Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> 2.4. Ідеологія

2.4. Ідеологія



Важливим чинником, передумовою соціального розвитку є ідеологія як система теоретичного знання, що стверджує певні цінності і факти. Функції ідеології, за Н. Смелзером, полягають, по-перше, в тому, щоб послабляти соціальну напругу, яка виникає у випадках, коли люди усвідомлюють розбіжності між цінностями і реальними умовами своєї життєдіяльності. Інакше кажучи, ідеологія покликана затіняти суперечність між ідеєю про рівні можливості кожного громадянина і реальністю, коли одні соціальні групи й індивіди знаходяться в гіршому становищі, ніж інші. По-друге, оскільки ідеології виражають і захищають інтереси певних соціальних груп, то повинні в силу свого статусу виправдовувати існуючий стан речей (консервативні типи ідеології), або ж, навпаки, вести боротьбу за його скасування (радикальні типи ідеології). По-третє, ідеології можуть надавати смисл і законність діям людей, їх вимогам.
Французький соціолог А. Мендра визначає ідеологію як систему доцільних, науково обґрунтованих положень, що покликані давати зв’язне (coherente) пояснення соціальної дійсності.
Р. Гароді, навпаки, вважає, що ідеології, включаючи і світові, – лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, націоналізм та ін. – не спроможні дати задовільні відповіді на поставлені постіндустріальною цивілізацією питання в силу утвореного розриву між дійсністю, що далеко пішла вперед, і застарілими теоретичними конструкціями.
Дійсно, панівні ідеології не можуть не позначатися на життєдіяльності соціуму, його менталітеті. Однак характер, соціальні наслідки, а значить і “ціна” тих чи інших ідеологічно заданих соціальних орієнтацій різна, а часом і прямо протилежна. Висловлений Р. Гароді докір на адресу світових ідеологій, певна річ, справедливий по відношенню до кожної з них, хоча й різною мірою вже тому, що ідеології в силу їх призначення, місця, ролі, функцій не можуть претендувати на статус науки. У протилежному випадку вони перестануть бути ідеологіями. Саме тому зазначений Р. Гароді розрив неминучий, можна сказати атрибутивний, але ступінь його вияву, його “ціна” в різних типах ідеології є різною. Найзловіснішого характеру зазначений розрив набуває за умов панування тоталітарних форм ідеології, зокрема комуністичної, яка утвердила у свій час репресивний політичний режим і утримувала його упродовж більше ніж 70 років. Сам факт розпаду СРСР, світової системи соціалізму, утворення на її уламках нових суверенних держав лише підтверджує ту істину, що “можна жити з поганою економікою (адже вона щонайменше надає шанси для її оздоровлення і розвитку), але не можна – з поганою ідеологією”. Особливо з ідеологією, з її надмірними претензіями, правом на “теорію з великої літери”, що не знає помилок і виключень, ґрунтується на непохитній аксіомі: “якщо дійсність не узгоджується з теорією, то тим гірше для самої дійсності”. Будь-яка теорія, відзначав М. Фуко, може “звільнити” лише нав’язавши себе, втиснувши соціум у прокрустове ложе ефемерних конструкцій, паралізувавши його волю, вбивши його менталітет, будь-яку спроможність до самостійної творчої дії засобами тотального примусу, насилля, погроз, заборони, однодумства, чванливої парадності та всезагальної підозрілості. Можна, мабуть, погодитися з висновком О. Сугоняка, котрий він робить у своїй нещодавно надрукованій праці “Україна: повернення до себе”, що сьогоднішня Україна – це постгеноцидна, покалічена держава, яка пережила страшну трагедію – лоботомію: вбивство розуму нації.
Але ідеологія від ідеології відрізняється. Ідеології, як і люди, мають свою долю – вони народжуються, живуть і помирають. Одні – у поважному віці і з почуттям виконаної справи, передаючи естафету життя наступникам, інші – в дитинстві, тільки народившись, треті ж устигають міцно встати на ноги, утвердитися, але якою ціною? Інколи ціною власного життя, бо вся їхня енергія йде на реанімацію самої себе при постійному звуженні фактичної соціальної бази, джерел підживлення, геополітичного простору.
Аналіз діалектики загальнолюдського, національного та класового свідчить, що в осягненні сутності ідеології важлива роль належить не тільки класовим, груповим інтересам, а й національним. З’ясування етнічного “Ми” набуває особливої значимості в умовах нестійких суспільних станів, кризових ситуацій, загрози дестабілізації, перехідних періодів, пов’язаних з модернізацією суспільного організму. Дієвим засобом об’єднання, інтеграції етносів як суб’єктів державної етнополітики, класів, еліт, політичних партій і рухів, конфесій, громадян країни може виступити національна ідея як напрямна ідеологія (вислів О. Субтельного). Тобто ідея постає як система теоретичних положень із визначенням цілей та завдань загальнонаціонального розвитку, цінностей та ідеалів саморуху, традицій, звичаїв та обрядів, національної гідності, напрямів технологічного прориву до постіндустріального суспільства, шляхів входження до світового співтовариства народів і країн, захисту життєвих інтересів усіх етносів – великих і малих, що складають народ України. Необхідність національної ідеї як інтегративної, об’єднуючої пов’язана з тією обставиною, що Україна як суверенна держава народилася без національно-визвольної боротьби. “А це означає, – пише О. Субтельний, – що “героїчний період” – час спільних зусиль, боротьби і жертв (дійсних та уявних), який зазвичай охоплює довгий період в історії національних держав, – в українському випадку відсутній. Внаслідок цього Україні буде важко витворити той здатний надихати “міф творення”, який є стандартною рисою нових державних формувань. Брак “героїчного періоду” також означає відсутність героїв та страдників, наявність яких неминуче пов’язана з виникненням нових національних держав. Навіть найвправнішим маніпуляторам історії буде важко зображати Леоніда Кравчука в патріархальній ролі “батька свого народу”.
Наявність ще однієї прогалини в ідеологічному житті молодої української держави також свідчить на користь розробки, концептуального обґрунтування національної ідеї, а саме: “відсутність чітко окреслених ворогів. Справді, відносини з Росією досить напружені. І в історичному аспекті саме Росія найчастіше згадується як перший ворог української державності. Однак унаслідок цілої низки причин український уряд, засоби масової інформації та освітня система уникають визначення Росії як вічного ворога. Адже такі твердження зумовили б відчуження 11 мільйонів росіян в Україні. Вони також неприйнятні для українців зі Сходу, серед яких особливо багато міжетнічних шлюбів із росіянами і в яких історія зв’язків із Росією нараховує сотні років. Окрім того, в історії українсько-російських стосунків не було конфліктів на етнічній основі. І, нарешті, це просто не раціонально дратувати великого північного сусіда, який контролює постачання енергоносіїв в Україну. Так що єдиного свого потенційного ворога Україна не може ідентифікувати як такого. Віддзеркаленням цієї надзвичайної дилеми є труднощі, що їх мають український парламент та воєнні стратеги, які намагаються обговорювати проблеми безпеки, не згадуючи при цьому Росію.
Це не означає, що Україні слід оплакувати факт відсутності в неї очевидних ворогів. Якби їх справді не було, Україна мала б спокій. Одначе реальність така, що більшість національних держав мають реальних або уявних ворогів, сама можливість конфронтації з якими сприяє розвиткові почуття солідарності та спільної мети у співвітчизників. Проте Україні доводиться обходитися без такого негативного типу підсилення її державності.
Уявляється, що в процесі здійснення об’єднуючих процесів у міжпартійному середовищі, формуванні ідеології політичного центру підходити до вивчення інтересів суб’єктів суспільно-історичної діяльності (етносів, класів, партій, рухів, груп, індивідів) варто з позиції виявлення в них загального та особливого (одиничного). Інтегративна ідеологія конструюється свідомо та цілеспрямовано як результат вияву та осягнення, обґрунтування того загального, що характеризує націю і державу, народ і країну, включення цього раціонального, осягнутого, загального в ієрархічно побудовану систему ідеалів, цінностей, концептуальних конструкцій, програмових положень тощо. З іншого боку, процес ідеологічного виробництва на рівні творення інтегративної ідеології потребує відсікання будь-якого приватного інтересу, можливих претензій, амбіцій тощо на монопольне право представляти етнос, націю, народ, говорити від їх імені, зрікати істини тощо.
Ідеологія може бути розглянута як теоретико-методологічна основа політичної та національної, інтегративної (напрямної) ідеології. Їх співвідношення – це співвідношення теорії і практики, свідомості та дії щонайменше за трьома ознаками: а) ідеологія озброює суб’єктів діяльності розумінням мети та засобів її досягнення, знанням про світ, суспільство, цінності та ідеали, дає директиви для дій; б) об’єднує своїх прихильників у межах формальних політичних структур; в) будучи раціональним утворенням, ідеологія містить також емоційні установки як певну сукупність символів, що мають спонукальне, стимулююче та мобілізуюче значення і виступають засобом інтенсифікації дій політиків, політичних партій та рухів, електорату.
Політична ж ідеологія є адаптованим до завдань політичної боротьби варіантом ідеології, що сповідується, розрахованим на послідовне завоювання довіри виборців, нейтралізацію опозиції з метою досягнення перемоги над своїми основними суперниками. “Ціна” ж перемоги може бути різною залежно від характеру, типу ідеології, правлячого політичного режиму, ситуації в країні та особливо від засобів, що використовуються для досягнення проголошених цілей, ідеалів, ступеня відповідності тактичних заходів, запропонованих стратегічних варіантів розвитку природно-історичного поступу суспільства, його самоорганізаційній здатності, ресурсам і можливостям.
Інтегративна ідеологія може розглядатися як різновид політичної ідеології, яка також зорієнтована на досягнення перемоги (утримання влади), однак збалансованої, урівноваженої в її тактичній і стратегічній лініях політичної поведінки. Остання досягається, зокрема, завдячуючи вмінню, науці, мистецтву знаходити та виражати рівнодіючу інтересів суб’єктів політичної дії, традицій, обрядів, цінностей етносів з метою об’єднання, інтеграції співгромадян у цілісну суверенну країну, забезпечення її оптимального, повнокровного функціонування і розвитку.
Інтегративна ідеологія подібна до утопії. Більше того, вона, як і будь-яка інша варта уваги. Нова ідея, за К. Маннгеймом, має першопочатково утверджуватися як різновид утопічної свідомості. Утопія присутня у кожному соціальному устрої, характерна для кожної історичної доби, у тому числі і для перехідних суспільних станів, модернізаційного розвитку. Її функція полягає, насамперед, у мобілізації громадської думки, включенні соціально перспективних ідей до теле-, радіо-, комп’ютерних мереж, формуванні такого образу України, який би ідентифікувався з самореалізацією особистості, успіхом, добробутом, здоров’ям людини, можливістю реалізувати свої сили, знання, здібності.
Ідеологія політичного центру спрямована на просування національного інтересу шляхом збирання сил з усього вітчизняного політичного поля. Вектором свого розвитку вона спрямована на подолання системної кризи, побудову правової держави та формування громадянського суспільства, гідного облаштування життя народу. Інтегративна ідеологія має створити критичну масу ринкового реформування українського суспільства, підвести масову соціальну базу під курс реформ, його фактичне забезпечення. Зусилля політичних сил мають спрямовуватися на формування такої моделі громадянського суспільства в Україні, в межах якої не тільки забезпечується розширення сфери приватновласницької ініціативи та уможливлюється розмежування приватної та публічної сфер, а й створюються належні умови досягнення згоди, прийняття компромісних рішень із принципових питань розвитку українського суспільства. Це означає, зокрема, що соціальна політика в кінцевому підсумку має орієнтуватися на такий стиль, який передбачає прагнення до консенсусу між урядом, роботодавцями та найманими працівниками. Йдеться, власне, про перехід до розгляду соціального партнерства як базової ідеї конструювання громадянського суспільства, яка ставить за мету узгодження інтересів основних політико-економічних “гравців” – підприємців, профспілок та уряду. Соціально-партнерська модель громадянського суспільства ґрунтується, як відомо, на повазі до діалогу, готовності до взаємних поступок, досягненні прийнятних рішень замість бажаних, наявності розгалуженої мережі консультативних комітетів між державою та “групами тиску”. Очевидні сьогодні і деякі основні чинники, котрі перешкоджають утвердженню системи соціального партнерства як основи майбутнього громадянського суспільства. Це, по-перше, невисокий рівень електоральної підтримки центристських, поміркованих політичних сил. По-друге, економічна залежність та політична слабкість підприємницьких кіл. По-третє, здебільшого формальний характер існуючих профспілкових організацій, неспроможних поки що належним чином впливати на електоральні рішення найманих працівників.
Імперативи модернізаційного розвитку, національні інтереси, європейський вибір України актуалізують ідеї “українського європеїзму” М. Драгоманова та Б. Кістяківського, зусиллями яких обґрунтований у межах національної традиції соціал-ліберальний вектор розвитку. Особлива привабливість зазначеної соціал-ліберальної моделі розвитку для України полягає в тому, що в ній важливе значення надається ефективності та продуктивності людської діяльності, єднанню зусиль заради подолання проблем перехідного періоду. Відповідним чином трансформована і модернізована, вона могла б стати тією парадигмою й аксіологією, своєрідною програмою дій, котра забезпечила б рух у напрямку консолідації українського суспільства.
Ідеологічна доктрина соціал-лібералізму базується на трьох випробуваних історією та часом ідейно-теоретичних платформах (своєрідних “трьох китах”) – соціал-демократії, лібералізмові та націоналізмові відповідно до традицій, цінностей та менталітету народу України.
Опорними принципами внутрішньополітичної діяльності модель декларує: а) формування особистості як самодостатнього індивіда, цивілізованого способу життя, призупинення, а в перспективі і подолання “тенденції зростаючих домагань” громадян; б) орієнтацію громадянина на власні сили, здібності і можливості як засоби подолання трансформаційної кризи, досягнення соціально комфортних умов життя, добробуту і процвітання; в) забезпечення оптимального співвідношення соціально орієнтованого ринкового реформування суспільства з програмами державного регулювання, визначення своєрідної “міри” втручання держави в економіку країни, системно-регулюючої та цілеспрямовуючої функцій держави; г) гармонізацію інтересів центру і регіонів шляхом розвитку самоврядування як форми народовладдя; д) реалізацію принципів соціального партнерства, правового захисту, злагоди та солідарності як чинників соціально спрямованого реформування суспільства; е) приборкання “холодних” цінностей ринку (свободи і відповідальності, власності, праці та безпеки) теплом людського взаєморозуміння, співпраці й успіху.
При цьому порядок і спокій розглядаються як атрибутивні умови здійснення реформ, своєрідні соціальні гарантії плавності, безперервності культурно-історичного розвитку суспільства.
У сфері зовнішньополітичної діяльності соціал-ліберальну модель характеризують такі принципи: а) забезпечення незалежності української держави, її економічної та політичної безпеки шляхом реалізації національних інтересів; б) відкритості до світу, співпраці та діалогу, підтримки різних суб’єктів світового цивілізаційного процесу, несилового вирішення конфліктів виходячи з пріоритету загальнолюдського над національним, класовим, корпоративним, груповим; в) врахування загальнопланетарної тенденції до утворення глобальних міжконтинентальних, міжнародних, міждержавних союзів, блоків та формувань; г) розуміння неподільності, спільності долей народів і держав у ядерну добу, унікальності людської цивілізації, неперевершеності людини як вищого творіння Космосу; д) визначення пріоритетів, стратегічних партнерів на Заході, Сході і Півдні; е) інтеграція України як рівноправного партнера в європейське та світове співтовариство.
Зазначені теоретико-методологічні підвалини, загальні контури та складові компоненти моделі як системного утворення дозволяють стверджувати, що сутність ліберально-демократичної ідеології полягає в мобілізації та накопиченні ресурсів, проведенні ефективних, соціально спрямованих ринкових реформ з перспективою формування дворівневого суспільства: в економічній сфері працюють ліберальні механізми, у соціальній галузі – захист, розподіл, винагорода та оплата праці здійснюються відповідно до національних особливостей соціал-демократичної ідеї.
Змальовуючи загальні контури соціал-ліберальної моделі, варто зазначити, що остаточну відповідь про її бажаність, відповідність реаліям сьогодення може дати її “ціна”, основними вимірами якої є подолання системної кризи та гідний рівень життя народу. Не менш актуального звучання набуває і політичний бік цього питання, а саме формування коаліції центристських політичних сил. Ще привабливіше виглядає перспектива формування потужної політичної партії центристського спрямування з адекватною соціальною базою, середнім класом як основою майбутнього стану країни, гаранта її стабільності та передбачуваності. Соціальною основою становлення ідеології центризму є заможні, владні і престижні верстви населення, а також найбільш кваліфіковані, компетентні та динамічні соціальні групи. Покладання на власні сили, ініціативу та відповідальність органічно поєднуються з особистою автономією, “природними” правами і “контрактними” стосунками, що може розглядатися як потенційний ресурс розвитку і своєрідний кредит довіри.
Політична ідеологія відносно самостійна по відношенню до ідеології або її окремо взятого історичного типу, на базі якого вона виростає. Автономність, суверенність політичної ідеології полягає в тому, що вона за своїм змістом більше прагматична, менше догматична, схильна швидше дотримуватися вимог політичної кон’юнктури, ніж залишатися вірною букві або духу ідеології, що її породила. Останню вона не ідеалізує, навпаки, її дотримується настільки, наскільки вона сприяє вирішенню завдань політичної боротьби. Політик завжди прагматик, його завдання – перемагати на виборах, а не відстоювати “чистоту” ідеології, ортодоксальність її принципів та положень. Саме тому політик завжди легко відійде від “фанатизму” ідеології, підкоривши її вимоги кон’юнктурі політичної боротьби, цілям досягнення перемоги. В силу цієї обставини політична ідеологія має нібито подвійний статус. З одного боку, вона ідеологічна, поділяє переваги і недоліки т. зв. родових ідеологій (тобто тих, які її породжують, викликають до життя), включаючи їх “фанатизм”, догматичність, ортодоксальність. З іншого боку, політична ідеологія, так само як і її поборники та прибічники, може відступити від ортодоксальних положень базової ідеології, пристосувати їх до особливостей тієї чи іншої соціально-політичної ситуації, а то й взагалі принести їх в жертву. Політична ідеологія прагне піднятися над ситуацією моменту, з’ясувати горизонти розвитку, оволодіти соціальною істиною і в цьому сенсі претендує на статус своєрідної науки, допускаючи водночас як “корелят” істини інтереси професійних груп, соціальних та етнічних спільнот, союзників, прибічників та спільників партійного життя. У цьому проявляється її двоїстість, амбівалентність, внутрішня суперечливість.
Світогляд же, на відміну від ідеології, є цілісним, узагальненим образом світу і людини в ньому. Світогляд формується у свідомості суб’єкта діяльності, складається як інтегрована цілісність із трьох основних структурних компонентів: ціннісного, нормативного та пізнавального. Його суть не може бути зведеною до суми зазначених компонентів, а тим більше до одного чи декількох. Світогляд є синтезом, інтегрованою єдністю структурних елементів, і залежно від ступеня переваги, домінування одного над іншим, базової, субстанційної основи можна говорити про філософський, релігійний, соціально-політичний, науковий або буденний світогляд. Матеріальним носієм останнього можуть виступати наука, релігія, філософія, ідеології, або ж світогляд формується стихійно, складається як результат повсякденної діяльності людини, виявляє себе у формі буденної свідомості. Саме в цьому сенсі З.Фрейд визначав світогляд як інтелектуальну конструкцію, яка одноманітно (тобто грунтуючись на певній початковій, вихідній субстанції, виходячи з цінностей, норм, традицій, знань тощо та можливих поєднань зазначених компонентів) розв’язує всі проблеми буття людини.
У значно тіснішому зв’язку з ідеологією, ніж світогляд, знаходиться доктрина (політична, правова, економічна, військова), яка Є. Вятром визначається як “ідеологія з дуже високим ступенем систематизації, що викладається, як правило, у вигляді теоретичних узагальнень”. Доктрина є ортодоксальною (у своїй принциповій частині) моделлю розвитку суспільства, що конструюється на засадах усвідомлення партикулярних інтересів, цінностей, уявлень, ідеалів. Вона будується на концептуальній основі того чи іншого типу ідеології (або, за Маннгеймом, “стилю мислення”, “мисленнєвих навичок”), є засадничою основою діяльності політичної партії (правлячої або опозиційної) і спрямовується на оволодіння масами, соціальним простором, окремими людьми. Доктрина, наголошує А. Мендра, “є достатньо ортодоксальним утворенням, що базується на певних цінностях та обов’язково приписує дію”.
Доктрину характеризує: а) прагнення інтерпретувати перебіг подій, викладати, коментувати й оцінювати явища і факти дійсності у світлі ортодоксальності, яка визначається партійно-ідеологічною парадигмою, тобто характерний тенденційний виклад подій та фактів, спроба інтерпретувати суспільно-політичний розвиток у вигідному для себе висвітленні, його апологетика; б) намагання переконати маси (електорат) у перевазі (об’єктивній та суб’єктивній) власної партійно-політичної позиції, доцільності та ефективності тактичних і стратегічних варіантів політичної поведінки, програм соціального розвитку, що розробляються і впроваджуються у громадську свідомість, запропонованих засобів, зразків, стандартів життєдіяльності людини, соціальних верств і груп населення, соціуму в цілому.
Теорія, на відміну від доктрини, не є ортодоксальним утворенням. Її положення легко можуть переглядатися, коригуватися, замінятися іншими, більш досконалими, що виступають засобом адекватного пізнання соціальної дійсності, її окремих сфер. Тобто під теорією ми розуміємо рефлексивну (пізнавальну, критичну) діяльність суспільно-історичного суб’єкта, що спрямована на достовірне осмислення, інтерпретацію та оцінку об’єкта, який є предметом вивчення. Американський соціолог Н. Смелзер обґрунтовує сутність теорії як деякого абстрактного твердження, яке включає в себе певну сукупність взаємопов’язаних уявлень або гіпотез. Теорія, з одного боку, скеровує процес дослідження, а з іншого – формулює нові теоретичні узагальнення на підставі отриманих результатів наукового пошуку.
Розвиненість класових відносин є показником зрілості суспільства загалом. У всякому випадку – його соціальної структури, бо наявність зрілих класів і цивілізованих стосунків між ними є свідченням організованості та впорядкованості міжгрупових взаємин. А також певною гарантією того, що в такому суспільстві здійсниться нагромадження багатства (функція панівного класу), справедливе та своєчасне його вилучення та переведення шляхом продуктивного інвестування в ресурси розвитку (науку, техніку, культуру та освіту), що є змістом протестуючої діяльності пригнобленого класу. Таким чином, головним елементом ідеології панівного класу виступає ефективність, пригнобленого – справедливість. Тим-то у них і різне тлумачення соціальної справедливості.
Нерозвиненість класових відносин може простежуватись у декількох варіантах. Вона може означати нерозвиненість одного із класів. Якщо, наприклад, панівний клас є одночасно і керівним (розвинена форма панівного класу), і пригнобленим, то він одночасно є й уярмленим (нерозвинена стадія пригнобленого класу), а ідеологія панівного класу буде водночас панівною ідеологією такого суспільства. Вірогідніше, політична система такого суспільства буде однопартійною, ідеологія – державною, держава – тоталітарною, централізованою, репресивною і партократичною. Одержавлюючись, ідеологія втрачає свої соціальні функції, тобто перестає бути засобом ідентифікації, згуртування і спонукання. За неї це роблять держава і партія. Не партійна маса, а партійний апарат. Ідеологія у цьому випадку вироджується в державницьку риторику та фразерлогію.
У випадку нерозвиненості панівного (пригноблюючого) і розвиненості пригнобленого (організованого-протестуючого) класів дедалі більшої сили і могутності буде набирати революційна ідеологія. Вона ставатиме все більше бунтівною, роздратованою, викривальною, агресивною, концентруючись навколо “образу ворога”. Врешті-решт, вона теж перестає бути власне ідеологією, трансформуючись в запальну і п’янку соціальну утопію.
У випадку нерозвиненості обох класів (поєднання панівного-пригноблюючого і пригнобленого-уярмленого) панує соціальний, а з ним – ідеологічний, застій. Проте зовні він виглядає як бурхлива ідеологічна активність. Тільки вона дуже часто є безцільною, непродуктивною, можливо, навіть недоцільною.
Застій – це не просто призупинення соціального розвитку на деякий час, відпочинок перед далекою дорогою. Застій – це падіння розвитку, прискорене відставання суспільства. Відставання одночасно у двох відношеннях: відносно самого себе (своїх колишніх позицій) і відносно інших країн. Зрозуміло, що така ситуація є незвичною, тривожною. І перша реакція найбільш мобільної частини суспільства на подібний стан – ідеологічна рефлексія.
Та швидкість падіння буває досить часто настільки значною, що суспільство не встигає осмислити постійно плинну ситуацію. Ідеологічна рефлексія в цих умовах стає перманентною, самоцільною. А це вже не ідеологія, бо вона не виконує свого суспільного призначення: орієнтувати, ідентифікувати, оцінювати, консолідувати, спонукати, сприяти організації колективних дій. Перманентна плинна ідеологічна рефлексія не встигає поширюватись у достатній мірі, «переварюватись», засвоюватись значними масами людей. Тому ідеологія вироджується в демагогію – пустопорожню словесну активність, безцільну і безплідну політичну тріскотню, яка нікого особливо не зачіпає і не хвилює, проносячись над поверхнею суспільного життя. Демагогія стає в цих умовах особистим покликанням, особливого роду професією і способом життя. А політики – переважно демагогами.
В умовах соціальної кризи відбувається активна рестратифікація соціогрупової структури суспільства – зайняття групами нових соціальних позицій та їх обживання, пристосування колективної поведінки до нових умов існування. Більшість соціальних груп при цьому втрачають колишні позиції, їх соціальна ситуація різко погіршується. Але якщо падіння є тривалим, нова соціальна ситуація залишається невизначеною. Групи, а особливо їх мобільний авангард, з цього приводу перманентно рефлексують, прагнучи усвідомити причини, виявити винуватців, визначити колективну перспективу. Тематика, концептуальні підходи, оцінки, спонукальні гасла при цьому постійно змінюються, частково виражаючи об’єктивний стан речей, частково – внутрішню невизначеність і розгубленість. У таких умовах можлива лише деяка псевдоідеологія, найчастіше – демагогія.
З іншого боку, групи, соціальна ситуація яких поліпшується, теж не можуть стати суб’єктами чи продуцентами повноцінної ідеології. Верхня межа їхньої висхідної соціальної мобільності теж ще не визначилась, бо час падіння одних і підйому інших приблизно однаковий. Приблизно однаковою є також глибина просування вгору і вниз, тобто чим нижче падають одні, тим вище мають піднятися інші.
Але групи висхідної соціальної мобільності, особливо у кризовій ситуації, як правило, нечисленні, бо соціальна піраміда звужується до верху: місця вгорі завжди менше, аніж внизу. Отже, їх ідеологічна продукція не може мати значного поширення як внаслідок їхньої нечисленності, так і невизначеності ситуації їхніх гомологічних груп (груп схожої ситуації). Всі свої ресурси висхідна група витрачає на просування вгору, тому для активної ідеологічної діяльності не залишається ні часу, ні енергії, ні належної позитивної мотивації. Нарешті, у більшості випадків група, що просувається знизу вгору, не має належної культурно-освітньої підготовки, аби стати продуцентом привабливого ідеологічного продукту. А їхня нова соціальна ситуація не є настільки легітимною у правовому і моральному відношеннях, аби їхня ідеологія була широко підтриманою.
Невизначеність соціогрупової структури, відсутність стійкого та однозначного розшарування не сприяє появі у просторі найбільш значної в ідеологічному відношенні фігури – політичних партій. Адже саме для них ідеологія є основним ресурсом соціального діяння і політичного виживання. Партії не виникають або (що буває частіше) не закріплюються і не виживають через відсутність адекватної соціальної бази. У зв’язку з цим замість нормальних партій взаємодіють невеликі, мало організовані ініціативні групи. Деяка псевдоідеологія їм потрібна, аби ідентифікуватись, консолідуватись та організуватись. Теоретичний рівень висунутих при цьому концепцій не має принципового значення. А не маючи належної підтримки, вони залишаються суто академічним продуктом, бо теорія не функціонує у вигляді технології соціального діяння.
Ініціативні групи демонструють при цьому значну ідеологічну активність. Ідеологія потрібна їм як для внутрішнього вжитку, так і для зовнішнього споживання, аби “намацати” свою соціальну базу, виразити її інтерес в обмін на колективну підтримку і схвалення. Але досить часто при цьому доводиться шукати чорного кота у темній кімнаті. До того ж, кота, в більшості випадків, взагалі тут нема, а ті, хто шукають, точно не знають, що саме їм потрібно. Тому вони про всяк випадок посилають в усі кінці первинні, ще сирі, ідеологічні сигнали – з надією знайти адекватний відгук.
Соціальна криза означає також суттєву деформацію інституційного порядку суспільства. Інколи при цьому виникають нові інституції (наприклад, у сучасному українському суспільстві виникає сукупність політичних партій, що борються за новий перерозподіл влади). Вони шукають своє місце в загальній інституційній структурі, і цей пошук супроводжується значною словесно-символічною активністю.
Змінюється і становище традиційних інституцій. Деякі з них зміщуються від центру до периферії (в сучасному українському суспільстві це школа, наука, культура взагалі). Інші зміщуються від периферії до центру (наприклад, церква). При цьому відбувається активний перерозподіл функцій, влади, впливу та авторитету. Комунікативна активність помітно зростає. Але це не стільки ідеологія, скільки інституційна риторика, бо вона виражає не інтерес соціальних груп, а інтерес інституційних органів та їх чиновницьких апаратів. Держава як найбільш могутній соціальний інститут опиняється в центрі цих комунікативних процесів. Звідси псевдоідеологічна активність державних службовців усіх рівнів – прямо-таки ревне освідчення в ура-патріотизмі.
Відсутність чіткої класової стратифікації зовсім не означає зникнення класових функцій. Тільки тепер боротьбу за розподіл багатства, влади і престижу беруть на себе інші великі соціальні групи: етноси, конфесії, професійні або територіальні групи. Взявши на себе не властиву їм класову функцію, вони реалізують її не зовсім адекватним чином, модифікуючи стосовно до своєї особливої природи. В дійсності ж ні етнос, ні конфесія, ні професійна група не є класом, а їх основний культурний продукт (культура, віра, корпоративна психологія) не є ідеологічним продуктом. Значить, щось таке, що саме по собі не є ідеологією, така група, вступивши у псевдокласові стосунки, має перетворити у власне ідеологію. Є дві основні перешкоди, котрі чинять опір подібній трансформації: відсутність у більшості випадків чітко визначеного опонента і внутрішня природа того культурного продукту, який має трансформуватись в ідеологію.
Сказане означає, передусім, що в одному і тому ж політичному просторі рідко можуть існувати два рівномогутні етноси, дві рівномогутні конфесії чи якісь інші великі соціальні групи (рівномогутність тут має принципове значення, бо тільки такі структури можуть стати носіями центрального суспільного конфлікту, розв’язання якого є функцією класової боротьби, і їх стосунки будуть досить збалансованими і врівноваженими, аби зародження, розгортання і розв’язання конфлікту мало цивілізований вигляд, тобто законну форму). Відсутність належного опонента заважає такій групі перетворитись із групи спільного становища в соціального суб’єкта – агента соціальних перетворень. Деяка ідентифікація при цьому ще можлива, тобто група якось може усвідомити своє становище і спільний інтерес. Але вона не зможе стати суб’єктом конфлікту, опозиції і боротьби.
Може відбутися штучна гальванізація: замість реального супротивника їй буде підсунено уявного і недійсного, несправжнього опонента. Цього інколи буває досить, аби спонукати групу до дій, сприяти її мобілізації. Але колективна активність буде при цьому беззмістовною, порожньою. Не маючи дійсного опонента, група не розв’язує справжнього конфлікту, котрим визначається її ситуація. Вона вступить у боротьбу з групою, котра насправді є противником зовсім іншої групи і котра скористається плодами такої боротьби.
Другою перешкодою є природа основного культурного продукту, який виробляють ці групи: він за суттю не є ідеологією, тому перетворення його в ідеологію є одночасно і фальсифікацією цього продукту, і фальсифікацією самої ідеології. Ні етнічна культура, ні релігійна віра, ні корпоративна психологія професійної групи не є теоріями.
Це не означає, що вони чимось гірші за теорію, вони просто інші, тобто не є логічно впорядкованою сукупністю науково інтерпретованих понять. Спроби перетворити їх в ідеологію роблять культуру непривабливою і агресивною, релігійну утопію вульгарною і буденною, корпоративну психологію абстрактною і чужою, сторонньою справжнім професійним інтересам групи. Культура при цьому перестає ідентифікувати, буде лише збуджувати і спонукати, а релігійна віра втрачає здатність втішати і. примиряти, тобто перестає виконувати свою компенсаційну функцію Корпоративна ж психологія, ставши псевдоідеологією, ставить одну професійну групу в опозицію до інших професійних груп, чинячи опір їх подальшій класовій консолідації. За таких умов ці групи схиляються до того, аби розв’язати свої інтереси за рахунок інших спільнот. Подання, розгортання і розв’язання конфліктів починає тяжіти до насильницьких форм, а політична боротьба загрожує перерости у громадянську війну.
Хоч би якими досконалими були наукові теорії, їх суспільне функціонування у вигляді політичної ідеології залежить від інших обставин: готовності великих соціальних груп самовизначитись та самоорганізуватись і здатності політичних партій повести їх за собою в боротьбі за владу і реально впливати на суспільні процеси.
Політичні партії виступають при цьому посередниками між теоретично можливими цілями (відчутною і передбачуваною історичною перспективою) і практично існуючими колективними потребами. Без цих передумов наукові теорії існують у вигляді суто академічних конструкцій, безпосередньо не пов’язаних з реальним життєвим процесом. Щоправда, їх ще може затребувати держава чи інший соціальний інститут, спробувавши перетворити в інституційні програми дій. Але то вже інший спосіб існування наукових теорій, котрий потребує спеціального аналізу.
Здатність соціальних груп до консолідації та самоорганізації, як і політичних партій – до керівництва, у свою чергу, залежить від їх власного розвитку у суспільстві. Останнє визначається тим, наскільки різні прошарки дрейфують і близькі до того, аби стати двома основними класами, ставши соціальним підґрунтям двох основних партій (це – в ідеальному випадку), об’єднані дії яких націлюються на розв’язання центрального конфлікту цього суспільства. У даному разі, ідеологічне подолання соціальних конфліктів набуде класичної форми. На одному боці ідеологія концентруватиметься навколо права панівного класу визначати, контролювати і спрямовувати історичний процес. На іншому – ідеологічна активність акцентуватиметься навколо ціни соціального розвитку, вкладу різних соціальних груп у цей процес і справедливої винагороди за отримані при цьому здобутки.
Подальше акцентування ідеології визначатиметься рівнем розвиненості панівного і пригнобленого класів. Панівний-керівний клас, як уже було сказано, наголошує на історичній перспективі, виробництві (ефективності праці та управління), соціальних нагромадженнях, необхідних із них вилученнях, подальшому продуктивному інвестуванні. Він також заінтересований у справедливій соціальній стратифікації (розміщенні груп за їх внеском у розвиток), соціальній мобілізації, ціннісній консолідації та легітимному взаємному контролі. У свою чергу, панівний – пригноблюючий клас акцентує на розподілі, розкішному і демонстративному споживанні, виправданні законного (досить часто і незаконного) використання сили, примусових інструментів влади; він байдужий чи навіть ворожий до міграції, культурної соціалізації, соціальної мобільності, особливо висхідної. Байдужий він також до винагороди (вона для нього, очевидно несправедлива), рестратифікації (нової, а ще краще перманентної стратифікації), соціальних нагромаджень (останні або неможливі, або активно “проїдаються”), продуктивного інвестування (наука, техніка, освіта і культура не є предметом розкішного споживання), зате пристрасно захоплений побутом і дозвіллям.
Пригноблений-протестуючий клас, не відкидаючи позитивної історичної перспективи, перебуває, звичайно, в опозиції щодо пропонованих методів його залучення у цей процес. Тому він є деяким аналогом панівного керівного класу і водночас його антагоністом, масовою (“народною”) тінню. Звідси специфіка його ідеологічного конструювання дійсності.
З одного боку, тематика його ідеологічного дискурсу близька до тематики ідеологічного дискурсу його опонента. Але із суттєвим зміщенням акцентів. Не на ефективності виробництва і управління, а на справедливому розподілі праці та її результатів. Не на соціальних можливостях самих по собі, а на їх суспільному використанні. Не на можливостях до соціального просування, а на своєму незадоволенні зайнятою соціальною позицією. Не на віддаленій історичній перспективі, а на своєму нинішньому становищі. Не на привабливості мобілізуючих ціннісних орієнтацій, а на відразливості нинішніх соціальних порядків. Не на необхідності згоди і консолідації, а на реальності конфліктів і опозицій.
Що ж до пригніченого – уярмленого класу, то він скоріше є тінню панівного-пригноблюючого. Його ідеологія (а частіше просто колективна психологія) близька до ідеології його класового антагоніста, але немовби вивернута навиворіт. Він також акцентує на споживанні, але не на розкішному, а за критеріями соціального виживання. Також схильний до примиренської утопії, поверненої назад, до міфологізованого минулого. Але з акцентом не на соціальній гармонії, де кожен знав своє місце, а на великодушності і доброті “годувальників” – панівної групи. Провали в економіці він теж схильний пояснювати дією “людського фактора”. Але акцентує не на відсутності власних трудових зусиль, а на невмілому керівництві. Він теж байдужий до висхідної соціальної мобільності, котра потребує додаткових зусиль і ресурсів. Але зовсім не байдужий до додаткової, особливо дармової винагороди. Його мало цікавлять громадські справи і соціальна мобілізація взагалі. Але будь-яка зміна соціального порядку загрожує йому ще більшим погіршенням ситуації. Тому якщо перша пара акцентує ідеологічно на законності, то друга – на порядку.
Наскільки близька чи далека нинішня українська ситуація до класичної, за якою взаємодіють панівний-керівний і пригноблений-протестуючий класи? Це визначається тим, наскільки панівний український клас є водночас і керівним, а пригноблений – і протестуючим. На рівні панівного класу це залежить від того, наскільки він згуртований, дисциплінований, свідомий своєї історичної перспективи і відповідальності, тобто від того, наскільки його різні фракції злилися, об’єдналися в суцільний блок, здатний до організованих колективних дій. Зрештою, і від того, наскільки він є ідеологічно інтегрованим, а ідеологія – історично перспективною.
Хоч як структурно невизначеним є сучасний український панівний клас, все ж у ньому можна виділити три основні фракції: колишню радянську партійно-державну номенклатуру, “нових” українців, етно-національну групу. Що сьогодні він не є керівним класом – очевидно. Це засвідчують стагнація і безперервне падіння виробництва. А без цієї передумови інші його керівні дії (нагромадження, вилучення, продуктивне інвестування, перспективне ідеологічне орієнтування, соціальна мобілізація та ін.) стають неможливими.
Основна проблема, проте, не в цій простій констатації. А у відповіді на ряд пов’язаних з такою ситуацією запитань. Зокрема, чи здатний він, і в якій можливій перспективі, вийти на рівень керівного класу? Яка саме нинішня його фракція здатна взяти на себе таке завдання і успішно з ним справитись? На основі якої ідеології можлива його подальша внутрішня консолідація? Наскільки вона буде підтримана іншими прошарками населення, аби справді стати належним ресурсом історичної творчості?
Кожна із фракцій має свої переваги і такі ж очевидні дефіцити. Зокрема, номенклатура має досвід державного та адміністративного управління, який пов’язаний з практикою тоталітарного суспільства. Тобто коли управління було не стільки роботою і відповідальністю, скільки правом і привілеєм. І не стільки ініціативою та інновацією, скільки пригніченням, контролем і схематизацією соціальної активності за наперед визначеними шаблонами. Консолідація і згуртування цієї групи тривали в коридорах влади, на основі єдиних бюрократичних правил поведінки, застиглих ідеологічних схем і особистих зв’язків. Їх комунікативні ресурси складалися із особливого квазіідеологічного “новоязу”, доповненого досвідом порозуміння на мигах, жестах, абстрактних натяках і конкретних недомовках та замовчуваннях.
В основному ця група зберегла своє панівне становище, але під дією об’єктивних обставин змушена була внутрішньо розшаруватись. Основна частина залишилась або перейшла в адміністративні органи держави, формально ідеологізувалась, тим самим легалізувавши вже давно ними засвідчену готовність при потребі відмовитись від будь-якої ідеології. Попри суб’єктивні мотиви таку акцію, можна вважати позитивною. У тому розумінні, що виконавські структури держави справді повинні бути ідеологічно нейтральними, аби уможливити демократичну зміну влади на вищих щаблях владної ієрархії. Отже, ця група взагалі знаходиться поза ідеологією або лише використовує її у вигляді державної риторики. Ще якась частина, вдало конвертувавши владу у гроші, перейшла в ряди підприємців і бізнесменів. Тому, ця група тяжіє до лібералізму та супутнього йому індивідуалізму. Але цьому суперечить колишній ідеологічний досвід, бо марксизм як різновид групової ідеології визнає лише свободу класу і пролетарський колективізм. Як швидко можливий і чи можливий перехід від старої до нової ментальності – ця непроста проблема потребує конкретного аналізу.
Ідеологічно активною є і, вірогідніше, залишиться в оглядовому минулому та частина радянської номенклатури, котра з якихось причин не потрапила в одну із двох інших фракцій. Політико-ідеологічна діяльність залишається для неї практично єдиною можливістю утриматись на престижних соціальних щаблях. Необхідність же боротись за підтримку електорату змушує цю групу раз у раз повертатись до викривального пафосу пролетарської ідеології.
Соціальна енергія в чомусь подібна до атомної: вона теж має витоки у розпаді і синтезі. Перша виникає в результаті розпаду попередньої соціальної структури. В її основі є протест і збурення. Протест проти втрати колишнього становища, роздратування погіршенням ситуації, страх перед невизначеністю сучасного і майбутнього. Другий вид соціальної енергії виникає пізніше як наслідок стабілізації соціальної структури і пов’язаної з нею нової інтеграції.
У сучасному українському суспільстві розпад соціальної тканини переважає. Відповідно до цього формою соціальної активності є обурення, роздратування, страх і ненависть. За таких умов протестуюча ідеологія має значні шанси бути підтриманою. А це означає, що вся можлива ідеологічна палітра суспільства зміщуватиметься саме в цьому напрямі протестуючої ідеології. Це означає, що протестуючою ставатиме й ідеологія тих груп, котрі вже знаходяться на панівних позиціях або на них претендують. Протест за цих умов стає всезагальним. Але група, проти якої він спрямовується, – відсутня. Єдиним адресним ворогом за таких умов стають державні чиновники, виконавська влада. Це полегшується, тим більше, що остання дає реальні підстави для масового незадоволення.
Відсутність в Україні розвинутих класів зовсім не означає зникнення класових конфліктів. Бо якщо функція є, а структур немає, відбувається функційне зміщення, тобто інша структура бере на себе дану функцію. У такому випадку класовий конфлікт переміщується в інший соціальний простір, стає змістом взаємодії інших соціальних груп. Окрім класів, великими соціальними групами є етнос, конфесія, професійна і територіальна групи. Якій деформації піддається ідеологія, ставши ресурсом взаємодії інших, некласових, груп, тобто груп, для яких боротьба за владу і вплив не є звичайною і природною?
У нормальному варіанті етнос ідентифікується через культуру: мову, традиції, звички, пісенний і музичний мелос, перекази, спогади, сказання, професіональну художню культуру. Коли етнос починає функціонувати як клас, його культура перетворюється на ідеологію. Ідентифікація починає здійснюватися не на основі культурного символізму, а на основі словесного дискурсу. Спрямування діяльності набуває негативних вимірів: значення має не усвідомлення подібного, а відображення відмінного, фіксується не наявність, а відсутність, дефіцит. Стверджується не співіснування, а його неможливість за даних умов. Розпочинається активний пошук внутрішнього, а краще – зовнішнього ворога. Його наявність ще більше посилює агресивні начала культури, гальмуючи її гуманітарний потенціал.
Основними культурними здобутками етносу є мова та групова пам’ять – історія. Саме вони і кладуться в підґрунтя ідеологічного дискурсу. Мовна політика і засвоєння історичного досвіду претендують на державний статус і підтримку.
Зрештою, трансформація етнічної культури у класову ідеологію не є складною розумовою процедурою. Це робиться шляхом заміни лише одного складового компонента: замість однієї групи (клас) підставляється інша група (етнос). І тоді класовий інтерес набуває етнічних вимірів (стає національною ідеєю), культура стає спонукальною, вірність класу тлумачиться як вірність етносу, класова опозиція трансформується в національно-визвольну боротьбу, деетнізовані елементи вбачаються як етнічні ізгої (манкурти), класові вожді перетворюються в етнічних героїв, класова експлуатація стає національним гнітом, прагнення до класової диктатури замінюється претензією етносу на повне і безпосереднє державне врядування.
У такій трансформації допускається абстрактна можливість для об’єднання політичної групи (населення певної території, нації – в точному значенні слова) на основі ідентифікації в рамках етнічної культури. Але це передбачає ряд додаткових передумов: такий процес найбільш продуктивний у тій історичній точці, коли відбувається перетворення етносу на політичну націю, тобто на початковій стадії індустріалізації та утворення національних держав. Тобто етнос має бути достатньою мірою ангажованим у власну культуру; основна поселенська структура суспільства – сільська община; етнічні герої мають бути і політичними лідерами; зберігається достатня довіра до панівного класу, який до того ж має бути достатньо консолідованим і здатним на усунення соціальних конфліктів.
В Україні повною мірою не виконується жодна з цих передумов: індустріалізація відбулася на класовій основі, етнос здебільшого втратив почуття кореневої належності, основна маса людей проживає у містах. Етнічні лідери не мають достатнього політичного авторитету, а панівний клас не консолідований та не контролює належним чином державний апарат, користуючись лише мінімальною довірою населення.
Окрім того, як згадувалось, домінуючою ідеологією в Україні нині є протестуюча, котра розрахована на розмежування, а не на консолідацію. А етнічна ідентифікація відбувається на регіональній основі (Захід – Південний Схід). З одного боку, це дещо пом’якшує міжгрупове напруження, бо групи територіально розмежовані, не взаємодіють віч-на-віч. З іншого – є перешкодою на шляху до можливої консолідації на основі інтегрального націоналізму, бо територіальне розмежування закріплює відмінності у способах ідентифікації.
Не менше суперечностей виникає і тоді, коли носієм класового конфлікту стає конфесія. Вона не має, в більшості випадків, рівномогутнього опонента, а релігійна утопія чинить опір перетворенню її на політичну ідеологію. Для цього вона є занадто абстрактною, розрахованою на всі часи і народи, байдужою до конкретного історичного моменту. Але релігійні почуття є глибокими та інтенсивними. Тому були, є і будуть спроби скористатися цією обставиною, підміняючи релігійну віру політичними намірами.
Професійною групою, котра прагне взяти на себе класову функцію в сучасному українському суспільстві, є шахтарі. Для цього у них є ряд об’єктивних підстав: їх становище, порівняно з попереднім періодом, погіршилось особливо різко, вони є досить організованою групою, чому значною мірою сприяє збіг місця роботи і проживання, неспроможність віднайти адекватну роботу у разі закриття шахт, деякі колективні звички і традиції. Проблема, проте, полягає в тому, що в даному разі професійна група перебирає на себе політичні завдання. Частково цьому сприяє той факт, що шахти є державними господарськими організаціями. Тому будь-який виступ гірників одразу ж набуває форми конфлікту з державою як загальним роботодавцем. Діючи проти держави, шахтарі змушені в цих обставинах об’єднувати свої зусилля, виступати єдиним фронтом.
Другим чинником, що активно сприяє швидкому переростанню суто економічної акції у політичний виступ, є позиція господарського і державного керівництва регіону, котре знаходиться в опозиції до центрального керівництва і прагне повернути в цьому напрямі шахтарські виступи. Відповідно прагнуть скерувати шахтарські страйки старі, а особливо – нові профспілки та опозиційні політичні партії. Цьому також значною мірою сприяє успадкована від тоталітарного минулого особлива “державницька” ментальність, в основі якої лежить як безмежна довіра до соціотворчих можливостей держави, так і глибока зневіра у потенційні можливості позадержавних дій і взаємин.
У цій ситуації маємо декілька неправомірних підмін. Професійна група діє як клас, не будучи ним у дійсності. Взявши на себе непосильний тягар, вона, швидше за все, не розв’яже ні свої власні завдання (підвищити рівень оплати і поліпшити умови праці), ні загальнокласові завдання (підвищити рівень демократичного контролю над діяльністю держави). Суто професійні вимоги шахтарів мають мало шансів бути підтриманими іншими прошарками трудящих. А деяке ситуативне і тимчасове поліпшення їх становища відбувається за рахунок інших груп. Шахтарі в цьому випадку ведуть себе щодо своїх класових союзників так, ніби вони є їхніми противниками. А замість класової ідеології формується роздратована антидержавна риторика, яка не може стати достатнім об’єднуючим началом. Хоч деякий співчутливий відгук і може знайти (у зв’язку з масовим незадоволенням).
Нарешті, в Україні є три територіальні групи, котрі зовні ведуть себе як протестуючі класи. Зокрема, Західна Україна веде себе як протестуючий етнос, хоч у суспільстві немає іншого етносу, котрий можна було б розглядати як панівний. Водночас Південний Схід України веде себе як протестуючий клас, хоча клас не має, звичайно, окремо виділеної території. Отже, одна територіальна група усвідомлює себе швидше як етнос, інша – як клас. Й обидві прагнуть контролювати державу, а через неї – зміст і спрямування соціальних процесів. Потенційно це досить небезпечно, бо у разі реалізації таких домагань одна територія може контролювати іншу, а це вже колоніальна ситуація. Проте повноцінна ідеологія неможлива і в цьому випадку. Територіальна група є природним суб’єктом держави. Тим-то її соціальна активність має чітку державницьку спрямованість, а ціннісні орієнтації оформляються у вигляді державницької чи антидержавницької риторики.
Найкраще це засвідчує ситуація в Криму. Аналіз текстів політичного керівництва регіону свідчить, що у їх виступах і публікаціях має місце вельми чудернацьке поєднання класових, професійних і етнічних мотивів. Хоч насправді населення Криму не є ні класом, ні єдиним етносом (за винятком кримських татар), ні професійною чи релігійною групою. Мотиви такої плутанини зрозумілі: політична еліта хоче об’єднати населення території на будь-якій можливій основі. Але єдино можлива основа для об’єднання – відчуття територіальної приналежності. Якраз воно розвинене досить слабо, бо основна частина населення території проживає тут випадково, не пройшла тривалого шляху історичного, етнокультурного освоєння території. Тож лідируюча група протесту намагається стимулювати всі інші колективні імпульси-почуття, аби добитися бажаного результату.
Наскільки він можливий, залежить від двох обставин: політики держави щодо цього специфічного регіону і маніпулятивних можливостей їх лідерів протесту. Залежність цих двох факторів обернено пропорційна: чим більших помилок припускається державне керівництво, тим ефективнішими будуть маніпулятивні дії кримських сепаратистів – і навпаки.
Важливо усвідомити: класи взаємодіють між собою не в просторі держави і не через державу. Класи є певною групою, котра може взаємодіяти тільки з іншою групою. Держава ж є зовсім іншою соціальною структурою: це – соціальний інститут, тобто універсальний або всезагальний інструмент взаємодії.
Безпосередньо класи співвідносяться між собою в рамках громадянського суспільства на основі колективної психології, ідеології чи утопії. Але безпосередність стосунків тут потенційно небезпечна, бо це могутні соціальні групи, котрі можуть породити соціальний конфлікт значної деструктивної сили. Чим більше опосередковуються класові конфлікти, тим стабільнішим є внутрішнє становище такого суспільства.
Опосередковуючими механізмами класових взаємин є право (забезпечує законні форми подання, розгортання і розв’язання класового конфлікту), ідеологія (переводить конфлікти у сферу розумової рефлексії) і політична система (впорядкована сукупність законно функціонуючих партій, котрі виражають і захищають класовий інтерес). Нерозвиненість класових відносин негативно позначається на всіх цих компонентах опосередкованої взаємодії. Класова боротьба поза правом, ідеологією і без керівних політичних партій означає стан громадянської війни. Політична система тут є найбільш важливою складовою, бо вона дозволяє опосередковану, тобто власне політичну, класову взаємодію. Які перспективи має щодо цього українське суспільство?
Поки що партій у власному розумінні в Україні немає. Замість них діють невеликі ініціативні групи, а замість класів взаємодіють незначні, але мобільні, соціальні прошарки. Коли суспільство класово не стратифіковане, партії не можуть визначитися щодо своєї соціальної бази і щодо стабільних ідеологічних орієнтацій. Незалежно від самоназв, котрі в більшості випадків є далеко не точними чи амбіційними, в Україні можливі три великі партії: соціалістична (виражає інтереси тієї частини суспільства, котра усвідомлює себе соціально не захищеним), націоналістична (виражає інтереси частини населення, котре усвідомлює себе швидше етносом, аніж соціумом) і ліберальна (інтереси тієї частини українського населення, яку умовно можна позначити як “буржуазію”). У свою чергу лише соціалісти (включаючи й комуністів) та націоналісти мають більш-менш визначену соціальну базу і деякий рівень ідейно-психологічної мобілізації.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)