Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> Основні висновки

Основні висновки



1. Цінністю є річ, предмет або явище як умова визначення змісту, мотиву або спрямованості соціальної взаємодії. Цінності є впорядкованою сукупністю елементів: вони виступають як певним чином впорядкована система. Міра цієї організованості може бути різною, від майже повної неузгодженості окремих елементів до тотального поєднання їх в когерентну, тісно пов’язану механічну чи органічну цілісність. Суб’єктивним виразом цінності є оцінка: вона визначає відношення суб’єкта соціальної взаємодії до наявної цінності чи їх системи.
2. Цінності та оцінки надають сенсу соціальній взаємодії, завдячуючи яким навколишній світ постає перед людиною як соціально значима система образів, символів, орієнтацій, спонукань, заборон і пригнічень. Культурно-ціннісні орієнтації є механізмом розчленування дозволеного і забороненого, бажаного і небажаного, повсякденного і надзвичайного, профанного і святого, буденного і святкового, безпосереднього і перспективного, винагороджуваного і карного, справедливого і несправедливого, досягнтого і омріяного. Вони схематизують, моделюють, шаблонізують, стандартизують соціальну взаємодію, надають їй необхідної організованості, стабільності, передбачуваності, спонукальності, взаємної пов’язаності. Системний характер цінностей передбачає наявність основної або центральної цінності, котра є її конститутивним елементом, системотворчою ознакою. Інші цінності знаходяться по відношенню до основної цінності у певному порядку, утворюючи ієрархічну структуру.
Кожен індивід, група, соціогрупова структура, організація, інституція, суспільство в цілому мають певні системи цінностей. Соціальна боротьба і конфлікти пов’язані з ціннісними суперечностями.
3. Культурно-ціннісні орієнтації розвитку можуть бути організовані і подані (представлені, презентовані) у різноманітних формах. Найчастіше це відбувається у вигляді колективних настроїв і почуттів (психологія), впорядкованої системи понять і змістовних тверджень (ідеологія) або впорядкованої системи образів майбутнього з одночасним критичним запереченням теперішнього стану речей (утопія). Будучи досить схожими між собою у логіко-конструктивному плані, ідеологія й утопія розрізняються функційно і структурно. Соціальною базою ідеології є клас або інша досить могутня соціальна група особливого становища, носій певних інтересів. В ідеології відображається дійсне становище групи, її найближче досягнуте майбутнє. Соціальною базою утопії є соціальний рух – впорядкована і певною мірою організована соціогрупова структура (найчастіше клас та його спільники). Соціальний рух відображає і виражає інтерес усього суспільства або його переважної більшості. Тому вона (утопія) менш акцентована на визначенні особливого соціального становища (з погляду соціогрупової природи руху), а більше зосереджена на історичній перспективі. Досягненість цілей в утопії менш імовірна як з причин об’єктивної невизначеності самої історичної перспективи, так і з причин суперечливої соціогрупової організації руху: кожна з груп має свою особливу історичну траєкторію, їх поєднує лише заперечення існуючого стану речей. Тому ідеологія має, як правило, апологетичний і захисний, утопія – критичний і викривальний характер. Ідеологія може піддавати сумніву окремі сторони буття, утопія заперечує весь існуючий порядок і вимагає повного його перетворення. Ідеологія пропонує певну програму практичних дій, утопія – перспективно орієнтовані ціннісні орієнтації. Ідеологія є швидше політичним феноменом, вона пов’язана з діяльністю партій чи подібних їм утворень. Утопія – швидше соціальний феномен, вона відображає життєдіяльність громадянського суспільства. Звичайно, ці відмінності не носять абсолютного характеру. Зв’язок між ними діалектичний: ідеологія може розвинутись в утопію, партія – стати соціальним рухом і навпаки. (Утопія частіше перетворюється в ідеологію, соціальний рух – у партію, партія на короткий період часу пов’язується з особливим класом і стає, в разі перемоги, монопольним володарем державної влади).
4. Перетворення звичайного (побутового) індивіда в історичного суб’єкта (творця нових суспільних відносин) відбувається в основному через вибір культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. Задля цього індивід має побороти (у свідомості і (або) через вольові дії) нав’язуваний суспільством, особливо його системою соціалізації, конформізм поведінки. Проте сама по собі девіація від усталених норм і приписів ще не гарантує залучення до соціальної творчості, адже існують деструктивні види соціальних відхилень (самоцінний негативізм, беззмістовний ритуалізм тощо). У духовному плані персональний суб’єкт соціальної творчості розпочинається із залучення до утопії, в практичному – до соціального новаторства (практичної розбудови нових соціальних відносин). Це – різні за змістом види діяльності.
Творення утопії є різновидом духовної роботи, емоційно-розумової рефлексії. Ця робота може протікати і наодинці, і у відносній соціальній ізоляції. Соціальне новаторство – практична робота, різновид соціальної праці: достатньо ризикованої, з невизначеними, як правило, умовами, засобами, технологією, винагородою. Соціальне новаторство потребує певної особистої мужності, розвинених вольових якостей, здатності протистояти впливам, передбачає вміння пропонувати, переконувати, організовувати, мобілізувати, викликати довіру, вести за собою. Розгортається переважно в організаціях, групах, інститутах.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)