Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей

§ 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей



В основі становлення і розвитку людства як системи, що самоорганізується, лежить низка факторів. Насамперед, це реалізація потенціалу кожного члена суспільства, розвиток усіх його фізичних і духовних задатків, творчого начала, перетворення особи на особистість, її актуалізація, що дозволяє звільнити соціальну енергію особи та спрямувати її в належне русло.
Для цього необхідне розкріпачення особи, утвердження її автономного статусу, її відособлення від суспільства. Процес цей, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, слід визнати провідною складовою всієї його історії. Можна казати про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, захисту її інтересів, навіть про звеличування особистості у процесі розвитку людства. “Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світогляді стародавніх філософів. Хоч і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних, перетворень”, — писав В. В. Копєйчиков.
З огляду на цю обставину право взагалі можна вважати засобом регламентації процесу відособлення особистості.
Людство у процесі свого розвитку виробило систему цінностей. Право є засобом їх реалізації. Філософське вчення про цінності називається аксіологією.
Аксіологічний підхід дедалі ширше застосовується у вивченні права. Для того щоб можна було охарактеризувати місце та роль права в житті суспільства чіткіше й грунтовніше, підкреслює С. С. Алексєєв, слід застосувати аксіологіяний підхід, розглядати право як соціальну цінність, соціальне благо. У науці права сформовано аксіологічний напрямок (правову аксіологію), який є складовою філософії права. Вивчення права в аксіологічному ракурсі має важливе наукове, практичне та ідеологічне значення, зазначав Н. Неновський. У радянському правознавстві аксіологічний підхід визнання не набув. Однією з головних причин такої ситуації було те, що панівним, мало не єдиним, критерієм визначення цінності практично всіх без винятку явищ суспільного життя вважався класовий підхід, спертий на соціологічну теорію в її марксистсько-ленінському трактуванні. Це фактично не залишало можливостей для глибокого і різнобічного ціннісного дослідження явищ під кутом зору інших критеріїв.
За своєю природою аксіологічний метод найбільше відповідає, мабуть, такому об’єктові дослідження, як культура. У найширшому розумінні культура “… завжди існує у вигляді повного світу людини, людей, — писав В. І. Шинкарук. — По-друге, світ культури і світ людини, її світогляд — це в певному розумінні той самий світ. По-третє, творчий (діяльнісний в тому числі) потенціал людини залежить від її причетності до світу культури, від вкоріненості її буття у світі культури”. Право є однією з фундаментальних складових культури. Справді, право виступає як “… основна ідеологічна і практична ознака культурно-цивілізаційного процесу”.
Найвизначнішою цінністю, реалізувати яку покликане право і яка не може бути реалізована без права, є існування суспільства і життя кожної окремої людини. Вони пов’язані між собою. Повноцінне життя людини як духовної істоти поза суспільством неможливе. Саме соціальний світ — це безпосередній світ буття людини. Суспільство визначає життя, поведінку окремих осіб і колективів, спільнот, задає певний напрямок їх функціонування і розвитку, вводить його у відповідні межі. На думку Б. О. Кістяківського, якщо можна відцуратися від культурних благ, заперечувати науку, не визнавати мистецтва, не мати ніяких релігійних переживань, то “… щодо суспільності людина поставлена в цілком особливе становище. Тут особисте заперечення, невизнання, самоізолювання незрідка нічого не важить. Суспільність нагло входить в життя кожного сама (індивіда — Авт.), попри його волю і бажання”.
Для особистості цінністю є не лише вона сама, а й інша особистість. Як індивід, оскільки він виявляється у своїй людській якості, особистість постає поєднаною з іншими такими самими людськими індивідами та обирає певну позицію щодо їхніх претензій і цінностей.
У вітчизняній культурі після 1917 р. було видалено повноправного і повноцінного “іншого” — відмінного від нас і визнаного у своїй відмінності. Марксистсько-ленінське вчення, передбачаючи швидкий кінець “передісторії”, розглядало присутність “іншого” — соціальну різноманітність, неоднорідність, незбіг інтересів — як хибу світу, що залишилася від минулого і яку доведеться подолати в комуністичній перспективі. Одновимірна “нова людина” не сприймає іншої: у минулому вона шукає лише власних попередників, а в теперішньому — подібні до себе “прогресивні сили”. Іншими словами, скрізь вона приречена на уподібнення інших собі. Тих же, хто опирається такому уподібненню, вона зараховує до “класово чужих” і прагне їх знищити.
Повноцінна ж особистість визнає інших як важливу складову власного життя, як цінність. Відповідно для неї цінністю є і суспільство.
Для нормального існування суспільства потрібні стабільність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.
Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їхніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки. Право на свободу є невідчужуваним, невід’ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: “У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися”.
Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати> що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна та остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирішує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і в такий спосіб увійти до людського виміру. її поведінка значною мірою визначається її саморозумінням. У тому, як людина поводиться, проявляється її особистість. Особистісне буття людини й означає свободу — свободу стати особистістю. Це — свобода від своєї фактичності, свобода стати іншою. Особистісна настанова принципово вільна і в кінцевому підсумку є вибором.
Свобода — це усвідомлена необхідність. Щоправда, це положення можна розуміти по-різному. Частина філософів уважають, що коли людина усвідомила необхідність того чи іншого кроку, вона є вільною в його здійсненні. Справді, за відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдиноможливої дії. Такий підхід відповідає прагненню тоталітарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необхідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Через цю причину, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцентувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези “свобода є усвідомленою необхідністю” — інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина мусить це усвідомити. Справжня свобода можлива лише за наявності вибору, її слід розглядати як усвідомлену можливість вибору.
Справжня свобода передбачає відповідальність. Це — продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також покарання за вчинок. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов’язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості, їй личить самій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов’язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних переконань і наперед брати на себе всю відповідальність за вчинене.
Проблема зв’язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній літературі колишніх соціалістичних країн. А от В. Г. Табачковський запитував: “Розглядаючи свободу як основоположну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, що її реалізація часто просто “блокується” або набуває неадекватної форми внаслідок того, що діапазонові свободи індивіда є домірним діапазон його відповідальності?”. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності пов’язане явище, що його Е. Фромм влучно назвав “втечею від свободи”.
Бути вільним — це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект — бути відповідальним. Свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона ізолюється від відповідальності. Бути відповідальним означає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалізації самого себе, для самоактуалізації, правильного використання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи до свободи, людина намагається не просто ігнорувати зовнішні заборони, а й вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, суспільства в цілому, перетворювати суще з позицій належного, як вона його розуміє, та перебирати відповідальність.
Відповідальність уособлює входження суб’єкта до системи певних соціальних зв’язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів розпочатої справи. Відповідальність особи — єдність двох компонентів, а саме: відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхідністю виносити такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб’єкта, а й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття відповідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі неправильної поведінки.
У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз самоутвердження особистості. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці, принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх уважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважив Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунтується на визнанні злочинця розумною людиною. Можна сказати, що людина має право вважатися винною та бути покараною. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає ставити під сумнів її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини. У прагненні до відповідальності особистість проявляється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні до свободи.
Прагнення особистості до свободи приводить до відповідальності. Наприклад, В. Гюго казав: “Усвідомлення права розвиває усвідомлення обов’язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого”. Але справедливим є й протилежне. “Якщо… ми навчимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т.-Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях”. На тісний зв’язок-відповідальності зі свободою вказує американський психолог Ф. Перлз. Він зазначає, що людина бере на себе відповідальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, які вони є і яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в більшості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі. Отже, відповідальність виступає формою прояву свободи. В цілому для того, щоби бути самою собою, людині потрібні і свобода, і відповідальність.
Зараз, як ніколи, зрозуміло, що людина не може ухилятися від активного втручання в життя суспільства, бо це може призвести до його загибелі, вона не може мовчати, а мусить діяти. Раніше історія чинилася повільно, і людина мала можливість протягом якогось часу стояти осторонь, покладаючи надію на те, що Бог чи об’єктивні закони приведуть до щасливого кінця. Але нині ми знаходимось у прискореному часі й позбавлені можливості промовчати. Сучасна людина, повертаючи собі статус відповідального суб’єкта, який визначає перебіг речей, рятує не лише себе. Вона рятує також суспільство і, можна сказати, навколишній світ.
Свої домагання свободи особистість узгоджує з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно слід подолати суперечності між домаганнями з боку окремих членів суспільства відповідальності. Щодо обох цих аспектів у суспільстві має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав та обов’язків. Ця ідея знаходить чимраз повніше втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового й закономірного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи й відповідальності членів суспільства — також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складовою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя, котра найбільш адекватно забезпечується правом.
Рівність є необхідною стороною, умовою справедливості. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона “… фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, класів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх становищем у суспільстві, між правами і обов’язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається в суспільстві як несправедливість. Соціальна справедливість — це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можливість у рівній мірі користуватися соціальними та політичними правами… В понятті соціальної справедливості розкриваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм”.
Ідея справедливості є глибоко історичною: “Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене”.
Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Хоча би якими ефективними та добре організованими вони були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони несправедливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедливості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрату свободи для одних можна виправдати більшим благом для інших. Тому у справедливому суспільстві свободи рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може допускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Справедливість також слід долучити до основних цінностей особистості.
Проблема соціальної справедливості нині є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, а надто — за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко… “Тому й маємо ціннісний нігілізм. Звідси — криза моральності, правосвідомості, політична нестабільність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наблизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непосильним подвигом…”. Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.
Названі цінності — свобода, відповідальність, рівність, справедливість — відіграють у соціальному житті фундаментальну роль, їх гармонійна реалізація є засобом упорядкування життя суспільства як єдиного організму. Одначе цей процес перебігає дуже складно й суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих та інших цінностей у різних політично-правових системах.
Відмінність між ними можна пов’язати зі ступенем значимості, що приписується людиною, яка живе в умовах певної політично-правової системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна під кутом зору філософії права. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропонований фахівцем із соціального менеджменту Б. Гаврилишиним. Вони отримують у нього таку характеристику.
Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами, що вирізняють його з-поміж інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Системи цінностей різняться тим, якого значення вони надають людині як особистості або людині як членові громади і, отже, характерові та ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, людина — це індивідуум із притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-кооперативних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В егалітарно-колективістській системі Цінностей перевага надається людині як членові громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.
Крайнощі індивідуалістсько-конкуренційних цінностей є неприйнятними у світі, де скорочуються простори і вичерпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах і між ними. Повністю колективістський спосіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, як зазначив І. В. Бичко, сам К. Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного суспільства заходить у суперечність із реальною природою людини).
Неминучими й вірогідними, писав далі Б. Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооперативних цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядкувати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам, не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих законодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократичного апарату.
Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов’язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади накидає народові волю верхівки і суперечить прагненню людей бути суб’єктами, а не лише об’єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояснюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтересами, поглядами і почуттями є простий вибір між “за” і “проти”. Політичні Інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причому не вдаючись до авторитарного накидання або надмірної “соціальної ентропії”. Цей варіант політичного правління Б. Гаврилишин справедливо вважає найкращим із тих, що їх виробило людство дотепер.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)