Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 3. Віндикаційний позов

§ 3. Віндикаційний позов



Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсальним захисним інструментом права власності в суспільстві будь-якої суспільно-економічної формації. Нормативне закріплення він дістав і в цивільному законодавстві радянського періоду, хоч і з певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.
Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України “Про власність”, у якій зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння”. Проте у такій редакції ст. 50 виявилася малоефективною для застосування у практиці, оскільки в ній немає юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині застосовують ст. 145 ЦК України, конструкція якої виявилася юридичне досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності і в умовах ринкової економіки.
Так, відповідно до ч. 1 ст- 145 ЦК якщо “майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. У наведеній нормі закріплено основоположні принципи витребування майна з чужого незаконного володіння, сформульовані світовою юридичною практикою і наукою. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує абсолютність і непорушність цього права.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою (“титулом”).
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України “Про власність”). Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку2, а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.
Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 54 АПК України, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову — предмет і підставу1. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою — посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрунтування необхідності його захисту.
Таким чином, предмет «індикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.
Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці. Так, рішенням Вищого арбітражного суду України від 3 жовтня 1994 p. було задоволене позов радгоспу “Маяк” про витребування від Дівичківського сільського споживчого товариства приміщення магазину на підставі ст. 145 ЦК України і ст. 50 Закону України “Про власність”, незважаючи на те, що в суді був встановлений факт передачі магазину в експлуатацію відповідачеві. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обгрунтуванням.
Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду.
Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуально-визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлюється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб’єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 145 ЦК України випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.
Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чинним законодавством (ч. З ст. 145 ЦК), якщо майно набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.
Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з іх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.
По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам.) За таких умов майно не витребується на підставі ст. 145 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить» ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив. майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з) відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.
Чому ж законодавець захищає інтереси добросовісного набувача? Це пояснюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагент та вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір’ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.
Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 145 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, недобросовісним володільцем — відповідно до ст. 148 ЦК України та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття добросовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.
Такі понятійні критерії як “знав” і “повинен був знати” можуть дістати неоднозначне тлумачення, а відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.
Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому — необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.
У цивільному праві, як відомо, необережність має дві форми — проста і груба. Отже на практиці може постати питання про те, який набувач має вважатися таким, що повинен був знати про неправомірність свого володіння, тобто чи достатньо для цього встановити хоч би просту необережність набувача. Іноді вважають, що для визнання набувача недобросовісним, досить лише грубої необережності з його сторони. На думку В. Ф. Маслова для визнання особи недобросовісним набувачем в одних випадках достатньо встановити її звичайну необачність, а в інших грубу необережність.
Звичайно, на це питання дуже важко дати однозначну відповідь, адже ступінь вини має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин укладення угоди, її умов, а також юридичної обізнаності набувача. Але за загальним правилом, цивільне законодавство у зобов’язальних правовідносинах обсяг відповідальності порушника зобов’язання не ставить у залежність від форми його вини. Такий підхід може бути застосований і при визначенні недобросовісності набувача чужого майна.
Взагалі ж під поняттям “знав” слід розуміти не лише безпосереднью обізнаність особи у тому, що вона набуває майно у суб’єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.
Щодо застосовуваного законодавцем поняття “повинен був знати”, то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов’язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно у незнайомого відчужувача поза межами магазину чи ринку у сумнівній ситуації).
У будь-якому разі недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. При цьому такі особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння. Звичайно, Кримінальний кодекс України не містить норм, які б визначали порядок витребування потерпілими власниками злочинно вилученого у них майна. Відповідно до пунктів 4 і 5 ст. 81 Кримінально-процесуального кодексу України гроші, цінності та інші речі, які нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а які були об’єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то переходять у власність держави. Однак зазначена норма не визначає матеріально-правових підстав для вчинення дій щодо повернення майна законним володільцям. Очевидно останні мають право звертатися до суду з відповідними вимогами про повернення незаконно вилученого майна на підставі віндикаційного позову, якщо майно не було повернуто потерпілому власнику до розгляду судом кримінальної справи. Якщо ж майно, що вибуло з володіння власника внаслідок ско-єнння злочину, не збереглося (було спожите, втрачене, зіпсоване тощо), то власник може відповідно до ст. 28 КПК України при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов про відшкодування шкоди, який може розглядатися судом разом з кримінальною справою.
Пленум Верховного Суду України в Постанові “Про практику застосування судами України законодавства про -відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна” від 31 березня 1989 p. (з наступними змінами) роз’яснив, що “у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненим промислом, порушення правил про валютні операції та про інші корисливі злочини згідно з законом (статті 49, 470 Цивільного кодексу України) з винних стягується безпідставно набуте майно. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речовими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються в доход держави'”. Однак, на жаль, Пленум не дав прямої відповіді на те чи повинно вважатися безпідставно набутим майно, яким особа заволоділа шляхом викрадення у громадян, розкрадання колективної та державної власності. Якщо такі злочини підпадають під категорію корисливих, які маються на увазі в Постанові Пленуму, то викрадене майно має повертатися власникам, а не передаватися в доход держави.
Недобросовісними можуть вважатися також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння таким майном. Відповідно до ст. 469 ЦК України особа зобов’язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов’язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 469 ЦК України не ставить обов’язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів. Власник при Цьому не позбавлений права вимагати повернення від інших осіб безпідставно придбаного чи збереженого майна як на підставі ст. 469 ЦК України, так і на підставі ст. 50 Закону України “Про власність”.
Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Від них таке майно також може бути витребуване власниками.
Певне майно здатне приносити доходи або вимагає витрат на його утримання. Відповідно до ст. 148 ЦК України при витребуванні майна з чужого незаконного володіння власник має право також вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані в період добросовісного володіння.
За законом, як добросовісний, так і недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Крім того, добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі (ст. 148 ЦК). Отже, недобросовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення віддільних від речі поліпшень та відшкодування вартості невіддільних поліпшень. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а відтак і його поліпшень.
Зазначений порядок розрахунків доходів і витрат між власником і незаконним володільцем певною мірою збігається з порядком розрахунків, передбаченим у ст. 469 ЦК України, в якій зазначається, що особа, яка безпідставно одержала майно, зобов’язана також повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна, і з свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно з того часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи. Однак, на відміну від ст. 148, у ст. 469 ЦК України не визначаються правові наслідки зроблених безпідставним володільцем поліпшень. Тому кращому захистові інтересів власника може сприяти його звернення з позовними вимогами на основі статей 148 і 469 ЦК України з урахуванням конкретних обставин спору.
Крім того, вищезгадані статті ЦК України мають і певні відмінності у врегулюванні розрахунків щодо зроблених необхідних витрат. Так, якщо за ст. 148 право на відшкодування необхідних витрат на майно мають як добросовісний, так і недобросовісний володілець з того часу, з якого власникові належать доходи від майна, то за ст. 469 “безпідставний володілець” має право вимагати відшкодування зроблених необхідних витрат на майно з того часу, з якого він зобов’язаний повернути доходи. Іншими словами, за ст. 148 недобросовісний володілець має право на відшкодування необхідних витрат за весь час свого незаконного володіння, а за ст. 469 ЦК “безпідставний володілець” має право на відшкодування зроблених ним необхідних витрат лише з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність одержання майна і не має такого права на необхідні витрати, здійснені в період, коли йому не було відомо про безпідставність свого володіння.
Запропонований законодавцем принцип розрахунків щодо одержуваних доходів незаконним володільцем (безпідставним володільцем) є суперечливим і нелогічним, адже можливий висновок, що недобросовісний володілець має переваги перед добросовісним у терміні, за який відшкодовуються необхідні витрати. Так чи інакше, положення ЦК України про розрахунки між власником і незаконним володільцем вимагають уточнень.
В юридичній літературі вже зверталася увага на парадоксальність зазначених положень і пропонувалося передбачити в цивільному законодавстві норму про надання добросовісному володільцю права на одержання від власника відшкодування необхідних витрат на майно за весь час володіння (якщо ці витрати перевищують одержані від цього майна доходи).
Однак складачі проекту нового ЦК України не визнали за можливе врахувати висловлені критичні зауваження і в ст. 391 проекту майже у незмінній редакції відтворили правила ст. 148 чинного ЦК України.
При застосуванні ст. 148 ЦК на практиці можуть виникнути також труднощі у тлумаченні змісту поняття “необхідні витрати”. З цього приводу у роз’ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності” від 2 квітня 1994 p. було зазначено, що до необхідних витрат “слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності”.
Наведені в роз’ясненнях Президії ВАСУ ознаки необхідних витрат є прийнятними, але вони не завжди можуть задовольнити потреби практики, бо не містять вказівки на те, що без таких витрат не може функціонувати те чи інше майно. До речі, на цю обставину зверталася увага ще в римському приватному праві, в якому зроблені володільцем витрати поділялися на: необхідні, без яких річ не може існувати; корисні, які поліпшують річ, але без яких можливе її існування; витрати розкоші, які лише прикрашають річ.
Правила ЦК України безпосередньо не передбачають права власника вимагати від недобросовісних набувачів відшкодування шкоди, заподіяної майну власника внаслідок його псування, пошкодження тощо. У зв’язку з цим Президія ВАСУ у своїх роз’ясненнях від 2 квітня 1994 p. рекомендувала судам при вирішенні таких спорів виходити зі статей 440 і 453 ЦК України, за якими власник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до п. 5 ст. 148 ЦК України. Наведена рекомендація є цілком прийнятною. Однак, якщо власник бажає повернути пошкоджене майно, то він може це зробити на підставі пред’явлення віндикаційного позову і, крім того, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, спричинених пошкодженням майна на підставі статей 440 і 453 ЦК України. Тобто у таких випадках є доцільним поєднання кількох засобів захисту. Такий підхід до цієї проблеми випливає з п. 2 ст. 48 Закону України “Про власність”, згідно э якою власник може вимагати усунення будь-яких порушень, а також відшкодування завданих цим збитків.
Правила про віндикацію однаковою мірою стосуються усіх форм власності, оскільки відповідно до ст. 48 Закону України “Про власність” держава забезпечує усім власникам рівні умови для захисту. По-іншому вирішувалося це питання в законодавстві радянського періоду, яким встановлювалися переваги у захисті соціалістичної, особливо державної власності. Так, відповідно до ст. 146 ЦК УРСР, яка втратила чинність згідно із Законом України від 16 грудня 1993 p., державне майно, а також майно колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій, неправомірно відчужене будь-яким способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь-якого набувача (тобто як від недобросовісного, так і від добросовісного). Крім того, на віндикацію державного майна з незаконного володіння колгоспів, інших кооперативних та громадських організацій або громадян не поширювалися строки позовної давності.
Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 147 ЦК України гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Встановлення такого посиленого захисту цих об’єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)