Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 4. Особливості деяких різновидів права спільної власності

§ 4. Особливості деяких різновидів права спільної власності



Правове регулювання спільної власності (часткової і сумісної) може мати особливості, зумовлені призначенням того чи іншого об’єкта, складом або характером зв’язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової системи України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільної часткової власності, за винятком спільної сумісної власності подружжя. Тому в подальшому більша увага надаватиметься висвітленню питань правового режиму часткової власності. Проте, певні положення про спільну часткову власність можуть певною мірою застосовуватися і до не врегульованих відносин сумісної власності, якщо інше не визначено угодою співвласників та не суперечить її сутності.
1. Право спільної власності на житловий будинок (квартиру). Одним з найпоширеніших об’єктів права спільної часткової власності громадян (нині — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-продажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину у встановленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовникові надають різну допомогу інші особи (члени сім’ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві чітко не визначено правові наслідки такої допомоги. Тому судові органи, розглядаючи справи цієї категорії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.
Так ще у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР “Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будівлі” від 31 липня 1962 p. вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовникові, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише мали право претендувати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.
Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. У Постанові Пленуму “Про судову практику по розгляду спорів, пов’язаних з правом особистої власності на жилий будинок” від 31 липня 1981 p. збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактичним співзабудовником. Для цього має бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовником була домовленість про створення спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою співзабудовник вкладав свою працю і кошти у забудову.
При вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства мав притягнути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої ради народних депутатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприємство, які виділяли для будівництва будинку земельну ділянку, щоб з’ясувати їхнє ставлення до пред’явлених вимог. При цьому думку таких третіх осіб щодо поданого позову суд враховував у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд був зобов’язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за Постановою Пленуму від 31 липня 1981 p. рішення суду могло бути альтернативним.
Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище Постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами). Водночас у ній містяться нові рішення і роз’яснення щодо висвітлюваних правовідносин. У цій постанові зазначається, що участь інших осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України “Про власність” таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям у період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність) або велося за рахунок спільної праці членів сім’ї (у такому разі будинок стає їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, мають право вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх витрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовникові (покупцю) вони надавали не безоплатно. Нині аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.
Виникає запитання, у якій формі мають укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст. 430 ЦК України. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут мають застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках, фактичний співзабудовник має подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудовникові.
Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвласники мають право укладати угоди про розподіл користування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержуватися правил ч. 2 ст. 113 ЦК України про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учасникові спільної часткової власності виділяються у користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, має відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. Якщо неможливо досягти такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних особливостей жилого будинку), можливі розбіжності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. За відсутності такої згоди спір вирішує суд. Якщо перепланувати будинок відповідно до часток у праві власності неможливо, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий будинок.
Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відокремленими приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, то вона є обов’язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідно отримати дозвіл виконкому місцевої ради народних депутатів.
Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жилому будинку. Відповідно до п. б Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустимо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.
Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливо також стосовно учасників спільної сумісної власності. Якщо неможливо виділити частку в натурі або встановити порядок користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов’язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов’язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ у натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною Постановою дано й інші роз’яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.
Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебувають у власності окремих громадян, то водночас виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником усього будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Крім того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов’язаних з цими правовідносинами, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об’єднання) власників квартир (будинків)’, статутами цих товариств (об’єднань).
2. Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогосподарського виробництва, крім суспільного сектора економіки, шляхом утворення самостійного селянського (фермерського) господарства, займатися різними видами індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.
Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України “Про селянське (фермерське) господарство”, іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, у тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою.
Після виконання передбачених законом умов (зокрема, одержання державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.
У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюють члени селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст. 17). Проте поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов’язаннями. У майбутньому новому ЦК України важливо було б врахувати цю обставину.
В Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності” з цього приводу було зазначено, що у разі виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їхньої частки в натурі не повинен позбавити господарство необхідного йому майна. Якщо неможливо виділити їм частку в натурі, виплачується грошова компенсація.
Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше — члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-правової форми. Проте, якщо ведення особистого підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають додержуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то, на наш погляд, визначальною може бути норма п. 1 ст. 17 Закону України “Про власність”, за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У чинному цивільному законодавстві немає спеціальних правових норм, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого господарства слід застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших членів сім’ї. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” цей закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом.
Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими можуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельний кодекс України передбачає право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, традиційних народних промислів (статті 6, 7 і 58). У принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).
Водночас варто пам’ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов’язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.
3. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб). До прийняття Закону “Про власність в СРСР”, Закону України “Про власність”, як уже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено безпосередньо всього кілька статей (статті 112—117, 430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, що володіли майном на праві оперативного управління.
Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було укладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов’язувалися спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва та експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, пологових, жилих будинків тощо.
У колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об’єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об’єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об’єднання організації своїм коштом утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної особи, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об’єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об’єднанню майно.
Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об’єднань визначався переважно спеціальним законодавством, зокрема Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію у системі Держагропрому СРСР1. Нині такі підприємства реформуються шляхом приватизації державної частки.
Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб’єктами права власності, а тому не мали права були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. Якщо діяльність міжгосподарського підприємства припинялася, його майно поділялося у відповідних частках між усіма учасниками.
Виробничі та агропромислові об’єднання мали права юридичної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Водночас колгоспи і радгоспи зберігали свою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об’єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об’єднання — так звані РАЛО. Проте така форма об’єднань виявилася малоефективною, у зв’язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надано право вільного виходу з них, що фактично призвело до їх ліквідації.
У ході економічних реформ в Україні було знято політичні і правові перешкоди на шляху створення ефективніших форм співпраці підприємств різних форм власності та виробничої кооперації. Правовою підставою для цього є, зокрема, ст. З Закону України “Про власність”, яка передбачає об’єднання майна громадян, юридичних осіб і держави та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цьому разі між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.
У ринкових умовах переважною формою підприємства стають різні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідних корпоративних прав, у т. ч. право на одержання дивідендів з урахуванням їх частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасника), зокрема з товариства з обмеженою відповідальністю, йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково у натуральній формі (ст. 54 Закону України “Про господарські товариства”). Тобто можливі випадки, коли засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.
І все-таки найпоширенішою формою об’єднання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникати спори.
Так, державна комунальна фірма “Київпобут” у зв’язку з відсутністю власних коштів 4 лютого 1993 p. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов’язався частково фінансувати будівництво будинку побуту, а фірма “Київпобут” зобов’язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма “Київпобут” відмовилася виконати це зобов’язання. Рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 p. було задоволено позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв. м.
Залишається невизначеною у законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, основаного на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі України “Про власність” власність такого підприємства дістала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки дає підстави для ототожнювання її зі спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що, з однієї сторони, власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного й того самого майна, що неприпустимо для правової системи.
Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., у якій не передбачено колективної форми власності.
4. Особливості права спільної власності територіальних громад. Стаття 142 нової Конституції України передбачила можливість виникнення спільної власності територіальних громад сіл, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Крім того, територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій та установ. Оскільки такі відносини ще не дістали спеціального законодавчого врегулювання, то на них можуть поширюватися окремі загальні положення про спільну власність.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)