Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> §3. Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів

§3. Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів



Проблема розвитку є об’єктом уваги переважно макросоціологічних теорій: функціоналізму, конфліктуалізму, історичного акціоналізму. Кожний з цих напрямків виробив свою впорядковану концепцію історичних перетворень, де по-різному тлумачиться саме поняття розвитку, його джерела, передумови і ресурси, процеси структурних перетворень, можливості суспільства щодо його здійснення; оцінка наслідків, ними спричинених. Єдине, мабуть, спільне твердження полягає в тому, що джерелом і абстрактним механізмом розвитку вважається процес розв’язання суперечностей. Але й останні тлумачаться у відповідності з вихідними засадами концепцій. Ще одним загальним місцем є розуміння розвитку як якісного перетворення соціальної системи – зміна характеру її складових елементів і спосіб утворення єдиного цілого. Тому пояснення концепції розвитку варто розпочати з вирішення ними питання щодо сутності і способу існування соціальної системи.
У контексті функціоналізму стверджується, що соціальна система динамічна і здатна до якісних змін. Щоправда, таке визнання зроблено під тиском всебічної критики цього напрямі в 70–80 рр. XX ст. Але і після цього можливість змін супроводжується всілякими обмеженнями. Соціальна система тлумачиться як органічна цілісність з відносно автономними складовими. Звідси випливає, що соціальна система діє за рахунок перманентної адаптації і реадаптації своїх елементів, реалізації принципу компліментарності (взаємного доповнення) і компенсації (взаємного підсилення і підтримки). Соціальна система, з цієї точки зору, виглядає як компенсативний гомеостат, у якому перманентно об’єднуються нестабільні складові частини. Інтегративна функція є тому домінуючою у системі всіх інших функцій, а інтегративність системотворчою ознакою соціальної системи, яка забезпечує, по-перше, саме її існування, по-друге, формує її саме такою. Основним у соціальній системі є реалізація взаємних потреб. Нагадаємо, що в основу соціальної системи функціоналізм покладає соціальні групи. Функційним, отже, є такий зв’язок між соціальними групами, завдяки якому реалізуються їх взаємні потреби, в кінцевому рахунку – потреби у функційній інтеграції та соціальній солідарності.
Функція тлумачиться як засіб відтворення і задоволення потреб, їх зміст визначається вкладом у подальше існування системи. Не важко впевнитися, що могутність функції тут пов’язується з її здатністю чинити опір будь-яким порушенням системної рівноваги. Основна вимога стабільного існування соціальної системи полягає в тому, щоб загальна сума її інтегральних дій переважала загальну суму деструктивних, дезінтегративних акцій. Інакше наступає розпад, руйнування, соціальний хаос, колапс.
Звідси – основна методологічна вимога структурного функціоналізму: якщо конкретна структура потрібна даній соціальній системі, то вона має реалізувати свою основну функцію. І навпаки: якщо дана функція потрібна даній системі, то вона має реалізуватися у цій структурі. Це, так би мовити, нормативний ідеал довершеного суспільства. У ньому існують лише потрібні структури і лише адекватні їм функції, а відносини між ними (структурами і функціями) прямо пропорційні. Кожне реальне суспільство віддалене від цього ідеалу, про що свідчить роздвоєність самих функцій – паралельне існування явних (демонстративних) і прихованих (латентних) функцій. Перші – очевидні, зрозумілі всім учасникам соціальної взаємодії, бажані; в них утримується доступний для споглядання намір, мета. Другі – небажані, несвідомі, виникають і реалізуються супроти наміру. Це зворотні, непередбачувані, небажані результати індивідуальних чи колективних дій. Вони можуть бути побічними і неусвідомлюваними наслідками. (Наприклад, ритуальні магічні дії спрямовані на те, щоб викликати дощ. Для членів роду це явна, демонстративна функція. У дійсності ж, в її основі лежить потреба в соціально-психологічній інтеграції цієї общини. Тому це латентна функція, яка усвідомлюється опісля археологом чи етнографом, представником іншої культури, а не самими учасниками даної акції). Латентна функція, попри її побічність, неусвідомленість і непланованість, більш значима у контексті проблеми, що розглядається. Адже вона утримує в собі потенційну можливість змін і розвитку.
Джерело останніх – розбіжність між структурою і функцією. Тут можливі два випадки: або дана структура не в змозі реалізувати відповідну функцію; або дана функція далі не може реалізуватися в межах діючої структури. Вихід із цієї суперечності вбачається в структурному і функційному заміщенні: наявна структура бере на себе нові функції (наприклад, церква – державні); відповідна функція переміщується в інші структури (так, виховання бере на себе школа, турботу про людей похилого віку – держава. Раніше це були функції сім’ї). Найчастіше це обумовлюється зростанням або якісним зменшенням обсягу групи. Чим більша соціальна група, тим складніша її внутрішня структура і урізноманітненість функцій. Скажімо, професійна організація, розростаючись у розмірах, прагне взяти на себе функцію школи (профспілки – школа комунізму), сім’ї (опікування побуту, організація дозвілля), церкви (сповідальна роль профспілкових комітетів), держави (фізичний примус і владний контроль над поведінкою своїх членів). У даному випадку спостерігається функційний набуток (накопичення функцій, зростання поліфункційності структури). В інших – функційні втрати. Реально це проходить паралельно: одні структури звужуються і втрачають ряд своїх колишніх функцій, інші – зростають і набувають нових, беручи на себе те, що втрачають інші. Це переміщення структур і функцій характеризує нормальний звичайний розвиток. Історія в цьому контексті є процес перманентного структурно-функційного переміщення і заміщення, втрат і накопичень.
Звичайно, для функціоналізму розвиток не є бажаним явищем. Тому дисфункція (латентна функція), котра породжує соціальну напругу, конфлікти і зміни, розглядається як небезпечна і руйнівна щодо соціальної системи сила. Вона є небезпечнішою у разі своєї могутності, регулярності (перманентно оновлюється у просторі і часі історії), ефективності (має більший розкид можливих наслідків), здатності до опору інтеграційним тенденціям з боку соціальної системи. Витоки дисфункцій такі: ціннісний розлад, що веде до знищення культурно-орієнтаційної основи соціального консенсусу; паталогічна деформація будь-якої соціальної структури (експансія церкви на школу, політичної партії на державу, перетворення класової чи національної ідеології в державну і т. д.). Тут може відбуватися і зворотний процес: школа залучає церкву; виробниче підприємство стає простором для статево-шлюбних стосунків; держава нагадує апарат політичної партії і т. д. Дисфункція позбавляється руйнацій лише тоді, коли стає інструментом функційного заміщення (наприклад, молодіжна субкультура, група однолітків стають суб’єктом навчання, виховання, соціального захисту, професійної орієнтації тощо). За особливих обставин і нормальна функція може збочуватися як дисфункція (наприклад, страйк “за правилами”). Тоді вона стає джерелом напруги, конфлікту і нестабільності. Але найбільшу загрозу для стабільності суспільства несе боротьба різних соціальних інституцій за виконання однієї і тієї ж функції. Найчастіше це боротьба за владу серед таких могутніх соціальних структур, як держава, церква, армія, політичні партії, соціальні рухи, громадські організації і т. д.
Зі сказаного випливає загальна методологія аналізу ситуації, змісту і спрямованості суспільних зрушень. Вихідною точкою слугує дослідження функцій, як позитивних, так і негативних. Сумарна дія позитивних функцій має переважати сумарну дію негативних. За умов їх відносної рівноваги виникає конфлікт. Сучасний структурний функціоналізм визнає можливість продуктивного розв’язання соціального конфлікту. Але лише тоді, коли деструктивна вибухова сила конфлікту не переважає конструктивних можливостей даного суспільства. Вважається, що це гарантує збереження автокомпенсаційних потенцій соціальної системи, рееквілібрацію її нормального стану. Якщо сумарна квота опозиційних дій суттєво переважає інтегративні можливості соціальної системи, то конфлікт розв’язується шляхом насильницької революції.
Підкреслюється також значення відповідності між функцією і структурою. Порушення рівноваги є джерелом напруження і конфліктів. Але гострота їх обумовлюється соціальним контекстом, де першорядним вважається зміст соціальних потреб і механізми їх задоволення. Відомий функціоналіст П. Сорокін взагалі вважає, що в основі революційної дії лежать незадоволені потреби.
Революція, на його думку, означає насамперед зміни в поведінці, психології, віруваннях, ціннісних орієнтаціях соціальних груп. Вона свідчить про деформації в їх біологічному складі (співвідношенні груп за ознакою статі і віку, що є наслідком збочень у відтворенні і селекції ). Водночас це і деформація всієї соціальної структури, складу соціальних груп, способу їх розташування за соціальними позиціями, механізмів стратифікації, дестратифікації та рестратифікації, соціальної мобільності.
П. Сорокін вважає, що революція є найгіршим засобом вирішення соціальних проблем. Вона не стільки соціалізує людей (виводить на новий рівень соціальності), скільки біологізує їх (низводить до природного чи квазіприродного стану); не збільшує, а зменшує обсяг свобод; не поліпшує, а погіршує матеріальні умови існування, в т. ч. робітничого класу та найбідніших верств населення, в ім’я яких революція немовби здійснюється. У кращому випадку окремі позитивні зрушення досягаються страхітливою ціною. Революція, іншими словами, є різновидом соціального захворювання. І саме з цього боку має аналізуватися соціологією. Як така, революція має свої причини, симптоматику, процес перебігу і хворобливі, а інколи й смертельні для суспільства, наслідки.
Причини революції тотожні чинникам, які породжують відхилення в людській поведінці. Безпосередньо – це пригнічення базових потреб більшості населення, неможливість навіть мінімального їх задоволення. Це стосується задоволення потреб в їжі, одязі, самозбереженні (індивіда і групи (зокрема, сім’ї) професійних, релігійних та ін. спільнот), продовження роду, збереження власності, почуттів особистої чи колективної гідності, справедливості, прагнення до творчої самореалізації і т. д. Сила революційного вибуху залежить від сили придушених потреб, їх ровповсюдженості і міри репресивності відповідних. Критична точка вибуху пов’язана із мірою всезагальності пригноблення. Підкреслюється значення не абсолютних, а відносних величин: втрати різних прошарків населення у порівнянні з тим, що вони мали; їх становище у порівнянні з іншими. Революційний вибух залежить також від можливості панівних верств населення придушувати руйнівні дії низів. Якщо сили соціального порядку не здатні ефективно використовувати засоби примусу, то революція стає незворотньою. Отже, причини революції, за Сорокіним, такі: зростання пригнічення потреб, всезагальний характер цього процесу, безсилля груп та інституцій порядку.
Потреби, не реалізовані в соціально сприйнятливій формі, починають задовольнятися через асоціальну поведінку. Баланс рівноваги порушується, суспільство біологізується, чим слабшим є вплив культури, тим могутніше заявляє про себе натура. Залежно від основної групи пригнічених потреб розпочинаються голодні і холерні бунти, релігійні війни, повстання рабів чи кріпаків, пролетарські революції (пригнічена потреба власності), молодіжний рух (пригнічена потреба сексуальної свободи) і т. д. Пальним для двигуна революції є, за автором, невдоволення найбільш убогих, у т. ч. маргінальних прошарків. По-перше, тому, що вони є завжди найбільш постраждалими від будь-якого гніту; а по-друге, тому, що вони (з вищезазначеної причини) найближче до природного стану.
У такому ж напрямі міркував відомий представник франкфуртської школи в соціології Г. Маркузе. Проте він вважав основною ознакою природного стану сексуальну потребу, а руйнівною силою революції – її збереження у природному стані. Це стосується, на його думку, тих, які в силу обставин опинилися поза працею і виробництвом, на периферії суспільства: молодь (особливо учнівська і студентська), безробітні, представники інших рас.
Війни, за Сорокіним, особливо жорстоко пригнічують інстинкт самозбереження. Як різновид соціальної біди, вони погіршують міру задоволення інших потреб: у захисті, їжі, житлі, продовженні роду тощо. Сексуальну потребу і почуття ревнощів теж не можна не брати до уваги. Так, одним з центральних пунктів заклику Паризької комуни був такий: “Робітники, якщо ви не бажаєте, щоб ваші доньки стали об’єктом насолоди багачів, …повстаньте!”. Інший приклад: збудником римської революції стало переслідування римлянок з боку останнього кесаря, “распутінщина” при дворі російського імператора тощо. Серед груп інтелектуальної праці, на думку Сорокіна, зростає роль обмеження потреби у самовиразі і творчому самоздійсненні, а також їх домагань на відповідний соціальний статус. Особливо це помітно у періоди дестратифікації, коли значні групи людей позбавлені досягнутого суспільного становища. Зростає вплив на рівновагу і при розбіжності між особою і соціальною функцією. Таланти, які не реалізуються в конструктивній роботі, тяжіють до деструктивних дій. Гуманітарна інтелігенція, володіючи засобами ідейно-психологічного впливу, стає ретранслятором народного невдоволення і роздратування.
Хто ж у такому разі є суб’єктом і рушійною силою політичної революції? Відповідь утримується у вихідних твердженнях П. Сорокіна. Насамперед, це ті групи, потреби яких зазнають найбільшого утиску. Чим більша сукупність репресованих груп, тим вища вірогідність революції. Множину потреб можна висловити деяким кінцевим числом. Враховуючи кількість пригнічених груп, можна передбачити їх союзників у революційному русі, напрями їх об’єднання у бунтівні блоки та інтенсивність наростання соціального вибуху. Можна визначити і екстремальні межі правого і лівого центру. Групи з найбільшим числом пригнічених потреб першими почнуть і останніми залишать барикади; групи з найменшим числом пригнічених потреб братимуть співучасть з обережністю.
Які наслідки революції? На думку П. Сорокіна, вона не принесе нічого нікому. Матеріальні потреби будуть задовольнятися ще гірше, з причин спаду виробництва і неминучої економічної кризи. Політичні свободи не можуть зрости, бо викликаний революцією хаос потребує в кінцевому рахунку наведення порядку, навіть вкрай репресивними методами. До влади прийде найбільш агресивна і жорстока політична еліта. Отже, міра соціальної справедливості зменшиться. Занепад громадської моралі, знищення найбільш здорової частини чоловічого населення тільки погіршить можливості задоволення сексуальних потреб, особливо продовження роду. Знищення зречевлених форм суспільного багатства не збільшує і можливості для задоволення потягу до власності. Ймовірно, що спочатку вона сприйме зовні колективну форму, а по суті буде елітною. Зруйновані продуктивні і культурні сили позбавляють (окрім групи безпосередньої влади) шансів на шукані засоби суспільного самовиразу, самоствердження і соціального просування. Тільки у випадку повного фізичного знищення колишніх панівних кіл звільняються соціальні ніші, які можуть посісти вихідці із нижчих прошарків. Але їх некомпетентність надовго перекриває шлях дійсному соціальному розвиткові, а значить – припиняє вирішення тих проблем, задля розв’язання яких революція розпочиналася. Отже, загальне число соціальних груп, які беруть участь у революційних діях, досить значне; вони різноманітні, але їх поєднує загальна риса – наявність незадоволених потреб, а також принципова неможливість задовольнити їх звичайним шляхом. Революція не тільки не наближує, а суттєво віддаляє цей час. Звідси логічний висновок – революція є соціальною патологією, якій слід будь-що запобігти. Соціологія, як один із провідних превентивних інструментів попередження революції, має розробити відповідні методологічні і методичні принципи і засади дослідження.
У контексті сучасного функціоналізму пропонуються наступні підходи. Основним предметом соціологічного дослідження вважається соціальний конфлікт. Саме він є джерелом соціальної напруги і показником змін у ціннісних орієнтаціях, котрі кладуться в основу суспільної згоди. Причини конфлікту – будь-які суперечності в соціальній організації: між структурою і функцією, особою і статусом, ціннісними орієнтаціями і нормами, домаганнями і контролем і т. д. Деструктивні наслідки конфлікту залежать від його інтенсивності, яка визначається мірою їх накладання. Особливо несприятливі накладання конфліктів матеріального становища, влади і престижу. Синтетичним показником його є інтенсивність соціальної мобільності: її слабкість є свідченням потенційної конфліктності суспільства. Соціальна мобільність є одним з найпродуктивніших засобів запобігання та розв’язання конфліктів. У матеріальній сфері це потребує збільшення рівня справедливої винагороди; у політичній – правової регуляції рівності шансів (держава тут – головний гарант і арбітр); у сфері завоювання престижу – зростання можливостей самовиразу (демократичний контроль над засобами масової інформації та соціальних комунікацій у цілому). Впливають також пом’якшувальні механізми: раціоналізація індивідуальної та колективної поведінки (здатності особи та групи до попереднього підрахунку витрат і здобутків, у т. ч. і в умовах насильницьких революційних дій), директивне втручання держави та інших соціальних інституцій у потенційно небезпечні конфлікти, зменшення соціально-психологічної напруги. Тут особливо вагомі свобода слова, демонстрацій і мітингів, організація свят. Народні гуляння і карнавали тлумачаться як засоби “випускання пари”. Це – інверсія ролей (бідні панують, пригнічені володарюють, невідомі стають популярними).
Колективні конфлікти посідають окреме місце: вони могутні, об’єктивні, тривалі. Вважається, що їх деперсоналізація і об’єктивізація (переростання групової психології в ідеологію чи утопію) посилює конфлікт. Це робиться інтелектуальним авангардом суспільства, отож, його дії заслуговують на особливу увагу. У цілому ж виникнення, становлення і розв’язання конфліктів залежить від стану панівної еліти, яка обирає рішення, спрямовує їх виконання, об’єктивує настрої, бере на себе відповідальність, провокує і мобілізує.
Особливе значення має розв’язання центрального владного конфлікту: суперечності між вертикальною і горизонтальною стратифікацією суспільства. У демократичних політичних режимах він розв’язується за рахунок використання компенсаторних механізмів: соціальної мобільності, організованого протесту, адекватної соціалізації, справедливого права і незалежного судочинства, еквівалентної винагороди та ін. Але коли конфліктує сама вертикальна структура (піраміда влади), тоді суперечності загострюються, конфлікт переростає в ідеологічну боротьбу. Для підсилення своєї могутності владні угрупування закликають широкі верстви населення. Якщо горизонтальна структура (розподіл груп за економічним становищем) має вигляд справедливої стратифікації, то залучення громадського суспільства у владний конфлікт досить обережне. Коли розподіл людей відбувається за класовою ознакою (значне накопичення переваг чи дефіцитів), суспільство активно включається у боротьбу, а ворогуючі угрупування орієнтовані вести її до переможного кінця. Це вже передреволюційна ситуація. Чим більші структурно-функційні, ціннісно-нормативні, владно-контрольні розбіжності, вища сегментація культури (наявність неузгоджених субкультур) і нижче соціальна мобільність, слабше легітимність і примусова здатність влади, тим вірогідніше, що конфлікт переросте у насильницьку революційну боротьбу.
У марксизмі соціальна система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Співвідношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл – відносини між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і надбудова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів також розщеплений. У першу чергу це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. На суб’єктно-груповому рівні це персоніфікується у класових антагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків, робітників і буржуазії). Трудящі класи (суб’єкти фізичної праці) уособлюють у собі історичний зміст і рівень розвитку продуктивних сил; дозвільні класи (суб’єкти економічної експлуатації, політичного гніту, розкішного споживання, культурно-ідеологічного тиску і контролю) уособлюють історичний характер виробничих відносин. Незворотна, непримиренна і всебічна (економічна, політична та ідеологічна) боротьба класових антагоністів є одночасно джерелом і механізмом соціального розвитку. Усі інші класи і прошарки є проміжними, об’єктивне становище змушує їх зайняти певне місце у цій боротьбі на боці одного з двох основних антагоністів.
Функціоналізм і марксизм є протилежними методологіями соціологічного дослідження. Вже сам по собі цей факт свідчить, що вони не можуть призвести до істини у повному обсязі. Їх вихідні принципи, аксіоми, пропозиційні твердження, діагноз, прогноз, технологія пропонованих дій взаємно заперечуються. Звідси – прямо протилежна інтерпретація передумов, джерел і механізму розвитку. Структурний функціоналізм відводить економіці лише роль адаптатора суспільства до навколишнього середовища, передумови для наступної взаємної адаптації всіх інших складових елементів соціальної системи для підвищення її стійкості та опору дестабілізуючим чинникам. Марксизм розглядає матеріальне виробництво як необхідну і достатню передумову історичного прогресу. Далі він здійснюється фатально, автоматично, в силу об’єктивної логіки структурних перетворень.
Функціоналізм з усіх видів соціальних змін віддає перевагу соціальній мобільності. Вона, з його точки зору, реалізує весь спектр соціосистемних, індивідуальних і колективних потреб. Здійснюючи циркуляцію певних людських мас у просторі соціальних структур, соціальна мобілізація запобігає тому, щоб довести соціальні зміни до якісних зрушень, хаосу і дезорганізації, зберігаючи в незмінному вигляді становий хребет соціальної системи. Іншими словами, соціальна мобільність вводить такі зміни, які не лише не розхитують, а зміцнюють існуючий порядок, знімаючи соціальну напругу і компенсуючи порушення структурно-функційної стійкості новою, ще більшою рівновагою. Індивіди через соціальну мобільність долають суперечність між особистою обдарованістю і суспільним визначенням, домаганнями і реальним становищем, стартовою рівністю шансів і фінішною нерівністю зайнятих позицій, універсальними ціннісними орієнтаціями та індивідуальною мотивацією дій. Колективи через соціальну мобільність не втрачають групову згуртованість і солідарність, а набувають нових рис консолідації, бо позбуваються випадкових членів.
Марксизм же в соціальній мобільності вбачає лише обман, змушену поступку об’єктивним обставинам. А в кінцевому рахунку – новий засіб політичної маніпуляції. Прищеплюючи прагнення до індивідуального соціального просування, панівні класи жорстко контролюють шлях угору, відбираючи лише тих, хто здатний до соціально-психологічної асиміляції на ґрунті їхньої ідеології.
Методологічну розбіжність найбільш яскраво видно в інтерпретації механізму розвитку. Функціоналізм визнає лише реформи, відкидаючи революцію як негідний інструмент розв’язання суспільних суперечностей. Марксизм, навпаки, лише в революції вбачає рушійну силу історичного процесу. У реформах він вбачає фальсифікацію розвитку, обмеження вирішення дійсних проблем. Реформи заганяють їх в середину, обтяжуючи цим перебіг соціальних хвороб. Отже, вони не прискорюють, а уповільнюють історичний поступ. І в цьому значенні реформи стають на шляху справжнього – революційного – подолання соціальних суперечностей і незгод.
При уважному аналізі в суспільстві можна віднайти факти і дії, які одночасно підтверджують обидві концепції. Можна також привести для прикладу окремі конкретні суспільства, де переважають тенденції, описані функціоналізмом; або тенденції, описані марксизмом. Функціоналізм можна розглядати як соціологічну теорію, яка найповніше відповідає соціокультурній ситуації процвітаючої країни. Чим більше вона наближається до такого рівня, тим продуктивнішим буде застосування методології функціоналізму. Типовими для такої соціальної ситуації є такі риси. Перш за все має місце інтенсивний економічний розвиток. Така господарська система не лише динамічна, але й саморегулятивна, самоврядувальна. Отже, основна проблема суспільства, а значить, і соціології, полягає в необхідності перманентної адаптації до економічних зрушень: технологічної перебудови, змін у ринку праці та споживання, професійної мобільності, нових видів товарів і послуг і т. д. Це є приклад демократичного суспільства з досить розвиненими механізмами меритократії (еквівалентної винагороди за внеском і заслугами), з розгалуженою системою освіти і культури, які є домінуючими інструментами соціальної селекції і просування. В основі останніх лежать компетентність, дисципліна і загальна культура. Таке суспільство ефективно контролює розподіл праці та її продуктів, а також державні дії та політичний процес у цілому. У ньому діє відносно справедливе право, незалежне судочинство і розгалужена мережа культурних комунікацій, особливо засобів масової інформації.
Можна віднайти і такі суспільства, де доцільна марксистська методологія. Для них характерне значне зубожіння основної маси населення, класова дихотомія, відносно репресивна держава, соціальні антагонізми, пауперизація і маргіналізація виробників, колективний егоїзм правлячих кіл; накладання економічних, політичних і культурно-ідеологічних розбіжностей, переваг чи обмежень.
Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена початкова індустріалізація, але ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже діють механізми соціальної мобільності та меритократії, але ще є значні класові розбіжності в економічному, владному і культурно-ідеологічному становищі. Держава близька до соціальної, але має місце значне зосередження влади в руках панівної еліти, котра в основному саморепродукується. У такому суспільстві розвинене право, судочинство та інші атрибути демократії, але незначна активність більшості населення відчужена від культури, науки і освіти. Тут відсутнє чи обмежено розвинене самоврядувальне громадянське суспільство, поширені підозри і взаємна недовіра серед основних соціальних суб’єктів, переважає опозиція, конфронтація, політичне та ідеологічне протистояння. Таке суспільство потребує особливої методології аналізу, яку, на нашу думку, виробив історичний акціоналізм. Але це не означає, звичайно, що останній лише “відображає” суспільство перехідного періоду, не виходить за його історичний простір і не має більш широкого і самостійного наукового контексту, в т.ч. теоретичного і практичного застосування.
Історичний акціоналізм досліджує суспільство у перехідному стані, точці історичного розриву і пов’язаних з цим перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він розглядає як необхідну, але недостатню умову розвитку. Ефективна економіка необхідна для наступного: нормального задоволення основних суспільних потреб і пом’якшення гостроти соціальних суперечностей; створення відповідних накопичень, вилучення з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і колективного розвитку; формування ресурсів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна економіка, нарешті, є базою для дійової соціальної мобілізації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мобільності (переважно в колективних формах).
Суб’єктом розвитку тут вважається все суспільство, в динамічному аспекті – це система історичних дій або історичний суб’єкт. У стосунках такого суспільства мають переважати правова і контрольна взаємодія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націленість на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до соціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспективних орієнтацій. Соціальна структура в цій ситуації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і престижу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є суб’єктами соціальної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути.
Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття – “подвійна діалектика класів”. Це означає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панівний-пригноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас. При поєднанні панівного-керівного і пригнобиленого-протестуючого класів розвиток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв’язанням основного конфлікту, а також при посильному і необхідному внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії.
При поєднанні панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким шляхом. Робітничий клас або народні маси не сприймають нав’язаної зверху перспективи, чинять опір мобілізації та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільнюються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, частково з причин переродження керівного класу у лише пригноблюючий. Коли такий клас (панівний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярмленим, то розвиток стає неможливим. Це – застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протестуючим, то настає революційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригнобленого-протестуючого класу криза переростає в насильницьку політичну революцію.
Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наявність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здатність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетворити соціальну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орієнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну економіку, зробити відповідні накопичення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором суспільства на основі цінностей розвитку. Отож, соціальну базу панівного-керівного класу складає економічна, політична і культурно-ідеологічна еліта суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фракції: економічний менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації.
Панівний-пригноблюючий клас теж володіє всією системою організації та реалізації влади, але використовує її задля задоволення свого групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціально-психологічної самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої стратифікації, насильницької мобілізації, перетворення економічного і політичного панування в культурні переваги і т. д. Його зовнішніми ознаками є наявність класової захисної та апологетичної ідеології або ретроутопії, відносна байдужість до організації ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці панівний-пригноблюючий клас цікавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він деформує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності.
Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін формації, інші організаційні та інтелектуальні ресурси). Його соціальною базою є найбільш кваліфіковані прошарки робітничого класу, фермери, та частина середнього службового і технічного персоналу, бідніші прошарки культурно-ідеологічних працівників і т. д.
Пригноблений-уярмлений клас виникає, коли основна частина населення люмпенізована, пауперизована, маргіналізована, поставлена в однаково бідне, безвладне і непрестижне становище. Він позбавлений можливості або не здатний на будь-яку колективну самоорганізацію, вираз і захист власних інтересів, не має перспективного бачення свого становища. Для нього характерна пригнічена або роздратована колективна психологія. Боротьба за звичайне соціальне виживання виснажує його талант і сили, забирає весь вільний час, позбавляє надій та амбіцій. Йому не властиві домагання на більш високе становище, відсутній проект індивідуального чи колективного майбутнього. Зануреність у повсякденність є способом існування даного класу. Представники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну апатію, комплекс неповноцінності або деструктивну агресію. Свій протест вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїчною) структурою культурного споживання, демонстративною, апатичною чи агресивною байдужістю до навчання, їм властива підозра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації. Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насильницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, – витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домінує “вони”, “їх”, “їм”, які протистоять досить нечітко окресленому “ми”.
Співучасть соціальних інститутів у розвитку визначається історичним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяльності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Стосовно до виробництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до громадянського суспільства – забезпечити непорушність соціального контракту (конституції, демократії, системи права і судочинства). А також створити умови для справедливої соціальної стратифікації, законного розв’язання соціальних конфліктів, добровільної соціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моделі розвитку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним походженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів. Сім’я – продовжити фізичну і соціальну (первинна соціалізація) репродукцію підростаючого покоління відповідно до потреб розвитку. Релігія – підтримати своїм авторитетом обрану перспективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію суспільства.
Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський та ін.). Вони є носіями нових цінностей чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впливу. Суб’єктом рухів є завжди якимось чином знедолена група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо поєднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, підтримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд і колективну психіку, а не на мотивації та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне оформлення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну організацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орієнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін. Перетворення ціннісних орієнтацій руху в ідейно-психологічне підґрунтя всього інституційного порядку суспільства робить рух практично всесильним, а сам інституційний порядок – тоталітарним. Але в цьому ілюзорному всесиллі криється фактичне безсилля. Чим більше інституціалізуються орієнтації руху, тим більше із універсальних цінностей вони перетворюються в обмежені бюрократичні цілі, гасла і заклики стають інструментом нормативної регламентації, щирі переконання обертаються на примусовий тиск, харизматична аура лідерів зречевлюється у посадовій ієрархії контор, притягальні колись ідеї стають рутинною політичною риторикою чи звичайним ідеологічним дискурсом. Вихід із цієї суперечності – в продуктивному поєднанні стихійної соціальної активності з ефективною повсякденною роботою демократично контрольованих інституцій.
Подальший аналіз буде здійснено переважно на основі методології історичного акціоналізму. Останній зосереджений на дослідженні системи історичних дій, за допомогою яких суспільство розбудовує новий соціальний порядок всебічним (повна заміна соціального типу) або більш обмеженим чином. Необхідність використання саме даної методології викликається такими обставинами. Вона (методологія історичного акціоналізму) долає обмеженість функціоналізму (розвиток тут зводиться лише до стихійного адаптування елементів соціальної системи) і марксизму (розвиток тут зводиться лише до революційних перетворень насильницького характеру в інтересах особливого класу або його революційного авангарду). Така методологія і заснована на її використанні технологія соціального діяння передбачає включення у розвиток усіх соціальних груп і суб’єктів історичної творчості, а також його (розвитку) керований характер. Керованість є тут функцією від взаємного контролю всіх учасників соціальної взаємодії. Історичний акціоналізм націлений на дослідження передусім промислового суспільства у перехідній фазі його еволюції. Саме такою є історична ситуація сучасного українського суспільства. Подальший виклад тому можна вважати результатом порівняльного дослідження історичного досвіду передових промислово розвинених країн задля його можливого запозичення і творчого використання стосовно наших власних перспектив.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)