Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> Глава 7. Спрямованість соціальних перетворень §1. Стабілізація

Глава 7. Спрямованість соціальних перетворень §1. Стабілізація



Під розвитком у найбільш поширеному значенні даного терміну розуміється творення нового типу суспільства. Ним передбачається зміна способу матеріального виробництва, перетворення соціальних структур та соціальних інститутів, змісту соціалізації і соціальної мобільності, форм культури, базової особистості.
Якщо всі вищеозначені вимоги виконуються одночасно, то розвиток призводить до зміни соцієтального типу суспільства. В інших випадках можна вести мову про корінні зрушення в одній або декількох сферах суспільного буття.
Соціальними індикаторами розвитку є ціла низка взаємопов’язаних показників: розмір сукупного суспільного продукту, стандарти споживання, обсяг і структура вільного часу, могутність меритократичних механізмів, рівень масового культурного виробництва, задоволення людей своїм суспільним буттям, міра контролю за перебігом соціальних процесів (керованість розвитку) та ін.
Класифікація показників за сферами життєдіяльності суспільства набуває такого вигляду: у сфері виробництва – це валовий національний продукт (більш суворий критерій – національний прибуток), виробництво певної сукупності найважливіших народногосподарських товарів або їх грошового еквівалента на душу населення, продуктивність праці, економія виробничих і людських ресурсів, організація праці та управління, рівень трудової мотивації, справедливість економічної стратифікації (розподіл праці і споживання залежно від ефективності трудової дисципліни), технічна озброєність праці та управління, впорядкованість ін формаційних і товарних потоків, рівень маркетингу тощо.
У політичній сфері розвиток визначається мірою контролю суспільства за діяльністю держави (демократія, народовладдя), розвиненістю і внутрішньою диференційованістю основних політичних суб’єктів (класів, страт, груп впливу, історичних рухів, громадських організацій), розподілом влад (законодавчої, виконавчої, судової), наявністю розгалуженої мережі, засобів масової інформації та їх незалежністю від державного втручання, ідеологічним і політичними плюралізмом, легальністю соціальних конфліктів і засобів їх розв’язання та ін.
У духовній сфері розвиток визначається масовістю і розмаїттям форм культурного виробництва і споживання, доступністю їх для основної маси населення, рівнем освіти, обсягом і структурою використання вільного часу, орієнтованістю позавиробничої діяльності на всебічний розвиток особи, індивідуалізацією побуту і дозвілля.
Проблема розвитку та його критеріїв у соціології постає перш за все як аналіз: а) суспільних відносин (конфліктні – консенсусні, рівні – нерівні, справедливі – несправедливі, гармонійні – відчужені, персоніфіковані – знеособлені, комунітарні – статуарні та ін.); б) соціальної структури (стабільна – нестабільна, ригідна – гнучка, гомогенна – гетерогенна, статична – динамічна та ін.); в) соціальних інститутів (ефективність реалізації соціальних функцій та задоволення колективних потреб, підконтрольність громадському впливу тощо).
Для зручності і простоти розвитком у подальшому будемо називати структурні перетворення у суспільстві. Нейтральне у ціннісному відношенні визначення знімає ідеологічні та психологічні нашарування, які містить у собі цей термін унаслідок його суперечливого вживання у контексті різних методологічних підходів.
Під керованим розвитком розуміються такі структурні перетворення, які відповідають таким критеріям: у них задіяні всі або переважна більшість соціальних груп, верств і прошарків. Відносини між ними є консенсусними, узгодженими, діалогічними і легальними. Останнє означає, що суперечності виникають, розгортаються і розв’язуються законним чином.
Суб’єктом розвитку за таких умов постає суспільство, вся сукупність діючих у ньому соціальних груп, політичних, професійних і громадських об’єднань, в т. ч. окремих людей. Залежно від соціотворчої могутності соціального суб’єкта, розвиток постає у таких різновидах: історичний суб‘єкт (суспільство в цілому, предметом діяльності якого є вся система існуючих суспільних відносин); колективний актор (суб’єктом розвитку виступає певна соціальна група або спільність – клас, нація, страта, професійна група, політична партія, соціальна організація, громадське об’єднання тощо). Предметом його діяльності є конкретна сфера суспільних відносин, а метою – приведення її у відповідність із загальними зрушеннями у суспільстві; персональний актор (суб’єкт розвитку – індивід, окрема особа, зміст діяльності – пошуки зв’язку з колективним актором або історичним суб’єктом задля участі у перетвореннях соціальних структур).
Джерело розвитку полягає у розв’язанні суперечностей, соціальних антагонізмів, конфліктів та опозицій. Зазначимо, що джерело стихійного розвитку спрямоване на розв’язання соціальних антагонізмів переважно насильницького типу. Отже, відповідно до поставленої мети, до керованих форм розвитку слід віднести таке суспільство або таку історичну ситуацію, де переважають не соціальні антагонізми, а конфлікти та опозиції.
Останні повинні розв’язуватись у легальних формах, без застосування непередбачених законом і мораллю насильницьких засобів.
Механізмом розвитку є узгоджена сукупність історичних, колективних і персональних дій, спрямованих на творення нових суспільних відносин і зміну соціальних структур. Такі дії передбачають громадянську злагоду на основі обраних культурно-ціннісних орієнтацій, договірність (контрактність) соціальних зв’язків, чинні правила суспільного обміну (попередній підрахунок персональних та колективних витрат і здобутків), правову основу координації спільних дій та ін.
Передумови соціального розвитку можуть бути необхідними і достатніми. Необхідна передумова – це перш за все ефективне виробництво. А достатня передумова потребує зрілої соціально-класової структури (структури історичної дії) на основі легітимного розв’язання конфліктів і опозицій. Для подальшого розгляду приведемо додаткові пояснення термінів “клас”, “соціально-класова структура”.
Класом ми називаємо, на відміну від поширеного його вживання, розмежування людей за ознакою наявності або відсутності у них можливостей для контролю над відтворенням існуючих і творенням нових суспільних відносин. Конкретно це означає контроль над матеріальним виробництвом і розподілом, можливість вилучення із суспільних багатств певних ресурсів, перетворення їх в інструмент соціального розвитку, контроль над культурно-ціннісними орієнтаціями (культурної моделі історичного розвитку) і можливість здійснювати на їх основі громадянський консенсус, відповідну соціальну мобілізацію (пропаганда, агітація, переконання, навіювання тощо), адекватну соціальну стратифікацію, контроль над виробництвом і виявленням основних засобів розвитку (наука, освіта, культура, технологія).
Відповідно до основної ознаки, соціальна структура поділяється на панівний клас (здатний здійснювати контроль над суспільним виробництвом – не ототожнювати з матеріальним виробництвом) і підлеглий, не здатний до цього. Залежно від конкретних характеристик, панівний клас може мати дві модифікації: панівний-керівний і панівний-пригноблюючий. Перший здатний організувати ефективне матеріальне виробництво, вилучити зі створюваного в його надрах сукупного суспільного продукту необхідні ресурси для розвитку, створити чи підтримати досить прогностичну і привабливу соціальну утопію (культурну модель соціального розвитку), здійснити на її основі громадянську злагоду, справедливу – за критеріями участі в соціальному розвитку – соціальну стратифікацію, ефективну соціальну мобілізацію, достатню для приведення в рух значних мас людей, тощо.
Панівний-пригноблюючий клас здатний лише на часткове відтворення матеріального виробництва, розподіл багатств на свою користь, примусовий суспільний консенсус із використанням переважно репресивних структур держави. Замість соціальної утопії він висуває апологетичну ідеологію, замість справедливої соціальної стратифікації – владне розподільче розшарування, замість соціальної мобілізації – примусовий громадянський послух. Він байдужий до найбільш ефективних засобів соціального розвитку: науки, технології, освіти, культури. І надзвичайно зацікавлений у споживанні, схильний до його розкішних, демонстративних, показових форм.
Підлеглий клас, у свою чергу, має два різновиди: пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений. Перший – свідомий свого соціального становища, здатний до самоорганізації, протесту і опору, має представницькі, організаційні, ідеологічні і мобілізаційні органи та інституції. Другий (пригноблений-уярмлений) – здатний лише до пасивних, стихійних, випадкових і неорганізованих форм протесту.
Залежно від сполучення ознак двох класів, виникає певна соціально-класова структура суспільства. І, відповідно, типи соціальних конфліктів та способи їх розв’язання. Ці показники визначають зміст, спрямованість, форму і темпи соціального розвитку.
Можливі такі його моделі: 1. Добровільно-консенсусна або керовано-реформаційна модель виникає внаслідок поєднання панівного-керівного і підлеглого-протестуючого класу. Перший контролює усі необхідні компоненти розвитку, про що вже йшлося вище. Підлеглий-протестуючий клас за таких умов є настільки соціально могутнім, що може добитися вигідних для себе шляхів розвитку. Це є нормальний, найбільш ефективний і бажаний варіант історичного руху суспільства. 2. Насильницьки-примусовий (насильницько-революційний) розвиток виникає внаслідок поєднання панівного-керівного і підлеглого-уярмленого класів. Перший клас тут має необхідні і достатні передумови розвитку, але другий не здатний брати в ньому співучасть на сприйнятливих для себе умовах і сплачує за нього надмірну ціну. У результаті – темпи розвитку швидко падають, зростає зубожіння пригнобленого і відбувається соціокультурна деградація панівного класів.
Насильницьки-революційний тип розвитку є прикладом негативно спрямованого поступу. Він недовговічний, хоча на певних відрізках часу може бути досить інтенсивним. У подальшому відбувається спад виробництва, ціннісно-орієнтаційний розбрат, загострення соціальних антагонізмів. Якщо протест підлеглого класу набуває більшої організованості, могутності та доцільності, соціальний поступ може завершитися насильницькою політикною революцією; 3. Застій виникає на основі поєднання панівного-пригноблюючого і підлеглого-уярмленого класів. Він супроводжується деградацією усіх сфер суспільного життя. Розвиток за таких умов можливий лише у випадку перетворення одного з цих класів (наприклад, панівного-пригноблюючого у панівний-керівний або пригнобленого-уярмленого у пригноблений-протестуючий).
Вищезазначені міркування є загальною, а тому досить абстрактною схемою можливого розвитку подій залежно від соціокласової структури суспільства і притаманних йому соціальних конфліктів та способів їх розв’язання. У реальній практиці історична ситуація визначається більшою кількістю чинників і має ширше розмаїття шляхів еволюції. Тому вищенаведену класифікацію слід доповнити змістовною, яка б враховувала передусім спрямованість розвитку як результату функціонування системи історичних дій. Одночасно спрямованість розвитку виступає і його критерієм у тому значенні, що досягнення бажаного історичного стану є показником, певною віхою на шляху історичного поступу.

§1. Стабілізація
Стабілізація є позитивною перспективною можливістю для суспільства, що знаходиться у стані кризи. У найбільш абстрактному вигляді стабілізація означає досягнення рівноваги основних елементів соціальної системи: матеріального виробництва, суспільних накопичень, ресурсних вилучень і наступного продуктивного інвестування науки, техніки, освіти і культури; соціокласової структури (особливо опозиційної пари: панівний-пригноблений класи); трудової активності і винагороди, окремих структурних компонентів держави (гілок влади особливо); політичної системи, держави і громадянського суспільства і т. д.
Така рівновага може вважатися встановленою, коли сукупність функційних дій у сумі переважає сукупність дисфункційних (деструктивних, руйнівних). Конкретніше це означає, що матеріальне виробництво характеризується принаймні нульовим ростом (сума витрат дорівнює сумі здобутків) або має якусь іншу позитивну прогресію.
Спад виробництва, особливо коли він відбувається швидкими темпами, виключає досягнення рівноваги і стабільності. Звичайно, зовсім не обов’язково, щоб нестабільність сприйняла форму народних бунтів, насильницької революції чи громадянської війни. Економічні передумови не стають автоматично політичними факторами автоматично. У першу чергу, ці зміни опосередковуються характером соціокласової структури, більш обхідними шляхами – всією сукупністю системи історичних дій.
Соціальна криза може бути спричинена різними факторами: воєнною поразкою, стихійним лихом (землетрус, епідемія, крупні технологічні катастрофи і т. п.), ефективними підривними діями сусідніх держав, їх блоків; вичерпанням природних ресурсів; екологічною катастрофою, продовженою невдалою соціалізацією підростаючого покоління; перенаселенням або різким спадом народжуваності або таким же інтенсивним збільшенням смертності; надмірною могутністю злочинного світу; соціальними антагонізмами і незаконною формою їх розв’язання.
Найважливішим є останній фактор. Якщо наявним є соціальне замирення, ціннісний консенсус і громадянська злагода (самоврядувальне громадянське суспільство), то інші чинники не обов’язково призводять до соціальної дезорганізації. Їх дія нейтралізується або суттєво пом’якшується. Соціальна стабілізація можлива і за умов достатньої могутності силових структур держави. Але за цих умов установлюється, як правило, насильницька стабілізація з невизначеною подальшою еволюцією. Мілітаризація виробництва і розподілу на відносно раціональній основі може призвести до певного пожвавлення економіки, при одночасному гальмуванні усіх інших сфер суспільного життя, що робить нормальний-керований, узгоджений розвиток неможливим або малоймовірним.
Інколи стабілізація може відбуватися за рахунок зовнішнього втручання, на прохання вітчизняних політичних і владних структур або за рішенням міжнародних організацій. Стабілізація за таких умов набуває двох можливих різновидів: насильницького примирення ворогуючих сторін озброєним шляхом; виведення країни із кризового стану на основі планомірної зовнішньої допомоги і під суворим міжнародним контролем. Перший шлях мало ефективний. Він не передбачає реального розв’язання назрілих конфліктів, а здійснює лише силове їх пригнічення на деякий, як правило, невизначений час. Другий шлях більш продуктивний, проте на нього важко розраховувати: у сусідів, міжнародних кіл не завжди достатньо відповідних ресурсів і бажання.
Кожна країна, що досягла авангардного рівня розвитку, вносить збурення в усталений міжнародний порядок і співвідношення сил. Чим більше країн і цілих регіонів залучаються до смуги перманентних криз, тим меншою є вірогідність отримання продуктивної зовнішньої допомоги типу “плану Маршала”, на основі якого США у післявоєнний період “витягли” Західну Німеччину і Японію із кризового стану.
Демонстративним зовнішнім показником соціальної стабільності є соціокласове замирення. Міжкласовий антагонізм, особливо озброєна боротьба та громадянська війна на класовому чи міжетнічному ґрунті, є найочевиднішим параметром кризи. Сам по собі подібний стан вже засвідчує про невдале поєднання класових партнерів.
Взаємодія панівного-пригноблюючого і пригнобленого-уярмленого класів робить кризу особливо тривалою, яка продовжуватиметься доти, доки не відбудуться суттєві трансформації одного з названих класів. Панівний клас має стати керівним, а пригноблений – протестуючим. Це може статися одночасно, хоча такий перебіг подій малоймовірний, або послідовно. Перетворення пригнобленого класу із уярмленого в протестуючий (із “класу в собі” в клас “для себе”) потребує значного історичного часу і могутніх ресурсів.
Пригноблений клас, звичайно, мало здатний до само розвитку, він знаходиться у стані перманентної соціальної кризи. Для свого розвитку пригноблений клас потребує зовнішньої допомоги, бо він здатний хіба що на інтенсивне психологічне збурення і деструктивні бунтівні – короткочасні і ситуативні – колективні дії.
Панівний клас для свого розвитку має більше ресурсів: економічне становище, досвід самоорганізації, рівень культури і освіти, авторитарну базову основу, обслуговуючі експертні групи, певний контроль над соціальними інститутами та ін. Негативні його моменти полягають у тому, що він недостатньо внутрішньо згуртований з причин розбіжності окремих його фракцій щодо історичного походження, визначення майбутнього, ідеологічних орієнтацій тощо.
Особливо нестабільним панівний клас стає за умов, коли в середині нього діють рівномогутні автономні фракції. Як правило, в середовищі панівного класу борються між собою дві фракції, які репрезентують старий і новий панівний класи, звичайно, у тому випадку, коли старий панівний клас не був винищений фізично. Результати цієї боротьби залежить від того, на чий бік перейде нове поповнення, наскільки воно буде організаційно згуртованим. Як свідчить досвід КПРС, керівна верхівка партії активно використовувала на своєму боці саме партійну периферію.
Подальше згуртування панівного класу залежить від спрямованості дій тієї фракції, котра подолала або поглинула інші, а також від наявних ресурсів стабілізації, якими володіє дане суспільство. Панівний клас може концентрувати свої зусилля на активізації економіки, пошуку об’єднуючої утопії, справедливому розподілі, науково-технічних інноваціях, мілітаризації господарського і культурного життя, пригніченні соціальної активності, особливо опозиційної, соціальній мобілізації, знищенні злочинних і мафіозних угрупувань, соціалізації підростаючого покоління в контексті визначених ним культурно-ціннісних орієнтацій, маніпуляції колективною поведінкою тощо. Внаслідок цього панівний клас має потребу в економістах, ідеологах, синдикалістах, науково-технічних кадрах, військових, поліцейських тощо.
Відповідно формується і загальний культурно-особистісний (демонстративний) профіль даного класу. Найпомітніше це тоді, коли об’єднуючою групою панівного класу стає група військових. Тоді більшість панівного класу одягає уніформу, демонструючи військовий стиль відносин і підпорядкування. Це впливатиме і на їх політичний дискурс, серед якого переважатимуть вирази на зразок: “стратегія і тактика боротьби”, “битва за врожай”, “трудова перемога”, “посівна кампанія” та ін. Саме так виглядала традиційна радянська державна і партійна номенклатура, осередок якої формувався у військових діях за часів громадянської війни, а основними засобами державного управління стала армія і спецслужби.
Якщо інтеграція відбувається на основі класової ідеології, то керівні кадри панівного класу прагнутимуть виглядати на зразок основної групи своєї соціальної бази (скромний одяг, робітничі блузи чи кашкети, косоворотки та ін.). Якщо ж об’єднання відбуватиметься на основі націоналістичної ідеології, то демонструватимуться етнічні колорити (вишиванки, капелюхи тощо).
Згуртування панівного класу в організовану, самосвідому і самоврядувальну групу є достатньою підставою для того, щоб домогтися соціального примирення, а отже, стабілізувати соціогрупову структуру, а на її основі – і суспільство в цілому.
Сутність терміну “стабілізація” буде визначатися також характером домінуючої фракції та наявним у неї основним ресурсом соціального діяння. Стабілізація за умов використання силових механізмів держави (армії, поліції, карних інституцій, спецслужб, воєнізованих громадських об’єднань) потребує внутрішньої єдності самих мілітаризованих структур, або, щонайменше, їх керівних органів. Без такої єдності класово-групові та інші соціогрупові конфлікти можуть набути військової форми їх розв’язання і виглядатимуть як протистояння одних військових угрупувань іншим.
Останнє може призвести до кривавого і тривалого озброєного конфлікту, а отже, до нового загострення кризи. До того ж, воєнне розв’язання конфліктів нічого не вирішує, а лише пригнічує їх на невизначений час. Мілітаризація економіки кардинально не поліпшує ситуацію. Найкращий вихід із такого становища – як показує досвід Чилі – це досягнення стабілізації без втручання в безпосередній економічний, соціальний та культурний процеси, залучення спеціалістів і функціонерів відповідного фаху.
На перший погляд, здається, що досягти соціального примирення на ґрунті певної утопії або абстрактних (глобальних, загальнолюдських) культурно-ціннісних орієнтацій найпростіше і найдешевше. Але наповнюваність системи історичних дій нормативними ідейно-психологічними стосунками і чинниками наступає тільки тоді, коли суспільство насправді відчуває та колективно переживає якусь перспективу, бачить історичний горизонт. Саме за цих умов культурна модель розвитку може стати принципом соціотворчих дій без зовнішнього примусу, нагляду чи спонукання. У всіх інших випадках це можливо лише штучним шляхом, під значним силовим тиском (системою страху), маніпулювання свідомістю тощо.
Отже, соціальна утопія, як підґрунтя задля соціального примирення, має відповідати глибинним очікуванням і сподіванням значної маси народу. Як показує історичний досвід, формою вираження соціальних сповідань може стати націоналістична чи соціалістична утопія, особливо на ранніх фазах історичної еволюції.
Націоналістична утопія ґрунтується на основі почуттів ображеної національної гордості, збурення з приводу втрати культурної самоцінності, передчуттях політичної незалежності та особистої свободи. Соціалістична утопія в своїй основі має колективний розподільчий міф, котрий ніколи не зникав із свідомості економічно знедолених груп, як правило – більшості населення. Та й інші групи населення у певній мірі відчувають матеріальні нестатки і невдоволення з приводу існуючих споживацьких обмежень.
Найважчим досягненням стабілізації є поліпшення економічного життя. За умов кризи суспільство має мінімальні для цього ресурси. Немає відповідної технологічної бази, бо засоби виробництва знищуються фізично чи старіють морально. Суттєво погіршується людський елемент продуктивних сил. Навіть за мирного перебігу кризи збільшується смертність, падає освіченість і кваліфікація, занепадає трудова мотивація. Особливо небезпечним є збройне розв’язання конфлікту, бо воно веде до знищення молодої робочої сили і керівних кадрів.
Соціальні кризи, особливо революційного спрямування, передбачають корінну або часткову зміну форм власності. Нові ж власники, як правило, не мають відповідного досвіду для того, щоб швидко налагодити ефективне виробництво. Погіршують трудову мотивацію і чинники, які випливають із послаблення силової могутності держави і ведуть до падіння матеріальної і моральної винагороди за працю.
Якщо розв’язання конфлікту супроводжується військовими сутичками і є тривалим, то певна частина населення втрачає смак до праці і мирного побуту, призвичаюється до війни як способу життя. Громадянська війна надає крайніх форм не лише соціогруповим, але й індивідуальним та міжсімейним конфліктам, бо вбиті чи поранені – це батьки, сини, родичі, друзі.
Зростання злочинності поступово охоплює все більшу масу населення, що посилює паразитарні тенденції та настрої. Сприяє цьому й наявність “чорного” чи тіньового ринку, спекуляція, безробіття, а також розпад соціально неблагополучних шлюбів та зростання проституції. Знецінюється громадянська мораль, соціальна дисципліна і законослухняність.
Ресурси розвитку (наука, техніка, освіта, культура) першими втягуються і останніми виходять із кризи. Отож, таке суспільство позбавляється необхідних засобів розвитку. Не володіє воно і капіталом та адекватними йому товарно-грошовими ресурсами. Гроші знецінюються з причин інфляції, нерухомість руйнується фізично, дорогоцінності грабуються, вивозяться за кордон або розтринькуються тимчасовими переможцями.
У такій ситуації можливі наступні варіанти дій. Найефективнішою могла б бути зовнішня допомога, проте вона найменш вірогідна. Колонізація чужого населення можлива лише за умови, що криза не зачепила армію, не позбавила її боєздатності. Або сусідні народи мають краще становище, що теж трапляється не дуже часто.
Колонізація одного з прошарків власного населення більш імовірна. Це трапляється тоді, коли у вогні громадянської війни формується досить згуртована, мобільна і агресивна бойова дружина (армійський осередок). Вона може скласти основу державного апарату і перенести на дії держави методи воєнного часу. Так, зокрема, формувався державний апарат радянської держави, внаслідок чого сільське населення і частково інтелігенція стали внутрішньою колонією, постачаючи для індустріалізації та колективізації, культурної революції дешеву робочу силу.
Іншим варіантам може стати залучення до господарської діяльності приватних заощаджень і капіталів. Успіх тут можливий лише тоді, коли використання капіталу всередині країни гарантує більший прибуток, аніж за її межами.
Нарешті, окремим випадком стабілізації є мілітаризація економіки і розподілу. Це спричинюватиме мілітаризацію всіх інших сфер життя, а, значить, перманентний, хоча й стабільний, застій.
Криза суспільства призводить і до дестратифікації (інколи – декласизації) наявної соціальної структури. У результаті розпочинається інтенсивний розпад соціальної тканини. Соціальний статус переважної більшості груп погіршується, вони сповзають на нижчі соціальні позиції. Звичайно, окремі групи чи невеликі угруповання можуть підніматися догори. Проте в обох випадках звільнюється енергія соціального збудження, найчастіше – деструктивного спрямування. Особливо з боку тих соціальних груп, ситуація яких суттєво погіршується.
Хоч енергія нових “високостатусних груп” позитивно спрямована – вони задоволені своїм новим становищем – проте ці групи мають обмежений стабілізаційний потенціал. Вони самі малоорганізовані, інколи навіть дезорганізовані, мало згуртовані і свідомі своїх історичних завдань та відповідальності, аби стати фактором соціального примирення і стабільності. До того ж, вони стають об’єктом заздрощів, колективної ненависті, не мають належного впливу, престижу і авторитету.
Тому стабілізація, окрім іншого, потребує певного історичного часу задля соціального примирення. Кожна із соціальних груп має освоїтись зі своїм новим становищем, відмовитись від конфліктних чи силових посягань на інший соціальний статус.
Стабілізацію в цьому відношенні можна вважати завершеною тоді, коли в суспільстві зникають такі людські спільноти, котрі прагнуть поліпшити свій статус негайно і шляхом організованих колективних зусиль. Замість цього починають домінувати орієнтації на легітимну соціальну мобільність на індивідуальному, сімейному чи міжпоколінському рівнях (за рахунок поліпшення ситуації всього суспільства). На такий історичний період (час пристосування людських спільнот до нового статусу, ролі, функції та престижу) політичний режим, як правило, є авторитарним, більш чи менш деспотичним. Демократія за цих умов легко трансформується в охлократію — владу натовпу.
Наявність примирених соціальних груп є об’єктивною ознакою і критерієм стабілізації. Подальша історична еволюція суспільства залежить від того, наскільки цей порядок утворено насильницьки, з використанням збройної сили, тотального державного примусу.
Тиранія, деспотія і диктатура в змозі утвердити соціальний порядок, проте здебільшого його не визнає правомірним основна маса населення. Порядок грубого фізичного втручання діє так довго, як довго можливий фізичний примус і силовий тиск. З різким його ослабленням імовірним стає новий соціальний вибух і нова деформація суспільства.
Процес насильницької стабілізації можна назвати соціальним розвитком. У тому лише значенні, що завдяки йому створюється якісно новий стан суспільства. Проте якщо його наслідком буде деспотичний, диктаторський, тиранічний або тоталітарний порядок, то подальший розвиток загальмується. Звичайно, це не означає, що суспільство перестане функціонувати, відтворювати встановлений порядок. Але розвиватись не зможе.
Стабілізацію не можна зводити лише до інтеграції складових частин соціальної системи. В окремих випадках потрібна дезінтеграція, коли розвиток залежить від деуніфікації, диференціації складових елементів суспільства. Все залежить від того, в якій висхідній точці знаходиться спостережуване суспільство: у стані повної дезорганізації і хаосу, чи в стані тотальної інтеграції (найчастіше насильницької) та уніфікації.
Ці обидва екстремальні випадки однаково згубні для керованого розвитку. Проте подальший шлях пролягає у протилежних напрямах: у першому випадку – шляхом інтеграції; у другому – через диференціацію. Але міра стабільності – в значенні керованості і підконтрольності, стійкості і відтворюваності – має бути обов’язковою.
Тоталітаризм є станом, цілком протилежним дезорганізації. Він не є також особливою трансформацією чи деформацією держави, не є особливим станом суспільства. У більш точному значенні тоталітаризм – це держава, яка охопила собою все суспільство; або це суспільство, яке водночас є й державою. У ньому немає жодної позадержавної сфери діяльності. Отож, тоталітаризм – це тотально одержавлене суспільство, в якому всі соціальні процеси можливі лише як державні, а всі державні стосунки ототожнюються із суспільними.
Відомий французький соціолог Р. Арон висунув п’ять ознак, за якими, на його думку, можна ідентифікувати тоталітаризм: монополія всіх форм політичної активності в руках однієї партії; ідеологія партії є в той же час офіційною ідеологією держави; монополія фізичної та духовної влади дозволяє партії повністю контролювати перебіг усіх соціальних процесів; більшість форм соціально-економічної, політичної і культурно-ідеологічної активності набирають державницького вигляду; всі види соціальних відхилень і злочинів набувають ідеологічного контексту, який одночасно виступає основою правопорядку і судочинства. (Див: Демократія і тоталітаризм. – Париж, 1965. – С. 287–288).
До ознак тоталітаризму, на яких наголошує Р. Арон, можна додати й інші, а саме: монополія партійно-ідеологічно-державної влади на кінцеву мету суспільного розвитку; право визначати її етапи, цілі, засоби та підпорядковувати задля досягнення цього всі наявні матеріальні і людські ресурси; авторитарно-деспотичний характер влади, непідконтрольної нікому; злиття релігії, політики, ідеології, освіти, економіки, культури, побуту та ін. в одне ціле; втрата суверенних суб’єктів соціальних відносин, розчинення їх в єдиному самодостатньому суб’єкті – державі; нероздільність публічного і приватного життя, відсутність природних прав людини, національних та соціальних рухів, а також представницьких, демонстративних органів і організацій; повне підпорядкування соціальних організацій і соціальних інститутів державним адміністративним органам; ототожнення противників режиму з противниками держави та оголошення їх ворогами суспільства (народу); невизнання соціальних, міжсуб’єктних конфліктів, окрім окремих суперечностей всередині державного апарату; відсутність не тільки організованої опозиції, але й права на будь-який індивідуальний чи колективний протест. Тоталітарний режим не визнає громадянського суспільства, політичної системи і народовладдя.
Тоталітарні режими народжуються у XX ст. Є три найочевидніших форми його існування: фашизм (нацизм), “реальний соціалізм”, ісламський фундаменталізм. Розрізняються між собою вони тією фундаментальною цінністю, котра водночас визнається їх соціальною базою, першоджерелом влади, інструментом легітимізації існуючого соціального порядку і кінцевою метою соціального перетворення. В основі фашизму лежить нація, соціалізму – клас, ісламського фундаменталізму – релігія (конфесійна група). У першому випадку маємо націократичний, у другому – класократичний, у третьому – теократичний тоталітаризм.
До XX століття існували великі геополітичні імперії, деякі з них були деспотіями. Але тоталітарних режимів не було. Між деспотією і тоталітаризмом є суттєва відмінність. Деспотія є замирене або замираюче насильство; тоталітаризм являє собою суцільний фізичний і символічний тиск на основі ідеологічних гасел і перманентних вербальних і демонстративних закликів. Деспотія тяжіє до спокою і потребує його. Тоталітаризм знаходиться у постійному русі, в суцільній самозбуджувальній динаміці. Деспотія обмежується фізичним примусом. Тоталітаризм вимагає морально-ідеологічного послуху, підпорядкування і визнання. Деспотія не терпить тільки відвертої опозиції і протесту; тоталітаризм вбачає загрозу своєму існуванню навіть за умов відсутності ідеологічного ентузіазму. Деспотія самоізолюється від підданих, підлеглих, вважаючи себе вищою, чистішою та ін. Тоталітаризм, тоталітарна держава прагне до ідентифікації з народом, вимагаючи, щоб народ у свою чергу ідентифікував себе з нею.
Чим обумовлюються ці особливості тоталітаризму? Справа в тому, що основою і першоджерелом тоталітаризму виступає соціальний рух: національно-патріотичний, робітничий або релігійний. Тоталітаризм є його деформованою, збоченою, переродженою формою. У цьому відношенні тоталітаризм є анти – рух, тобто це колишній соціальний рух, який зазнав інверсії, збочення. Етапи такого переродження можна фіксувати: перетворення соціального руху у класову боротьбу і політичну партію, партії – у державний апарат, держаного апарату – в олігархію вищих ешелонів влади, олігархії вищих ешелонів влади – у персонального деспота (тирана, диктатора, вождя, пророка тощо).
При всіх можливих переродженнях цей напрям політичної еволюції прагне зберегти свої висхідні ознаки, не втратити ознак соціального руху: партія підкреслює, що виступає як клас (від імені класу); апарат – як партія; владна олігархія – як апарат, а найвищий владний чиновник уособлює в собі харизматичного лідера – духовного вождя.
Тоталітаризм, на відміну від деспотії, не виключає можливостей соціального розвитку, а іноді саме розвиток визначає за мету своєї діяльності. Особливо характерним це було для колишніх соціалістичних режимів, які висували модернізацію, прогрес і соціальну утопію змістом своєї діяльності. У деяких випадках справді відбувалися суттєві соціальні перетворення (індустріалізація, досягнення загальної грамотності, розвиток продуктивних сил і деяке загальне підвищення добробуту населення в колишньому СРСР), причому в досить стислий історичний термін.
Але це супроводжувалося суттєвими деградаціями. Пригнічення демократії, перетворення культурно-ціннісних орієнтацій руху в офіційну державну ідеологію, одержавлення соціальних суб’єктів (соціальних організацій, політичної системи, громадянського суспільства, соціокласової структури, соціальних інститутів – церкви, сім’ї, науки, культури, самого соціального руху), відчуження соціотворчої ініціативи народу на користь партії, держави чи релігії, знищення опозиції, а з нею – можливості колективного контролю над діями чиновницького апарату; незворотна за таких умов бюрократизація усіх господарських і культурно-освітніх установ поступово низводять модерністські устремління тоталітаризму нанівець.
Інтенсивні соціальні перетворення гальмуються, що призводить до застою. Основною його причиною є зруйнування соціокласової структури і пов’язаних з нею конфліктів як джерел розвитку. Замість класів, як автономних суб’єктів політичної боротьби, починає діяти нероздільна маса, внутрішньо не розчленована, не структурована, не здатна до визначення історичної перспективи, вибору культурно-ціннісних орієнтацій, самоорганізації і взаємного контролю. Цю особливість тоталітаризму Анна Арендт визначає так: “Знищення класів перетворює керовані партіями соціальні групи на суцільну нерозчленовану масу збудженого, постійно чимось невдоволеного, а тому – люто роздратованого чи ідеологічно екзальтованого населення” (Тоталітарна система. – Париж, 1972. – С. 37).
Таке суспільство зазнає суттєвих деформацій. У ньому вся соціальна динаміка тяжіє до прогресу статики, модернізація – до самовладного традиціоналізму; інновації використовуються лише як інструмент демонстрації і підтвердження ідеологічної парадигми; масові акції відбуваються лише під організованим офіційним наглядом; права людини обмежуються обранням ідеологічного послуху; класи стають об’єктом державних маніпуляцій; соціальна творчість стає привілеєм лише партійного, державного або церковного апарату. Все це веде до встановлення внутрішньо напруженого спокою, динамічної статики.
Привести в рух таку соціальну систему, де все жорстко припасоване, можливо лише за умов диференціації суспільства, соціальної системи. Класи мають стати нормальними суб’єктами соціальних відносин – правовим чином погодженої боротьби; партії – досягти незалежності щодо колективних настроїв у кожний поточний історичний момент і стати представницькими організаціями; громадянське суспільство у своїх діях має бути незалежним від держави і політичної системи. Держава, у свою чергу, теж не може бути тільки виразником класових чи навіть загальнонародних інтересів. Вона має стати самостійним суб’єктом історичної творчості.
Таким чином, має відбуватися як суб’єктивація, так і диференціація соціальних відносин, роз’єднання насильницьки поєднаного, структуралізація безструктурного.
Засобом подолання тоталітаризму може стати соціальний вибух значної потужності. Його могутність залежить від ступеня попередньої пригніченості складових елементів соціальної системи, обсягу накопиченої бунтівної енергії, динамізму Неворотного розпаду соціальної тканини. Досягнута стабілізація, навпаки, ґрунтується на основі нового замирення соціальних суб’єктів: їх спільних загальних культурно-ціннісних орієнтаціях, чітко означених і жорстко контрольованих (з боку силових механізмів держави) правил опозиції і боротьби – форм подання, ствердження і розв’язання соціокласових конфліктів.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)