Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> Глава 22. Право спільної власності § 1. Поняття права спільної власності

Глава 22. Право спільної власності § 1. Поняття права спільної власності



Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об’єкт.
Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об’єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину.
Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 112 ЦК України було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року (ст. 117 ЦК виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 p.).
Закон України “Про власність” зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.
З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.
У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон “Про власність в СРСР” передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.
Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, у ньому взагалі непередбачена така організаційно-правова форма сімейно-трудового об’єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту набрання чинності Закону України “Про власність” (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні поширюватися. Тим часом, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з ЦК України лише Законом України від 16 грудня 1993 p. Водночас у Законі України “Про власність” в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі — режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (статті 17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути:
а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;
б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності;
в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними;
г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (статті 17 і 18 Закону України “Про власність”, ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”). Чинне законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.
Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не має права угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового ЦК України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом України “Про власність” правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї. Відомо, що до набрання чинності Закону України “Про власність” між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно до чого кожному з членів сім’ї визначалася частка в спільному майні з урахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя), який брав меншу участь у створенні спільного майна, може набути на нього рівне право з тим членом сім’ї, який брав більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше слід встановити факт участі кожного з членів сім’ї у створенні цього майна. Судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.
Так, рішенням Миронівського районного суду Київської області від 1 жовтня 1992 p. було відмовлено в позові громадянину Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв’язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду це рішення залишила без змін. Заступник Голови Верховного Суду України заявив протест про скасування судових рішень.
Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволене. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст. 17 Закону України “Про власність” майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв’язку з тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку суд мав перевірити доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз’яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог на вимоги про відшкодування понесених ним витрат.
Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обов’язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім’ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимоги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовуватися при встановленні праві спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону України “Про власність”, яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім’ї, спільною сумісною власністю у залежність від розміру участі члена сім’ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч. 1 ст. 17 треба було б відтворити у новому ЦК в іншій редакції, а саме: майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Водночас у ньому необхідно закріпити принципові положення Закону України “Про власність” про імперативність режиму права спільної сумісної власності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господарства.
Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)