Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальний розвиток (Гавриленко) скачати онлайн-> §2. Модернізація

§2. Модернізація



Модернізацію найчастіше пов’язують із проблемою переходу від “традиційного” (докапіталістичного, аграрного, патріархального і т. п. – залежно від ідейно-методологічного контексту конкретних теорій) до сучасного промислового, індустріального суспільства. Термін “модернізація” найчастіше вживається у значенні загального знаменника досить різнорідних таких соціальних процесів: початкове накопичення капіталу у країнах Західної Європи, промислова революція кінця ХVII – початку XIX ст., буржуазні політичні революції, утвердження демократії і громадянських прав та свобод, виникнення сучасної машинної промисловості, перетворення науки і техніки в домінуючий чинник соціальних змін, масове переселення із села у місто, утворення промислової техноінфраструктури (залізниць, телеграфу, телефону, шосейних і морських шляхів сполучення, авіації та інших комунікацій), секуляризації релігії, становлення масової освіти, знищення станових привілеїв і досягнення певної соціальної рівності, поліпшення загального добробуту населення у зв’язку із різким підвищенням продуктивності праці та обсягів виробництва, зростання вільного часу та ін. Інакше кажучи, модернізація означає осучаснення, досягнення традиційним суспільством сучасних рис і властивостей.
Досить уживаним є застосування даного терміну щодо аналізу ситуації в колишніх колоніях і напівколоніях після здобуття ними політичної незалежності у значенні “розвиток навздогін”. Передбачається, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Проблеми країн, які стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональніше застосувати дану модель, перенести її на національний грунт за рахунок поєднання власних ресурсів і зовнішньої допомоги.
Теоретичний аспект проблеми полягає в тому, щоб розробити наукове підґрунтя подібних соціальних перетворень. Процес модернізації розглядається як творче наслідування вже наявних соціально-економічних і культурно-освітніх зразків та форм (у даному випадку – соціально-політичної діяльності. Еволюція від традиційного суспільства колишньої колонії чи напівколонії) до сучасного тлумачиться як підвищення складності його організації; структурної і функційної диференціації в ході розпаду родоплемінних відносин, традицій та міфолого-магічних форм культури; усунення тих аспектів колективних вірувань, настроїв і спонукань, які не вписуються в реалії технічної цивілізації, їх місце мають посісти нові засоби соціальної інтеграції, зокрема науково-технічні цінності, загальнолюдська мораль, право і справедливе судачинство.
Залежно від ідейно-теоретичної ангажованості науковців, модернізація розуміється як капіталізація або соціалізація (вибір соціалістичної орієнтації діяльності). У першому випадку йдеться про створення національних ринків товарів, капіталів і робочої сили, введення політичної демократії (всезагальні вибори, ідеологічний і партійний плюралізм, розвиток профспілкового руху), запозичення західних систем освіти, підготовки і перепідготовки кадрів, формування засобів масової інформації, перехід основної маси населення на роботу за наймом, фермеризація сільського господарства, заміна родоплемінних форм сім’ї нуклеарним шлюбом, традиційної культури – масовою. Основним напрямом перетворень вважається заміна колективних (родоплемінних) форм власності приватною і створення на цій основі “суспільства власників”.
У другому випадку (соціалістична модернізація) зразками для наслідування і втілення пропонуються соціалістичні цінності: державна власність, планова економіка, однопартійність, формальна (державно чи партійно підконтрольна) демократія, ідеологічна мобілізація на соціальні перетворення, ідейно-психологічна єдність основної маси населення, особливо “партії і народу” та ін.
Боротьба цих двох тенденцій модернізації відбивала боротьбу двох систем щодо країн, які стали на шлях самостійного розвитку. Кінцевий її результат, незалежно від суб’єктивних намірів, полягає у посяганні саме на незалежність і свободу в обмін на прокламоване економічне процвітання і політичну могутність у майбутньому. Більш амбіційний напрямок теорій модернізації пропонує не стільки запозичувати усталені зразки соціальної організації, скільки виходити на її якісно новий рівень. Тут модернізація тлумачиться як більш широкий процес, аніж перехід до капіталізму чи соціалізму. Йдеться про необхідність створення принципово нового соцієтального типу суспільства. Останнє мало бути зі своїми особливими культурно-ціннісними орієнтаціями (поєднання традиційної культурної самобутності з цінностями технічної цивілізації і створення на цій основі принципово нового типу культури); передбачало стрибок у постіндустріальну фазу промислового розвитку; включало перетворення родоплемінної общини у комунітарну спільноту сучасного типу. Передбачалося подолання знеособленості відносин, а також традицій, стверджень моралі; введення гармонійних стосунків індивіда і групи, їх безпосередності, рівності, емоційної залученості. Освіта мала будуватися так, щоб запобігти очевидних недоліків існуючої: її знеособленості і масовості, жорсткої дисципліни, конкурентності у здобутті дипломів та ін. навчальних сертифікатів; нерівності і владного характеру педагогічних відносин, надмірного акценту на науково-технічному навчанні на шкоду гуманітарному, несправедливої, здебільшого академічної селекції (відбір “кращих” за формальними та уніфікованими критеріями) тощо.
В основу теоретичної концептуалізації проблем модернізації покладено певне тлумачення сучасного і традиційного суспільства. У суто соціальному плані сучасне суспільство розуміється як таке, що протистоїть архаїчному (патріархальному, традиційному) перш за все у стосунках особи і суспільства.
У традиційному суспільстві індивід ще не є особою. Він ніби розчинений у первісній спільноті, позбавлений автономності та індивідуальності. Це, за висловом Е. Дюркгейма, механічна солідарність, заснована на структурно-функційній тотожності людей, одинаковості їх дій, вірувань і способу життя. Міркуючи в такому контексті, модернізацію суспільних відносин можна тлумачити як перехід до органічної спільності людей, яка ґрунтується на їх розбіжності, диференціації функцій і пов’язаних з нею діяльності та ціннісних орієнтацій.
Ф. Тьонніс розрізняв спільність і суспільність як відмінні типи соціальної організації. У спільності людські взаємини безпосередні, щирі, емоційно забарвлені, мають переважно родинну спрямованість. К. Маркс розрізняв архаїчні і вторинні суспільні формації. У традиційних (архаїчних) суспільствах, за його думкою, відносини природні, безпосередньо особистісні, рівні. У вторинних формаціях вони опосередковуються приватною власністю, товарно-грошовим обміном, владною регуляцією держави, обмеженою класовою ідеологією і колективною психологією тощо. Саме перехід від природної спільності і рівності до зречевленої залежності системи всезагального товарно-грошового обміну, купівлі та продажу всього і скрізь, породжує, на його думку, товарний фетишизм, спотворює людські взаємини, перетворює особу у функцію, індивідуальність у статус, людину (особливо робітника, трудящого) у товар.
Незалежно від цих ідейно-методологічних розбіжностей, загальним для всіх концепцій модернізації залишається твердження про необхідність відходу від всеохоплюючої недиференційованої приналежності індивіда конкретному колективу, заміна без посередніх стосунків опосередкованими, родинних – нормальними і статуарними, відносин особистої – залежності функційним розподілом праці тощо. Таким чином, ідеться про розклад родоплемінних общин і перетворення їх у сучасне диференційоване і структуроване суспільство.
Практика модернізації країн, які стали на шлях самостійного розвитку, може бути узагальнена у декілька етапів. На початковій стадії (50–60-ті роки) передбачалося, що модернізація відбуватиметься на основі зовнішньої допомоги, запозичення технологій і формування власної робочої сили адекватного профілю. Проте ці сподівання не справдилися, частково тому, що допомога була недостатньою. Основне ж полягало в тому, що не була розв’язана основна суперечність даного процесу: сучасна зарубіжна технологія потребувала сучасного типу робітника – сучасний тип робітника міг сформуватися тільки через довгу адаптацію і призвичаєння до технічних засобів праці.
З цією метою досить широко інвестувалася сфера освіти (до 9–11 % національних бюджетів). Але сила традиції, культурної своєрідності, родоплемінного середовища і загального стану суспільних відносин виявилися впливовішими. Сучасний тип робітника сформувати не вдалося, зате була підірвана культурна самобутність і традиційна форма колективної поведінки. Замість продуктивного працівника сформувався споживацький тип особи, орієнтованої на сучасні світові стандарти товарів і послуг.
Перехід до державного управління і бюрократизації соціальних організацій різко загострили соціальні суперечності. Раціональне управління не накладалося повністю на родоплемінний тип особи і традиційні звичаї, сприяючи появі в масовому порядку маргінала чи делінквента, карикатурного поєднання традиційної особи і сучасного бюрократа.
Трайбалістські звичаї, засновані переважно на родинних і общинних стосунках, органічно не поєднувалися з практикою раціональної бюрократії. Запозичення культурно-ціннісних орієнтацій індустріальних суспільств відбувалося з їх суттєвим збоченням і деформацією. Наукові знання важко засвоювалися людьми, які призвичаїлись до магіко-міфологічних форм сприйняття дійсності.
“Подарункові” звички переросли в державну корупцію небувалих розмірів. Заміна родоплемінної “рівності в бідності” на рівність за критеріями особистого успіху і винагороди призвела до появи у масовому порядку заздрощів, збурення, апатії та байдужості. Соціальну напругу посилювали безробіття і злидні, що призводило до загострення антагонізмів і часто доповнювалося утвердженням корумпованих диктаторських політичних режимів.
Зваживши на ці факти, теоретики і практики модернізації дещо змінили тактику. Акцент переводився на культурну самобутність і своєрідність корінного населення, його історичні звичаї і традиції. Ідеологічно це оформилося в різних версіях націоналізму: концепція негритюду; ісламський, точніше – арабський, фундаменталізм; латиноамериканська “теологія свободи” тощо. У них відбулася своєрідна інверсія раніше започаткованих підходів. Якщо спочатку колишнім колоніям доводилось адаптуватися до індустріального суспільства, то на другому етапі, навпаки, їх модернізація ставилася в залежність від того, наскільки досвід промислово розвинених країн може пристосуватися до культурних реалій колишніх колоній і напівколоній.
Прийшло розуміння того, що модернізація означає створення нового типу соціального порядку. В основі ж останнього, як це відомо в соціології ще з часів М. Вебера і Т. Парсонса, лежить певний інституційний порядок. Отож, стало ясно, що раціоналізація архаїчних суспільств, не маючи опори у відповідних соціальних інститутах, організаціях та інших структурах, призводить до ще більшої ірраціоналізації.
Безконтрольність, безвідповідальність, необов’язковість, нефункційність, корупція, апатія, лінь і відсутність колективно організованих соціальних ініціатив спричинили те, що колишні колонії стали своєрідними господарськими “чорними дірами”, де безслідно зникала будь-яка зовнішня матеріальна допомога.
Деяке поліпшення стандартів споживання і медичного обслуговування викликало зворотний ефект: непідконтрольну народжуваність і перенаселення. З усіх видів імпортованої технології найширше застосування знайшли лише сучасні види озброєння, які використовувалися у родоплемінних суперечках і сутичках між традиційними вождями та політичними лідерами нових орієнтацій. Останнє не виключало озброєних сутичок між самими вождями та між новими політичними лідерами. Орієнтація на культурну самобутність не спричинила духовного відродження, не подолала тенденції до запозичення не найкращих зразків західної масової культури.
Третій етап модернізації розпочинається у 80-х роках, у його основі лежить концепція “нового світового порядку”. Особливо інтенсивно вона розробляється у рамках науково-дослідних центрів ЮНЕСКО і складається з трьох відносно автономних і взаємопов’язаних частин: новий економічний порядок, новий політичний порядок, новий культурний порядок.
В основі цих підходів лежить визнання того факту, що прірва між колишніми колоніями і колишніми метрополіями у всіх сферах суспільного життя продовжує зростати. Подолати її можна лише на основі відповідної міжнародної регуляції економічних, політичних і культурно-ідеологічних процесів. Практичного застосування ця концепція фактично не знала, оскільки з початком “перебудови” у колишньому СРСР була підірвана стабільність існуючого світового порядку, котра не відновлена й дотепер. Крім того, концепцію “нового світового порядку” не можна цілком віднести до теорії модернізації, оскільки вона має на меті модернізацію світового співтовариства, а не окремої країни чи регіону.
Запозичення, засвоєння і наслідування лежить в основі індивідуальних (на що звернув увагу відомий французький соціолог Г. Тард), колективних та інституційних дій. Це стосується наслідування, запозичення і втілення в практику інноваційних зразків.
У світовому співтоваристві, як і в окремій соціальній групі чи у груповій взаємодії, завжди є лідери і відстаючі, авангард і ар’єргард. Наслідування тут необхідні з двох причин: а) через об’єктивну неможливість перескочити певні фази історичного розвитку і б) заради економії ресурсів. Передбачається, що запозичення вже наявних зразків, разом із врахуванням помилок і чужого негативного досвіду, надає можливість країні-рецепієнту (отримувачу) уникати різких поворотів, діяти більш ефективно та економно.
Проте модернізація є досить суперечливим соціальним процесом. На цьому шляху, насамперед існують суто об’єктивні перешкоди, у тому числі системного характеру. На це, зокрема, звернув увагу американський соціолог Р. Мертон. Він висунув тезу про принципову обмеженість системного запозичення, взаємної чи односпрямованої трансформації систем. Суть її полягає в тому, що елементи однієї системи не можуть бути перенесені в іншу систему без попередньої їх суттєвої трансформації. Попередню ж трансформацію має здійснити реформатор або інноватор. Якщо він цього не зробить, то таку роботу проведе система-рецепієнт. Вона змусить новий елемент, який потрапив у її середовище, діяти за власними, тільки їй властивими, правилами і законами. Якщо цього не відбудеться, то система-реципієнт вступає у смугу внутрішнього напруження, соціальної аритмії; робить помилки, зазнаючи структурних та функційних втрат.
По-друге, має бути відповідність між рівнями могутності запозичуючої системи і запозичуваного елемента. Невідповідність рівнів призводить до дисфункції системи адаптивних і соціотворчих можливостей.
Наприклад, ефективна сама по собі західна система освіти, перенесена у родоплемінне середовище, де діє традиційно орієнтована людина з властивим їй магіко-міфологічним сприйняттям дійсності, функціонуватиме неефективно. Адже вона не відповідає природі даного соціального середовища. Крім того, вона може трансформуватися відповідно до місцевих умов (так, науково-технічне знання, інші форми раціоналізації мислення і дій набувають магіко-міфологічної інтерпретації. А засновані на них практичні дії вписуються у структуру традиційної поведінки).
У випадку, коли забезпечені елементи виявляються сильнішими від свого нового середовища, вони здатні підірвати традиційні функції системи, але не гарантують її ефективність в цілому. Для цього потрібен час. Скажімо, коли б західна система освіти в умовах традиційного суспільства спромоглася сформувати “нову людину”, то остання не змогла б пристосуватися до умов існування колишньої колонії. На перших кроках модернізації така країна неминуче несе в собі своє історичне минуле.
Нарешті, третє правило: запозичуваних нових елементів має бути не більше, аніж система може їх асимілювати. Інакше з’являється нова залежність: могутність запозичених елементів переважає адаптивні можливості системи-рецепієнта. Перші підривають основу існування системи, позбавляють внутрішньої впорядкованості і цілісності, автономності функціонування. Як наслідок – колоніалізм змінюється неоколоніалізмом.
Як ці загальні міркування виявляються у конкретній практиці модернізації? Перш за все, стає очевидною суперечливість даного процесу. Число загроз модернізації приблизно дорівнює числу її позитивів. Країна може набувати сучасних рис, проте втрачатиме соціокультурну самобутність. Формування нової людини, моралі, права, колективної психології, ідеології, соціогрупової структури, культурно-ціннісних орієнтацій, регулятивних механізмів тощо супроводжуватиметься втратою вже набутого.
Поєднання ж позитивних рис нового і усталеного набутого породжує досить складну ситуацію у суспільстві, пов’язану з визначенням перспективного розвитку. Воно підриває усталений соціальний порядок, не гарантуючи покращання соціально-економічної ситуації. Відсутність необхідних ресурсів перешкоджає ефективному застосуванню запозичуваного (наприклад, введення в обіг іноземної валюти за умов розладнаної фінансової системи не поліпшує, а, скоріше, погіршує ситуацію, спричиняє можливий крах фінансової системи).
Вироблення ж нових ресурсів розвитку потребує певного часу. Але соціальний час є теж певним ресурсом, причому він стає досить дефіцитним саме за умов стабілізації та модернізації суспільства. Модернізація часто проводиться поспіхом, що веде до нових проблем і конфліктів.
У країнах, які потребують модернізації, відбувається гостра політична та ідейно-теоретична боротьба між радикалами, котрі вимагають негайних і рішучих змін, і консерваторами, противниками таких заходів. Продуктивне розв’язання даного конфлікту залежить від наявності політико-ідеологічного плюралізму, розвинених суб’єктів соціальної взаємодії, ціннісного і громадянського консенсусу, легітимізації конфліктів, вільної соціальної комунікації, широкої мережі соціальних організацій, громадянського суспільства та ін.
Драматизм ситуації полягає саме в тому, що в суспільстві, що трансформується, відсутні саме ті елементи, для створення яких і запроваджується модернізація.
Боротьба точиться і між прибічниками орієнтації на зовнішню допомогу та опори на власні сили. Обидві сторони мають досить серйозні аргументи, оскільки в кожному з можливих історичних виборів утримуються свої загрози. Так, зовнішня допомога таїть у собі небезпеку втрати незалежності, яка зростає разом із обсягом такої допомоги. Опора на власні сили затримує модернізацію на невизначений історичний період, консервує архаїчні порядки.
Ініціаторами модернізації, як правило, виступають панівний клас, керівна або авангардна (носій, творець і пропагандист культурної моделі розвитку) еліта. Вони найбільше відчувають дискомфорт історичного відставання свого суспільства: почуття ображеної національної, класової гордості, сором від своєї меншовартості в міждержавних чи міжнародних стосунках та ін.
Залучення до наміченої перспективи основної маси народу залежить від кількох факторів: привабливості культурно-ціннісних орієнтацій, форми їх подання (утопія, в принципі, має більше шансів на підтримку, аніж апологетика, викривальна чи мобілізаційна ідеологія), внутрішньої згуртованості політичного авангарду, розвиненості соціальних комунікацій, наявності ефективного пропагандистського, просвітницького та агітаційного апарату, могутності держави і міри контролю над її силовими структурами з боку політичного авангарду, міжнародної підтримки тощо.
Початкова стадія модернізації супроводжується, як правило, значною соціальною ажіотацією, особливо коли вона базується на впливовому соціальному русі. Надалі “успішність” все більше залежить від перших кроків модернізації.
Труднощі подолання трансформаційної кризи спричиняють конфлікти серед керівної еліти, спад активності і соціальну апатію трудових верств населення. Перманентні невдачі створюють цілком реальні передумови для нової дезорганізації, встановлення авторитарних або деспотичних режимів (у випадку сильної держави і згуртованої еліти). Якщо початкова фаза модернізації базувалась на підтримці соціального руху, то авторитаризм і деспотія переростають у тоталітаризм.
Ступінь залученості політичного авангарду до модернізації виявляється більш вмотивованою тому, що він виграє від неї більше, швидше і безпосередніше, ніж інші верстви населення. Останні можуть сподіватись на результати лише у віддаленій перспективі. Тому відношення до модернізації основної маси населення суперечливе. Воно може починатися з короткочасного ентузіазму (інтегральний націоналізм, релігійний фанатизм або інтенсивна масова підтримка комуністичної ідеї, утопії). Пізніше такий ентузіазм може набувати двох суттєво відмінних форм: апатія, байдужість, пасивний опір чи організований, мобільний і діяльний протест.
Наявність поведінки першого типу свідчить про невдачі модернізації, відчуженість політичної еліти від історичної перспективи і зосередженість на вирішенні виключно власних групових проблем, переродження панівного класу у пригноблюючий, політичного режиму – у деспотію, авторитаризм, тиранію чи тоталітаризм. Засвідчує він і відсутність внутрішньої суб’єктної структурованості народної маси, перетворення її на відносно легко маніпульований однорідний натовп.
Організований протест вказує на наявність розвиненого пригнобленого класу чи опозиційного соціального руху. Він також свідчить про те, що в даному суспільстві є розгалужена суб’єктна структура (самосвідомі і самоорганізовані соціальні і політичні суб’єкти), громадянське суспільство і демократичний контроль. Але це вже ознака певною мірою соціально розвиненого суспільства. Його модернізація може бути спрямована на подолання економічної відсталості або на культурне відродження.
Модернізація матиме тим більшу підтримку, чим вищою буде стихійна чи організована мобілізація основної маси населення, справедливішою соціальна стратифікація; матеріальна і моральна (схвалення, престиж, авторитет, вплив) винагорода; привабливішою, конкретнішою і відчутнішою перспектива. Має неабияке значення і конкретна спрямованість модернізації: економіка, політика, соціальна сфера чи культура.
Спрямованість модернізації визначається загальним співвідношенням наявних у суспільстві ресурсів з обраними культурно-ціннісними орієнтаціями. Якщо увага акцентується на культурній моделі майбутнього (що відбувається майже завжди, бо модернізація в кінцевому рахунку є устремлінням у перспективу), то в суспільстві спостерігається прагнення до руху і змін, а не до порядку і стабілізації. При цьому увага концентрується на орієнтаціях, а не на ресурсах (вони в дефіциті, модернізація завжди є засобом його подолання, нагромадженням ресурсів для виробництва нових). Переважає культурний символізм і перспективне нормотворення, а не наявні суспільні відносини, трактовані як застарілі, неадекватні новим історичним реаліям.
За таких умов значення соціальної мобілізації буде вищим, ніж соціальної стратифікації (соціального порядку в точному значенні цього слова ще не досягнено, існує “соціотворчий порядок”, групи тільки лаштуються посісти відповідні соціальні позиції). Посилюється значення потреб, а не їх задоволення; відсутність чи обмеження останніх компенсується визначеною історичною перспективою, виноситься “за горизонт”.
Акцент на виробництві ресурсів по-іншому структурує систему історичних дій. З точки зору структури діяльності економічна активність являє собою організацію, безпосередньо виробництво, розподіл і споживання. Кожному з них відповідає особливий елемент структури історичної дії: культурна модель, соціальна мобілізація, соціальна стратифікація і винагорода (формування і задоволення потреб). Графічно це можна відобразити наступним чином.

Змістовний зв’язок цих елементів залежить від обраного пункту основного прикладання сил. Це означає, що модернізація економіки може відбуватися переважно як перебудова організації і управління, соціальної і технічної організації праці (зміна відносин власності, технологічної бази виробництва), трансформація розподілу, активізація або пригнічення споживання. Відповідно до цього дещо змінюється спрямованість історичності, внутрішній зв’язок і акцентація в системі історичних дій.
Складовими історичності є наступні чинники: а) накопичення суспільних баластів; б) система знання (наука у найбільш широкому розумінні цього слова, тобто як спосіб раціоналізації колективних форм мислення, техніка і спосіб раціоналізації колективних форм діяння, включаючи техніку соціального управління і самоврядування); в) культурна модель (культурно-ціннісні орієнтації і форми їх функціонування – колективна психологія, ідеологія й утопія).
Модернізація, особливо на початковій стадії, не передбачає значних обсягів накопичення суспільних багатств. Вона, скоріше, є нагромадженням засобів діяння – наукових знань і технології. Тільки досягши певного рівня зрілості, останні зможуть забезпечити накопичення в таких масштабах, щоб дане суспільство перейшло до виробництва засобів розвитку – власної науки, культури та освіти. Оскільки на цій стадії суспільство діє із значною долею невизначеності (запозичує чужі досягнення і способи діяння), то в цей період підвищується роль культурної моделі – ціннісних орієнтацій та їх представлення – як однієї з передумов громадянської згоди.
Сама ж культурна модель отримує різні акцентації. Вона може бути орієнтованою переважно на організацію виробництва, на розподіл або споживання.
Культурно-ідеологічна акцентація економічної активності у значній мірі визначає соцієтальний тип суспільства. Останній може бути переважно організаційним, продуктивістським, споживацьким або розподільчим. Крім того, зазначений вибір рішуче впливатиме на спосіб накопичення, яке, власне, і є метою будь-якої модернізації за критеріями розвитку. Адже тільки з появою необхідного обсягу накопичень суспільство отримує об’єктивну можливість обрати керований розвиток.
Відповідно до акцентації економічної активності на організації, виробництві, розподілі чи споживанні, накопичення набувають таких форм: накопичення досвіду організації та управління, накопичення засобів виробництва, накопичення засобів обміну, накопичення засобів творення (йдеться не про індивідуальне, а про колективне споживання, продуктивне інвестування в науку, техніку, культуру і освіту). А це трансформує всю структуру історичного діяння.
Зокрема, якщо культурна модель акцентується на виробництві, то соціальна мобілізація відбувається переважно шляхом організації та управління. Це супроводжується активним накопиченням засобів виробництва. Можливості ж матеріальної винагороди обмежені, а стратифікація ще не є настільки довершеною, аби задоволення від нового соціального становища стало активним чинником масової поведінки. Мобілізація соціальної активності відбувається з певним пожвавленням розподілу і споживання, тісно пов’язаними із стратифікацією (стандарт споживання сприймається водночас і як знак соціального становища). Це, до речі, найбільш простий, поширений і узвичаєний випадок. Таким шляхом відбувалися капіталістична і соціалістична індустріалізація як особливі форми модернізації суспільства.
Зміна форм зв’язку спричиняють появу іншої системи історичних дій. Наприклад, коли культурна модель акцентована на організації, то соціальна мобілізація базується на розподілі, стратифікація – на споживанні, винагорода набуває суто виробничих форм (місце у виробничому процесі є в то й же час основою соціального статусу). У цьому випадку найбільша складність полягає в тому, щоб здійснити соціальну мобілізацію через розподіл, тобто за умов відносного дефіциту ресурсів, що взагалі характерно для модернізації, особливо на початковій її стадії.
Усі інші типи історичних дій, заснованих на акцентації культурної моделі, будуть менш вірогідними теоретично і поширеними практично. Тут можливі два різновиди: 1) культурна модель акцентована на споживанні; 2) культурна модель акцентована на розподілі.
У першому випадку соціальна мобілізація пов’язується з виробництвом, стратифікація носитиме організаційно-управлінські форми (контрольоване розміщення індивідів і груп за соціальними позиціями), а винагорода залежатиме від розподілу. Основна проблема полягає в тому, щоб перенести економічну активність (мобілізацію на виробництві) у відповідні форми соціальної активності поза виробництвом. Тим більше, що остання пригнічуватиметься підконтрольною, а тому, певною мірою, насильницькою, стратифікацією і прямою залежністю винагороди від розподілу. Їх несправедливий характер буде додатковим фактором пригнічення соціальної активності.
Якщо ж культурна модель акцентується на розподілі, то мобілізація здійснюється переважно через споживання, що можливо або в досить багатому, або в паразитарному суспільстві.
За таких умов стратифікація залежатиме від становища на виробництві, а винагорода реалізуватиметься в організаційних формах, що потребує досить сильної державної влади і розвиненої системи соціальних організацій, управління і самоврядування.
Є ще ряд аспектів проблеми модернізації, пов’язаної з реорганізацією економічної активності. Модернізація здебільшого передбачає запозичення. Модернізація ж на власній основі є ближчою до історичного прогресу як виробництва історичних зразків для наслідування. У цьому відношенні капіталістичну (у Західній Європі та США) і соціалістичну (в СРСР) індустріалізацію швидше можна назвати історичним прогресом, хоч він і супроводжувався значними соціальними напруженнями і антагонізмами.
Найбільш зручні форми запозичення – імпорт технології і капіталів. Хоч і тут є свої труднощі: імпорт технології потребує освіченої, навченої і дисциплінованої трудящої маси; імпорт капіталів – чесного, відповідального, некорумпованого, орієнтованого на розвиток, а не на розподіл і розкішне споживання, панівного класу. Де того ж це передбачає, почасти, експорт сировини, бо на безкоштовну допомогу не можуть розраховувати більшість країн, які стали на шлях розвитку. А це таїть небезпеку перетворитись у сировинний придаток інших країн або формування паразитарної панівної групи, яка багатітиме, нещадно експлуатуючи власні ресурси, у тому числі робочу силу і продукти виробництва, продаючи останні за кордон за демпінговими цінами (приклад України та інших країн СНД), переводячи капітали в зарубіжні банки.
Отже, економічна модернізація здебільшого відбувається як реорганізація власне виробництва, підвищення міри технічної озброєності робочої сили на основі імпорту технології. Запозичення інших елементів системи економічної діяльності здійснюється важче. Наприклад, реорганізація соціальної і технічної організації праці передбачає певне реформування відносин власності, ствердження нових технологій управління, тобто суттєву трансформацію існуючих промислових організацій або створення нових.
Визначити наперед напрямок реформування власності (її приватизація, колективізація, акціонування, одержавлення чи усуспільнення), на нашу думку, не можна. Найдоцільніший шлях тут – певне їх поєднання за критеріями ефективності виробництва. Тут ми не можемо погодитися з тими вітчизняними вченими, котрі висувають приватизацію власності в якості самоцінного елемента економічної модернізації. Приватна власність автоматично не гарантує позитивної трудової мотивації, яка в даному випадку, і в соціологічному аспекті, є центральною проблемою.
Не гарантують автоматичного успіху й інші форми власності. Трудова мотивація є, швидше, наслідком соціальної та технологічної організації праці, аніж власності самої по собі. Тут слід керуватися тим, яка форма власності в даних конкретних умовах гарантує найкращу організацію праці та ефективність виробництва.
Що ж стосується загального принципу, то досвід зарубіжних країн свідчить, що формування більш активного виробництва досягається швидше приватизацією, а досягнення більш справедливого розподілу – націоналізацією виробництва. Яку культурну модель покласти в основу історичних дій, залежить від ціннісного вибору даного конкретного суспільства, якщо в ньому гарантовані демократичні передумови історичного вибору.
Імпорт механізмів розподілу і споживання запозичується ще важче. Вони обумовлюються культурною спадщиною даного суспільства, кожне з яких має припустиму саме для нього межу бідності, розкоші і масштаб справедливості. Те, що для одних суспільств є крайньою бідністю, для інших – успадкована і узвичаєна норма. Те, що припустиме для панівного класу в плані розкішного споживання в одному суспільстві, не дозволене в іншому. У загальному ж вигляді можна стверджувати, що на момент модернізації розподіл має бути узгоджений з ефективною економічною активністю, а споживання (особливо стосовно заможних і панівних верств населення) – підпорядковуватись тенденції демонстративної скромності, а не демонстративної розкоші.
Різні складові елементи історичності по-різному піддаються запозиченню. Здійснити безболісне і прискорене накопичення можливо за умов наявності дефіцитних природних ресурсів і відповідальної, організованої та дисциплінованої політичної еліти. Саме так відбулося в Арабських Еміратах, інших країнах Близького Сходу, які на основі експорту нафти перетворили пустелю у квітучий сад.
Якщо ж політична стратегія еліти обрана неправильно, а сама вона є безвідповідальною, корумпованою і непідконтрольною, то вилучені за експорт кошти розтринькаються, зречевляться в антиресурсах розвитку (воєнні озброєння, мілітаризація науки, частково – освіти і культури, інвестиції у реалізацію утопії на міжнародному рівні). Найтиповіший приклад цього – дії колишнього СРСР.
Система знання не може бути продуктивно запозиченою без відповідної їй системи освіти. Тому основна проблема – поєднання імпортованих педагогічних технологій зі збереженням власної культурної самобутності. Для її розв’язання слід особливо остерігатись імпорту ціннісних орієнтацій, які зречевлені в імпортованій педагогічній технології. Доцільніше засвоювати найбільш загальні та абстрактні принципи організації освіти, переважно науково-технічних форм навчання (вивчення природничих наук та професійно-технічна освіта).
Запозичення чужих культурно-ціннісних орієнтацій, в принципі, можливе. Але це досить складний і суперечливий процес. Запозичення окремих абстрактних “загальнолюдських” цінностей, як розвиток, модернізація, процвітання, демократія, гласність, права людини, справедливість, свобода тощо – з наступним залученням їх до вже наявної вітчизняної системи, впорядкованої і когерентної – не має значної руйнівної сили. Особливо якщо ці цінності адекватно накладаються на колективні настрої і прагнення. Ідеологічні ж запозичення утримують в собі значну небезпеку, адже ідеологія має класову модифікацію. А це означає, що відбувається лише осучаснення певного класу за ідеологічними зразками чужого досвіду, що може спричинити гострий міжкласовий конфлікт, посилити опозиційні настрої.
Запозичення чужої релігійної або світської утопії може призвести до значного знаково-символічного переоформлення свідомості даного народу. Врешті-решт, це часто призводить до корінної культурної реформації, супроводжуваної гострими соціальними конфліктами. Прикладами тому є введення християнства в Київській Русі, в Європі, запозичення більшовиками європейської соціалістичної утопії тощо.
Збереження самобутності доцільно досягати шляхом реорганізації елементів власної культури на основі гармонійного поєднання її з контекстом запозичуваної .








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальний розвиток (Гавриленко)