Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова) скачати онлайн-> § 4.2 Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань

§ 4.2 Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань



Оскільки застава має акцесорний характер щодо забезпечуваного нею зобов’язання, то виконання або припинення останнього веде до автоматичного припинення права застави, адже застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому виконанні боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в повному обсязі. Ця вимога — прямий наслідок дії принципу неподільності предмета застави. Зазначимо, що припинення права застави при загибелі заставленого майна і при переході права власності на предмет застави до заставодержателя є наслідком речового характеру застави.
Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення стягнення на об’єкт застави. Значення цієї підстави визначається тим, що саме від неї фактично залежить ефективність та застосовність застави.
Говорячи про примусовий продаж заставленого майна як про підставу припинення застави, зазначимо, що відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України “Про заставу” заставодержатель набуває права звернути стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, що забезпечене заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом або договором.
Даючи загальну характеристику механізму реалізації застави, підкреслимо, що на підставі законодавства цей процес проходить за два етапи. Перший, передбачений ч. 6 ст. 20 цього закону і полягає в тому, що спочатку заставодавцю необхідно отримати відповідне рішення судового органу, якщо інше не встановлено законом чи договором. Посилання на закон сьогодні фактично не має ніякого значення, оскільки спеціальних законів, які встановлюють позасудовий порядок звернення стягенння поки що немає. Можливість же встановити порядок звернення стягнення на предмет застави в самому договорі застави, яка запроваджена Законом України від 21 жовтня 1997 p., безумовно спрощує процедуру задоволення вимог заставодержателя, однак саме внаслідок свого договірного характеру веде до того, що як тільки ця умова перестане задовольняти сторони, його реалізація буде досить проблематичною. Вказаний закон чітко встановив, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває в державній власності) здійснюється тільки за рішенням суду чи арбітражного суду.
Допускається також звернення стягнення на заставлене майно в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, спеціально передбачених законодавством України (постанова Ради Міністрів України від 12 жовтня 1976 р. № 483 з наступними змінами та доповненнями). З аналізу цієї постанови випливає висновок про те, що реалізація заставного права на підставі виконавчого напису нотаріуса можлива тільки в тому разі, якщо відповідний договір про заставу був нотаріально посвідчений. Для отримання виконавчого напису надається оригінал нотаріально посвідченого договору та документ, що встановлює прострочення виконання. Таким чином, на першому етапі, якщо відсутнє добровільне виконання заставодавцем своїх зобов’язань перед заставодержателем, останній повинен отримати як підставу для реалізації застави виконавчий лист, виданий на основі рішення суду чи третейського суду, чи наказу, який виданий на підставі рішення арбітражного суду, або виконавчий напис нотаріуса.
Другий етап реалізації прав заставодержателя — звернення стягнення на заставлене майно здійснюється відповідно до ч. 7 ст. 20 та ст. 21 Закону України “Про заставу”, згідно з якими його реалізація проводиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа або наказу арбітражного суду, або виконавчого напису нотаріальних органів, якщо інше не передбачено цим законом або договором. При зверненні стягнення на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратиза-ції, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізацію заставленого майна здійснює на тих самих підставах відповідний орган приватизації.
Сама реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, — тільки з аукціонів (публічних торгів). Порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, на яке згідно із законодавством звернено стягнення, визначено в Положенні про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.
Певні особливості має реалізація заставлених валютних цінностей (відбувається в порядку, встановленому валютним законодавством) і реалізація заставлених прав. Відповідно до ст. 23 Закону України “Про заставу” при заставі майнових прав реалізація предмета застави проходить шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, яка випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому порядку переведення на себе заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.
Види застави. Після завершення аналізу загальних положень заставного права наступним кроком у його вивченні має стати детальніше дослідження його окремих видів, оскільки, по-перше, для кожного виду характерні свої особливості правового регулювання, а, по-друге, ті самі загальні положення саме й виявляються через конкретні види застави.
Слід зазначити, що в законі спеціальної статті про види застави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України “Про заставу”. Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заставу товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу майнових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.
Відповідно до ст. 30 Закону України “Про заставу” іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов’язане із землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухомого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насадження.
Крім того, в розділ “Іпотека” цього закону входить ст. 39 “Застава транспортних засобів та космічних об’єктів”, у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об’єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здійснюється в порядку, передбаченому розділом її Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об’єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.
Зазначимо, що Закон України “Про заставу” (ст. 38), передбачивши можливість застави земельних ділянок, на жаль визначив лише два питання. По-перше, ст. 31 встановлює, що предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки, по-друге, ст. 37 передбачає, що при іпотеці будинку чи споруди предметом застави разом з ним є також і право на користування земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об’єкти. Цього явно недостатньо, і тому одним з головних напрямків розвитку заставного законодавства має стати вдосконалення норм про іпотеку земельних ділянок.
Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України “Про заставу” предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею (тобто нерухоме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В свою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, присадибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об’єктів.
В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище позитивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбачено законом або договором, іпотека підприємства поширюється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України “Про заставу” під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.
Далі слід відзначити, що в заставних правовідносинах підприємство може бути як суб’єктом, так і об’єктом правовідносин. При цьому ми погоджуємося з І.Н. Кучеренко в тому, що “підприємство не може виступати в цивільному праві як суб’єкт правових відносин. Цю функцію виконує суб’єкт цивільних відносин — юридична особа”. Таким чином, коли підприємство є суб’єктом права застави (заставляє своє майно), воно виступає як юридична особа, а коли воно саме є предметом застави (іпотеки), виступає як майновий комплекс.
При цьому підприємство, як єдине ціле, може виступати тільки як предмет іпотеки, а його заставодавцем виступає власник або уповноважений ним орган. Певною мірою Закон України “Про заставу” розв’язує це питання, встановлюючи, що застава цілісного майнового комплексу державного підприємства та його структурних підрозділів здійснюється з дозволу органу, який уповноважений управляти відповідним державним майном.
У зв’язку з тим, що іпотека підприємства тягне за собою серйозний фінансовий ризик для кредитора, йому надаються деякі додаткові права, що перелічені в частинах 2 і 3 ст. 38 Закону України “Про заставу”. А саме, заставодавець майнового комплексу підприємства зобов’язаний на вимогу заставо-держателя надати йому річний баланс.
Якщо предмет застави втрачено не з вини заставодержателя і заставодавець його не відновив або за згодою заставодер-жателя не замінив іншим майном такої самої вартості, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання.
Крім того передбачено, що при невиконанні зобов’язання, забезпеченого іпотекою майнового комплексу підприємства, застоводержатель має право вжити передбачених договором іпотеки заходів щодо оздоровлення фінансового становища підприємства, включаючи призначення своїх представників до керівних органів підприємства, обмеження в праві розпоряджатися виробленою продукцією та іншим майном підприємства. Якщо вказані заходи не дали бажаних результатів, заставодержатель має право звернути стягнення на майно підприємства, яке перебуває в іпотеці.
Зупинимось на деяких моментах звернення стягнення на предмет іпотеки. В першу чергу, необхідно знову торкнутись іпотеки підприємства. Підкреслимо, що відповідно до ст. 38 Закону України “Про заставу” в договорі іпотеки або прямо в законі може бути передбачено, що майновий комплекс підприємства переходить до заставодержателя. При цьому остаточна оцінка предмета іпотеки визначається на момент переходу майнового комплексу підприємства за згодою заставодавця та заставодержателя, а при виникненні спору — за рішенням судових органів.
Необхідно взяти до уваги звернення стягнення на квартиру чи жилий будинок або, інакше кажучи, можливість самостійного використання заставодержателем житлового приміщення після звернення на нього стягнення і наступного виселення з такого приміщення заставодавця, членів його сім’ї, інших осіб, що мають право користуватися відповідними приміщеннями2. На нашу думку, при цьому слід враховувати такі обставини.
По-перше, оскільки невиконання основного зобов’язання веде до зміни власності на предмет застави (в даному випадку — квартиру), то у разі, коли користування нею випливає з права власності, воно повинно припинятися. Однак за договором іпотеки жилого приміщення може бути передбачено, що якщо вказане приміщення є єдиним місцем проживання для власника, то він може зберегти за собою право користування цим приміщенням на основі договору найму.
По-друге, якщо право користування жилим приміщенням грунтується не на праві власності, а на інших підставах (договір найму), то при зміні власника жилого приміщення новий власник права автоматично виселяти осіб, що користуються правом користування жилим приміщенням, не набуває, хоч, безумовно, це значно звужує можливості іпотеки квартир.
Форма договору іпотеки регулюється на основі ст. 32 Закону України “Про заставу”, де зазначено, що договір про іпотеку має бути нотаріально посвідчений. При цьому державний нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно із посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчений приватним нотаріусом, підставою для’ накладення державним нотаріусом заборони є повідомлення приватного нотаріуса про посвідчення ним договору, яким передбачається накладення заборони відчуження.
Ще одним видом застави із залишенням майна у заставодавця є застава товарів в обороті або у переробці. В результаті свого розвитку застава товарів в обороті або у переробці набула кількох основних ознак, які дають можливість виділити її як самостійний вид застави. Цими ознаками є такі. По-перше, це те, що предмет застави залишається у заставодавця. По-друге, заставодавець має право змінювати склад і натуральну форму предмета застави, оскільки замість інди-відуально-визначеної речі предметом застави є речі, визначені родовими ознаками. По-третє, специфічними умовами договору товарів в обороті або у переробці є визначення у ньому родових ознак предмета застави, його загальної вартості і, як правило, місця в якому він знаходиться. По-четверте, з одного боку, майно перестає бути предметом застави як тільки воно виходить з володіння заставодавця, а з другого, — нове майно заставодавця, яке підпадає під родову характеристику предмета застави, що потрапляє у володіння заставодавця, стає предметом застави в рамках його вартості. По-п’яте, якщо в договорі визначено місцезнаходження предмета застави, то майно виключається з предмета застави і включається до його складу і в тому разі, коли змінюється його місцезнаходження.
Відповідно до ст. 40 Закону України “Про заставу” встановлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, компле’кту-ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов’язаний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкреслимо, що серед обов’язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передбачає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.
Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при зменшенні основного зобов’язання. По-друге, заставодавцеві надано право в межах цієї загальної вартості змінювати натуральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксоване вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначити межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.
Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід враховувати в договорі.
Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або переробці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета застави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави характеризується тим, що при його використанні не додержується “таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи”‘. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.
Ще однією властивістю застави товарів в обороті чи переробці є значна роль місцезнаходження предмета застави. Ця роль визначається тим, що при заставі товарів в обороті чи переробці внаслідок того, що предметом застави є не індивідуально-визначена річ, а майно, визначене родовими ознаками, важливе значення має момент виникнення заставного права.
Значення цього моменту виникнення заставного права визначається тим, що реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту вручення їх набувачеві або транспортній організації для відправлення набувачеві чи передачі на пошту для пересилки набувачеві, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності. Однак, якщо раніше ми підкреслювали, що недостатня визначеність предмета застави обмежує права за-ставодержателя, то невизначеність місця зберігання ставить у невигідне становище заставодавця, оскільки будь-яке його майно, що збігається за видовими ознаками з предметом застави, може бути включене до його складу і становитиме предмет застави, t тому кращим способом забезпечення визначеності предмета застави товарів в обороті чи переробці є точна вказівка його місцезнаходження.
Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.
Відповідно до ст. 44 Закону України “Про заставу” під закладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном.
Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставодержателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий заклад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет застави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет заставлений. Відмінності між цими двома видами закладу полягають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.
Друга особливість закладу полягає в тому, що оскільки предмет застави передається заставодавцеві, у нього виникає можливість користуватися заставленим майном (крім випадків твердої застави). Однак ця можливість не має характеру “автоматичної презумпції”, її ще потрібно реалізувати, і тому ст. 46 Закону України “Про заставу” встановлює, що заставодержатель має право користуватися предметом закладу тільки у тому разі, якщо це передбачено договором.
У зв’язку з тим, що предмет закладу передається у володіння заставодержателя, закон більшу увагу приділяє законодавчому закріпленню його прав та обов’язків. Цим питанням присвячені статті 45, 46 та 48 названого закону. Оскільки предмет застави при закладі переходить у володіння заставодержателя, головним його обов’язком є належне збереження і вжиття необхідних заходів для збереження заставленого майна. Заставодержатель також зобов’язаний страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця, сплачувати податки та збори, пов’язані з володінням заставленою річчю. Заставодержатель повинен негайно повідомити заставодавця про виникнення загрози загибелі, зменшення вартості чи пошкодження майна. При цьому засобом захисту інтересів заставодержателя від можливої недобросовісності заставодавця є правило про те, що якщо загроза виникла не з його вини, він має право вимагати заміни предмета закладу, а в разі відмови заставодавця виконати цю вимогу може достроково звернути стягнення на предмет закладу.
З можливістю заставодержателя користуватися предметом застави пов’язана друга група його обов’язків. Встановлено, що коли користування предметом застави пов’язано з отриманням доходів, то такі доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зараховуються у рахунок погашення відсотків по боргу, забезпеченого закладом зобов’язання або самого боргу, зокрема позики. При цьому, оскільки власником речі продовжує залишатись заставодавець, слід погодитись з Є.І. Колюшиним у тому, що розподіл названих доходів не може бути предметом угоди сторін. З вказаного випливає обов’язок заставодержателя регулярно надсилати заставодавцеві звіт про користування предметом закладу і право заставодавця у будь-який час вимагати припинення застави та (або) достроково виконати забезпечене закладом зобов’язання, якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином.
Ще однією особливістю закладу, пов’язаною з тим, що його предмет перебуває у володінні заставодержателя, є те, що заставодержатель відповідає за втрату, недостачу або пошкодження предмета закладу, якщо не доведе, що така втрата, недостача або пошкодження виникли не з його вини.
Якщо заставодержателем є ломбард або інша організація, для якої надання кредитів громадянам під заклад є предметом її діяльності, то їх відповідальність ще вища. Ці організації звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що втрата, недостача або пошкодження предмета закладу сталися внаслідок непереборної сили. Тому заставодержатель зобов’язаний довести наявність обставин, які є необхідними і достатніми для його звільнення від відповідальності за втрату, недостачу або пошкодження предмета застави.
Однією з найважливіших новел цивільного законодавства, передбачених Законом України “Про заставу”, є запровадження або скоріше рецепція застави прав.
За змістом розділу V “Застава майнових прав” Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги за зобов’язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом застави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати строковий характер. Наприклад, майнові права, що виникли з патенту на промисловий зразок, існують 10 років (на прохання власника патенту строк його дії може бути подовжений Держпатентом України, але не більше ніж на 5 років). Такі права вимоги, що належать заставодавцеві, можуть бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. Крім того, оскільки в договорі має бути вказана особа, яка є боржником щодо заставодавця (видавництво, патентонабувач і т.д.), предметом застави можуть бути тільки такі майнові права, при заставі яких відомий боржник.
При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України “Про заставу” заставодавець зобов’язаний: виконати дії, необхідні для забезпечення дійсності .заставленого права; не поступатися заставленим правом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушення третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення заставленого права на себе. Крім того, заставодержатель може вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.
Стаття 52 Закону України “Про заставу” встановлює, що у випадку, коли боржник заставодавця до виконання останнім зобов’язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов’язання, все одержане при цьому заставодавцем стає предметом застави, про що заставодавець зобов’язаний негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого боржника в рахунок виконання зобов’язання грошових сум заставодавець зобов’язаний на вимогу заставодержателя перерахувати відповідні суми на рахунок виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, якщо інше не передбачено договором застави.
Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України “Про заставу” застава векселя чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержате-леві індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя та особи, на ім’я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони передані кредиторові заставного зобов’язання (ст. 54 Закону України “Про заставу”).








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільне право України (О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова)