Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 4.1 Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань

§ 4.1 Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань



Підстави виникнення застави Сторони заставних правовідносин. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 p. застава — це спосіб забезпечення зобов’язань, за якою кредитор (заставо-держатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості майна переважно перед іншими кредиторами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України “Про заставу” (ст. 1) відносить лише договір та закон.
Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна навести право застави вантажу, що виникає у морського перевізника вантажу згідно із ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства України для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під час перевезення вантажу.
Але головним джерелом виникнення заставного права залишається дорговір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України “Про заставу”.
Похідність випливає з акцесорного (додаткового ) характеру договору застави і виявляється у наступному. За загальним правилом, застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов’язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов’язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28 Закону України “Про заставу”).
Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов’язання є слідування застави за своїм об’єктом при переході останнього у власність іншої особи (ст. 27 Закону України “Про заставу”). А також, як доречно зазначив А.В.Черних, у тому випадку, якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов’язанням зобов’язань.
Відповідно до ст. З Закону України “Про заставу” застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше, те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу. Мається на увазі, що якщо після укладення основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника.
Законодавство України не містить конкретних видів зобов’язань, виконання яких може бути забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. З Закону України “Про заставу”, — договори позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів — має відкритий характер, тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у будь-якому договорі.
Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому “за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог” (ст. З Закону України “Про заставу”). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов’язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.
На підставі ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених договором або законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб’єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов’язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15—18 років) та особи, визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.
Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.
Закон України “Про заставу” (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави.
Аналізуючи положення законів України “Про заставу” та “Про власність” (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України “Про заставу”, прийняті 25 лютого 1994 p., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України “Про власність” передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Закону України “Про заставу” не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України “Про заставу” нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.
Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна орендодавцев. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України “Про оренду державного майна” передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, він має право заставляти його самостійно.
Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде орендар, якщо ні—то власник майна, яке орендується.
Необхідно звернути увагу на те, що заставодавцем може бути сам боржник, а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним боржником можуть мати різну природу і значення для застави не мають. Законодавство не передбачає ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою і в цьому випадку для заставодавця є те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження.
Ще одна особливість договору застави, в якому бере участь майновий поручитель, передбачена ст. 26 цього закону, за якою, якщо заставодавцем є третя особа, то в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, вона має право його виконати за боржника з метою запобігти зверненню стягнення на предмет застави. Слід погодитися з думкою Ч.Н. Азімова, що це є одним із специфічних випадків переведення боргу. “Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов’язання всупереч бажанням як кредитора, так і боржника. Але це право у неї виникає за умови, що створено реальні передумови звернення стягнення на заставу, тобто на неналежне їй майно”.
Предмет застави. Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосування. Це досить чітко відображено на прикладі законодавсі ва нашої країни, яке спочатку (під час існування СРСР) різко звузило сферу застави, виключивши з неї іпотеку, а сьогодні значно розширило її. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України “Про заставу”, де ведеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави.
Частиною 4 ст. 4 Закону України “Про заставу” прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Згідно з Положенням про цей реєстр, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466 до Державного реєстру вносяться: пам’ятки історії — будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності, не можуть бути предметом застави.
За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку № 1 до ст. 379 Цивільно-процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями або його окремі частини — у осіб, основною діяльністю яких є сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають, крім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).
Згідно із ст. 5 Закону України “Про приватизаційні папери” заборонено також використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.
Слід зупинитися на можливості застави об’єктів, які належать до власності народу України. Відповідно до ст. 13 Конституції України такими об’єктами є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної морської зони. Здається, що ці об’єкти можуть бути предметом застави, однак оскільки народ України здійснює своє право власності на ці об’єкти через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, то ці органи мають бути сторонами у відповідних правовідносинах.
Окреме питання застава землі. Підкреслимо, що проблема реформування земельних відносин досить складна і має багато різних аспектів. Однак, необхідно звернути увагу на ряд моментів, пов’язаних із заставою землі. Важливим недоліком Закону України “Про заставу” є те, що в ньому відсутня окрема регламентація застави землі. Серед спеціальних норм щодо застави землі слід нагадати положення ст. б Земельного кодексу України про те, що надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об’єктом застави лише за зобов’язаннями з участю кредитної установи. Те саме стосується земельної ділянки, яка передана у власність для ведення сільського (фермерського) господарства (ст. 25 Закону України “Про сільські (фермерські) господарства”) і яка може бути об’єктом застави лише за зобов’язаннями з участю кредитної установи.
Слід зазначити, що законодавство України передбачає існування об’єктів права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися і при заставі такого майна. Йдеться принаймні про дві групи: 1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.
Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність, відзначимо, що найбільш детально питання здійснення права власності на таке майно вирішене у Законі України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє, користується та розпоряджається документами Національного архівного фонду з урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному.
По-перше, їх не можна знищити.
По-друге, документи, які належать державі, не можуть бути об’єктами купівлі-продажу або інших угод, пов’язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом застави). Стосовно права власності на документи цього фонду, які не належать державі, то вони відчужуються з повідомленням Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим власником реєстраційного посвідчення. При цьому держава має переважне право на їх придбання.
По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України. Таким чином, договір про заставу документів Національного архівного фонду має укладатися з урахуванням вказаних особливостей.
Законом України “Про власність” встановлено, що законодавством може бути визначений перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських організацій, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджений Постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна”‘ від 17 червня 1992 p. з наступними змінами та доповненнями. Відповідно до цієї постанови не можуть перебувати у власності вказаних суб’єктів: зброя та боєприпаси (крім мисливської, пневматичної та спортивної зброї та боєприпасів до неї); бойова та спеціальна військова техніка; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні сильнодіючі отруйні лікарські засоби (крім отриманих громадянами за призначенням лікаря) та деякі інші речі. У додатку № 2 до вказаної постанови закріплено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна. У цьому переліку мисливська, пневматична та спортивна зброя, об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Ці об’єкти можуть бути предметом застави лише з урахуванням вказаних обмежень на здійснення права власності на них.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 та ст. 5 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин безпідставно віднесені не до плодів, а до інших прибутків.
Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної власності. У зв’язку з тим, що для спільної власності характерне здійснення права власності щодо неї в цілому рівною мірою кожним учасником, то для її відчуження необхідна згода всіх учасників. Тому майно, яке перебуває у спільній власності, може бути предметом застави лише за згодою всіх співвласників. За ст. 6 Закону України “Про заставу”, майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.
Говорячи про заставу вимог, відзначимо, що предметом застави може бути лише відчужувана вимога. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать, наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав. Однак, здається, що немає перешкод для того, щоб самі перелічені вимоги були б забезпечені заставою. Зокрема, допускається забезпечення таких невід’ємних від особи вимог, як право на аліментне забезпечення.
Відповідно до ст. 4 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути майнові права. Слід окремо зупинитися на можливості застави авторських прав. Іноді у літературі зустрічається твердження, що ці права можуть бути предметом застави’. Однак, на наш погляд, прихильники цієї точки зору не враховують того, що суб’єктивні права автора поділяються на два види — особисті та майнові. Особистими правами автора є право на авторство, право на авторське ім’я, право на опублікування свого твору та на його недоторканність. Ці права невідчужувані і відповідно не можуть бутипредметом застави.
Заставленими можуть бути майнові авторські права, тобто право на винагороду за створення та використання твору, право на відшкодування збитків, які завдані незаконним використанням твору. Слід зазначити, що невідчужуваність прав може встановити законодавство.
Форма та зміст договору застави. Припинення застави. Аналіз Закону України “Про заставу” дає можливість зробити висновок, що договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави відповідно до Закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту передачі йому предмета застави, а якщо предмет передано до укладення договору — з моменту його укладення. Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передачі їх заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу договору в останньому випадку є передача цінних паперів вказаним організаціям.
Відповідно до ст. 12 Закону України “Про заставу”, за загальним правилом, у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобов’язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, договір має бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних право-установчих документів. Посвідчення застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договір застави транспортних засобів та космічних об’єктів — за місцем реєстрації їх. Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення застави. Сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли це не є обов’язковим, але на цьому наполягає один із контрагентів.
Аналіз ст. 14 Закону України “Про заставу” дає можливість зробити висновок, що недодержання нотаріального оформлення тягне за собою недійсність угоди з наслідками, які передбачені ст. 48 ЦК України. Тобто встановлено, що при недійсності угоди кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні все отримане за угодою, а коли неможливо повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені Законом. Але ст. 47 ЦК України, яка регулює наслідки недодержання обов’язкової форми угоди, встановлює винятки з цього загального правила: “якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право на вимогу сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Наступне нотаріальне оформлення не вимагається”. Таким чином, заставодавець має право звернутися до суду про визнання угоди дійсною, якщо заставодержатель ухиляється від нотаріального оформлення застави.
Законом “Про внесення змін в Закон України “Про заставу” від 21 жовтня 1997 p. передбачено, що в тому разі, коли предметом застави є рухоме майно, реєстрація застави не пов’язана з моментом виникнення застави. Цим законом замість Книги реєстрації застави запроваджується реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна. При цьому інформація вказаного реєстру є відкритою для всіх юридичних та фізичних осіб. Однак державна реєстрація застави рухомого майна у відповідному Державному реєстрі не є обов’язковою. В новій редакції ч. З ст. 15 Закону України “Про заставу” йдеться про те, що застава рухомого майна не повинна, а всього лише може бути зареєстрована в Державному реєстрі. Автори цих змін планують досягнути зацікавленості сторін у реєстрації заяви рухомості не прямою вказівкою закону, що було б у подібній ситуації найкращим шляхом, а за допомогою внесення змін до ст. 18 цього закону.
Суть вказаних змін полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої в Державному реєстрі застави отримує переважне право на задоволення своїх вимог з предмета застави порівняно з заставодержателями незареєстрованих застав та тих застав, які були зареєстровані пізніше. На наш погляд, дані доповнення схвалити досить важко, оскільки вони не тільки порушують загальний принцип привілею права першого заставодержателя порівняно з наступними заставодержателями — так званий принцип старшинства застав, а й значно ускладнюють становище заставодержателя, особливо того, який став заставодержателем до вступу в силу вказаної норми.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України “Про заставу” застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом. Ця норма набрала чинності відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про заставу” від 21 жовтня 1997 p. (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про заставу” від 8 вересня 1998 p.) з 1 березня 1999 p. Але до цього часу закону, який би врегульовував порядок реєстрації застави нерухомого майна не прийнято. Хоч розроблено кілька проектів: проект Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухомість” від 21 січня 1999 p., розроблений народним депутатом З.В. Ромовською, та проект Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно” від 10 грудня 1998 p., розроблений Міністерством юстиції.
З моменту укладення договору між його сторонами виникає ряд взаємних прав та обов’язків, які можна поділити на дві групи: 1) права та обов’язки, що є загальними для всіх видів застави; 2) права та обов’язки, що залежать від виду застави.
Щодо прав та обов’язків, які загальні для всіх видів застави, детальніше слід зупинитися на можливості розпоряджатися предметом застави та наступної застави (перезастави) предмета застави.
Відповідно до ст. 17 Закону України “Про заставу” заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не встановлено законом чи договором. Однак обмеження, що накладаються на право заставодавця по розпорядженню предметом застави, цим не вичерпуються. Вже в ч. 2 цієї статті право розпорядження заставленим майном серйозно обмежується — заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, який забезпечений заставою. Крім того, заставодавець при продажу заставленого майна повинен попередити покупця про те, що майно заставлене, оскільки за правом слідування застава слідує за річчю. Цей обов’язок продавця базується не лише на вищезгаданому законі, а й на ст. 229 ЦК України, відповідно до якої при укладенні договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (у тому числі право застави). Невиконання цього правила надає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків.
Правове становище заставодержателя при цьому також не погіршується, адже у разі невиконання зобов’язання він має право отримати задоволення з вартості заставленого майна незалежно від того, у кого воно перебуває, оскільки застава відповідно до ст. 27 Закону України “Пре заставу” зберігає силу і при переході предмета застави у власність іншої особи. Однак заставодавець втрачає право розпорядження предметом застави в момент виникнення у заставодержателя права звернути стягнення на заставлене майно.
Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його наступна перезастава’. Причому тут також на заставодавця можуть накладатися певні обмеження, які, правда, мають дещо слабший характер, ніж при прямому відчуженні заставленого майна, і сформульовані так (ч. 1 ст. 18 Закону України “Про заставу”): “Наступна застава вже заставленого майна допускається в разі, якщо інше не передбачено законом і попередніми договорами застави”.
Головними особливостями перезастави є, по-перше, те, що заставодавець зобов’язаний повідомити кожного із заставодержателів про всі попередні застави та про характер і розмір забезпечених цими заставами вимог. Якщо заставодавець не зробив цього, то на нього покладається зобов’язання відшкодувати всі збитки, які виникли внаслідок цього у кого-небудь із заставодержателів; по-друге, те, що при перезаставі діє так зване “право старшинства”, тобто правило, за яким вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів. З цього загального правила Законом України “Про внесення змін в Закон України “Про заставу” від 21 жовтня 1997 p. встановлено такий виняток: “Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше”.
Принципове значення для характеристики застави мають підстави її припинення і способи реалізації заставного права. Стаття 28 Закону України “Про заставу” встановлює, що право застави припиняється в разі: 1) припинення забезпеченого заставою зобов’язання; 2) загибелі заставленого майна; 3) набуття заставодержателем права власності на заставлене майно; 4) примусового продажу заставленого майна; 5) закінчення строку дії права, яке становить предмет застави. Хоч перелік підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов’язання зарахуванням. Можливі й інші законні способи припинення застави.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)