Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> Глава 4. Соціотворчий вплив соціальних організацій §1. Поняття соціальних організацій

Глава 4. Соціотворчий вплив соціальних організацій §1. Поняття соціальних організацій



Термін “організація” – пізньолатинського походження. Семантично означає дію, завдяки якій певному предмету, явищу чи ситуації надається більш стрункий вигляд, внутрішня впорядкованість, узгодженість взаємодіючих частин або елементів. Термін вживається також для позначення сукупності процесів або дій, що ведуть до утворення чи вдосконалення взаємних зв’язків між частинами цілого. У соціальних науках використовується для характеристики об’єднання людей, які спільно реалізують певну мету, програму або завдання і діють на основі єдиних правил і процедур поведінки.
Це поняття вживається також щодо біологічних, соціальних і технічних об’єктів, як правило, поруч з близькими йому поняттями “структура” або “система”. Під організацією розуміють найбільш динамічний аспект структур і систем, який визначає їх функціонування, поведінку і взаємодію. При цьому розрізняють два аспекти організації: впорядкованість і спрямованість. Впорядкованість розуміється як стан, зворотний ентропії (тенденції до хаосу). Спрямованість – це відповідність структури або системи умовам її зовнішнього оточення, існування, досягнення цілей.
Поняття соціальної організації у широкому значенні означає засоби впорядкування і регуляції дій і стосунків індивідів та груп. Різноманітні механізми соціальної організації охоплюють усі рівні та сфери їх взаємовідносин, забезпечуючи їх управління. Засобами соціалізації, засвоєння норм і цінностей, характерних для даної культури, створюються необхідні передумови для позитивної (продуктивної, соціотворчої) співучасті окремих людей і людських спільнот у відтворенні як існуючих, так і виробництві нових суспільних відносин. А завдяки соціальному контролю (системи покарань та заохочень) суспільство прагне домогтися того, щоб ці дії не виходили за межі допустимо можливого.
Надалі ми будемо вживати поняття “соціальна організація” у більш вузькому значенні: щодо відносно автономної групи людей, орієнтованих на досягнення певної мети на основі спільних, узгоджених і скоординованих дій. Характерною особливістю таких груп є наявність спеціалізованих структур, функцій, персоналу, ресурсів, контролю, засобів впливу відповідно до означеної мети.
Розвиток соціальних організацій є об’єктивною необхідністю історичного процесу, який постійно зростає в обсязі, структурній і функційній диференціації, складності соціальних систем, розбіжності інтересів, загостренні боротьби, конфліктів і опозицій, глобалізації техносфери, одержавлення всіх сторін суспільного буття. Стихійність історичного поступу з цього боку являла б собою значну реальну і потенційну загрозу. Отже, особливість соціальних організацій полягає в тому, що вони є такими спільностями людей, де має місце чітке визначення мети, засобів її досягнення, свідоме і добровільне входження і вихід індивідів з даної структури. Соціальна організація характеризується формальним розподілом функцій, встановленням і владною підтримкою ієрархії статусів, ролей і престижу, фіксованим, у більшості випадків, членством: права і обов’язки тут визначаються заздалегідь, як і розподіл керівних і виконавських функцій. Соціальна організація являє собою складну і досить взаємопов’язану систему соціальних позицій і ролей, що мають виконуватися її членами. Внаслідок того, що соціальна організація базується на чітко визначеній меті, для досягнення якої вона і створюється, то її можна позначити як інструментальну (ціледоцільну, цілеспрямовану, цілереалізуючу) людську спільність. Тому критерієм зовнішньої оцінки та внутрішньої самооцінки її діяльності є ефективність.
Звичайно, подібно до інших соціальних груп, соціальна організація створюється та існує задля задоволення певних індивідуальних та колективних потреб, але в суворо визначених межах, засобах і умовах. Інші соціальні спільності можуть також сприймати риси ієрархічної будови, проте соціальна організація завжди ієрархічна, з пірамідальним розташуванням її складових елементів.
Слід розрізняти два способи побудови організацій. У першому випадку вона створюється як обширна соціальна структура задля задоволення власних потреб (скажімо, партія як інструмент політичної боротьби). Суб’єктом її може бути клас, страта, нація або певна територіальна спільноти. У кінцевому результаті творцем усієї мережі соціальних організацій є суспільство, соціальна система. Тому можна вести мову про соціоорганізаційну діяльність суспільства, його особливих сфер чи інституцій. В інших випадках організації створюються спонтанно, добровільно, як відповідь на ту чи іншу ситуацію, в якій опинилася певна множина індивідів. Це – прояв соціальної самоорганізації та самоврядування. Звідси випливає їх інша відмінність: мета організації може визначатися як ззовні, так і з середини, шляхом активної комунікації і наступної конвенційної згоди.
Наявність соціальної організації найкраще ілюструє досить поширену у суспільних науках думку про додавання сил у процесі кооперації. І завдяки цьому, досягнення нового ефекту людської діяльності (так званий кумулятивний ефект). Така організована активність приводить до задоволення таких потреб, які в іншому випадку (наприклад, розірваність соціальних зв’язків) не можуть бути реалізованими. Це є свідченням того, що ціле – більше суми його складових частин, а інтеграція дає такі нові якості, яких немає у розкладених порізно елементах. У науці їх називають системними якостями, тобто такими властивостями, які є лише в системі та існують завдяки їй. Ефект соціальної організації – найважливіше надбання людства, його принципово нового способу існування.
Основні перетворення, які надає соціальна організація, полягають у наступному. Окремі “одиниці”, які увійшли сюди, набувають принципово нових вимірів, втрачають свою окремість, усуспільнюються. Щоправда, вони тут набувають більшої однобічності, бо починають функціонувати у відповідності з цільовим спрямуванням самої організації. Отже, обмежуються у своїх подальших проявах, набувають односпрямованості. Організація потребує, щоб весь особистісний потенціал людини концентрувався в одній пересічній точці. Більш конкретно вона виглядає як певна позиція в організації, статус або посада. У цих нових умовах окремі елементи починають працювати на ціле. Ефективність організації, зокрема, визначається її спроможністю скерувати роботу складових елементів задля реалізації спільної мети. Водночас, односпрямована і однокерована діяльність примножує її масштаби, обсяг, інтенсивність, доцільність та ін. Отже, ефект організації визначається спеціалізацією, синхронністю, одночасністю й односпрямованістю. Це щось подібне до ефекту (у фізиці) додавання сил. Тільки сам процес і загальний вигляд організації набагато складніші.
Ефект визначається якістю складових елементів та відповідністю внутрішньої мережі зв’язків щодо поставленої мети і схваленим засобом її досягнення. Конфлікт у середині організації найчастіше свідчить про неадекватність мети і засобів. Він викликає необхідність перебудови стосунків, нової ієрархії складових елементів і порядку їх співвідношення, або нових якостей людських одиниць, котрі входять до організації. Конфлікт порушує стійкість організації, а перебудова (реорганізація) спрямована до нової стабілізації. Це тоді, коли конфлікт розв’язано продуктивно. Коли ж конфлікт насильницьки пригнічується, утримується всередині, це призводить до підміни цілей або використання невідповідних засобів їх досягнення. Досить часто конфлікт випливає з порушення владного порядку, несправедливої стратифікації (неадекватності позицій, ролей і престижу особистим якостям членів організації) тощо. Тоді організація опиняється у смузі перманентних конфліктів з невизначеними наслідками. Особливого значення для мінімально конфліктного існування організації набуває грамотний розподіл повноважень (розпорядчих, командних і контрольних функцій) між керівною і виконавською структурами організації, міра взаємної довіри, контролю, відповідальності учасників взаємодії.
У якійсь мірі соціальні організації можна ототожнити з соціальними суб’єктами. Як певне ціле, вона веде себе подібно людській істоти. Це відображено навіть у звичайній мові, коли говорять: “міністерство не хоче”, “завод не зацікавлений”, “партія потребує” та ін. Отже, наявність цілей, засобів, внутрішньої координованості, регламентованості, єдності дії потребує необхідність розглядати організацію як соціального суб’єкта, від дії якого багато в чому залежить стан, зміст і спрямованість суспільних процесів. Звичайно, насамперед йдеться про такі великі соціальні організації, як виробничі колективи, професійні спілки, політичні партії, громадські організації.
У тлумаченні цієї проблеми в соціології поширені дві точки зору. Прибічники першої розглядають соціальну організацію як таку систему, яка прагне передусім узгодити дії з навколишнім оточенням, добитися рівноваги, адаптації. Прибічники ж другої твердять, що соціальна організація схильна навколишнє оточення підкорювати власним цілям. Відповідно до чого і будує внутрішню структуру і функції. На нашу думку, в реальному суспільному процесі мають місце обидва варіанти, а вказана розбіжність може бути покладена в основу відповідної класифікації.
Соціальна організація, як елемент соціальної структури, має потрійну (трійчасту, троїсту) внутрішню будову. Вона є водночас соціальним інструментом для досягнення певних цілей, людською спільністю і формальною системою. На основі цього розподілу її можна характеризувати у трьох відношеннях. Передусім, слід виявити, наскільки вона є ефективною у контексті тих культурно-ціннісних орієнтацій і цілей, котрі обрало певне суспільство і у відповідності з якими воно визначило особливу мету саме даної соціальної організації. За цим критерієм можна розрізняти позитивні соціальні організації (сприяють відтворенню існуючих суспільних відносин) і негативні (спрямовані на їх руйнування, або функційні і дисфункційні). Близьким до них у формально-правовому аспекті є розподіл соціальних організацій на легальні (визнані законом) і нелегальні. У більшості випадків це стосується політичних партій, але до цієї групи належать і власне кримінальні структури: злодійські кліки, банди, мафіозні угрупування та ін. “групи ризику”. Можна розподілити соціальні організації на ефективні – неефективні, доцільні – недоцільні, автономні – залежні (дочірні), державні – громадські, зовнішньокеровані – самоврядувальні та ін.
З тієї обставини, що соціальна організація є певною людською спільністю, випливає інший кут її розгляду: і як соціально-психологічної структури. Тут мають місце такі підходи. Інтеракціоналізм розглядає соціопсихічну динаміку групи лише як шлях до пошуку організованого співіснування. Зі створенням конвентційних символів або ролей, які стають регуляторами групової поведінки, неорганізована спільність перетворюється в організовану. У подальшому її життя концентрується навколо засвоєння конвенційних символів і ролей. Або на їх новій переінтерпретації у відповідності до обставин, що змінилися. Дж. Морено фіксує існування певної мережі соціопсихічних структур міжіндивідних угрупувань, які створюються на основі вибору, що ґрунтується на взаємному потязі та симпатії. Прихильники психоаналізу вважають, що соціальна організація виникає на ґрунті загальних почуттів, властивих усім людям. Найбільш глибинні – прагнення до поєднання (солідарність) і відокремлення (уособлення, усамітненість, приватизація, індивідуалізація). Звичайно, ці почуття не усвідомлюються, вони є родовими чинниками людської поведінки або, за термінологією прихильників психоаналізу, “колективним підсвідомими”. Менш глибинний рівень – це почуття любові та ненависті. Вони вже усвідомлюються і являють собою певну модифікацію попередніх (родових) почуттів. Прагнення до солідарності породжує любов як відчуття взаємної потреби. Ненависть є захисним механізмом, який застерігає від повного розчинення індивіда в групі, втрати автономії та індивідуальності. Влада, а особливо її носії, є, у цьому контексті, центральним феноменом. Саме вони є об’єктом і любові, і ненависті. У першому випадку – тому, що згуртовують (переважно насильницьким чином), усуспільнюють, кооперують, солідаризують. У другому – тому, що загрожують особистій свободі, незалежності, самостійності, неповторності, самобутності. Такі почуття спричиняють діяльність по підтриманню чи руйнуванню владного порядку соціальних організацій. Конфлікт тут розглядається з боку його психологічного змісту. Він тлумачиться як переведення в окремі доцільні форми колективних проявів підсвідомого. Вважається, що він пригноблюється, коли групі вдається вивести об’єкти ненависті за свої власні межі (створити образ “ворога”). І підсилюється, коли вони залишаються в середині.
Соціологію цікавить насамперед структурно-формальний аспект соціальних організацій. Існують, в загальному вигляді, два шляхи формалізації соціальних організацій: 1) легалізація того стану речей, який склався природним чином; 2) спеціальне “конструювання” соціальних організацій з уже визначеною метою, засобами і способами існування. Основними засобами формалізації соціальних організацій є такі: розподіл праці (діяльності, функцій); створення спеціальної системи комунікацій, владної ієрархії статусів, ролей і престижу; формування регуляторів, призначених для планування, нормування і контролю діяльності.
Формалізація соціальних організацій потребує її раціоналізації. Остання передбачає знеособлення відносин і функцій, обґрунтування (логічне чи емпіричне) мети і засобів її досягнення; однозначність дії, критеріїв оцінки, правил поведінки. У такій організації існує не лише визначена ієрархія влади і статусів, але й правил набуття і втрати певної позиції, переміщення з одної позиції на іншу. Чим вищий статус, тим формальнішим має бути його визначення і спосіб досягнення чи заміщення. Формально збудована соціальна організація особливого значення надає ефективності власних дій, що досягається грамотним розподілом і використанням наявних ресурсів. Ефективність діяльності збільшується також за рахунок обмеження різноманітності дій на основі формальної доцільності. Така організація потребує відповідних засобів передбачення, діагнозу і прогнозу розвитку ситуації. Ефективність є також функцією від координації і керування. Особливого значення набуває діяльність організації щодо поєднання різнорідних елементів власної структури: мети і засобів, особи і функції (особи в значенні рівня її компетентності, відповідної функціональним вимогам), особистих домагань та наявної ієрархії позицій, встановлених правил і контролю за їх виконанням, системи інформації та міри обізнаності виконавців з реальним станом справ, формальних і неформальних лідерів, фактичної і демонстрованої поведінки та ін. За Вебером, ефективність організації залежить від міри її бюрократизації: точності визначення мети і засобів, правильності (за правилами) дій, швидкості просування інформації та прийняття рішень, відповідальності на всіх рівнях адміністративної ієрархії, чіткої субординації (прав і обов’язків), послабленню міжособистісних конфліктів (за рахунок виведення “людського фактора”, тих самих колективних почуттів неусвідомлюваної любові чи ненависті, на значенні яких наполягають прихильники психоаналізу), зменшення витрат (людських, фінансових чи технічних ресурсів).
Звичайно, навіть за цих передумов виникають проблеми і непередбачені наслідки. Р. Мертон згрупував їх (у функційному відношенні) у такі види. Наслідки, функційні лише для даної соціальної організації і дисфункційні для інших. Це той випадок, коли виникають суперечності між двома і більше організаціями. Наслідки, що є дисфункційними не тільки для інших, але й для діючої організації. Наслідки, байдужі як для інших, так і для даної організації (нейтральні у функційному відношенні). Подолання дисфункційних наслідків у середині даної організації веде до її власного розвитку, а між організаціями – до розвитку всього суспільства як організованого цілого.
Дисфункційні наслідки діяльності соціальних організацій називають ще “зворотним ефектом”. На цю особливість суспільної діяльності людей звернув увагу ще Ф. Енгельс. Він стверджував, що цілі, поставлені людьми перед собою, не реалізуються з таких причин: 1) їх виконання неможливе в принципі; 2) цілі досягаються, але частково; 3) взаємне зіткнення поставлених цілей у зв’язку з розбіжністю інтересів. У результаті люди отримують не зовсім те, що задумали; мають результат, який ніким не планувався, або цей результат цілком протилежний задуманому.
До цього можна додати ще декілька факторів, що ускладнюють досягнення цілі. Вони випливають – що нас особливо цікавить – з деформації, структурно-функційного збочення в будові та діяльності соціальної організації. Можливі такі випадки. Відбувається втрата визначеної мети або вона набуває змісту формально декларованої цілі. Тут можна говорити про бюрократтичне переродження організації. Вона починає працювати сама на себе, прагнучи всіма силами зберегти свій стан і дбаючи перш за все про задоволення потреб своїх членів, а не виконання суспільних завдань. Саме на цей бік справи вказував К. Маркс, коли стверджував, що бюрократія вважає себе кінцевою метою держави. Тому вона перетворює формальні цілі у змістовні, які всюди вступають у конфлікт з реальними суспільними завданнями. При цьому бюрократія видає формальне за змістовне, а зміст власної діяльності перетворює у щось формальне. Державні цілі обмежуються канцелярськими завданнями, а канцелярські цілі виглядають як державні справи. У середині організації починають панувати формалізм, байдужість, бездушність, крутійство; суворі формальні правила і жорсткі санкції стають самодостатніми і самоцінними, поєднуються зі свавіллям керівного складу щодо підлеглих.
Інший випадок, навпаки, полягає в надмірному акцентуванні на самій меті без урахування реальних можливостей її досягнення. У такому разі соціальна організація схильна діяти за принципом: цілі виправдовують засоби. Така організація тяжіє або й насправді стає кримінальною структурою, бо використовує морально або юридично заборонені засоби досягнення мети. Правове суспільство, в контексті сказаного, є такою соціальною організацією, де діють чітко і однозначно заборонені засоби для досягнення цілей. Тому воно визначає перед собою лише таку мету, яка може досягатися легальними засобами. Третім випадком є надмірна увага до норм і правил поведінки порівняно з визначенням цілей і засобів їх досягнення. Тоді соціальна організація перетворюється в ритуальне угрупування, де збереження певного сценарію групової поведінки стає самодостатнім. Найбільш характерна така поведінка для релігійно-культових общин і конфесій. Переоцінка ролі стратифікації в діяльності соціальної організації та розташування учасників взаємодії за соціальними позиціями, статусами і престижем перетворює її у конфліктну групу, де панує внутрішня опозиція і боротьба різних угрупувань і клік. Основним змістом стосунків тут стає творення і перманентний перегляд правил і критеріїв винагороди, посадового просування, привілеїв тощо. Якщо у структурі діяльності соціальної організації явно переважають контроль і нагляд, вона стає репресивною структурою. Така організація спрямована на пошуки внутрішніх ворогів, зрадників тощо. Посилення покарання не дає бажаних наслідків (підвищення ефективності діяльності), а тому потребує нових і більш жорстоких його форм. Життя такої спільноти цілком ґрунтується на злочині та покаранні.
Вибір мети соціальної організації передбачає її обґрунтування, роз’яснення і пропаганду серед учасників взаємодії. Якщо така діяльність стає самоціллю, то відбувається ідеократичне переродження організації. Домінуючу роль у ній починають грати “ідеологи”, а діяльність збочується в напрямі перманентної рефлексії з приводу означених цілей. Паралельно деформуються усі інші сторони діяльності; першочергового значення набуває не реальна мета, а засоби та умови її легалізації, що підпорядковує всі наявні ресурси організації та відволікає її від вирішення справжніх проблем. Якщо увага акцентується на потребах ідейно-психологічного залучення учасників до визначеної мети (пропаганда та агітація), тоді вона перетворюється в інструмент авторитарного і репресивного символічного тиску, дріб’язкового духовного контролю. У ній можуть переважати погрози або реальні дії щодо ідейних переродженців, дисидентів, відступників. Якщо ж переважають засоби владної мобілізації, організація стає репресивною та авторитарною.
Подана класифікація можливих деформацій соціальних організацій складає ідейно-теоретичну, методологічну передумову їх соціологічної діагностики. Проблема, в контексті сказаного, полягає в тому, щоб виявити конкретні причини і напрямок деформації в діяльності соціальної організації. Варто звернути увагу ще й на таку обставину. Непомірне зростання завдань організації “у ширину” призводить до втрати глибини, рівня проблем, що вирішуються. Непомірне ж заглиблення в деталі, дрібниці, прагнення до “остаточного” вирішення поставлених завдань призводить до звуження діяльності, втрати перспективи і масштабу.
У межах кожної організації, якою б упорядкованою вона не була, існує внутрішня позаформальна структура, яка не співпадає з її офіційно визначеним профілем: неформальна мета, неформально означені або зовсім заборонені засоби, неформальний лідер, неформальна стратифікація за критеріями статусу, ролі та престижу; неформальні правила поведінки і контролю за їх виконанням тощо. Вона у більшості випадків виникає спонтанно і самодіяльно, як реакція людської спільноти на природні, неприродні чи протиприродні обмеження діяльності формальної організації. Позаформальна структура призначена для компенсації та доповнення, щоб уникнути обмеженостей; для насичення тих структурно-функційних порожнеч, які мають місце у межах формальної соціальної структури. Підґрунтям для появи позаформальних угрупувань є спільність інтересів або домагань. Залежно від балансу сил між формальними і позаформальними рівнями організації виникають напруга, опозиція і конфлікт. Вони негативно впливають на стійкість, інтегрованість, стабільність і ефективність дій соціальної організації.
Джерело цих конфліктів залежить від конкретної ситуації. Це може бути розбіжність у сприйнятті мети, засобів її досягнення, способу її обґрунтування, механізму стратифікації та мобілізації, стосовно права даного лідера посідати зайняту ним позицію. Можуть бути також інші причини: структурно-функційна недостатність даної організації щодо висунутої мети; поява непередбачених критеріїв соціальної інтеграції, розбіжність між особою і функцією, яка не може бути ніколи остаточно усунена. Соціометрія як соціологічна теорія і метод спеціально спрямована на виявлення взаємин між формальним і неформальним рівнем соціальної групи, в т. ч. соціальної організації. Вона передусім дає можливість виявити розбіжність між офіційним і неофіційним статусом особи, формальним і неформальним лідером, міру групової згуртованості чи напруги, психоетичну мережу між індивідуальних взаємин. Для вивчення інших сторін життя організації можуть бути використані такі соціологічні дослідження, як включене спостереження, анкетування, інтерв’ю. Для соціолога важливо знати: розглядаючий конфлікт має об’єктивне чи суб’єктивно-психологічне походження. Відповідно до цього розроблюється програма досліджень і практичні рекомендації.
Позаформальні угрупування (структури) в середині соціальної організації слід відрізняти від неформальних організацій. Особливість останніх полягає в тому, що вони утворюють особливу форму людської спільності. Мета, засоби, лідер, статус, контроль та ін. тут не мають формально визначеного змісту. Тому в суто продуктивному діяльнісному відношенні це не дуже ефективна група. Вона створюється для задоволення потреб членів групи у взаємному перебуванні, спілкуванні, споживанні тощо. Це групи аматорських занять, гуртки художньої самодіяльності, спортивні, туристські та ін. групи. Звичайно, інколи вони можуть демонструвати досить високий рівень згуртованості, координації, погодженості колективних зусиль. А тому й високу продуктивність колективної діяльності, переважно за рахунок значної ідейно-психологічної ангажованості учасників взаємодії. Але це, здебільшого, не на довгий термін. Загальне правило полягає в тому, що позаформальні угрупування перетворюється на структуровану спільність і організовану взаємодію.
За змістом основної діяльності, що розгортається в базових сферах суспільства, соціальні організації розподіляються на економічні (виробничі, обмінні, розподільчі, споживацькі, керівницькі, науково-технічні, проектні, упроваджувальні та ін.), політичні (законотворчі, судочинні, пенітенциарні, виконавські, партійні, профспілкові, групи спільних інтересів, впливу, тиску (лобі), демонстративні (громадські організації, соціальні рухи тощо), культурно-ідеологічні (художні школи, творчі об’єднання і спілки, групи ідеологічних однодумців, наукові та філософські течії, групи прихильників і підтримки певного художнього чи загальнокультурного спрямування, гуртки художньої самодіяльності, любителі певного виду творчості тощо.). Зберігаючи загальні характеристики соціальної організації, вони трансформують ці ознаки стосовно свого особливого виду діяльності.
Економічні організації в більшості своїй виникають шляхом легалізації стихійно утворених структур. Хоча в сучасних умовах вони часто проектуються з наперед визначеною метою задля впровадження нової технології чи виробництва дефіцитного продукту, що обіцяє негайний високий прибуток і пов’язане з цим збагачення. Здебільшого (за винятком промислових, сільськогосподарських, добувних, рибальських артілей та ін. кооперативів) вони є формальними організаціями, керівницька ієрархія яких будується за принципом жорсткої субординації та єдиноначальства. Статус, роль і престиж фіксуються теж формально, їх досягнення відбуваються за чітко визначеними правилами і формально контролюються. Конфлікти набувають адміністративно-керівного вигляду, відповідно оцінюються і розв’язуються. Формальні лідери, як правило, не співпадають з неформальними. У середині економічних організацій, з причин жорсткої формалізації її діяльності, існує розгалужена мережа позаформальних стосунків, правил, статусів, престижу і контролю, яка доповнює, компенсує і частково долає її природну обмеженість. Для розуміння економічних організацій доцільно розглянути потреби і мотиви, якими керуються її співучасники.
У загальному вигляді розрізняють два принципових підходи до узгодження мотивів і способів економічної діяльності: марксистський і немарксистський (не обов’язково, що це – антимарксистський). Перший бачить вихід у знищенні відчуженої праці шляхом, як це конкретизував Ф. Енгельс, створення “асоціації вільних працівників”. Але це навряд чи можливо у найближчій історичній перспективі. І ось чому. Доки існує відмінність між розумовою і фізичною працею, керівницькою і виконавською діяльністю зміна форм власності не призводить до будь-яких принципових змін у дану ситуацію. Навіть найбільш демократично організована виробнича артіль має передати (задля більшої ефективності трудового процесу) командні, розпорядницькі і контрольні функції особливим групам людей – адміністрації. Вони і будуть фактично володіти – розпоряджатися-контролювати використання ресурсів, визначати мету і загальні умови виробничого процесу, спрямовувати подальший рух створеного продукту, слідкувати за винагородою (дбаючи про себе не в останню чергу), здійснювати, згідно свого розуміння і владної волі, стратифікацію.
В іншому напрямі пішли закордонні вчені і бізнесмени. Першим на цьому шляху був Ф. Тейлор. Методологія його підходу полягає в наступному: домогтися якомога більшої відповідності між витратами фізичних і розумових сил працівника і винагородою. Перша проблема вирішується науковою організацією праці, друга – справедливою винагородою і матеріальним заохоченням.
Його концепція наукової організації праці базувалась на чіткому розподілі виконавської, організаційної та науково-теоретичної діяльності на підприємстві. Діяльність працівника при цьому подрібнюється на ряд послідовних, найбільш простих, операцій, що передбачає відповідну адаптацію робітника і знаряддя праці, а також виконавських рухів і визначення середнього нормального темпу, який давав би найвищу продуктивність при найменших витратах фізичних і духовних сил. У результаті цього значно зросла продуктивність праці, набули чіткого функціонального спрямування контрольні структури, звичайними стали науково-теоретичні дослідження безпосередньо на виробництві.
В основу концепції Тейлора було покладено розуміння особи працівника як механіко-органічної істоти, коли за критерій бралися витрати енергії, втомлюваність і витривалість. Він нехтував соціопсихологічним аспектом людської особистості. І це було методологічною вадою. Вона частково усунена в теорії людських відносин, співавторами якої є Дж. Морено і Е. Мейо. Перший показав, що будь-яка людська група, в т. ч. і виробничий колектив, являє собою складну мережу психологічних стосунків на основі взаємного тяжіння або відштовхування. Залежно від того, чи буде працівник занурений у дружній чи ворожий йому психологічний клімат, зростає або падає його задоволення від перебування у колективі, що помітно відбивається на його продуктивності і загальному ставленні до роботи. Е. Мейо, досліджуючи трудові відносини в компанії “Вестерн Електрик”, дійшов висновку, що працездатність робітника значною мірою залежить від його потреби у високій особистій самооцінці (почуття значущості власної індивідуальності). На цих засадах базується сучасна соціопсихологічна теорія керування виробничим колективом.
В історичному плані тенденція виявляється в тому, що все більша маса працівників переміщується від суто рутинних трудових операцій до більш змістовних, насичених інтелекттуальним, керівницьким чи контролюючим змістом, передбачає значний рівень освіти і кваліфікації. Щодо власне керівної соціальної структури, як показують дослідження останнього часу, діють зовсім інші принципи наукової організації праці та винагороди. Тут набуває значення співучасть у визначенні мети і засобів діяльності організації, доступ до інформації, позитивне ставлення до працівника з боку керівництва, залучення до експертної діяльності, вміння вести переговори, розуміння психологічних станів учасників соціальних взаємодій (вміння слухати, вести розмову, давати поради, входити в ситуацію співрозмовника та ін.), повага до людської гідності, демократизація стратифікації (вибори керівників усіх рангів) і контролю (надання йому публічного характеру), привласнення неформальним лідером формального статусу, перспективи для особистого розвитку, інші форми ідейно-психологічного залучення окремої людини до життя соціальної організації. Вважається, до речі, що найкращим стилем керівництва є такий, який передбачає водночас як розвиток особи, так і розвиток самої організації.
Найбільш типовим представником організації політичного спрямування є партії. У вітчизняному суспільствознавстві, щоправда, існує традиція розглядати політичну організацію у більш широкому контексті. До її складу вводять держава, партії, громадські організації і рухи. Варто зауважити: держава, звичайно, теж є соціальною організацією, але передусім вона є соціальним інститутом особливого призначення.
Некоректним, з точки зору сучасної соціології, є включення політичних партій у державну структуру, розглянену як щось тотожне політичній організації суспільства. Це справедливо лише для однопартійної держави: тут вони співпадають у функційному і навіть структурному відношеннях (партократія, ідеократія, однопартійність, унітарна держава). У нормальному ж випадку політичні партії існують поза державою. Вони борються лише за визначення їх цілей і пріоритетів, прагнучи добитися підтримки виборців демократичним шляхом. Боротьба ж за владу їм потрібна для того, щоб надати своїм цілям легітимної (законної) сили, використати владні інструменти для забезпечення їх усталеності та дієвого впливу на соціальні процеси. Іще більше це стосується політичних груп тиску, впливу, соціальної мобілізації, історичних рухів тощо.
Термін “партія” у семантичному відношенні означає частину цілого. Але якого? У контексті марксистської методології це частина класу, його найбільш свідомого, здібного, організованого і дійового авангарду. Це справедливо лише за умови, якщо ми погодимося, що класовий розподіл суспільства є не лише визначальним, але і єдино можливим. Однак це суперечить реальній дійсності. Окрім класів, є етноси і нації, які можуть, а в окремих випадках, і зобов’язані, ставити перед собою політичні завдання, тобто створювати політичні партії, орієнтовані на реалізацію національних інтересів. Є також страти, прошарки, стани, верстви, територіальні общини, професійні групи, групи подібного соціоекономічного або соціокультурного становища. У демократичному суспільстві вони мають право створювати політичні партії і ставити перед ними будь-які завдання, які не суперечать закону. Нарешті, немає прямої, повної і безумовної відповідності між суспільним становищем індивіда чи групи і вартісними їх орієнтаціями (свідомість). Отже, можуть бути партії, що віддзеркалюють інтереси однієї соціальної групи, або представники кількох соціальних груп можуть створювати одну партію, якщо вони дійдуть згоди щодо захисту нею своїх інтересів.
Зі сказаного випливає, що політична партія є соціальною організацією з такими ознаками. Вона ставить перед собою політичні цілі (найчастіше висловлені у програмі) і прагне вирішити їх політичними засобами: звертанням до певних соціальних груп або суспільства в цілому, роз’ясненням висунутої програми (просвітництво, агітація та пропаганда), домагається соціальної мобілізації значних мас людей у напрямі реалізації власної мети (агітація та демонстрація), прагне досягти якомога більшого впливу на поведінку своїх прихильників та інших верств населення (переконання, приваблива перспектива, обіцянки), добитися державної влади задля реалізації висуненої програми тощо.
Згідно з поставленими цілями, політичні партії можна розділити на консервативні (прагнуть зберегти існуючий соціальний лад) і революційні (перетворити його на інший). Залежно від інтенсивності, послідовності та рішучості дій відповідно до поставленої мети, вони також поділяються на радикальні і помірковані. За орієнтацією і соціальною базою (незалежно від того, насправді вона так чітко визначена, чи є уявною) партії розподіляються на класові, національні та міжпрошаркові (“всенародні”). Стосовно до цілей і використовуваних засобів, партії є легальними і нелегальними. Залежно від способу внутрішньої регламентації відносин між їх прибічниками, партії поділяються на директивні і недирективні. У першому випадку існують чітко означені керівні органи, владна субординація, офіційний контроль за поведінкою членів партії, фіксоване членство, формально визначені винагороди і покарання, регламентується прийом і виключення. Рішення вищих органів є обов’язковими для нижчих. У більшості випадків у таких партіях існує обов’язкова матеріальна підтримка їх діяльності з боку членів партії. Кандидати проходять певний випробувальний стаж, а їх вступ до партій чимось нагадує обряд ініціації, іспит на зрілість чи посвідчення в таємне товариство. Інколи вступ до такої партії супроводжується прийняттям особистих зобов’язань (дотримуватися програми і уставу, бути вірним принципам та ідеям) і навіть клятви. Недирективна партія прагне лише завербувати прихильників своєї програми. Вони перед нею не мають ніяких зобов’язань, окрім демонстрації цієї прихильності.
Слід також розрізняти партії впливу і партії влади. Вони діють у принципово відмінній ситуації і по-різному. Партія впливу лише прагне до влади. Тому передусім активно демонструє свої справжні або уявні переваги: цілей, програми, лідерів, структури і організації, соціальної бази. Вона критично ставиться щодо наявної ситуації, викриває недоліки, обвинувачує своїх супротивників, а щонайперше – партію влади. Вона агітує, веде пропаганду, обіцяє, зваблює, малює історичну перспективу по можливості у привабливому вигляді за умов реалізації власної програми. Така партія не нехтує тим, щоб викликати співчуття, демонструючи справжні чи уявні свої страждання, потерпання, невигідність об’єктивної ситуації, вказує на дискримінацію щодо себе або своїх представників. Така партія особливо акцентує увагу на правилах політичної гри: законах, моралі, справедливості, рівності тощо. У ній переважає влада авторитету. Тому вона схильна висувати і визнавати переважно харизматичних лідерів (мають вплив завдяки особливим персональним рисам). Це – вожді, керівники не за становищем, а за колективним визнанням своєї індивідуальності, минулих заслуг чи майбутніх набутків. Вожді розглядаються як повне персональне втілення ідей, принципів, програми, цілей, дій партії. Стратифікація в середині партії, як і стосунки в цілому, мають скоріше позаформальний, аніж формальний характер. Контроль послаблений, санкції майже не застосовуються (переважно до тих, хто публічно себе дискредитував), винагорода є переважно моральною (популярність, визнання, схвалення).
По-іншому діє партія, що прийшла до влади. Акцент на роз’яснення і пропаганду програми слабшає, бо остання часто є утопічною і може реалізуватися, в кращому випадку, лише частково. Зате збільшуються можливості щодо матеріальної винагороди своїх членів. Тому увага акцентується на внутрішньопартійній стратифікації (критерії, правила і механізми посадового просування), формується система привілеїв, значна увага приділяється минулим заслугам перед партією, стажу перебування в її рядах, вірності ідеям, принципам і привілеям; суворішають правила вступу, зате зростають можливості виключення; жорсткіше регламентується внутрішня дисципліна, владна субординація. Партія прагне позбавитися зовнішнього контролю, а тому відривається від своєї соціальної бази, дистанціюється від навколишнього оточення. Ці тенденції виявляються сильніше, якщо партія володіє реальною владою і не має сильних супротивників. При однопартійній системі та повному контролі над державою ці ознаки набувають найбільш розвиненої форми. Клас, нація або інша соціальна база втрачають контроль над партією, партія – над своїм виконавським апаратом (“внутрішньою партією”), нижчі рівні апарату – над вищими. Вожді перетворюються в авторитарну або деспотичну еліту, права якої безмірні, а обов’язки не визначені. Чим швидше така партія перейде до бюрократії у веберівському значенні, тим краще буде для неї і для суспільства.
Залежно від того, як партія визначає власну соціальну базу, будується її внутрішня структура. Якщо такою базою вона вважає клас, а останній трактує з позицій професійно-виробничого контексту, то її низові структури будуть розташовані на підприємствах, в організаціях, установах. Якщо партія орієнтується на інтерес нації, то розподіл буде відбуватися за територіальною ознакою. Саме за такими принципами формувалася КПРС (класова партія) і німецька націонал-соціалістична партія (націоналістична партія). У всіх інших випадках партія базується на “клубному” принципі (гуртки, товариства, дискусійні об’єднання, групи підтримки тощо).
Культурно-ідеологічні і культурно-просвітницькі організації мають найбільш аморфну структуру. Об’єднання тут відбувається на основі певної цінності (ідея, програма, художній стиль, загальний смак, світоглядні принципи тощо), але цілі, дозволені чи заборонені засоби діяння, внутрішня стратифікація і статуси, роль і престиж, норми, контроль тощо тут не визначені однозначно. Чіткість їх зростає, коли організація стає суб’єктом влади. Але в такому разі вона нагадує скоріше партію (наприклад, пролеткульт) або адміністративний орган держави (наприклад, спілки письменників, художників чи композиторів СРСР).
Отже, соціальні організації є групами цілеспрямованої дії. Мета і засоби її досягнення є їх системотворчими ознаками. Відповідно до цих відбувається виробництво норм, внутрішня стратифікація, визначення лідерства, розбудова ієрархії статусів, ролей і престижу, груповий контроль, критерії ефективності, боротьба, опозиція і конфлікт. Деформація діяльності соціальної організації може відбуватися насамперед з причин збочення цілей або трансформації засобів. Інші елементи деградуючої соціальної організації в основному відтворюють деформацію цілей, засобів або їх разом. Тому соціологічна діагностика соціальної організації спрямована у першу чергу на аналіз цих структурних елементів. Аналіз соціальної організації залежить також від обраних ідейно-методологічних засад.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)