Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 2. Аналіз філософсько-світоглядних концепцій і доктрин як методологічного інструментарію побудови філософії права

§ 2. Аналіз філософсько-світоглядних концепцій і доктрин як методологічного інструментарію побудови філософії права



Зупинімося тепер на аналізі конкретних філософсько-світоглядних, соціальних концепцій і доктрин, котрі виступають методологічним інструментарієм побудови філософії права як наукової теорії, що вивчає онтологічний, антропологічний, гносеологічний, історико-логічний аспекти права як засобу гармонізації суспільних відносин. При цьому слід пам’ятати, що основне методологічне питання філософії права — що дійсно є правом, в чому полягає загальна ідея права як форми суспільної свідомості, елементу культури та нормативної системи? Чи існують у правому житті постійні, незалежні від поглядів окремих осіб та гуртів елементи або ж усе там умовне, текуче й мінливе?
Філософія права в цьому аспекті є методологічною дисципліною, яка вбачає за змінюваними юридичними нормами та системами, за несталими законодавчими утвореннями та юридичними явищами вічну цивілізаційно-світоглядну ідею права, що може бути обгрунтована лише на раціонально-філософському рівні. Сучасний французький правознавець Рене Давід дуже слушно висловився з цієї проблеми: “Сутність підготовки юриста не в тому, щоби він завчив напам’ять і дрібницях чинні зараз норми; навряд чи це знадобиться йому через десять років у професійній роботі, для якої більша частина цих норм стане непотрібною. Але йому важливо зрозуміти сутність права як загальнолюдського, наднаціонального явища.
Ту сутність, яку неможливо свавільно змінити розчерком пера національного законодавця”.
У класичній філософії права, вершиною якої є вчення Канта і Гегеля, ідея права розуміється як свобода: “Філософічна наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його втілення… Ідея права є свободою… Право є наявним буттям свободної волі… Система права є царством реалізованої свободи”.
Проблема людини та її свободної волі, ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного розуму, а також критерію для оцінки позитивного права — центральні ідеї філософії права І. Канта. На відміну від попередніх часів, у Канта остаточно загинула ідея натуралізму права; природне право виводилося не з природних прагнень і властивостей людини, а з самої сутності її духу, з практичного розуму, і розум — не знаряддя для знаходження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто філософськи обгрунтував самоцінність, унікальність і неповторність духовного світу людини, її моральну автономію.
Досить цікавим був підхід у класичній філософії права до тлуманення співвідношення між природним і позитивним правом. Сутність його полягала в тому, що закон держави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю образливу для неї міру заперечує справжнє право.
Отже, класичні філософи права досконало обгрунтували сутність права, що має філософсько-світоглядну природу; його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, а він — у природі людської особистості.
Тому, розглядаючи передусім методологічні засади філософії права, зупинімося на неокантіанських і неогегельянських концепціях інструментарію філософії права.
Певний внесок у формування та розвиток неокантіанської філософії права внесли німецькі юристи Р. Штаммлер (1856—1938) і Г. Радбрух. У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, формального і фактичного доводиться логічний примат права стосовно до соціальних реалій, і підкреслюється, що закономірність соціального життя людей є закономірністю її юридичної форми. При цьому під закономірностями та метою соціального життя і суспільного розвитку мають на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правової належності. “Приватні спостереження над правом, — підкреслював Штаммлер, — залежать від загальних понять права, а не навпаки. Поняття ж права, навпаки, абсолютно незалежне від того чи того соціального використання його у формі конкретного досвіду”.
Із цих позицій у неокантіанстві критикувалося марксистське вчення про визначальну роль економічних відношень та вторинному (духовна побудова) характері права, і стверджувалося, що суспільне життя обумовлене правовим регулюванням.
Під правом (у його відмінності та співвідношенні з законом) мається на увазі природне право з мінливим змістом. Оскільки мова йде про апріорне поняття природного права, то його мінливий зміст — це формальні характеристики права (апріорне ціле — покладання розуму), а не фактичний (соціальний) зміст. Концепція природного права з мінливим змістом зазначала, що право, його зміна і вдосконалення визначають розвиток суспільства, а не навпаки.
Цей підхід до права, а також ідеї надзаконного права відіграли значну роль у процесі відродження природного права та в оновленні природно-правових досліджень у XX ст.
У цій площині особливу роль відіграла праця неокантіанця Г. Радбруха “Законне право і надзаконне право” (1946 р.), яка значно активізувала природно-правові та філософсько-правові дослідження.
Право може бути зрозумілим тільки виходячи з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Своєю чергою, ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні компоненти ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову стабільність, вивчення яких і виявляється метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні задачі з систематизації та інтерпретації норм чинного права.
Трактування юридичним позитивізмом влади як центрального критерію чинного права означає абсолютну готовність юристів до сліпої покірності відносно всіх законодавче оформлених установ влади. Правова наука, отже, капітулювала перед фактичністю будь-якої, навіть тоталітарної, влади.
Такому підходові неокантіанці протиставляють тлумачення справедливості як змістовного елементу ідеї права і сутності поняття права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності.
Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслював Радбрух, необхідно звернутися до ідеї надзаконного (надзаконодавчого) права. “Юридична наука, — відзначав він у праці “Оновлення права”, — має знову згадати про тисячолітню мудрість стародавнього світу, християнського середньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що є вище право, аніж закон — природне право, абсолютне право, розумне право, надзаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону”.
Ця ідея надзаконного права як заперечення юридичного позитивізму для багатьох була ідентична визнанню природного права і суттєво сприяла розширенню кола прихильників його відродження.
А втім, слід зазначити, що Радбрух трактував надзаконне право з антипозитивістських позицій, але в руслі неокантіанської філософії права. Природу речей він розглядав не як буття чи змістовне впровадження природного права, а як суто понятійно-абстрактну юридичну форму.
Така позиція досить характерна і для багатьох інших представників неокантіанської філософії права (К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро та ін.). Усе те, що виявляється об’єктивно існуючим природним правом (у тому числі правове значення природного права, природи речей, буття людини, культури й суспільства), для неокантіанців — лише формально-правові конструкції у площині трансцендентальної та апріорної ідеї права, яка досить далека від поняття справжнього природного права. Справжня філософія права, на думку неокантіанця А. Оллеро, знаходиться в одвічному пошуку формального правового принципу.
Наповнення цих апріорних формальних конструкцій мінливим змістом культурних цінностей (визначеним сенсом справедливості, свободи, рівності, основних природних невідчужуваних прав автономної особи, правової держави) здійснюється осягненням правової належності для відповідної соціально-історичної реальності.
Неокантіанці підкреслюють, що між філософією права, соціологією права, енциклопедією і теорією права точиться постійна конкурентна боротьба за сфери впливу.
Філософія права (або метафізика права, як вона складалася історично) пізнавала та оцінювала всю юридично-правову реальність та ідею права як форми суспільної свідомості, елементу культури й нормативної системи. Новий час (Кант, Гегель) показав, що метафізика (філософія) права може бути задоволена за умови, що людська гідність і свобода визнаються й гарантуються як абсолютні масштаби справедливості (справедливе право). Це й визначає загальні проблеми філософії права.
На початку XX ст. значно поширився інтерес до методологічних проблем побудови філософії права Регеля. Основні аспекти неогегельянської інтерпретації політико-правової філософії Гегеля розробляли головно німецькі неогегельянці (К. Лоренц, І. Рленге, Г. Геллер, КХ Біндер).Ідеї держави сили, моральності війни, сильної національної держави та інші антидемократичні та антиліберальні концепції права, політики, держави, історії, сформульовані інтерпретаторами гегелівської філософії права в XIX ст., знайшли благодатний грунт на початку XX ст., отримавши в сучасній соціально-історичній ситуації нові варіації тлумачення.
При цьому предмет філософії права визначався, зокрема у К. Лоренца, як ідея права, а її метод — діалектика, що дозволяє розкрити становлення цієї ідеї.
Отже, ми бачимо, що основна проблема класичної та посткласичної філософії права — це тлумачення співвідношення між природним і позитивним правом, як тлумачення протистояння між двома типами праворозуміння. Для позитивістського підходу не існує питання: Що таке право? Це — справжнє питання, дійсна проблема для юридичного праворозуміння (природного права). Сутність розбіжностей між природним і позитивним правом полягає в тому, що закон держави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю міру заперечує справжнє право, яке було предметом вивчення класичної філософії права (Кант, Регель), де досконало обґрунтовувалося, що сутність права має філософсько-світоглядну природу і його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, що корениться у природі людської особистості.
Тому спершу розгляньмо, на чому базується філософсько-природнича методологія побудови філософсько-правових концепцій. Засновниками вчення про природне право вважаються давні римляни. Це право втілює устрій дійсних соціальних відносин, що встановлені природою, устрій, котрий випливає з природної сутності людини.
Природне право є право для права, або метаправо як саморегламентація права. Головна проблема природного права розуміється так: чи принципово можлива така система справді загальнолюдських цінностей, які можуть щиро та без сумніву сприйматись усіма людьми. Філософія, предметом якої є природне право, повинна відповісти на певні питання: Як узагалі можливе право? Хто може встановляти і визначати право, а хто ні? Які граничні можливості права — де право починається і де закінчується?
Природне право детермінує зміст правових норм. Форма правових вимог завжди та сама — позитивне право і правові норми, що підкріплені насиллям, але їхній зміст може бути різним — відповідним або не відповідним вимогам природної, культурної та техніко-економічної реальності, релігії, моралі, звичаям і нормам національної психології. Ось чому, наприклад, природне право може повністю збігатися з мораллю і пред’являти моральні вимоги до права типу: в праві не повинно бути нічого такого, що суперечило б моральним вимогам.
При цьому однією з норм природного права є примат суб’єктивного права над об’єктивним, а це означає, що права людини визначають права влади, а не навпаки. Механізм позитивного права працює прямо протилежним чином: владні структури установлюють обсяг суб’єктивних прав людей, приймаючи закони. Загальне положення природно-правового спрямування — це визнання існування вищих, постійно існуючих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлюють розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога. Знову звернімося до давніх римлян і відзначимо те, що римські юристи протиставили природу і закон, природне право і право позитивне, а сутність права вони вбачали в самих лише нормах позитивного права.
Представники класичної римсько-візантійської правової спадщини (Модестин, Павел) розвинули запозичене ними у грецьких софістів вчення про загальний природний закон. Згідно з цим ученням, природі притаманні вищі, вічні закони — вищий розум (логос). Закон цей втілюється і в природі людини — кожна людина у своїй внутрішній сутності відображає універсальний логос. Логос є мірилом добра і зла, чесного й ганебного, і людська добродійність полягає в узгодженості з ним. Пізнання і дотримання принципів цього закону утворює справедливість, яка вимагає надати кожному належне, тобто визнати гідність людської автономії як особистості.
Людина уявляється громадянином не лише якоїсь держави, а навіть всесвіту. Так, визнання людини не лише громадянином окремої держави, а й громадянином всесвіту приводило до визволення особистості від безумовного підкорення державі, до певного індивідуалізму.
У протиставленні природного права і права позитивного юристи Риму керувалися вченням Арістотеля, який у судових промовах радив піддавати критиці позитивний закон. Якщо писаний закон не відповідає обставинам справи, треба користуватися загальним законом як узгодженням із правдою. Писаний закон не є справжнім законом, коли він не виконує свого призначення. “Суддя, немовби пробірник, зобов’язаний відрізняти підробку справедливість від справжньої”.
Якщо римські юристи норми природного права виводили з особливостей природи і людини (як частки єдиної розумної природи), то в християнському середньовіччі джерелом справжнього права вважалися розум і воля Божа (А. Блаженний, Ф. Аквінський). Розум Божий є витоком Божого закону, незамінного, безумовного, який служить підставою всім іншим законам (природним і людським, або позитивним). Головні засади природного права знайшли втілення в десяти заповідях Святого Письма. Але через недосконалість людини не досить самого лише природного закону, потрібні ще й людські, або позитивні, закони, котрі силою, насильством і страхом змушували б людей утримуватися від зла.
Засновником нового вчення про природне право постав голландський правознавець Гуго Гроцій. Він наголосив передовсім на ролі розуму як сутності людської природи, в пошуку першоджерела права. Виток права знаходиться в самій природі людини як вільної істоти, а виведення положень природного права з цього джерела — справа розуму.
Отже у класичній античності джерелом справжнього права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — розум Божий. За нового часу таке джерело вбачається в природі людини. Скрізь природне право розумілось як певні вічні й незамінні для всіх часів і народів раціонально-етичні засади (норми), невід’ємні від людської природи, котрі складали підґрунтя позитивному праву і поставали критерієм його оцінки.
У середині XX ст. відбувався бурхливий процес відродження природного права в європейській філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції. Кожний з численних напрямків антипозитивістської правової думки розвивав своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми і методи його обгрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики, про логіку і механізм його співвідношення з позитивним правом, про профіль і статут відповідних дисциплін, що вивчають природне право (юриспруденція, філософія права, соціологія права, етика, теологія).
Отже, розглядаючи історичний генезис ідеї природного права, а також сучасний етап наукових розробок у цьому напрямку, можна дати таке визначення загального (універсального) поняття:
Природне право — це надане людині право, що виражає об’єктивні цінності й потреби людського буття (справедливість, рівність, істинність, розумність, свободу, гідність людського існування), є єдиним та безумовним першоджерелом правового змісту, абсолютним критерієм усіх людських настанов, у тому числі позитивного права, держави і правових інститутів.
Це визначення припускає та охоплює всі версії природного права — як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне та незмінне природне право, так і концепції права з мінливим змістом, а також змістовні й формальні конструкції природного права, онтологічні, гносеологічні та аксіологічні інтерпретації його ціннісного змісту, імперативного характеру, природно-правові вчення теологічного, раціонального та інтуїтивістського спрямувань, що випливають із природи речей чи природи людини.
Слід зазначити, що в рамках усього природно-правового підходу домінували теологічні вчення двох основних напрямків: томізм-неотомізм, що орієнтується на вчення Фоми Аквінського про розумність порядку універсалу Бога і природне право як вираження цього розумного порядку, і протестантизм, що сходить до положення Августина про волю Бога як основу і джерело природного права.
На відміну від томістів, які визначають можливість пізнання розумом порядку Бога, представники протестантських вчень заперечують можливість такого пізнання і орієнтуються передовсім на Святе Письмо як джерело настанов Бога.
У рамках теологічних вчень у цілому домінують неотомістські (католицькі) концепції природного права, Один із найвідоміших представників неотомізму XX ст. французький богослов Ж. Марітен розглядав персоналістську концепцію природного права. Згідно з цією концепцією, природне право апріорно притаманне людині та вкладене в неї вічним законом Бога, що виступає як джерело всіх інших законів Всесвіту. У природному законі, що утворюється вічним законом, кореняться і основні права людини. За концепцією Марітена, в людині існує індивідуальність (матеріальне і низьке в людині) та особистість (вище і цінне в людині), при цьому права людини трактуються як природно-правове визнання гідності людської особистості.
Природне право Марітен визначав як ідеальний порядок людської діяльності, якому як абсолютно розумному ідеалові має відповідати позитивне право та його правоздійснення.
Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, позитивне право, мораль, розробляли також неотомісти Ж. Дабен, І. Месснер.
Методологічною основою філософії права традиційно виступає філософський раціоналізм (онтологічний, гносеологічний, етичний) як загальна філософська концепція, що лежить в основі позитивного права й позитивізму у філософії права зокрема. Сутність класичного філософського раціоналізму, згідно з яким розум, думка визнається вищою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини, грунтовно викладено в багатьох вітчизняних та іноземних філософських працях, тому ми звернемо увагу на основні риси раціоналізму як методології права. Метод філософського раціоналізму подавався не лише в теоретичному викладі, а й безпосередньо був застосований у пізнанні сутності права як суспільного явища, а предмет філософії права може бути доказово розкритий лише з допомогою методу філософського раціоналізму. Що стосується пізнання права, то філософський раціоналізм, слідуючи раціоналістичній традиції (Платон, Арістотель, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Регель, К. Поппер, Б, Рассел), розумно визнати універсальною методологією правознавства.
Тепер, виходячи з логіки нашого дослідження, зупинімося на аналізі протилежного природним концепціям права — позитивному праворозумінні та позитивізмі як методологічній основі побудови однієї з доктрин філософії права.
Поняття юридичного позитивізму зараз таке ж багатозначне, як і поняття природного права. Позитивізм узагалі, як філософська теорія (з часів О. Конта, Г. Спенсера, Дж.-С. Мілля), грунтується на позитивному, тобто даному, фактичному, стійкому, безумовному, і обмежує ним своє дослідження і виклад, а метафізичні (філософсько-світоглядні) пояснення вважає теоретично недійсними і практично непотрібними, що не мають користі. Позитивізм орієнтується на норми, еталони, стандарти і критерії побудови теорії знання (філософського, юридичного), що притаманні конкретно-науковому, природному знанню. Головне поняття позитивізму, поняття “факт” є дискусійним і цілком відмінно тлумачиться навіть у середині самого цього напрямку.
Що ж до філософії, то вона неможлива як раціональна чи подібна науці галузь пізнання специфічних для неї світоглядних, теоретико-пізнавальних, онтологічних проблем. Останні, зокрема основне питання філософії, були кваліфіковані як метафізичні. До пережитків метафізики позитивізм відносить також претензії науки й філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, що пізнаються, оскільки в процесі пізнання законними начебто будуть лише відповіді на запитання, як відбуваються явища, а не чому, внаслідок яких причин.
Сутність класичного юридичного позитивізму зводиться до того, що крім позитивного знання права нічого більше знати не можна. Пізнавати можливо тільки правові явища, а не їхні внутрішній зміст, витоки і сенс.
З опертям на вихідні принципи позитивістської філософії було висунуто положення про те, що право за своєю природою — явище суто емпіричне, що відображає існуючу систему економічних, політичних, соціальних, духовних відносин суспільства під кутом зору зовнішньої форми. У світі фактів не повинно бути місця ідеальному поняттю про право, що має витоки в природній сутності людини; такі поняття належать до сфери метафізики, а не реальної дійсності.
Юридичний позитивізм продовжує традиції формально-логічного опрацювання правового матеріалізму, розглядаючи право як самовизначену форму, що не має зв’язку з його змістом.
Наукові дослідження було зосереджено на текстах і джерелах права. Переважне значення відводилося вивченню законів, а юридична наука перетворювалася в догму, в коментування і логічне пояснення текстів норм, їх описання, узагальнення, типологізацію і класифікацію.
У цілому юридичний позитивізм умовно можна переділити на три великі групи вчень, теорій, доктрин, що існують у різних країнах і виникають у різний час: державно-інституціональний (етатичний), соціологічний та антропологічний (психобіологічний). Ці умовні групи різняться орієнтацією на особливі сфери правового досвіду.
Етичний позитивізм розглядає досвід функціонування державних інститутів — законів, прецедентів, судів, парламентів, а отже, є формою вираження державної політики. Соціологічний позитивізм можна віднести до феноменології.
Не будемо докладно зупинятися на філософсько-теоретичних вадах юридичного позитивізму, але відзначимо, що концепція позитивного права створювалася на філософських засадах, які не витримують критики. Ця концепція відреклася від філософії, перетворила науку права в суто прикладну дисципліну, яка має на меті слугувати інтересам судової та адміністративної практики. Зупинімося лише на суттєвому. Якщо філософський позитивізм має справу лише з даністю, природною чи суспільною, то тотожний йому метод у правознавстві, яким є юридичний позитивізм, має справу лише з юридичною даністю, себто з нормативними актами, створеними державою. Такі акти і визнаються правом. Отже, право в юридичному позитивізмі — завжди позитивне, покладене, установлене, призначене, ухвалене, дане. Вся багатомірна і суперечлива правова реальність зосереджується в законодавстві та правових нормах як примусових правилах поведінки людей. Якщо держава обдаровує своїх підлеглих і громадян якимись правами, то вона з таким же успіхом може й відібрати їх, бо, згідно з ученням правового позитивізму, державна влада юридично всемогутня, тобто не допускає ніяких обмежень. Усяке право є утворенням держави, залежить від державної влади і підкорене їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід’ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, чи природного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі позбавлено будь-якої сили.
Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від якого принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демократична і ліберальна, форма державного устрою. Сьогодні визнається за доцільне забезпечити недоторканність особи, свободи думки і совісті, а завтра державна влада може визнати ці права незручними чи небезпечними і відняти їх.
Згідно з доктриною природного права людина має природжені, невід’ємні права, і ці права аж ніяк не можуть бути відчужені на користь держави чи правових інститутів суспільства. Сенс позитивного законодавства полягає не в створенні цих вічних прав — інакше вони від нього залежали б і не були б вічними та невід’ємними, — а в їх констатації та санкціонуванні. (Слід зазначити, що система моральних і політичних доказів, які свідчать проти вчення юридичного позитивізму, докладно викладене в уже згадуваній праці Л. В. Петрової “Нариси з філософії права”.)
Ще в дореволюційній вітчизняній філософській та правовій літературі юридичний позитивізм заперечувався і піддавався ґрунтовній критиці. Ось що писав із цього приводу російський філософ права С. Л. Франк: “Незалежно від політичних і моральних доказів, які свідчать проти цього вчення, його неспроможність може бути доведена і суто теоретично. Право і закон — не те саме; неможливо погодитися з вихідною тезою міркувань позитивістів, згідно з якою все право є утворенням державної влади, породжується нею, або ж, щонайменше, запозичує свою юридичну силу з її санкції. Навпаки, можна стверджувати, що лише найменш стійку і відносно несуттєву частину права закріплено в законі та визначено державною владою. Сутність і основу права складають норми відносин між людьми, які спираються на загальну правосвідомість і є обов’язковими незалежно від того, чи внесено їх до збірника узаконень, чи ні. Лише вузькі фахівці-юристи можуть за юридичними нормами пропустити право; лише вони можуть забути, що підвалину правового життя складають не ті складні та заплутані юридичні формули, з якими вони мають справу і які регулюють лише суперечливу частину права, що не закріплена в загальній свідомості та нерідко їй навіть недоступна, а ті нечисленні ясні й прості правові принципи, що відомі всім і зумовлюють безпосередній звичай відносин між людьми. Що рабство неприпустиме, що не можна вбивати і грабувати — невже ці норми зумовлюються лише статтями закону і можуть бути ними скасовані? Зрозуміла річ, що вони міцніші від будь-якого закону та будь-якого державного устрою, вони вкорінені в душах людей, складають моральні, але юридичне обов’язкові принципи, прищеплені людям усім їхнім вихованням, панівним у суспільстві взірцем думки і чуття. Ці принципи ніякий закон не в змозі скасувати, і вони складають те стійке правове середовище, яке оточує всяку законодавчу дію, і ставить свавіллю стійку перепону”.
Подібне ставлення до вчення юридичного позитивізму було властиве російським філософам права В. М. Чичеріну, П. І. Новгородцеву, І. Л. Ільїну, Е. М. Трубецькому, І. В. Михайловському, Б. О. Кістяківському.
У сучасному теоретичному правознавстві відкрито визнається, що радянський юридичний позитивізм виявився антинауковою і вкрай шкідливою концепцією. Наприкінці 80-х рр. він зайшов в очевидну суперечність із життям.
Вузьконормативне праворозуміння, будучи консервативним, не було в змозі ні забезпечити всебічного виявлення демократичного, морального, ціннісного, гуманістичного потенціалу права, ні поставити в центр усіх суспільних явищ, у тому числі й правових, людину. З цього приводу теоретик права Л. С. Явич зазначив: “Праворозуміння, яке нехтує гуманістичною характеристикою правового регулювання суспільних відносин, показало свій занепад. Навіть більше, тепер ми знаємо, що Вузьконормативне тлумачення права, яке вихолостило моральний зміст, було не просто малосприйнятним та однобічним, а й служило виправданням найгрубіших порушень прав і свобод людини, масових репресій, теоретично обґрунтовувало політику Сталіна, яка не зважала ні на право, на мораль”.
Отже, юридичний позитивізм потенційно містить у собі можливість неправа.
Якими мають бути перепони, щоби ця можливість не зробилася дійсністю? Нині, як зазначає Л. В. Петрова в книзі “Нариси з філософії права”, коли відмовилися від офіційної державної ідеології, переосмислюється чимало суспільних, у тому числі державно-примусових, цінностей, переглядаються методологічні засади викладання юридичних дисциплін.
Розуміння права лише як системи правил поведінки, визнання законів правовими незалежно від їхнього змісту, широке тлумачення законодавства, яке дозволяло підміняти закони інструкціями, — ці та багато інших теоретичних конструкцій вірно служили тоталітарному устрою. Подолання минулої практики неможливе без відмови від її теоретичної бази, формування нової юридичної теорії. Такими горизонтами та орієнтирами можуть стати вихідні положення класичної європейської юриспруденції про філософську ідею права, її зміст, об’єктивний характер, феноменологічну даність.
На думку У. Батлера, В. С. Нерсесянца, порівняльне правознавство допоможе звільнитися від обмежених уявлень і стереотипів, що склалися на грунті національної системи права, і досягти глибокого та адекватного праворозуміння на основі вивчення й зіставлення різних систем права минулого й сучасності, врахування досвіду всесвітньої історії права.
Звернення до порівняльного правознавства має на меті головне — повернути національному праву його одвічний зміст, відмовитися від визнання “єдино вірною” доктриною юридичний позитивізм, у якій поняття “право” та “закон” дуже часто ототожнюються.
А це якраз і потребує кардинальної зміни філософської доктрини права, яка відповідала б потребам розбудови української правової держави, розвитку економічної свободи, становленню структури громадянського суспільства і ринкових відносин.
Філософсько-методологічна доктрина у праві — це теоретична база розуміння керівних ідей і принципів у право-розумінні, нормотворенні та нормоздійсненні. Перегляд філософсько-методологічної доктрини позитивізму, панівної з часів радянського правознавства, для праворозуміння зумовлює необхідність визнання права феноменом загальнолюдським, наднаціональним, надкласовим. Унікальна, індивідуальна особистість із її невідчуженими природними правами виступає основним об’єктом і сутністю права. Право — це не державно-примусові правила поведінки, як стверджує юридичний позитивізм, а норми, що зумовлюються виключно природою людини і повинні бути мірилом для утворення позитивного законодавства.
Перегляд правової доктрини для нормотворення зумовлює необхідність визнання, що основою та критерієм кримінального, цивільного і чинного законодавства є природне право, тобто права людини, їхні природність і невід’ємність закріплюються як у міжнародному, так і в національному конституційному законодавстві.
Оновлення філософсько-методологічної доктрини для нормоздійснення зумовлює необхідність визнання джерелом права не тільки закону, а й судової практики.
Отже, філософський раціоналізм і позитивізм є тими методолого-теоретичними передумовами, які й викликали до існування теорії філософсько-природного права, з одного боку, та юридичний позитивізм — з іншого. Давня суперечка двох різних праворозумінь, що розколола філософію права на доктрину природного права і позитивного правознавства, не вщухла й досі. Отже, сутність юридичного позитивізму можна розкрити через поняття сукупності державно-примусових норм. У поняттях “держава” і “примус” — його суттєві ознаки. Право зводиться до закону і має державне походження. Сама проблема визначення природи, сутності права зводиться до питання про сутність юридичних норм. При цьому норми права традиційно визнаються як “імперативи-веління”, обов’язкові для виконання. Основна проблема права розуміється як проблема “права в юридичному значенні”, тобто даних державою законів.
Якщо право — це те, що є законом, лише сукупність норм, здійснення яких забезпечується єдиним засобом — державним примусом, то й дослідження правової дійсності орієнтовано на вивчення тільки правових норм і вдосконалення механізму примусу. Всі інші прояви правового життя суспільства і людини в такому випадку опинилися поза межами теоретичного змісту правознавства. Це стосується прав і свобод людини, власності як зовнішньої сфери свободи неправа як несвободи, юридичної рівноваги держави і громадянина та відповідальності держави перед громадянином, поділу влади, громадянського правового суспільства.
Слід зазначити, що на сучасному рівні розвитку правової науки з’явилися нові напрямки в межах юридичного неопозитивізму, аналітичної юриспруденції (концепція Г. Гарта, нормативізм Г. Кельзена), сформулювались і нові юридико-позитивістські підходи до права (лінгвістичні, юридико-логічні, структуралістські).
З позиції такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про позитивне право є створене ним “чисте вчення про право”, а філософія права, відповідно до такого послідовного позитивізму — це моральна філософія, як у представників природного права чи в Канта. Для неопозитивістів природне право і взагалі все те, що не є позитивним правом (законом), — це мораль, світогляд.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)