Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> Глава 5. Інституційні важелі історичної еволюції §1. Структура і функції соціальних інститутів

Глава 5. Інституційні важелі історичної еволюції §1. Структура і функції соціальних інститутів



Соціальний інститут (у перекладі з латинської – усталення, установлення, установа) є стійкою формою організації сукупних відносин людей, які складаються шляхом стихійної еволюції або доцільних цілеспрямованих дій. У найбільш загальному вигляді слід розрізняти економічні, політичні, правові, етичні, культурно-ідеологічні та ін. суспільні інституції. Їм відповідають виробничі, обмінні, розподільні, споживацькі, державні, сімейні, дозвільні, освітні, культурні, ідеологічні, судочинні тощо соціальні заклади та установи. Сюди ж належать наука, засоби масової інформації, церква, неформальні релігійні конфесії, культурно-ідеологічні об’єднання.
Завдяки діяльності соціальних інститутів відбувається нормальне і стабільне функціонування певного соціального організму. Вони забезпечують історичне успадкування культури, її засвоєння, соціалізацію індивідів, регулювання, координацію та ін. види впорядкування суспільних відносин, успадкування і передачу набутого досвіду, вартісних орієнтацій, звичаїв, традицій, моделей і норм поведінки.
Соціальні інститути розрізняються за своїм функційним призначенням. Так, виробничі соціальні інститути (власність, обмін, товарно-грошові інструменти, банки, господарчі об’єднання, впроваджувальні інноваційні заклади тощо) забезпечують існування і відтворення всієї сукупності трудових відносин, а також поєднання господарства з іншими сферами суспільного життя. Політичні інституції (держава, право, суд, армія, карні заклади, політичні партії, групи тиску, інтересів, представницькі, захисні та мобілізуючі об’єднання, громадські організації, добровільні просвітницькі, пропагандистські та інформативні товариства та ін.) відображають, легалізують наявні у даному суспільстві колективні інтереси, наміри та сподівання, вирішення яких потребує владних механізмів соціального контролю. Це ж саме стосується соціальних інститутів, які діють у сфері культури і моралі, освіти, масових комунікацій. У нормальному випадку вони сприяють встановленню, розвитку, відтворенню і продовженню соціальних зв’язків і пов’язаних з ними усталених форм діяльності. Існує пряма залежність між стабільністю соціальних інститутів і всієї сукупності суспільних відносин. Неузгодженість дій, їх взаємна суперечливість, нездатність задовольнити колективні потреби суб’єктів соціальної взаємодії веде до кризи суспільства. Соціальні інститути можна тлумачити і як стійкий комплекс формальних і неформальних правил, легалізованих на рівні моралі, права, традицій і звичаїв, а також норм і установок, які регулюють різні сфери людської діяльності, ієрархізують їх у систему статусів і ролей.
Суттєвими ознаками соціальних інститутів є здатність до зв’язку суспільних відносин і діяльності; визначення соціальних позицій індивідів та груп за критеріями статусу і ролі, а допустимих норм поведінки – на основі санкцій чи винагород. Важливою функцією соціальних інститутів є здійснення інтеграції індивідів у групу, групи – у соціальну структуру, різних елементів соціальної структури – у соціальну систему, різних соціальних систем – у міждержавний або міжнародний порядок. Чим розвиненішою є диференціація у суспільстві, тим більшого значення набуває здатність соціальних інститутів до інтеграції, стабілізації, впорядкування.
Отже, соціальні інститути є стійкими утвореннями, які забезпечують відносну стабільність суспільних зв’язків, відносин і форм діяльності в межах строгої внутрішньої (соціальна структура в широкому значенні) і зовнішньої (міждержавний і міжнародний порядок) соціальної організації. Соціальний інститут є сукупністю груп, установ і організацій, що розпоряджаються певними людськими, матеріальними і духовними ресурсами задля реалізації покладених на них функцій. Це є певний набір доцільно орієнтованих стереотипів поведінки відповідних осіб, груп та суспільних структур у конкретно визначеній ситуації.
Крім того, соціальний інститут є певною формою організації суспільної діяльності, що протистоїть спонтанній, стихійній активності, структуруючи та схематизуючи її. Відповідно до своїх особливих цілей соціальні інститути заохочують, винагороджують чи, навпаки, пригнічують і гальмують ті чи інші види діяльності, застосовують санкції у випадку порушення стандартів поведінки. Отже, кожен соціальний інститут має чітко визначену мету і легалізовані засоби її досягнення, набір певних функцій, особливу внутрішню структуру. У його розпорядженні знаходяться визначені ресурси і правила їх застосування.
Соціальні інститути можна аналізувати за різними ознаками, в т. ч. розглядати як особливу соціальну групу спеціального призначення. Саме так і роблять більшість закордонних соціологів. Скажімо, бельгійські соціологи А. Жан і Н. Дельруель-Воссвінкель аналізують інституції як абстрактні соціальні групи або особливі соціальні формації. Такий підхід не викликає принципових заперечень. Направді, певні людські спільності складають основу або субстрат соціальних інститутів. Але такий підхід має певні обмеження, бо так чи інакше звужує аналіз, розглядаючи лише проблеми міжлюдських стосунків у межах тієї групи, яка залучена до виконання інституційних обов’язків. Між тим соціальний інститут є перш за все міжгруповою структурою, спрямованою на регуляцію і координацію міжгрупових стосунків, реалізацію суспільних функцій, задоволення колективних потреб. Такий шлях, на нашу думку, вважається більш продуктивним. Адже він спрямований передусім на аналіз соціальних функцій, які реалізуються наявними соціальними інститутами.
Які це функції? Насамперед, це репродуктивна (відтворювальна) функція. Кожне суспільство (як і соціальна група) прагне продовжити своє існування в часі і соціальному просторі. У ньому діє відповідний інструментарій (сукупність засобів і ресурсів) для відтворення відносин, структур, соціального порядку в цілому. Історичний досвід свідчить, що рівень соціальної системи залежить від міри впорядкованості дії її суб’єктів і стосунків між ними (організованого порядку або впорядкованої організації). З цього боку людську історію можна розглядати як рух від хаосу до порядку та організації. У найбільш простому вигляді це відбувається як процес перетворення окремої позитивно спрямованої дії (продуктивної в плані підтримання існуючого порядку) у масову, масової – в обов’язкову та інструктивну (рух від вчинку до звички, традиції, правила і, нарешті, регулятивного принципу). Відповідно визначаються ціннісні орієнтації, дозволені та заборонені засоби, норми і правила, стратифікацію, санкції і заохочення, свідомість і колективну пам’ять. Звичайно, стратифікація, раз виникнувши, дає певні переваги у відновленні соціального порядку тим групам, які посідають більш вигідну соціальну позицію, скажімо, знаходяться ближче до владних засобів соціального примусу та контролю. Тому можна з певною мірою обґрунтованості сказати, що у більшості випадків репродукція історичного соціального порядку відбувається в інтересах тих індивідів, які вже мають більш високий соціальний статус. Вони безпосередньо впливають на цей процес, прагнуть якомога щільніше контролювати дії соціальних інститутів, використовуючи їх як своєрідний інструмент реалізації власної волі та інтересів.
Другою є некомунікативна функція, яка спрямована на певну організацію (інституціалізацію) суспільного спілкування: між поколіннями, соціальними групами, професіями, культурами (субкультурами), окремими видами історичного досвіду тощо. Завдання соціальних інститутів тут полягає в тому, щоб зробити це спілкування можливим, доступним, ефективним щодо намірів і досвіду суб’єктів соціальної взаємодії. Можна погодитися з прибічниками розуміючої соціології, котрі стверджують, що проблема спілкування у кінцевому рахунку полягає у виборі сприйнятливої для всіх системи знаків, відповідних їм значень і правил перетворення задля узгодження (уніфікації) колективного бачення світу, ототожнення різних образів дійсності. Інша справа, що це не суто логіко-граматичний процес. Більш могутні у соціальному відношенні прошарки нав’язують своє сприйняття та оцінку ситуації іншим, використовуючи цілий ряд прийомів: приписування комунікативним знакам вигідного значення, редукції (звуження дії) певних знаків і значень, переінтерпретації їх відповідно до свого досвіду, витіснення невигідних для себе знаків та їх змістовних характеристик.
Регулятивна функція соціальних інститутів полягає в їх здатності до координації, узгодження, організації, кооперації, стратифікації (впорядкування послідовності) соціальної взаємодії, керування та управління. Це відбувається на основі складання соціальних сил, контролю за ресурсами, інструментами фізичного і духовного примусу, монополізації владних важелів. Залежно від соціальної позиції окремі групи можуть справляти менший або більший вплив на вибір мети, визначення дозволених і заборонених засобів її досягнення, використання наявних ресурсів, інструментів контролю, санкцій і винагороди. Саме тому реалізація регулятивної функції є класово-стратифікаційною за своїм змістом.
Адаптивна функція соціальних інститутів полягає у тому, щоб пристосувати колективні та індивідуальні дії до навколишнього оточення, обраних цілей, легалізованих засобів їх досягнення, правил стратифікації, субординації та підпорядкування, санкцій і заохочень. На реалізацію адаптивної функції, тут із Парсонсом можна погодитися, в першу чергу націлені економічні інститути. У той час як політико-державні більше слідкують за підтриманням обраних цілей, правові – контролюють визначені правила соціальної взаємодії, освітні – відтворення вироблених зразків поведінки тощо. Узагальнюючи, можна сказати, що міра раціональності соціальних інститутів буде залежати від ступеня адаптованості використаних засобів обраним цілям.
Інтегративна функція соціальних інститутів полягає в тому, що вона сприяє: згуртуванню суб’єктів соціальної взаємодії; посиленню взаємної відповідності окремих елементів соціальної системи; узгодженню структури і функцій, позитивних (конструктивних) і негативних (деструктивних) функцій; поєднанню мети і засобів, цінностей і норм, статусів, ролей і престижу; заохоченню і покаранню; вибору нормативних і реалістичних цілей, особи і функції, вкладу і винагороди та ін. Суспільство більш інтегроване, якщо чіткіше визначені загальні правила поведінки і більша частина суспільства їх дотримується. Найбільш ефективно тут діють мораль і право, оскільки вони є дійовими чинниками людської інтеграції.
Протилежною щодо попередньої є диференційна функція. Її сутність полягає в тому, щоб зміцнити і підтримати існуючі розбіжності. Частково це здійснюється у загальнотехнологічному аспекті: між метою і засобами, цінностями і нормами, винагородою і покаранням, статусом, роллю і престижем тощо. У більш змістовному значенні – у підтримці наявних етнічних, класових, стратифікаційних, професійних, культурно-ідеологічних тощо відмінностей. Ототожнення і накладання їх веде до уніфікації, одноманітності, застиглості, що в цілому зменшує здатність суспільства до продуктивної взаємодії. Не менш загрозливою є зворотна тенденція – абсолютизація відмінностей. Тому основним критерієм ефективного соціального керівництва є досягнення доцільної міри між відмінностями і тотожністю, або, у більш нормативному аспекті, між рівністю та ефективністю.
Зміст соціалізуючої функції полягає в діях по засвоєнню індивідом або групою обраних суспільством ціннісних орієнтацій і загальних норм поведінки, перетворення їх у мотиви і діяльні принципи соціальної активності. Засвоєння їх як суб’єктивних чинників дії називають інтерналізацією. Остання виявляється у спілкуванні (повідомленні, розумінні, сприйнятті), заохоченні і покаранні, колективному тискові, соціальному контролі, справедливій (за вкладом) стратифікації, здатності суспільства або груп (класи, нації, страти, професійні групи тощо) запропонувати привабливу індивідуальну або колективну перспективу.
Гедоністична функція соціальних інститутів полягає в діях по підвищенню міри задоволення людей своїм буттям. Задля цього певні структури ритмізують діяльність людей у просторі і часі. Соціальний час, зокрема, є буденним і святковим, повсякденним і незвичайним, сакральним і профанним (вульгарним). Розподіляється він також на виробничий і позавиробничий, необхідний і вільний, примусовий і дозвіллєвий. Соціальні інститути контролюють розподіл і використання соціального часу. Гедоністична функція спрямована на перетворення вільного часу у дозвілллєвий, пошук відповідних форм його позитивного насичення. З одного боку, завдання соціальних інституцій полягає в тому, щоб здійснити організоване використання дозвіллєвого часу, спрямувати людську активність у нормативне русло, не допустити хаосу і розпаду соціальних зв’язків. З іншого – використати дозвіллєвий час задля посилення позитивно спрямованих почуттів, ідей, дій або уявлень (консолідації, згуртування, інтеграції, колективного єднання тощо), інтенсифікації почуттів “ми – група” та несприйнятті інших “вони – групи”. Подібно відбувається і розмежування соціального простору, створення, зокрема, культурних, дозвілллєвих, святкових центрів, розподіл житлових споруджень на такі, що призначені для буденного використання і на храмові, культові, символіко-орієнтаційні споруди.
Продуктивна функція соціальних інститутів сприяє виробництву нових суспільних відносин, структур або самих інституцій, тобто творенню нового соціального типу суспільства. Інколи ця діяльність обмежується лише зусиллями по частковому перетворенню окремих елементів даного суспільного устрою. Частіше – активізує появу принципово нового соціального порядку. Соціальний інститут, залежно від типу, бере участь у підтриманні, розповсюдженні, засвоєнні обраних цінностей розвитку, виробництва потрібних ресурсів розвитку, налагодженні ефективного економічного виробництва, суспільного накопичення та вилучення з нього певних вартостей задля створення ресурсів розвитку: науки, культури, освіти, технології. Частина соціальних інститутів забезпечує бажаний і необхідний моральний і правовий порядок; здійснює соціальну мобілізацію, ідейно-психологічне залучення до нової соціальної утопії; формує позитивну мотивацію колективної поведінки; здійснює соціальну стратифікацію, добровільну або насильницьку інтеграцію, координацію та кооперацію зусиль.
Соціальні інститути розрізняють залежно від виконуваних ними функцій, їх розташування (ієрархії) в соціальній системі та ефективності виконання функцій. Надалі ми розглянемо державу як найбільш могутній і ефективний інструмент соціального розвитку.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)