Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> §3. Особа в системі культурно-ціннісних орієнтацій розвитку

§3. Особа в системі культурно-ціннісних орієнтацій розвитку



Не можна наперед відмовити жодній конкретній людині, а тим більше – типу особи, в співучасті у соціотворчих процесах. Тому ми зразу ж відкидаємо досить розповсюджений у вітчизняній літературі поділ осіб на рядових, історичних та видатних (див. напр., Андрушенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1999. – т. 2. – С. 45). Справа тут не тільки у введенні у класифікацію терміну “рядова людина”, від якого тягне духом армійської казарми чи залізної партійної дисципліни (партії рядовий). При такому підході у розряд суб’єктів соціотворення поміщають лише людей, котрі “залишили слід в історії”. В історії, безперечно, кожна людина залишає якийсь слід, тому вона (історія) і виступає таким хитромудрим мереживом стежинок, хоч ті стежинки і різного масштабу.
Насправді, не кожна окремо взята людина бере практичну співучасть у розбудові нових суспільних порядків. Щоб краще розібратися у цьому питанні, розпочнемо з типологізації осіб, у свій час запропоновану відомим американським соціологом Р. Мертоном. Така типологізація на сьогодні набула статусу класичної.
Р. Мертон ділить осіб за двома ознаками: орієнтація діяльності та використані при цьому засоби. Залежно від різних їх комбінацій, отримаємо такі типи особистостей: 1) конформіст – визнає легалізовані даним суспільством орієнтації та засоби їх досягнення; 2) негативіст – відкидає пропоновані орієнтації, але нічого не пропонує натомість; 3) ретретист – відкидає і орієнтації, і засоби їх досягнення, усувається від будь-якої співучасті у соціальних процесах (у перекладі з англійської даний термін звучить як “втікач”, “дезертир “, “усуванець”); 4) делінквент – обирає заборонені засоби для досягнення легітимізованих цілей; 5) революціонер – пропонує принципово нові цілі та засоби їх досягнення.
Зрозуміло, що найменш історичною (в соціотворчому значенні) або найбільш “рядовою” постаттю у даній класифікації постає конформіст. Це людина, яка пристосовується до суспільного середовища, сумлінно виконує його правила і приписи, законослухняний громадянин, діяльність якого носить цілком функційну спрямованість. Щодо даного типу особи, в історії суспільних наук і художній літературі завжди побутували полярні оцінки: від повного сприйняття до абсолютного відкидання, відмови оцінювати її позитивно. Політичні революціонери, художні авангардисти, негативісти і бунтарі, так звані “прогресивні люди” застосовували для даного типу особи досить образливі, але по-своєму влучні, назви та епітети: філістер, міщанин, обиватель, маленька людина, гвинтик соціальної машини, дрібний буржуа і т. д.
Справді, це людина, котра сприймає світ таким, яким він є. Її діяльність спрямована не на зміну існуючого порядку речей, а на те, щоб знайти своє місце, соціальну нішу у цьому, як їй здається, вже цілком облаштованому і впорядкованому світі. І тим щаслива. Чим більше це їй вдається, тим більше вона задоволена своїм буттям.
Щоб змінилась оцінка конформіста, у т. ч. наукова, потрібні щонайменше дві речі. Суспільство, в якому переважна більшість людей задоволена (з деяким особистими поправками) існуючим станом речей і своїм місцем у створеному соціальному порядку. І не тільки сприймати це теоретично, але й бути готовою боронити встановлений порядок. Такими, в деякій мірі, є суспільства сучасних промислово розвинених країн. Той прошарок, особистісний профіль якого Р. Мертон називає “конформістом”, отримав назву “середній клас”, або “клас власників”. Сама наявність власності та тих зручностей і радощів життя, що з нею пов’язані, робить їх захисниками існуючих порядків. Звичайно, сучасний американський чи західноєвропейський конформіст – це зовсім не та маленька, сіренька, залякана усім на світі, а особливо керівництвом і владою, людина, яку у свій час так влучно описав М.В. Гоголь. Він не філістер, не міщанин, не обиватель у раніше вживаному значенні. Така людина усвідомлює та веде себе як громадянин, що в якомусь наближенні контролює середовище свого проживання. Тому таке соціальне середовище визначається як “громадянське суспільство”.
Конформіст справді не прагне до змін, тобто не намагається стати персональним агентом соціотворчих дій, постійно співвідносячи власне життя із обраною даним суспільством нормативно-суспільною орієнтацією на майбутнє і виробленою системою історичних дій по його досягненню. Він не бунтар, не негативіст.
І все ж певну, часто не усвідомлену, участь в історичному процесі бере і він. Чесна праця, законослухняність, моральність, почуття обов’зку, відповідальність та інші чесноти – це той резерв людських якостей, якими наповнюється суспільство, що прагне здійснити контрольований розвиток, провести зміни в рамках закону, компромісу і громадянської злагоди. У цьому значенні можна погодитися з позитивною оцінкою даного людського типу. Але з одним уточненням: Р. Мертону, як і всім функціоналістам взагалі, він любий тим, що є фактором стабільності і порядку. Історичний же акціоналізм (соціологія розвитку) цінує стабільність і порядок (а, значить, і особу конформіста з їх людськими якостями) лише як передумову впорядкованого (узгодженого у своїх частинах і діях) розвитку.
Усі інші пропоновані Р. Мертоном типи особистості знаходяться у більшій чи меншій суперечності із оточуючим їх суспільством. Не будемо ставити питання – чому, а констатуємо як факт, данність. Найменшою ця суперечність буде у ретретиста. Він відійшов від боротьби, змирився зі своїм і суспільним становищем, хоч і не сприймає та не визнає його суб’єктивно. Зрозуміло, що за певних умов, з появою нових, задовільних для нього, культурно-ціннісних орієнтацій на історичну перспективу, його поведінка може змінитись. Отож, він потенційний персональний суб’єкт історичної дії. Але ця його потенція ще не знайшла свого втілення.
За ним, згідно із запропонованою класифікацією, мабуть, треба поставити делінквента. Адже він визнає орієнтації даного суспільства, тільки прагне застосувати заборонені засоби їх досягнення. Простіше кажучи, це криміногенна особа, або злочинець. Розглядати його як персонального агента соціотворчої дії якось не з руки. Він знаходиться поза суспільством, бо являє собою його потворну тінь. Але наявність обсяжного соціального дна вказує на певну перспективу – негативну. Цей прошарок людей дуже незадоволений існуючим порядком, особливо мораллю, відкидає їх і цим підточує, мов черв’як, існуючі суспільні відносини. Тому дії делінквента носять деструктивний характер. Поки ця деструкція введена в “поліцейську норму”, не перевищує якихось, конкретних для кожного окремо взятого суспільства, допустимих границь, відтворення суспільних порядків відбувається в нормі. Але, набувши недопустимих розмірів, криміногенні елементи можуть створити ситуацію, при якій зміна існуючого соціального порядку стає ймовірною і навіть необхідною. А при насильницьких революційних перетвореннях і особливо стихійних бунтах, коли руйнується діючий правопорядок і перестають діяти моральні норми поведінки, цей прошарок людей стає особливо небезпечним. Якщо революція, за Леніним, є свято народних мас, то для даної групи вона є подвійним святом. Частково криміногенні елементи вливаються в революційні ряди, проникаючи в порожнечі новостворюваної влади і тим корумпують її вже з самого початку. Частково розвивають активну, бо безкарну, кримінальну діяльність. Отже, делінквенти – це порох соціальних потрясінь, його найбільш суха і запальна частина. Тому суспільства, в яких значну питому вагу займають злочинні елементи, не здатні на контрольовані соціотворчі акції. Вони постійно спрямовані у бік насильницьких дій, за умов криміналізації значної частини трудящих, які знаходяться у становищі, близькому до люмпен-пролетарського.
Негативіст – це людина, у всякому разі – наполовину революціонер. Але вона у своїй переважній більшості “культурно-ціннісний” революціонер. Відкидаючи визнані даним суспільством ціннісні орієнтації, негативіст ставить під сумнів легітимність встановленого порядку, його право на існування. Але все це відбувається переважно у сфері смислоутворення, виробництва значень (слово, образ, знак, громадська думка, міф, ідеологія, утопія і т. п.). Саме тому нігіліст (а саме так називається цей тип у контексті вітчизняного суспільствознавства, літератури і мистецтва) – вихідний пункт майбутньої революції. Про це досить яскраво свідчить історія Росії новітнього часу: історично першими в ній були “зайві люди” (ретретисти), потім їх заступили “нігілісти”, на зміну яким прийшли терористи, народовольці, і нарешті, пролетарські революціонери.
Під “революціонерами” ми тут будемо розуміти тих, котрі прагнуть до насильницького усунення існуючих порядків. У контексті марксистської методології це був ідеальний, або нормативний, тип особи. Про окремих видатних революціонерів складались легенди і міфи. У них вони постають як люди кристальної чистоти і порядності, самовіддані борці за справу трудящого люду, абсолютно байдужі до особистого щастя, зручностей чи комфорту. Щоправда, зі зміною політичної кон’юнктури про них почали складати такі ж далекі від дійсності негативні міфи, в яких революціонери постають вже страшенними злодіями, аморальними типами, позбавленими нормальних людських якостей. Зрозуміло, що при бажанні у будь-якому рухові можна віднайти осіб на будь-який смак – від святих до грішних. Нас вони тут цікавлять лише з одного боку: орієнтації соціотворчої діяльності. З цього боку дії революціонера є позазаконними. Адже соціальна революція передбачає корінний переворот у соціальному житті, якісне перетворення усталеного порядку. До того ж революції відбуваються шляхом насильницької боротьби, здебільшого супроводжуються жорстокою громадянською війною. У цьому відношенні революціонерам є що закинути, бо вони свідомо відкидають усталені звичаї, обрані суспільством культурно-ціннісні орієнтації, соціальний мир і громадянську злагоду, державний порядок і політичний режим, форми власності та розподілу, спосіб життя і культуру.
Тип особи революціонера і спосіб його дій можна аналізувати та оцінювати з двох прямо протилежних позицій. У контексті функціоалістської методології, для прибічників якої усталений порядок є вищою цінністю, їх можна звинувачувати як у виборі нових ціннісних орієнтацій, так і нових засобів їх досягнення. З точки зору прибічників історичного акціоналізму, методологія якого лежить в основі даного аналізу, революціонери роблять помилки лише у виборі засобів. Допустивши саму можливість насильницьких дій, вони вже передбачають історичну ситуацію, за якої контрольований розвиток неможливий. Він буде контролюватися, у кращому випадку, лише політично організованою революційною елітою, яка спирається на бунтівне роздратування і злість знедоленої, незадоволеної частини суспільства. Контрольований же розвиток у даному контексті передбачає в обов’язковому порядку примирення всіх соціальних суб’єктів і розв’язання існуючих суперечностей та конфліктів на основі їх законного представлення шляхом знаходження балансу інтересів і гармонізації ціннісних орієнтацій.
Відкидаючи насильницький характер соціальних перетворень, історичний акціоналізм передбачає історичні можливості вибору нових культурно-ціннісних орієнтацій і відповідної їм зміни системи історичних дій. Розвиток при цьому не тлумачиться як щось фатально незворотнє, обов’язкове для всіх суспільств. Припустивши цю умову (фатальну незворотність соціального розвитку), ми зразу ж попадаємо в ідейно-теоретичну пастку. При такому підході революціонери насправді постають вісниками богів, персоніфікацією історичної необхідності, провидцями нового суспільства, благородними лицарями прогресу, яким історія має наперед списати всі їхні злочини і прогрішення.
Щоб змінити кут розгляду і спрямованість аналізу, історичний акціоналізм вводить у теоретичний обіг іншу назву для цієї категорії осіб. Вона більш нейтральна в ідеологічному відношенні і не несе тягаря емоційних оцінок: на місце революціонера ставиться “персональний суб’єкт” соціальної (соціотворчої) дії. Це не індивід у психофізіологічному розумінні, не антропологічна одиниця і навіть не соціальний актор, що розігрує приписані йому соціальні ролі. Це також не революціонер, спрямований до насильницького перетворення соціальних порядків відповідно до його індивідуальних чи партійно-групових визначень історичної необхідності. Він є персоніфікацією культурно-ціннісних орієнтацій розвитку на рівні конкретного індивіда, окремого соціального актора, мірою його особистої спрямованості та залученості в соціотворчі дії даного суспільства. Це живий і діючий суб’єкт історії. Перетворення побутового індивіда в актора історичної драми залежить від його особистості, здатності, можливості і бажання відповісти на виклик історії. На відміну від конформіста, він не пристосовується до наперед заданого йому соціального порядку. Точніше, пристосовується лише до існуючих у ньому законних засобів розв’язання соціальних конфліктів. При цьому він творить власне поле соціальної дії: виробляє, пропонує (або залучається до них якимось іншим чином) нові культурно-ціннісні орієнтації, бере участь у суспільних накопиченнях чи перетворенні їх у ресурси розвитку, сприяє ціннісній згоді та громадянській злагоді суспільства (на основі цінностей розвитку), соціальній мобілізації, справедливій (на основі особистого чи колективного внеску) стратифікації та ін. Але його індивідуальний проект історичних дій має бути погодженим з колективним і загальносуспільним вибором та передбачуваною перспективою.
Персональний суб’єкт – не завершена особистість, а певний процес розвитку. Шлях його пролягає від ретретистського самовідчуження, егоїстичної байдужості до громадських справ через вироблення персонального проекту дій, погодження його з колективними проектами історичного покликання. На цьому, останньому, етапі особистість характеризується повною суб’єктивно-психологічною залученістю в систему історичних дій, хоч і не розчиняється в кожній окремо взятій соціальній ситуації.
Індивідуальний соціотворчий проект не відповідає тому, що в контексті функціоналістської методології зветься соціальною роллю, так само як колективний проект не тотожний груповим очікуванням належної поведінки. Погодження індивідуального проекту з колективним можливе в разі націленості на залучення до соціотворчих дій суспільства, його системи історичного проекту. Через них індивід і колектив визначають своє ставлення не до соціальної ситуації, а своє відношення до історичної перспективи. Вони не адаптуються до соціальної ситуації, а покликані її змінити. Проект, як соціальна роль, визначає позицію і диспозицію індивіда чи групи, але в їх ставленні до системи історичних дій. Тому він проявляється не через персональну інтерпретацію соціальної ролі, а через рівень залученості, співучасті та відхилення (опозиції). У найвищій мірі особистість характеризує не його позиція, а його опозиція стосовно існуючого соціального порядку. Вона ж (опозиція) характеризує рівень самого персонального проекту, отже, може розглядатися також як критерій розвитку особистості в соціотворчому відношенні.
Принципи ідентичності, опозиції та тотальності цілком можна застосувати до аналізу становища особи в історії. Перший принцип характеризує процес ототожнення, самовіднесення індивіда до певних культурно-ціннісних орієнтацій чи соціотворчих дій. Він показує також його референт-групу.
Другий принцип засвідчує спрямованість опозиції індивіда до певних культурно-ціннісних орієнтацій чи конкретних проявів соціальної практики. Третій (принцип тотальності) показує міру злиття індивіда та історичної необхідності у розвитку. Зрозуміло, що це можливо лише на рівні аналізу культурно-ціннісних орієнтацій та особливих форм представлення їх змісту: колективних настроїв і почуттів, ідеології та утопії.
Аби окремий індивід (персональний суб’єкт) міг практично залучитись у структуру історичних (соціотворчих) дій, він має включитись у певну людську спільноту, по можливості організовану і керовану. Такою, як відомо, є соціальна організація передусім, хоч це може бути і окрема група, соціогрупова структура, соціальний клас чи історичний рух. Тому його соціотворча діяльність виступає, звичайно, як погодження індивідуального та колективного проектів через їх співвіднесення, порівняння та оцінку. Воно ж (співвіднесення) є способом і самовизначення, і самоствердження індивіда в рамках соціальної спільності чи організації, а, отже, і критерієм історичності особистості.
Між індивідуальним та колективним проектами складаються, звичайно, суперечливі відносини. У загальному вигляді можна сказати, що чим він (індивідуальний проект) буде більш заниженим, тим краще окрема людина адаптується до навколишнього оточення, тим більше її можна характеризувати як конформіста; життєдіяльність такої людини проявляється як реалізація соціальної функції (виконання функційних обов’язків). Чим більше завищеним (гостріше націленим на пошук чи реорганізацію історичної перспективи) є його персональний проект, тим опозиційнішими і конфліктнішими, як правило, складаються стосунки з довкіллям. Нормальними можна вважати такі дії персонального суб’єкта, які сприяють становленню колективного контролю над системою історичних дій (допустима міра конформізму в акціоналістському розумінні) і однозначно проявляються як прагнення до співучасті. У цьому контексті стають зрозумілими механізми творення людських спільнот: відчужені утворюють соціопсихологічну спільність, з індивідуальними проектами на рівні соціальних ролей – групу, з наявними історичними покликаннями соціотворчого спрямування – колектив.
Отже, у контексті викладеного підходу типологія Мертона виглядає занадто формалізованою, особливо коли її тлумачити змістовно. Насамперед, відсутня соціокласова або хоча б соціостратифікаційна конкретизація описуваних типів особи: їх соціальне походження, спосіб соціалізації, соціальне становище, професійний статус та інші чинники, котрі визначають культурно-ціннісні орієнтації, а з нею і соціополітичну позицію індивіда. Щодо конформістів, то деяку спробу їх ідентифікації ми зробили, висловивши припущення, що найбільшою мірою вони поширені серед середнього класу. Але це твердження можна і заперечити. Сказавши, наприклад, що серед представників правлячої еліти чи панівного класу конформістів має бути не менше. Адже люди, які досягли вершини влади, багатства і престижу, навряд чи будуть прагнути змінити задовільний для них соціальний порядок. Можна знайти їх (конформістів) і серед трудящої частини населення. Основа їх конформізму буде в чомусь співпадати, а в чомусь відрізнятись від конформізму правлячої групи. Там і тут у підґрунті лежить острах втратити набутий соціальний статус. Але в першому випадку лежить острах втратити привілейоване становище, в другому – боротьба за існування, необхідність соціального виживання. Що стосується конформізму селянської маси, то тут він традиційний. В основі соціальної діяльності даної групи лежать узвичаєні схеми поведінки, а саме: наслідування набутих зразків і орієнтація на общинну думку.
Дещо ясніше виглядає, як нам здається, справа з негативістами. Інтуїтивно і психологічно зрозуміло, а література і мистецтво рясно ілюструють тезу, що викладена схема поведінки найбільш властива інтелігенції. Частково тому, що ця група безпосередньо і професійно працює з культурно-суспільними орієнтаціями і нормативами, які, як відомо, завжди досить відносні і плинні, потребують постійної переінтерпретації. Частково це визначається їх маргинальним (проміжним) соціокультурним становищем. Відсутність чіткої соціальної та культурної ідентичності, особливо для інтелігенції скромного соціального походження, змушує її постійно окреслювати все новий ціннісний простір, який міг би стати основою для нового самоототожнення і саморозуміння. Звичайно, така залежність тим більша, чим маргинальнішим є становище. Тому негативізм шкільної, а особливо студентської молоді завжди найіндивідуальніший і найпоширеніший. Тут соціальний і культурний маргиналізм обумовлюється віковим і біологічним (одночасно відбувається процес фізичного і соціально-психологічного визрівання) станом.
Традиційно делінквенцію (поведінку, що відхиляється від норми) пов’язують з трудящими класами, особливо люмпен-пролетаріатом. Історичний досвід і конкретно-соціальні дослідження забезпечених і привілейованих груп показують, що криміногенна поведінка властива всім прошаркам населення. Але зрозуміло, що мотиви і структура відхиленої поведінки трудящих і елітних прошарків відрізняються. Для елітних груп злочин є інструментом підвищення соціального статусу, для найбідніших верст – засіб соціального виживання.
Особистість нас цікавить не з точки зору її індивідуальності, а по відношенню до цінностей розвитку: сприймає вона їх чи ні. І якщо сприймає, то як це проявляється у її соціальних позиціях. Для розв’язання проблеми найкраще, на нашу думку, виходити з принципів ідентичності, опозиції і тотальності. Перший принцип характеризує тотожність становища індивіда і його культурно-ціннісного вибору, орієнтованого на історичну перспективу або практичну співучасть у соціотворчих діях. Другий принцип характеризує міру, межу і механізм несприйняття – відхилення (відштовхування, заперечення) цінностей і практики розвитку. Третій принцип характеризує повне сприйняття, тотальне схвалення або співучасть у розвитку. В останньому випадку, до речі, особистість як індивідуальність зникає, вона повністю розчиняється у нормативних перспективних орієнтаціях чи практиці, забуваючи власні інтереси, уподобання чи пристрасті. Натомість виникає тотальний персональний суб’єкт історичної творчості. Індивідуальні дії та помисли тут зливаються з історичною необхідністю. Звичайно, це суто теоретична конструкція, ідеальний тип у веберовському значенні цього терміну, що може мати досить різне емпіричне підтвердження.
Персональний суб’єкт визначається наявним у нього планом, задумом, схильністю, потенційною можливістю проективних дій соціотворчого спрямування. Персональний проект має бути достатнім, аби сукупність таких індивідів могла створити суб’єкта історичної творчості, а сукупність останніх – історичного суб’єкта розвитку або системи історичних дій.
Раніше ми визначили соціальну працю як проективну раціоналізацію соціотворчої діяльності і демократичний контроль за її протіканням. Звідси випливає, що персональний суб’єкт має поєднувати в собі однозначно раціоналізатора (інноватора, соціального новатора) і політика. З цього боку персональний суб’єкт постає як індивідуальне втілення, персоналізація колективного або (у випадку тотального персонального суб’єкта) історичного суб’єкта. Іншими словами, він має бути персоніфікацією перспективного історичного проекту і його практичного втілення. По відношенню до культурно-ціннісних орієнтацій (обраної суспільством культурної моделі розвитку, де останній постає як культуротворча експресія, особливий нормативний культурний символізм, в якому через знаки, образи, слова, значення, смисли суспільство демонструє свій історичний вибір), персональний суб’єкт постає як споживач, раціоналізатор або політик. Якщо ж він “застряв” на одній з цих стадій засвоєння культурної моделі розвитку, відбувається його розлад або деформація. Деформація буде спостерігатись і тоді, коли персональний суб’єкт абсолютизує один із принципів визначення власної позиції – ідентичності, опозиції чи тотальності.
Розпочнемо з аналізу відношення індивіда і його виробничої (професійної) праці як тієї основи, на якій формується ставлення до соціальної праці і певний рівень оволодіння нею. Відносини між виробничою діяльністю і соціальною працею досить складні. Як відомо, марксизм наполягає, що й інші види соціальної діяльності є кодифікацією трудової діяльності. Звідси ним виводиться основна суперечність капіталізму: між суспільним характером праці та приватною формою привласнення її продукту. Така теза знадобилась Марксу, аби обґрунтувати право промислових робітників, як основної, на його думку, продуктивної сили суспільства, на насильницьку соціальну революцію і пов’язаний з нею перерозподіл суспільних багатств.
Зазначена теза несприйнятлива для нас у декількох відношеннях. По-перше, робітничий клас не є основною продуктивною силою, у всякому разі, сучасного промислово розвиненого демократичного суспільства, саме для вжитку якого ми шукаємо шляхи і механізм розвитку. По-друге, насильницький перерозподіл суспільних багатств не вносить суттєвих змін в історичну ситуацію суспільства, особливо стосовно контрольованого розвитку. У кращому разі в результаті цього може відбутися тимчасовий насильницький і мало контрольований розвиток, як показує наш власний досвід. Нарешті, по-третє, у нас мова в основному йде про розподіл культурних знаків, символів і орієнтації. А тут насильницький перерозподіл взагалі неможливий. Але тезу про певний зв’язок і залежність між виробничою і позавиробничою діяльністю можна сприйняти, зробивши трудову діяльність вихідним пунктом аналізу. У сфері виробничої праці, в т. ч. і соціальної праці, контроль з необхідністю носить колективний характер. Як історичного суб’єкта не можна ідентифікувати з виробничими колективами, всією масою трудового населення чи її особливою фракцією (пролетаріатом), так і персонального суб’єкта не можна ідентифікувати з виробником чи споживачем культурних цінностей і символів розвитку. У першому випадку єдиним суб’єктом розвитку культури є професіонали, у другому – припускаємо той факт, що культурне споживання не обов’язково обумовлене цінностями розвитку. Воно може бути підпорядковане самоцінному розвитку особистої індивідуальності (естетичного почуття, емоцій, уподобань, оцінок і т. д.).
Звичайно, розвинена індивідуальність – важливий крок на шляху до персонального суб’єкта. Але, застрявши на цій фазі, особа виступає як звичайний культурний гедоніст, користувач радощами життя. Отже, персональний суб’єкт може загубитись як у трудовому колективі, втративши особистий характер праці, так і в побуті, позбавивши себе творчого характеру споживання. Тут втрачається особисте самовирішення стосовно історичних перспектив суспільства. Отже, мета персонального суб’єкта полягає не в тому, щоб віднайти внутрішню рівновагу, спокій і щастя, а в тому, щоб віднайти шлях до творчої тривоги, конструктивного незадоволення даними цілями і цінностями, якщо вони не вказують виходу із існуючого становища, освячують статус-кво. Отже, культурно-ціннісна діяльність – це процес і засіб подолання суперечностей між особою як індивідуальністю і особою як персональним суб’єктом.
Відчуження праці частково може долатись і в її власній сфері. Це адаптація (пошук справжнього сенсу праці), компенсація (спроби надати їй соціального змісту супроти зовнішньої видимості безглуздя особливих техніко-професійних дій чи операцій), агресивність, роздратоване збудження (негативний пошук втраченої індивідуальності, негативна заявка на свою особисту присутність). Найвищою формою адаптації є сприйняття праці як творчості.
У позавиробничій діяльності компенсація відчуженої праці набуває таких форм. Адаптація до праці супроводжується звиканням до побутового і культурного середовища, зануренням у повсякденність, втратою будь-яких обріїв індивідуально-особистісного самоствердження через структуру історичних дій. Особливим різновидом подолання відчуження праці у сфері побуту є компенсативний ретретизм – пошук сенсу життя всупереч безглуздю праці (аматорські заняття, ремісництво, мистецтво, спорт, туризм, подорожі, різні хобі). Агресивний ретретизм у сфері праці має свої аналоги у сфері дозвілля: деструктивне споживання (залучення до алкоголю чи наркотиків, інколи безглузде руйнування природи, предметів чи продукту праці); ідейно-психологічна залученість до агресивних проявів культури і мистецтва (молодіжна контркультура, детективи, фільми жахів тощо).
Психологічною основою такої поведінки є бажання помсти. Уособленням її є хуліганство і його тяжкі аналоги – злочини проти особи без корисного мотиву. Економічні злочини, в т. ч. пов’язані з агресією особи, ґрунтуються на панівних цілях (високе матеріальне становище), але на заборонених засобах. Ще однією формою психологічної компенсації відчуженої праці є пошук інтимного кола спілкування. Таким інтимним колом найчастіше є сім’я, статеві партнери, товариське коло, групи однолітків, особливо у молодіжному середовищі.
Опозиційно спрямована політична діяльність є вищою формою компенсації відчуженої праці. Вона передбачає колективну самоорганізацію діяльності, раціонально обрану мету (контроль над виробництвом і соціотворчим процесом), підвищення індивідуального чи колективного статусу. Всі попередні неполітичні види компенсації відчуження праці властиві переважно пригніченим, уярмленим класам і групам, а політичні — протестуючому класу. На основі політичної опозиції та протесту укладається соціальний контракт щодо ціни розвитку і внеску в нього окремих соціальних суб’єктів. Відношення до культури обумовлюється участю окремих соціальних груп у матеріальному виробництві і споживанні. Якщо співучасть у виробництві активніша, ніж у споживанні, то відношення негативне. Культура, в т. ч. і масова, оцінюється як додаткове відчуження, насильницька ідейно-психологічна інтеграція, примусове духовне залучення до праці, державного управління, законослухняності і т. д. Якщо переважає співучасть у споживанні, то тоді відношення позитивне. Культура розглядається як природний фактор соціальної інтеграції та подолання відчуження праці через виробничу і соціальну співтворчість.
Різне відношення до культури і з боку елітарних груп. Панівний-пригноблюючий клас розглядає її як предмет дозвільного споживання, засіб розваг і насолоди. Панівний-керівний клас ристовує культуру як ресурс розвитку, предмет продуктивного споживання. Але треба врахувати й різні фракції панівного класу. Для гуманітарних елітних утворень культура, наука, освіта є простором професійної діяльності. Час їх праці та відпочинку досить невизначений, а відчуження залежить від міри персонального чи колективного контролю над процесом творчості (свобода творчості в широкому значенні, в т. ч. її матеріальні і духовні передумови). Для виконавських структур (бюрократи, технократи, менеджери всіх рангів) характерним є ототожнення інструментів соціального діяння із самою історичною творчістю. Тому вони відчувають не стільки відчуження праці, скільки відчуження працею. Техніцистська модель діяння позбавляє працю особистісно-інтимного змісту і пов’язаних з нею позитивних переживань. Поза працею вони схильні до продуктивного (професійного) споживання науки та освіти і дозвіллєвого (з метою насолоди і розваги) – культури. Найвищий прошарок правлячого класу поєднує сановні форми праці (сполучення власної загальної компетенції з широким залученням експертів, помічників, технічних розробників і виконавців) з аристократичним відношенням до культури, використанням її елітних взірців для символічної самоізоляції.
Які ж типи особистості можуть скластися із описаних форм культурно-ціннісних орієнтацій? Частково їх можна вкласти в типологію Мертона. Індивіди, які прагнуть надати праці “природного” змісту або компенсувати її відчуження, приписуючи їй соціальний зміст, узвичаюють побут і дозвілля, занурюючись у повсякденність смислових орієнтацій, можуть бути віднесені, з певними обмовками, до числа конформістів. Агресивне неприйняття втраченої на роботі індивідуальності, заявка на неї шляхом роздратованого обурення, демонстративне несприйняття насильницьки нав’язаної діяльності, тривожне і динамічне незадоволення побутом і дозвіллям – це, поза сумнівом, негативісти. Пошук лише індивідуальної рівноваги через особисту переінтерпретацію ситуації, а в деяких випадках трансформацію свідомості через алкоголь чи наркотики – ретретисти.
Але на цьому подібність і закінчується. Крім усього іншого, типологія Мертона дуже абстрактна і формальна, щоб слугувати теоретичному впорядкуванню досліджуваної ситуації. Вона не придатна ще і тому, що перед функціоналістом Мертоном і прибічниками історичного акціоналізму стоять принципово різні завдання. Перший шукав шляхи адаптації, пристосування індивіда до суспільного оточення. Тому виявляє міру пристосованості – непристосованості (конформіст – найбільш пристосований; негативіст, ретретист, делінквент, бунтівник та революціонер – лише в деякій мірі). Історичний же акціоналізм шукає соціального новатора, носія нових цінностей та нової історичної практики. Для нього повна адаптація означала б беззастережне прийняття існуючих порядків, а тому неминучу соціальну смерть (саме в даній якості, як персонального актора).
Для Мертона найбільшою небезпекою для особистості виступає стан аномії – соціальної ізоляції та (або) самоізоляції. Для соціального новатора (даного типу особистості) аномія є очікуваною і нормальною ситуацією, особливо на етапах подання нових цінностей чи формування нової історичної практики.
Щоб віднайти шлях від конформіста до соціального новатора, потрібна інша типологізуюча схема, яка б уміщала у собі більше можливостей спектрального аналізу. Вона має виглядати обернено пропорційною мертонівській: що у нього є соціальним падінням (шлях від конформіста до бунтаря і революціонера), в історичному акціоналізмі є піднесенням. Додається ще один тип особи, відсутній у Мертона – соціального новатора або персонального суб’єкта історичної дії.
При такому підході вже ретретист постає внутрішньо роздвоєним типом особистості. Одна частина подібних йому людей забувається в релігії, алкоголі чи наркотиках; інша – прагне здійснити компенсативний відхід принципово по-новому: пошук сенсу життя поза і проти безглуздя праці (дозвіллєві захоплення, хобі, особливо професійного чи культурно-освітнього спрямування).
Роздвоєння проявляється і у негативістів. Одні з них тікають від праці, шукають сенсу буття поза працею, через “насолоду помстою” (комікси, пригодницька література і мистецтво та інші форми “уявного насилля”). Інші вступають у трудові організовані конфлікти, що є вже прямим запереченням відчуження праці.
Ще більшою мірою просувається особа до соціальних інновацій, займаючись опозиційною діяльністю, що ґрунтується на збуренні, вимогах і демонстрації несприйняття. Цю діяльність можна теж назвати агресивною компенсацією відчуження праці, але в дуже умовному сенсі. Пошук “інтимного кола” ще якось можна віднести до різновиду соціотворчого ретретизму. Але націлене створення особливих субсоціумів, орієнтованих на особливу субкультуру, де використовується особливий культурний символізм, можна характеризувати як форму політичної опозиції. На цій основі у подальшому може бути організована ідеологічна чи демонстративна група, політична партія чи історичний рух.
З цього моменту розпочинається певна участь індивіда у політиці розподілу та споживання. Відношення до масової культури визначається мірою рівноваги між співучастю у виробництві та співучастю у споживанні. Якщо співучасть у виробництві домінує щодо споживання, то наявна політика знецінення культурного символізму (як неадекватного інструмента інтеграції на основі цінностей розвитку. Інтеграція тут відбувається на виробничій основі). І навпаки: якщо співучасть у споживанні вища співучасті у виробництві, логічною буде політика переоцінки, завищеної оцінки культурного символізму. Саме він стає, в цьому випадку, основою для інтеграції.
До того ж слід зауважити, що соціальне відчуження (людини від людини чи групи від групи) не обов’язково супроводжується культурним відчуженням. Воно може передбачати активну співучасть у культурному споживанні. Але при цьому відбувається суттєве і до того ж небажане розщеплення персонального суб’єкта: соціальні дії відриваються від внутрішнього життя особистості, а її внутрішнє життя відривається від соціального діяння.
Серед зайнятих соціальними проектами практиків слід також виділити техніків, бюрократів і взагалі ”керівництво”. Для них характерним є ототожнення інструментів соціального діяння (організацій, інститутів) з діями історичного суб’єкта або системою історичних дій. Тому вони терплять не відчуження в праці, а відчуження працею, їх техніцистська модель ціннісної орієнтації та діяння позбавлена персонального, власного внутрішнього змісту. Такий індивід стверджується лише через зовнішню приналежність до якоїсь виробничої, соціополітичної чи культурно-ідеологічної структури. І чим масовішою вона виступає, тим продуктивнішою, кориснішою та значимішою виглядає в його суб’єктивному сприйнятті. Але відсутність внутрішнього ставлення і самовизначення робить його співучасть в історичних діях хоч і тотальною, але поверховою. При цьому відчувається прагнення до особливого – ”бюрократичного” – конформізму (один як всі, всі як один). Досить часто цей процес супроводжується внутрішньою диференціацією самих керівних кадрів, одні з яких тяжіють до самовираження і самовизначення у формах масової, інші – елітарної культури.
Нарешті, в цьому контексті, заслуговує на увагу особа творчого інтелігента. Останній є основним виробником культурного символізму та орієнтацій взагалі, у тому числі цінностей розвитку. Інтелігенція інтенсивно ангажована в світ ціннісних орієнтацій і водночас відсторонена від практичної співучасті у соціотворчих діях. Конкретно це свідчить про невідповідність між індивідуальним проектом і суспільними умовами праці. Інтелігенція частково контролює процес культуротворення (що дорівнює обсягу творчої свободи, дозволеної в даному конкретному суспільстві). Але її важелі впливу не поширюються на подальше споживання, суспільне функціонування виробленої ними продукції. Звідси – властивий для цього прошарку негативний активізм, культурний мілітантизм, дуже часто демонстративна (в умовах політичної демократії) аполітичність. Особливо характерне це для тих, у кого набутий соціальний статус не відповідає особистим чи груповим домаганням. Одночасно творча інтелігенція не бажає працювати в бюрократичних структурах, а орієнтація на професійну втягненість у корпоративні справи дуже часто граничить у неї із соціальним маргиналізмом. Це є показником того, що творча інтелігенція досить ангажована в культурний символізм цінностей розвитку, але соціально слабко організована. Вихід із цієї суперечності – рух від співучасті тільки в культурній моделі розвитку до співучасті також у практичних соціальних перетвореннях. Але на цьому шляху її чекає небезпека розчарувань: практичне втілення цінностей розвитку призводить до адміністрування і бюрократії, що сприяє їх суттєвій деформації і навіть спотворенню.
Отже, сходження від індивідуального існування до персонального суб’єкта історичної творчості включає в себе ряд етапів, кожен з яких має свої негативи, суперечності та пастки. У його основі лежить конформістська інтеграція, але не на основі цінностей пристосування, а на основі цінностей розвитку (їх заперечення і ствердження водночас). Воно включає в себе саморуйнівне культурне споживання (перетворення праці в інструмент споживання на виробництві і виключно засіб дозвіллєвого розвитку). У процесі перетворення культури в знак статусу за критерієм розвитку, а не соціальної мобільності виникає той культурний конформізм, який має поєднати персонального суб’єкта з колективним, а через нього – з історичним суб’єктом (системою соціотворчих дій перспективного спрямування).








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)