а Шиллер – художні та естетичні почуття.
Загалом, у німецькій класичній філософії було вироблено погляд на культуру як на такий процес, що є множинним у своїй основі, отже, має значну кількість форм, типів, різновидів. Гумбольд і його школа продовжили цю лінію, заклавши основи історико-порівняльних досліджень культури. Особлива увага приділяється конкретному історичному аналізу звичаїв і традицій, що призвело до виникнення культурної антропології та етнографії. Англійський антрополог і етнолог Тейлор залишив цікаві описи різних культурних систем. Американський етнолог Кребер уперше запропонував поняття “культурного взірця”, який є основою певної культурної системи. У кінці XIX – на початку XX ст. неокантіанці стали розглядати культуру як певну систему цінностей, символів та ідей, які функціонують у соціальній організації і сприяють впорядкуванню суспільства.
Марксизм одним з перших звернув увагу на виробництво та обмін, у т. ч. і на культуротворчий процес. Культура розглядається тут як творче продукування багатства: його зречевлених форм і багатства людських взаємин до природи, до іншої людини, до самої себе. Виробництво культури тлумачиться разом з тим і як творення самої людини, як своєрідний перехід від природного до людського, що конкретно уособлюється в кожній окремій людині. Основою культури, на думку прибічників марксизму, є матеріальне виробництво, яке універсалізується в історичному процесі. Тому культура заздалегідь не має визначеної форми, критерію чи масштабу. Але за капіталізму все, що вироблено людиною, набуває товарного вигляду і проходить через систему ринкових стосунків. Вважається, що це перекриває людині доступ до власної, потенційно універсальної сутності. Шляхом подолання цієї суперечності є знищення капіталістичного товарного виробництва, ринку, грошових стосунків, приватної власності, відчуженої праці, репресивної класової держави.
Засновник психоаналізу Фрейд визначав культуру як систему репресивних заходів з боку суспільства по обмеженню сексуальної імпульсивності індивіда. Культура – це тотальність дій і організацій, які повинні віддалити людей від свого вихідного тваринного стану. Культура, на його думку переслідує дві мети:
1) захист людини від негативних дій природи, в т. ч. і власної;
2) регламентація поведінки у відповідності з соціальними вимогами, обмеження природних, неконтрольованих імпульсів.
Культура, таким чином, вважається, за Фрейдом, способом переходу людини від натури до власне культури. Такий перехід здійснюється у двох відношеннях: для всього суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Отже, культура є одночасно соціалізацією і суспільства, і індивіда. А техніка, елемент культури, розглядається як посередник між людиною і природою, який віддаляє її від зовнішньої і внутрішньої природи. Простіше кажучи, техніка сприяє втечі людини від природи. Тому вона замінює дійсний (природний) спосіб і сенс людської діяльності на штучний: замість справжнього життя вчить мистецтву жити, замість страждань орієнтує на щастя, а щастя тлумачить як суму зручностей існування. Технічно орієнтована культура перестає бути сама собою, вона стає цивілізацією, яка не терпить індивідуальності, оригінальності, самобутності, сексуальності, справжніх почуттів, дійсної насолоди, істинної свободи (замість вільного самоствердження пропонує дії за правилами). Революція, в цьому контексті, є такий культурний переворот, який повертає людину до самої себе як вільної, незалежної, природної істоти.
Соціологія розглядає проблеми культури під впливом цілого ряду чинників. Зокрема, з філософії прийшли в соціологію глобалістські, універсалістські концепції. Деякі з них є досить цікавими і логічно впорядкованими. Вони можуть бути джерелом соціологгічних роздумів, тверджень і висновків, але лише за умови, що загальні теоретичні постулати утримують можливість емпіричної чи експериментальної верифікації. Соціальна психологія виявила, що культура має зречевлені форми колективної свідомості (ідеології і психології). Отже, вона містить ціннісні орієнтації, колективні установки, уявлення про природний і соціальний світ. Вони є загальним кодом, матрицею поведінки для певної людської спільноти. Дослідження культури в цьому відношенні стосується перш за все чинників колективної поведінки. А це і є метою соціологічного аналізу.
Близьким до попереднього є тлумачення культури істориками і філософами неокантіанської орієнтації. Вони вбачають у культурі специфічну систему цінностей та ідей, які на основі примусового тиску спричиняють вплив на людську поведінку. Отже, відіграють певну роль у соціальній організації життя. Таке розуміння культури поділяється Е. Дюркгеймом (соціальний факт він розглядає насамперед як зречевлену колективну свідомість), прибічниками інтеракціоналізму (конвенційні символи і соціальні ролі – це моделі групової психіки), структурними функціоналістами (у них взагалі всі елементи соціальної системи – норми, статус і роль, соціальний контроль є модифікацією культурних орієнтацій). Функціоналістичний підхід у соціології, який бере початок від англійських культур антропологів і етнологів Малиновського і Радкліфф-Брауна, тлумачить культуру як механізм утворення і продовження в часі соціальної організації. Остання функціонує як система соціальних структур – стійких, продовжених у просторі та часі соціальних утворень. Вони водночас є продуктом минулої соціальної взаємодії і передумовою для наступної. Культура тлумачиться тут як закон (система правил і дій) утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Функції культури полягають у взаємному співвідношенні та ієрархічному впорядкуванні елементів соціальної системи.
Мабуть, останнє визначення, завдяки його певній ціннісній нейтральності та загальності, можна обрати за попереднє робоче соціологічне розуміння культури. Вона (культура) насправді спричиняє утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Як така, культура містить у собі не лише предметні наслідки людської діяльності (машини, механізми, технічні споруди, засоби комунікації та зв’язку, зречевлені твори мистецтва, об’єктивовані норми моралі і права), але й суб’єктивні людські здібності і здобутки (знання, вміння, навички, інтелектуальні ресурси, оцінки і спілкування та ін.). Відповідно, її можна класифікувати як матеріальну і духовну культуру. Перший аспект охоплює всі види матеріальної діяльності та її наслідки. Другим – охоплюється сфера пізнання, розуміння, спілкування, мораль і право, ідеологія, мистецтво, релігійна свідомість, міфологія, література, усна народна творчість.
Марксизм виходить із твердження про органічну цілісність матеріальної та духовної культур, де вирішальна роль належить матеріальним елементам культури. Структурний функціоналізм віддає перевагу духовним елементам культури, насамперед, ціннісним орієнтаціям. Розуміюча соціологія керівну роль вбачає в комунікативних ресурсах культури – знаках і значеннях та правилах їх вживання. Теорія обміну уникає вказаної дихотомії, розглядаючи матеріальні та духовні елементи культури як ресурси, могутність яких обумовлена конкретною ситуацією.
З попереднього розгляду видно, що елементи культури досить різноманітні: техніка, цінності, символи, знання, принципи і правила поведінки, звичаї, традиції, колективні почуття і установки, ідеологія, утопія, ідеали, схеми і моделі людської поведінки, взаємні очікування, явні і втаємничені взаємні реакції людей, схвалення і осуд, твори літератури і мистецтва і т. д. Але особливість культури полягає в тому, що всі її елементи складають органічну цілісність, інтегровану, впорядковану систему. Тому виникає проблема визначення центрального елемента культури, навколо якого відбувається синтез усіх інших. Її вирішення залежить від методології аналізу. Марксизм, зокрема, вбачає підґрунтя культури в матеріальному виробництві. Внаслідок цього культура постає як модифікація праці та її результатів. Структурний функціоналізм ототожнює культуру з ціннісними орієнтаціями, основу яких прибічники вбачають у загальних (універсальних) цінностях. Конфліктуалізм Л. Козера і Р. Дарендорфа сутність культури узгоджує із ствердженням існуючої організації влади. Культура в такому контексті виглядає як система реальної чи символічної легітимізації чи заперечення влади. Інтеракціоналізм стверджує, що культура регламентує соціальний порядок на основі конвенційних символів і соціальних ролей.
На нашу думку, не можна наперед визначити центральний елемент культури, як не можна виявити і єдиного онтологічного її підґрунтя. Культура є досить гнучкою і динамічною системою, яка перебудовується залежно від конкретно-історичної ситуації у суспільстві. Тому в одному випадку найважливішими для суспільства є стосунки з природою. Навколо цього і розгортаються основні компоненти культури. Саме відношення до природи, до речі, може бути різним. Для одного історичного періоду домінантою є відокремлення; для іншого, скажімо, в умовах екологічної кризи, – наближення до природи. Відповідно модифікується і система культури. В інших випадках першочерговими є ціннісні орієнтації, спілкування, відносини соціально чи етнічно неоднорідних груп, праця чи споживання, робота або дозвілля і т. ін. Іншими словами, культура є таким соціальним феноменом, який виконує сукупність соціально важливих функцій. В їх взаємодії вона виявляє свій зміст, динаміку і суспільне призначення.
Культура реалізується в таких соціальних функціях, як репродуктивна, комунікативна, владна, селективна, інтегративна, соціомобільна, продуктивна та ін. Звідси виникає питання, чи не простіше розглядати культуру як соціальний інститут. Нам думається, що ні. Культура, на відміну від інших соціальних інститутів, не відокремлена в особливому просторі і часі. Звичайно, вона виконує певні дії інституційного характеру (регуляція, регламентація, згуртування, розмежування, відбір, контроль, тиск, заохочення та ін.), але не обмежується цим. Всі інші соціальні інститути просякнуті культурним змістом (ціннісною символікою, ідеологічною орієнтацією, нормами-правилами поведінки і т. д.), спираються на його засади, легітимізуються через його засоби. Але їх регулятивна, контрольна і впорядковуюча роль не стільки залежить від їх культурного рівня, скільки від обсягу своєї реальної влади. Соціальні інститути існують в окреслених межах, культура – усюди. Тиск соціальних інститутів людина відчуває на собі безпосередньо, а вплив культури – розпливчасто та опосередковано, на основі ціннісного символізму. Отже, основним ресурсом соціального інституту є дія, а культури – слово, образ, цінність, символ, заклик-спонукання. Тому культура, в даному відношенні, є інституційноподібна соціальна структура, яка реалізує соціальні функції своїм особливим чином, на основі власних ресурсів діяння.
Репродуктивна функція культури зовні найбільш очевидна, але найрідше розглядається в соціології. Часто культуру подають як надорганічне тіло, утворене людством для передачі між поколіннями тих елементів свого досвіду, що не успадковуються генетично. Зокрема, трудові навички, ціннісні орієнтації, колективну пам’ять, правила і принципи поведінки, соціальний статус і роль, традиції та звички. Кожний елемент культури передається не сам по собі, а інтегровано, як діюча модель поведінки. Через культурне наслідування соціальна група й індивід зберігають свою ідентичність, завдяки чому в нових історичних умовах діє той же самий соціальний суб’єкт.
Репродуктивна функція культури модифікується відповідно до суті самої соціальної спільноти як суб’єкта культури. Різні соціальні групи в різній мірі самовідтворюються. А суспільство в цілому активно спрямоване на стабілізацію. Структурний функціоналізм підкреслює цю властивість суспільства і розглядає його як таку систему, функціональною метою якої є самовідтворення. У цьому напрямі діють відповідні механізми гомогенізації, інтеграції, асиміляції, відновлення рівноваги і т. д. Вважається, що історично це покладається на культуру. У суспільстві діють різні класи і верстви з різними соціальними позиціями. Групи панівних соціальних позицій підтримують наявний порядок. Вони формують консервативну (в перекладі латинське “консервер” означає зберігати, продовжити існування) культуру. Групи з низьким соціальним статусом формують бунтівну, нігілістичну культуру. У випадку повної класової дихотомії суперечності між культурами загострюються. Аналізуючи таку ситуацію, марксизм (особливо ленінізм) підкреслює, що в кожній нації є дві протилежні культури.
Свою репродуктивну функцію культура реалізує, насамперед, через навчання і виховання, засобами яких іде засвоєння її ціннісних орієнтацій, образів і символів, моделей поведінки. Отже, наступною є функція соціалізації. Деякі дослідники на цій підставі взагалі ототожнюють культуру і соціалізацію. Сучасний американський соціолог К. Клукхон вважає: якщо різних людей навчити думати, почувати, вірити і діяти в групі приблизно однаково, і вся група (чи суспільство) навчається робити одні і ті ж речі в одному стилі, то можна зробити висновок, що це і є культура (див. Смелзер Н. Дж. Соціологія// Социс. – 1991. – № 2. – С. 116).
Соціалізація особливо вагома і необхідна там, де мають місце культурні відмінності: між поколіннями, націями, класами, групами. Вона включає в себе деструктивний і конструктивний аспекти, тобто має місце руйнування попереднього етапу і побудова на цій основі нового. Щодо підростаючих поколінь, то є доцільним суттєво обмежити їх природні імпульси і чинники поведінки. Тут культура є перетворенням натури. Стосовно вже соціалізованих груп, нова культурна соціалізація сприймається швидше як духовна колонізація. Вона передбачає знищення або суттєву трансформацію вже набутої культурної ідентичності. Так відбувається культурна колонізація завойованих народів, ресоціалізація в школі дітей робітників і бідного люду, мігрантів із села в місто чи при переході з однієї геополітичної структури в іншу. В таких умовах особа персоніфікує взаємний вплив двох відмінних, а інколи й антагоністичних, культур. Нечіткість і суперечливість її культурної ідентичності веде до внутрішньої напруги, непевності у своїх діях, тривоги та інших тяжких переживань. Така міжкультурна особливість у соціології називається маргіналом. Зневажливе ставлення до соціалізуючої функції культури призводить до руйнування, а то й загибелі культури. Духовна колонізація завжди супроводжується денаціоналізацією, декласифікацією чи дестратифікацією.
У сучасному, розвиненому суспільстві значні маси людей охоплюються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргінальна особа є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси найбільш інтенсивні.
Соціалізуюча функція зорієнтована на передачу і засвоєння культури. Цьому сприяє комунікативна функція. Кожна культура створює особливу систему знаків і значень, засобами якої розкривається її зміст. Найбільш простою та ефективною є природна мова. Отож, остання – особливо вагома ознака культури і нації як суб’єкта культури. Окрім природної формуються і штучні мови: конвенційні жести, образи, символи, вираз обличчя, поза, ритуал, поведінка, дозволені і заборонені дії тощо. Кожен елемент культури утворює свою особливу мову. Література і мистецтво – мову словесних образів, інші види мистецтва – сполучення звуків, фарб, ліній, рухів і т. д. Наука розвиває понятійний апарат і мову математичних символів. Політика тяжіє до особливої риторики, специфічного словесного дискурсу. Свою власну мову має народна і елітарна культури, страти, професійні групи, етнічні спільноти, регіони (жаргон), вікові групи (особливо молодь). Групи особливого призначення розробляють секретні коди, щоб втаємничити зміст їх спілкування. У цьому відношенні всю культуру образно можна уявити як сукупність знакових систем або мов. Навіть матеріальна культура є певною системою знаків і значень. Знаряддя праці, наприклад, є культурним феноменом тому, що в ньому означений певний трудовий досвід та інструкція щодо його функціонування. У ручних знаряддях праці зміст повідомлення порівняно простий. У сучасній промисловій технології він не є самоочевидним. Завдання професійної підготовки в тому і полягає, щоб донести цей зміст до виконавців. У культурній комунікації важлива не лише мова, але й спосіб мовлення, засіб її передачі. За цією ознакою, про що вже йшлося, розрізняють різні типи культур: усна, письмова, аудіовізуальна.
Як засіб соціалізації, культура контролює, регулює, впорядковує поведінку суб’єктів соціальної взаємодії. Це владна функція культури. У цьому контексті культура є системою контрольних засобів – планів, рецептів, правил, інструкцій тощо для регулювання поведінки. У чистому вигляді владна функція культури помітна в системі соціалізації. Ставши суб’єктивним станом індивіда, його переконанням чи мотивом, культура виховує відповідну поведінку. Людина засвоює наявні норми, персоніфікує їх. Проте соціалізуючі можливості культури обмежені, особливо коли суперечливі культури співіснують в одному й тому ж соціальному середовищі. Для підвищення ефективності владного контролю культура взаємодіє з іншими соціальними інститутами: державою, церквою, школою, сім’єю. Відбувається взаємне посилення і делегування повноважень. Держава, наприклад, свою волю подає як втілення національної культури. Культура специфічно оформляє суто державні чи релігійні акції (скажімо, народні свята і звичаї з часом трансформувалися в релігійні або державні і навпаки). Слід зауважити, що такого роду альянс частково підсилює культурний вплив, частково зменшує його. Це залежить від ставлення населення до наявних інституцій, особливо владних. Негативне відношення до певних інституцій може зачепити і культуру.
Без регулятивної і контрольної функцій культури існування суспільства неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б організованою системою символів, то замість соціальної організації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру виключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона визначає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руйнівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обмеження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені.
Селективна функція культури спрямована на відбір певно визначених форм поведінки і досвіду для наступного їх розповсюдження. Кожна культура обирає основну цінність, навколо якої концентрується ціннісне ядро. У різних культурах таку роль відіграють гроші, технологія, особиста честь і гідність, фізична вправність чи зосередженість на внутрішніх переживаннях, культ батьків і предків, жінок, шлюбу і родинних стосунків, дитини, освіта, манери і кодекс поведінки. На ґрунті центрального елементу відбудовується складна, розмаїта та розгалужена культурна суперструктура, яка обумовлює оцінку людей і розташування їх за різними статусами.
Селективна функція культури діє дещо інакше, аніж в інших соціальних інститутах. Культура не має свого формального механізму владного контролю. Він здійснюється через соціально-психологічний тиск зовнішнього середовища. Можна сказати, що владний контроль культури прямо пропорційний мірі ангажованості даної спільноти у власні культурні символи і стандарти. Отже, він ґрунтується на основі попередньої культурної соціалізації (акультурації населення). З цього випливає, що культура не стільки сама чинить селекцію, скільки обрамлює соціальну селекцію, здійснювану іншими соціальними інститутами. Вона в цьому відношенні є фіксованим знаком соціальних домагань вже досягнутого становища. У сучасному суспільстві таку роль виконує освіта, споживання певних художньо-естетичних цінностей (відвідування театру, музеїв, читання літературних творів, аматорські мистецькі заняття, естетичне сприйняття природи і т. д.). Найбільше такими знаками соціального статусу є елементи матеріальної культури: стиль одягу, марка автомобіля, зовнішній вигляд і внутрішнє влаштування житла, спортивні заняття та ін. Засобом культурного відбору може бути характер праці та діяльності. Віддавна вважалося, що брудна, тяжка фізична праця є знаком низького соціального статусу і культурної відсталості. І навпаки: участь у політичних справах, державному керівництві, заняття наукою чи елітною культурою є покликанням людей особливих обдарувань, які потребують відповідної винагороди.
Культура є також важливим фактором ідентичності групи чи індивіда. Належність до певного культурного середовища визначає зміст індивідуального чи групового призначення. Для людини, яка проживає в умовах стабільної та інтегрованої культури, відповідь на це запитання не має складнощів: ідентифікація здійснюється стихійним чином. Інакше почувається людина в нестабільних, неоднорідних, внутрішньо суперечливих культурах. Символи і цінності культури тут неоднорідні, їх треба обирати, самовизначатися. Якщо цей вибір об’єктивно чи суб’єктивно скрутний, то формується маргінальна особа з невизначеною культурною ідентифікацією.
Відношення до власної культури формує ставлення до культур інших. Нормальним є певний рівень соціально-психологічної ангажованості у рідну культуру, відчуття комфорту проживання, бажання дотримуватись її принципів, правил, традицій. Агресивне ставлення до власної культури є ознакою маргінальності. Значне статистичне розповсюдження такої поведінки є симптомом розпаду даної культури, її дезінтеграції під дією зовнішніх чи внутрішніх чинників. Але надмірна акцентація, пристрасна суб’єктивність щодо цінностей і норм власної культури спричиняє появу іншого виду делінквентної соціальної поведінки – етноцентризму. Вона орієнтована на відчужене, часто вороже ставлення до всього, що відхиляється від стандартів, звичаїв, орієнтацій і шаблонів власного культурного середовища. Етноцентризм – це групова агресивна психологія; він виростає переважно на побутовому рівні. Його ще називають “побутовий расизм”. Якщо такий колективний психологічний стан узагальнюється політичною ідеологією, то формується націоналізм. У разі його сприйняття як єдино можливого принципу політики стверджується фашизм.
Продуктивна функція реалізується черев співучасть культури в соціальному розвитку. Вона є необхідним ресурсом розвитку. Суспільство, в якому не склалася могутня і дійова культура, не здатне здійснити розвиток. Або воно може зробити це в обмеженому, збоченому і деформованому вигляді. Адже необхідним компонентом історичності (здатності суспільства до перетворення власних умов існування) є культурна модель майбутнього. Культура тут діє як ресурс розвитку. Вона відтворює і формує творчий потенціал суспільства. Особливу роль відіграють такі компоненти культури, як освіта, наука і технології. Культура визначає рівень усвідомлення суспільством умов, можливостей і перспектив свого існування. На її основі феномени свідомості об’єктивуються у колективні дії і вольові ціннісні орієнтації. Особлива роль належить тут ідеології та соціальній утопії. Суспільство тим більше орієнтується на розвиток, чим активніше соціальна утопія панує над ідеологією. Остання (ідеологія), як правило, віддзеркалює інтереси окремих соціальних суб’єктів, виконуючи демонстративну чи захисну функцію. Утопія ж охоплює всі верстви населення привабливістю утримуваних в ній історичних перспектив. Отже, ідеологія належить окремим соціальним групам (класу, нації, страті чи якійсь іншій керівній еліті). Культурна модель, створена на основі інтегрального чинника соціальної утопії – належить всьому суспільству. Звичайно, різні соціальні групи виборюють право на контроль щодо її змісту і соціального використання. Цінності розвитку, отже, є тими крайніми кордонами, у межах яких розгортаються соціально-класові, міжетнічні чи міжстатеві взаємини.
Не можна наперед визначити, що саме домінує серед соціальних функцій культури. Все визначається конкретно-історичним характером суспільства. Але в тому випадку, коли має місце соціальний розвиток, продуктивна функція культури підкоряє собі всі інші. Репродуктивна функція звужується, стає виправданою лише як засіб відтворення творчого потенціалу особи і суспільства. Культура за таких умов функціонує передусім як навчання і виховання, останні ж спрямовані не стільки на засвоєння минулого досвіду, скільки на підготовку до майбутнього. Особливо це стосується підростаючого покоління, яке потребує адаптації, послаблення “футурошоку”. За критеріями розвитку здійснюється селекція в системі освіти та інших соціальних інститутах. Керований соціальний розвиток можливий лише за умов налагодження системи соціальних комунікацій. На їх основі зростає вірогідність порозуміння і досягнення громадської злагоди між основними соціальними суб’єктами. Тому не слід зневажати мовно-знаковими елементами культури (наукою, мистецтвом, спілкуванням, засобами масової інформації). Разом з тим розвиток передбачає соціально-психологічну мобілізацію колективних зусиль, відповідну їх орієнтацію і мотивацію. Символічні елементи культури, спонукальні ціннісні орієнтири стають авангардними (колективні психологічні установки, література і мистецтво, агітація, пропаганда, пророцтва, гасла, заклики, навіювання, переконання, психологічний тиск, особистий приклад, ідеали, перекази і т. д.). Комунікація та мобілізація тісно взаємодіють між собою. Тому такі елементи культури, як мистецтво, література, засоби масової інформації є одночасно інструментами спілкування і заохочення. Література і мистецтво є водночас засобами найбільш довершеного спілкування та дійового спонукання, бо здатні чинити вплив на інтимні сторони людського переживання дійсності.
Керований розвиток фактично не здійснений у суспільстві, де немає масової освіти, культури і науки. Якщо останні є елітарними, то єдиним носієм історичного проекту вважається панівна група (клас, нація чи страта). Вона контролює соціальну утопію, культурну модель, виробництво і накопичення, стратифікацію та мобілізацію. Отже, розвиток здійснюється в контексті її власних інтересів. Це призводить до відповідного збочення всіх складових елементів розвитку: соціальна утопія низводиться до групової ідеології, накопичення використовується задля розкішного споживання, звужується соціальний простір освіти – вона використовується як предмет елітарного споживання; культура уможливлює конверсію соціального панування в культурні переваги і перешкоди у досягненні відповідного статусу. Культура та освіта за таких умов роз’єднують людей, перестають бути фактором соціальної інтеграції, консолідації і громадської злагоди.
У процесі розвитку освіті належить особлива роль. У сучасних умовах вона є системою засвоєння культури. На ранніх стадіях історичної еволюції культура була самодостатньою. Народна (фольклорна) культура одночасно формується і засвоюється. Така культура із покоління в покоління тиражує усталені взірці, символи і цінності. У сучасних умовах культура розгалужена, інформативна, структурована, професійна. Її не можна засвоїти безпосередньо у колективно організованих формах дозвілля. У ході еволюції була сформована ціла мережа культурно-освітніх закладів: школи, театри, кінотеатри, засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення), заклади агітації і пропаганди, просвітницькі установи, церква, музеї і т. д. Вищого культурно-освітнього рівня досягло побутове спілкування і повсякденне життя в цілому.
Стосовно окремої особи, культура та освіта, як ресурси розвитку, мають сприяти формуванню персонального суб’єкта історичної дії. Це не просто особливий індивід чи окрема людина. Персональний суб’єкт – це історично орієнтована особа. Для неї соціальні цілі виступають водночас змістом особистого життя. Зрозуміло, що не всі люди автоматично можуть стати персональними суб’єктами. Хто це буде – залежить від конкретної історичної ситуації. Визначальними тут є показники суспільно-політичної активності: участь у виборах, у діяльності політичних партій, громадських організаціях і рухах, масових акціях. Додатково це можна виявити через соціологічне опитування та ін.
Історична ангажованість окремого індивіда не виводить його автоматично на прямий зв’язок з історичним суб’єктом, не залучає безпосередньо в структуру історичних дій. Спочатку необхідна теоретична рефлексія, залучення до ціннісних орієнтацій, засвоєння культурного досвіду, спрямованого на реконструкцію суспільного буття. Персональний актор має стати носієм ідеології чи соціальної утопії. Вони формуються або безпосередньо через культурне споживання, або опосередковано – шляхом навчання і виховання. Співучасть культури та освіти у розвитку вимірюється їх можливостями формувати творчу особу.
З точки зору проблеми, що розглядається, (соціального розвитку) “нормальним” типом особи можна вважати саме новатора, попри всю його рідкісність, статистичну нефіксованість. Нормальність тут тотожна нормативності, ідеалу. Це заперечує погляди Дюркгейма на норму як на статистично середнє, пересічне, що найчастіше зустрічається. Така теоретична розбіжність зрозуміла. Дюркгейма, як і функціоналізм в цілому, турбує передусім проблема стабільності, стійкості, впорядкованості суспільства. Акціоналістська соціологія підкреслює роль змін і розвитку. Тому прибічники першого напрямку схильні вважати за норму конформіста, а другого – новатора.
Нездатність створити новатора свідчить про певні дефекти культури та освіти. Формування конформіста – це той випадок, коли культура та освіта реалізують лише свою репродуктивну функцію. Вони прищеплюють індивіду схвалені суспільством ціннісні орієнтації і дозволені засоби діяння. Але не доводять їх до рівня особистої інтерпретації з причин ідейно-психологічної байдужості щодо соціотворчого процесу. Наявність лише ціннісної, ідейно-психологічної ангажованості без достатніх вольових начал спричиняє інше збочення: надмірну схильність до ідейно-теоретичної чи іншої розумової рефлексії, непродуктивне мріяння. Орієнтація на одні комунікативні начала у вихованні особи веде до надмірного словотворення, невпорядкованого вербалізму. Виховання сильної волі без окреслення ціннісних орієнтацій призводить до деструктивного волюнтаризму, криміногенної мотивації діяння. Відсутність же вольового начала веде до втечі від складнощів життя, відмови від будь-яких форм суспільного самоствердження.
Деформації, які мають місце, залежать не лише від системи освіти, навчання і виховання, їх витоки містяться в об’єктивних суперечностях самого промислового суспільства. У ньому об’єктивно існують конфлікти та розбіжності. Щоправда, з розвитком вони поступово розв’язуються. У більшості випадків через вирівнювання споживання і праці. У культурній сфері контроль над виробництвом і споживанням є переважно індивідуальним. На формуванні персонального суб’єкта це позначається наступним чином.
У виробничій сфері колективні форми контролю над працею і споживанням призводять до знеособлення людини. Втрачену індивідуальність індивід прагне компенсувати надмірним і самоцінним споживанням, стверджуючись шляхом статусного привласнення товарно-грошової свободи. У такий спосіб людина усвідомлює себе як індивіда, але не як персонального актора (індивідуального суб’єкта історичної дії). При цьому втрачається творчий характер не лише виробничої, але й позавиробничої (споживацької, побутово-дозвіллєвої) діяльності. Культура і освіта використовуються лише як інструменти дозвілля, засоби формально доцільного використання вільного часу. Момент самоконструювання історично орієнтованої особи відсутній. Помітна надмірна акцентація на ігровому, розважальному аспекті культури і нехтування її діяльною сутністю, можливостями співучасті в соціальній творчості.
Культура та освіта, будучи ресурсами розвитку, орієнтують на критичний підхід, перманентну переоцінку цінностей, діяльності та стосунків. Засвоєння критичного потенціалу культури через освіту є показником розвитку персонального суб’єкта. У цьому, власне, і полягає виховання позитивного сенсу свободи. Така орієнтація таїть у собі небезпеку, ризик, відповідальність. Тому значна частина людей уникає такого вибору. Не зробивши змістом своєї діяльності соціальну творчість, вони позбавляють себе сенсу буття. Відсутність його веде до “гедоністичного ретретизму”: сенс буття інтерпретується як особисте щастя, останнє ж ототожнюється із пошуком насолоди і зручностей. Масова культура, отже, є одним із засобів демонстрації, підтримки і лише частково засобом подолання суперечності між особою як індивідом і особою як персональним суб’єктом. Тому вона може бути використаною для досягнення свободи і для тотального гніту, а частіше є штучним замінником соціотворчої діяльності.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)