Головна Головна -> Підручники -> Підручник Культурологія, конспект лекцій - Автор невідомий скачати онлайн-> 2. Пророк Мухаммад і його вчення

2. Пророк Мухаммад і його вчення



Історія виникнення. Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII сторіччя – зовсім недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.

Мухаммад, що арабською означає “той, кого хвалять” (в європейській транскрипції – Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською – Бог Одкровення), яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені. Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти, іудеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада вважала за краще поклонятися виключно “своїм” ідолам – родоплемінним богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня в головному святилищі ісламу – в храмі Кааба.

Спочатку в проповіді Мухаммада не було нічого принципово нового в порівнянні з віровченнями іудеїв і християн. Основне положення – відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного – єдиного бога Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з арабської – покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало повне підкорення всіх правовірних (арабською “муслім”, звідси і друга назва ісламу – мусульманство) новому пророку. Це положення закріплювалося формулою: “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад – пророк його”.

Проповідь Мухаммада відкидала старі родоплемінні вірування і в цьому значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до Кааби і пов’язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну (“місто пророка”). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов’язкове для кожного мусульманина хоч би раз у житті.

Догматика та обрядовість. З моменту свого виникнення іслам був тісно пов’язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам – геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів роз’яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно, одружуватися і розлучатися…

Іслам закріплював і освячував приватну власність, розділення мусульманської общини (умми) і всього суспільства на багатих і бідних. “Ми, – говориться в Корані, – роздаємо життєві блага в цьому дольному житті, звеличуємо одних над іншими так, що одні… тримають інших підвладними собі невільниками”. Освячуючи безумовну покору нижчих вищим і бідних багатим, іслам заохочував заняття торгівлею, але засуджував лихварство, утверджував неподільну владу чоловіка над жінкою, забороняв азартну гру, свинину й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним і т.п. Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки “своїх”, правовірних, на ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав “джихад” – священна війна за віру.

Мусульмани вірили, що крім всемогутнього Аллаха існують ще ангели і джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення – доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього райського блаженства, тоді як інших – до беззаконня в тлінному світі і потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, Бог багато разів іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його нескінченна могутність і велич.

Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов’язкової п’ятикратної молитви у встановлені години; обов’язкового обмивання перед молитвою і після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після видужування і т.п.

Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів, але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському суспільстві руйнувалися родові і племінні зв’язки, на зміну яким приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми розподіл ішов вже за класовою ознакою – на багатих і бідних, повелителів і підданих… Главою мусульман вважався імам – буквально “людина, що стоїть попереду”, який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.

Таким чином, у свідомості мусульман з самого початку злилися воєдино віросповідальні і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.

Причини швидкого поширення ісламу. Один з основоположних приписів раннього ісламу – обов’язок кожного мусульманина і общини загалом вести священну війну за віру – джихад (газават). Протягом восьми місяців на рік (чотири, що залишилися, вважалися “заборонними”) належало воювати з ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних, захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших релігій – невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому випадку вони підлягали знищенню.

Звичайно, протягом століть цей догмат мусульманства зазнавав істотних змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують його як суто мирний заклик до поширення ісламу словом, як заклик до морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до нас не тільки в такому трактуванні, але і в самому примітивному його розумінні: досить пригадати Боснію, Чечню, Косово або афганських талібів.

У ранньому середньовіччі гасло джихаду найкраще відповідало інтересам арабської кочової знаті, освячувало захоплення нею чужих земель. Воно заохочувало на розбій і рядових “борців за віру”, обіцяючи в нагороду здобич тим, хто залишався живим і ласки райських гурій загиблим.

Вже за перших наступників Мухаммада, – халіфів Абу-Бекре, Омарі, Османі і Алі (632 – 661) – були захоплені Сірія, Іран, Єгипет. Завоювання продовжувалося при халіфах з роду Омейядів (661 – 750). Їм підкорилися нові великі землі: – Азербайджан, Закавказзя, Середня Азія, Афганістан, вся Північ Африки та Іспанія. Склалася величезна держава, яка європейцями пізніше була названа Арабським Халіфатом. У середині VIII ст. на хвилі народного невдоволення до влади прийшла династія Аббасидів (750 – 1258), столицею яких став Багдад. Халіфат Аббасидів проіснував до монгольського нашестя.

Оцінюючи загалом етику, обрядовість і догматику раннього ісламу як історико-культурний феномен, ми без великих зусиль виявляємо, що у цієї релігії багато загального з іудейсько-християнським світоглядом. Однак ідеологія ісламу простіша, а тому зрозуміліша для широкої маси наставляємих “на шлях істинний”.

Важливим був і соціальний чинник. Селянин і городянин, дрібний феодал або правитель великої імперської провінції, які прийняли іслам, на певний термін звільнялися від десятків податків і сотень поборів на користь свого колишнього повелителя. На перших порах завойовані і новонавернені сплачували тільки один особливий вигляд податку – закят.

Протягом багатьох сторіч в сутичках ісламу і християнства іслам майже завжди виходив переможцем. Ще в ранньому середньовіччі він витіснив християнство з Сірії, Малої Азії, Єгипту, Північної Африки та Іспанії. Багато пізніше були ісламізовані деякі народи Кавказу, а на Балканах – окремі групи болгар, македонців, боснійців і албанців, які були колись християнами. Масового ж навернення мусульман в християнство історія не знає.

Внаслідок перемог арабської шаблі і купецької проповіді синдбадів-мореплавців іслам прокотився по всій Передній Азії і Південному Середземномор’ю подібно степовій пожежі в липневу спеку. У VIII – IX ст. іслам став пануючою релігією у всіх землях Арабського халіфату – від Іспанії на заході до Середньої Азії на сході. У XI – XIII ст. він значно поширився у Північній Індії, в XIV – XVI ст. – в Індокитаї, проникнув у Золоту Орду, до народів Поволжя і Причорномор’я, а потім на Північний Кавказ і в Західний Сибір. Внаслідок цього на найширших просторах виник історичний феномен, сукупно названий мусульманською культурою. Цей термін звучить дуже загально. Напевно, можна говорити про загальну арабо-мусульманську культуру на ранній стадії її історичного розвитку. У період же з X до середини XIII ст. поряд з арабською складаються інші національні культури в ісламській ідеологічній оболонці: арабо-берберська, перська, тюркська,








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Культурологія, конспект лекцій - Автор невідомий