Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> 4.2. Основні напрямки системного аналізу у філософії права

4.2. Основні напрямки системного аналізу у філософії права



Це, по-перше, філософський аналіз системи права, по-друге — філософський аналіз правової системи.
Система права — внутрішня будова права як цілісної сукупності правових норм, утілених у галузях права (конституційному, адміністративному, цивільному, кримінальному, кримінально-процесуальному, господарському, фінансовому, сімейному, міжнародному і т. д.).
Правова система — сукупність усіх правових явищ суспільної життєдіяльності, правових аспектів економічної, соціальної, політичної, духовної підсистем цілісного соціуму.
У цій площині принципове значення мають дослідження вчених-юристів, серед яких чільне місце посідають українські дослідники, в тому числі представники Національної академії внутрішніх справ.
Філософія права регулює правознавчі дослідження, реалізуючи загальнофілософські та філософсько-правові закони й категорії, методи і принципи. Регулятивна функція філософії права є складовою різноманітних управлінських процесів у суспільстві. Вона формувалась у взаємозв’язку з усім процесом становлення і розвитку наукового управління, його принципами, які специфічно проявляються у філософсько-правовій науці.
Загальна теорія систем Л. Берталанфі, тектологія О. Богданова, наукова організація праці Ф. Тейлора, різні аспекти управління виробництвом Ф. Джільберта, Г. Емерсона, Г. Черча, О. Гастєва, Й. Єрманського, вчення про управління Файоля, про стосунки між людьми Д. Карнегі — весь цей доробок управлінської проблематики є істотним для характеристики регулятивної функції філософії права, з урахуванням її соціально-правової специфіки, предмета, методів, функцій.
Ця проблематика вивчається в історичному контексті, зокрема щодо розвитку науки, етапів удосконалення наукової раціональності: класичного (до кінця XIX ст.), некласичного (початок XX ст.), постнекласичного (сьогодення). Кожний з етапів передбачив освоєння об’єктів певної системної організації: малих систем; великих систем; систем, що самоорганізуються (наш час).
Системи, що самоорганізуються, називаються ще дисипативними — вони пов’язані з розсіюванням енергії, коли структури виникають у відкритих, далеких від рівноваги системах унаслідок самоорганізації та існують за рахунок постійного розсіювання енергії, одержуваної ззовні. Зараз настійно утверджується енергетична теорія, складовою якої є синергетика — міждисциплінарний науковий напрямок, що вивчає процеси самоорганізації та хаотизації в різних системах. Тобто йдеться про несумісні, протилежні напрямки енергії: один спрямований на творення, самоорганізацію (в моральному плані, стосовно соціальних систем — це аналог добра, інший — на руйнування, хаотизацію — аналог зла, злочину, злочинності). Ясна річ, що для регулятивної функції філософії права проблеми синергетики є актуальними.
Адже йдеться про енергетику особистості — її діяльність: якщо свідомість — внутрішній зміст діяльності, то діяльність — зовнішній прояв свідомості; проникнути в цей механізм — значить, оволодіти регулятивними важелями впливу на свідомість і діяльність людини в напрямку їхньої правомірності, вміння протистояти негативним імпульсам. Принцип єдності свідомості й діяльності взаємозв’язаний з принципом детермінізму і принципом розвитку: перший фіксує причинну зумовленість внутрішнього світу особи від способу її життєдіяльності, другий — факт постійної змінюваності людської психіки одночасно зі змінами середовища. Вплив на середовище й потреби індивіда (на об’єктивні фактори його діяльності) детермінує позитивні зрушення в його інтересах, ціннісних орієнтаціях, мотивах (безпосередніх спонуканнях до дії), цільових настановах (у них міститься суб’єктивний усвідомлений образ передбачуваного результату, досягти якого людина намагається).
І оскільки дія — завершальний елемент механізму людської діяльності, єдиний критерій людини, яка оцінюється не за її думками І словами, а за результатами дій, діяльнісний аспект є вирішальним, у тому числі в правоохоронній роботі. Філософія права усвідомлює її сутність у взаємозв’язку з індивідуальною поведінкою. Водночас життя вимагає істотно поглибити розкриття постаті правоохоронця, який стоїть на варті законності й правопорядку.
Людський фактор стає ефективним лише в системному, діяльнісно-людиномірному підході до нього, от чому слід об’єднати другий і третій компоненти філософської тріади “системність методології—людина—діяльність”. До названих загальнофілософських розроблень проблем людини доцільно додати ті, що присвячені людській діяльності: ця комплексна проблематика корисна для філософсько-правових фундаментальних досліджень на основі системного аналізу — найпродуктивнішого дослідницького методу та діяльнісно-людиномірного принципу як першооснови цього методу. У цій площині принципове значення мають національні, міжнародні та інші за масштабами науково-практичні конференції — форуми фундаментально-методологічних і прикладних розробок.
Наприклад, 1993 р. в Києві відбулася науково-практична конференція на тему: “Правова система України: теорія і практика”. Учасники конференції зосередили свою увагу на таких питаннях: проблеми теорії та історії держави і права, їхні закономірності; конституційне та адміністративне право і проблеми місцевого самоврядування; цивільне право і процес, господарське і трудове право; екологічне та аграрне право; кримінальне право, процес і кримінально-виконавче право; міжнародне публічне і міжнародне приватне право.
Цінність конференції полягає ось у чому: вона представила систему правових наук; акцентувала на єдності теорії та практики, фундаментальних і прикладних досліджень, методології та методики втілення її у життя; відтворила фундаментально-прикладну роль філософії права, її методологічні функції в системі правових наук, не виокремивши її проблематику, оскільки філософсько-правовий аспект пронизує все правознавство, а поза його межами — всі науки.
Справді, до філософсько-правового аналізу звертаються теоретики історії й теорії держави і права, представники всіх галузей права, кримінології, криміналістики та ін. Закономірності злочинності, її причин, носіїв і попередження концентрують навколо себе різноманітні напрямки правознавства. Особливо важливим є взаємозв’язок зазначених напрямків у єдиній філософсько-правовій цілісності. Системний аналіз у філософії права детермінований з: трансформацією суспільства; його турботами і проблемами; актуалізацією правових питань засобами масової інформації; використанням наявної ситуації різними суспільними силами; пошуком ними консенсусу. Філософія права систематизує основні правознавчі напрямки: теоретико-практичний, ідеологічний, некласичний, багатофакторний, економічний, кримінально-соціологічний, соціально-психологічний, прогностичний.
Це відповідає вимогам системного аналізу. Автор цього матеріалу виступив із науковим повідомленням “Системний аналіз методів кримінологічних досліджень” на 1-му міжнародному причорноморському соціально-девіантологічному симпозіумі “Кримінологічна ситуація і громадська безпека в регіоні: проблеми, тенденції, досвід соціального, правового контролю та менеджменту” (Кишинів, 1995 р.). Системний аналіз, діяльнісно-людиномірний принцип мають утверджуватись у науково-прикладних розробках.
Міжнародна науково-практична конференція на тему: “Йроблеми реформування органів внутрішніх справ на сучасному етапі”, проведена на базі Національної академії внутрішніх справ України 30—31 січня 1996 р. (тоді ще — Українська академія внутрішніх справ), розглянула зазначені проблеми системно-комплексно — на пленарних і секційних засіданнях, на засіданнях “круглих столів”. Автор цих рядків був одним із керівників третьої секції “Проблеми вдосконалення системи навчання, визначення навантаження та штатної чисельності співробітників ОВС, їх правового та соціального захисту”. Тобто аналізувався людський фактор — у взаємозв’язку з іншою проблематикою — законодавчого вирішення реформування ОВС (секція № 1), удосконалення діяльності ОВС та визначення пріоритетності відповідних служб і підрозділів (секція № 2).
Діяльнісно-людиномірний принцип цементує міжсистемні комунікації філософії права, зокрема з кримінологією — наукою про злочинність, її причини, особу злочинця, способи попередження злочинів.
Системний аналіз передбачає: класифікацію об’єктів та їхніх елементів, тобто їх розподіл за класами, видами тощо; типологію всього цього за типовими ознаками. Системно-філософський аналіз відповідно включає класифікацію і типологію досліджуваних об’єктів, насамперед людської особистості.
Так, узагальнення правоохоронної практики і літератури дозволяють систематизувати як класифікаційні, так і типологічні характеристики особи злочинця, застосовуючи поняття “криміногенний тип особи” як ширший за своїм значенням; йдеться про: послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний типи.
Розгляньмо їхні сутнісні характеристики.
Послідовно-криміногенний тип особи формується в середовищі, де норми права і моралі систематично порушуються. Злочин випливає зі звичного стилю поведінки та обумовлюється стійкими антисоціальними потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, мотивами, цільовими настановами, засобами їх реалізації. Криміногенна ситуація не лише використовується, а й створюється; конкретне, безпосереднє середовище пристосовується до себе, злочинна поведінка тут є відносно автономною.
Ситуативно-криміногенний тип особи характеризується порушенням морально-правових норм не злочинного характеру, а деформованим виконанням соціальних ролей. Злочинець тут формується і діє в суперечливому мікросередовищі, його вчинки значною мірою детерміновані несприятливою під морально-правовим кутом зору ситуацією. У цьому випадку на перший план виходить взаємодія особи і соціального середовища насамперед на його мікрорівні, негативний характер якого обумовлює криміногенну ситуацію, яку злочинець не стільки створює, скільки використовує, слідує їй.
Ситуативний тип суб’єкта злочину позначений залежністю від ситуації, в якій він знаходиться: чим вона конфліктніша, тим у індивіда такого типу більше шансів порушити морально-правові норми, оскільки він не в змозі зробити правильний вибір і вихід з конфлікту, навіть намагається виправдати свою протиправну поведінку несприятливими обставинами. Водночас він може відмовитися від учинення злочину, знаючи про наслідки й відповідальність. Не випадково в цьому варіанті застосовано характеристику “ситуативний тип суб’єкта злочину”, що відрізняє його від ситуативно-криміногенного, а тим паче — від послідовно-криміногенного типу.
У наведених узагальненнях чітко простежується реалізація системно-філософсько-правового аналізу, діяльнісно-людиномірного принципу, методологічної функції філософії права. Ці узагальнення є, по-перше, підсумком конкретніших досліджень, по-друге, методологічною базою їх наступного розгортання. У літературі типологія суб’єктів злочину стосується загальної злочинності, окремих її проявів, видів та їхніх носіїв. При цьому враховується особистісна філософсько-правова проблематика.
Наприклад, щодо неповнолітніх, а потім і молодих злочинців зіставляються дві характеристики: морально-правова та відносно товариських неформальних груп із повною, неповною і частковою криміногенною деформацією. Неповнолітні злочинці диференціюються як: випадкові; реально можливі; які відповідають антисоціальній спрямованості особи; її злочинній настанові.
Філософія права сприяє поєднанню кримінологічних і конфліктологічних досліджень.
Істотний показник конкретної криміногенної ситуації — її конфліктність, яка, своєю чергою, характеризується проблемністю, виникненням проблем, труднощів на шляху до мети, а також мотиваціиністю — за рівнем впливу ситуації на вчинок людини: нейтральні мотиви поступаються мотивам гостро зацікавленим.
Із науки конфліктології відомо, що конфліктні ситуації позначені зіткненням протилежних інтересів сторін конфлікту, неадекватністю оцінок, ціннісних орієнтацій, цілей і т. ін. Відбувається змагання інтелектів, коли кожний суперник намагається передбачити ходи противника, можливі наслідки і діє з урахуванням цього.
Конфліктні ситуації мають щонайменше три варіанти: сприяють злочинові; перешкоджають йому; є нейтральними щодо нього. Все залежить від домінуючого стану кожного з варіантів на певний момент. Але в кінцевому підсумку все залежить від людини. Обставини, що сприяють злочинові, залишаються лише обставинами, тобто умовами.
Причини мають глибший і прихованіший характер, тому легше попередити розгортання обставин-умов у злочинне діяння, що відповідає сутності профілактики. У ній важливо тримати в центрі уваги механізм індивідуальної злочинної поведінки.
Визначення цього механізму розкриває: його сутність; його структуру. Сутність механізму індивідуальної злочинної поведінки полягає в тому, що це — зв’язок і взаємодія зовнішніх факторів об’єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів, що обумовлюють (детермінують) рішення скоїти злочин, спрямовують і контролюють його виконання. Сутність визначає структуру, механізм індивідуальної злочинної поведінки, діалектику двох компонентів діяльності: цілі й засоби; їх співвідношення. І тут Р. Мертон вдало систематизував відповідні положення, ще раз довівши ефективність урахування діяльнісно-людино-мірних параметрів у дослідженнях.
Р. Мертон розрізняв п’ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування та адаптації людини до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, інновацію (оновлення), ритуалізм, ретритизм (відхід від життя), бунт.
1. Підпорядкування: людина приймає як соціально визначені цільові настанови та інституціоналізовані засоби їх реалізації.
2. Інновація: приймає цілі, але не засоби.
3. Ритуалізм: приймає засоби, але не цілі.
4. Ретритизм: не приймає ні цілей, ні засобів.
5. Бунт: наявних цілей і засобів не приймає, пропонує нові.
Пристосування типу 1 — найпоширеніше, типу 4 зустрічаємо досить рідко. Інші варіанти мають пересічний характер реалізації.
Це — загальна схема функціонування блоку “цілі—засоби” в системній структурі людської діяльності. Далі все залежить від змістовного наповнення цієї схеми в реальному житті.
Діалектика цілей і засобів правоохоронних органів втілена в Конституції України, відповідних законах. Органи правопорядку діють у творчому контакті з іншими структурами суспільства, без чого ефективність роботи неможлива.
Важливе значення має робота міліції — державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Ці положення про соціально-правовий статус міліції України закріплено в Законі України “Про міліцію”. Вони адекватні конституційним положенням про статус людини та її захист — так Основний Закон України втілюється в окремих законодавчих актах, що робить нормативну базу надійною та систематизованою.
Статусно-сутнісні ідеї відтворено в основних завданнях міліції, які в своїй сукупності складають цілісну цільову настанову цього органу виконавчої влади:
– гарантування особистої безпеки громадян, захист їх ніх прав і свобод, законних інтересів;
– запобігання і припинення правопорушень;
– охорона й забезпечення громадського порядку;
– виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили;
– забезпечення дорожнього руху;
– захист власності від злочинних посягань;
– виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;
– участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, установам та організаціям у виконанні покладених на них завдань.
Максимальна ефективність функціонування системи МВС, як і всієї правоохоронної системи, являє собою актуальну проблему, цільову настанову і конкретне значення. Це — центральний пункт вчення про попередження злочинності, яке, своєю чергою, є логічним компонентом філософсько-правової науки в цілому і кримінологічної — безпосередньо.
Питання ефективності попередження злочинності та правоохоронної діяльності входить до комплексу загальносуспільної необхідності всебічного реформування і вдосконалення всіх сфер суспільства. Принципи перетворень у системі МВС такі: захист людини, суспільства, держави від протиправних посягань; єдність системи; законодавче визначення ОВС; максимальна економічність, простота і гнучкість системи; першочерговий розвиток низових ланок як першооснови системи МВС; доступність населенню; зосередженість усіх ланок на боротьбі проти злочинності; звідси — пріоритетність служб, розширення повноважень органів місцевого самоврядування у забезпеченості правопорядку на їхніх територіях, упровадження наукової організації праці в систему.
Підвищення ефективності правоохоронної роботи пронизує всі напрямки вдосконалення і розвитку системи МВС України: вдосконалення управління та організаційно-штатних структур; розвиток кримінальної міліції; розвиток міліції громадської безпеки; розвиток апаратів попереднього слідства; реформування кримінально-виконавчої системи; розвиток внутрішніх військ; удосконалення роботи з кадрами; правове забезпечення реформування ОВС.
Отже, системний аналіз поступово впроваджується і в правоохоронну сферу, сприяючи цим підвищенню ефективності боротьби проти злочинності, її попередження.
Вдосконалення управління та організаційно-штатних структур означає впровадження принципів наукового управління в діяльності ОВС. Мова йде про пріоритетність стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, всіх аспектів роботи на поточний момент і на перспективу, розмежування функцій усіх підрозділів, посилення штабної функції, оптимальне співвідношення штабних, лінійно-галузевих і функціональних підрозділів. МВС зосереджує стратегічне керівництво; до ГУМВС—УМВС делегуються деякі загальноуправлінські функції в межах керівництва своїм регіоном; міськрайоргани посилюють управління в частині, що їх стосується, в них створюються штабні підрозділи.
Розвиток кримінальної міліції відбуватиметься в напрямку попередження і розкриття тяжких злочинів через ужиття оперативно-розшукових заходів структурними підрозділами кримінальної міліції (карного розшуку, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх).
Розвиток міліції громадської безпеки зв’язаний, насамперед, із загальною та індивідуальною профілактикою злочинів, тому центральною тут є служба дільничних інспекторів. У перспективі можливе створення муніципальної міліції, переведення охоронної роботи міліції на контрактну основу.
Розвиток апаратів попереднього слідства означатиме зниження навантаження на слідчих, зосередження зусиль на розкритті тяжких злочинів, перерозподіл підслідності ОВС—Прокуратури—СБУ, декриміналізацію окремих злочинів, розширення повноважень органів дізнання, створення підрозділу з розслідування організованих злочинів, захист слідчих, підготовка кадрів.
Реформування кримінально-виконавчої системи передбачає комплектування, навчання, виховання кадрів, їх соціально-побутове забезпечення, покращання медичного й торговельного обслуговування спецконтингенту, переведення охорони установ виконання покарань із внутрішніх військ до системи органів виконання покарань після їх укомплектування на контрактній основі, з можливою наступною передачею Міністерству юстиції, а функцій примусового лікування від алкоголізму і наркоманії — Міністерству охорони здоров’я.
Розвиток внутрішніх військ, своєю чергою, доцільно здійснити у напрямку активнішої участі в охороні громадського порядку та боротьби проти злочинності, використання військ спеціального призначення для ліквідації масових безпорядків, актів тероризму, — з відповідними структурними змінами у внутрішніх військах.
Вдосконалення роботи з кадрами — головний напрямок реформування і вдосконалення діяльності ОВС, як і всіх правоохоронних органів, а також організацій, установ, закладів у державі в цілому. Адже йдеться про людський фактор — вирішальний у будь-якій справі. Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права об’єктивно вимагає зосередитися саме на цьому вирішальному факторі.
Системно-філософський правовий підхід передбачає також висвітлення правового забезпечення досліджуваного об’єкта, зокрема процесу реформування органів внутрішніх справ. Йдеться про реалізацію філософського принципу сходження від абстрактного до конкретного — стосовно даного конкретного явища.
Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється через реалізацію норм права у формах їх додержання, виконання, використання та застосування. Застосування норм права — найважливіший етап забезпечення реформування будь-якої сфери суспільної життєдіяльності, в даному випадку — системи органів внутрішніх справ, як і правоохоронних органів в цілому.
Йдеться про застосування положень Конституції України, Законів України про міліцію, прокуратуру, адвокатуру, про статус суддів, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про оперативно-розшукову діяльність, про Службу безпеки України.
Ці нормативно-правові акти безпосередньо стосуються правового забезпечення діяльності правоохоронних органів. Водночас системний філософсько-правовий підхід вимагає враховувати міжсистемні взаємозв’язки — з законодавством всіх інших сфер суспільства, а також міжнародно-правових і зовнішньоекономічних відносин.
Діалектика загального і особливого знаходить свій прояв і в структурі кожного окремого нормативно-правового акта: так, Закон України про міліцію включає загальні положення, обов’язки і права міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, проходження служби, правовий і соціальний статус, відповідальність працівників міліції, контроль і нагляд за діяльністю міліції.
Системний аналіз у філософії права — методологічна основа всіх правових явищ, включаючи їх правове забезпечення, застосування норм права як особливої форми його реалізації. Саме наукова методологія лежить в основі сутнісної характеристики відповідного понятійного апарату, що має принципове значення і для практики.
Категорія застосування норм права визначається як спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.
Значить, системний філософсько-правовий аналіз має як фундаментально-методологічний, так і практично-прикладний характер. Це, зокрема, стосується визначення стадій процесу застосування норм права, правового забезпечення практичної правоохоронної діяльності.
Перша стадія — встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення, друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація), третя стадія — прийняття рішення по справі, четверта стадія — заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя.
Вихідним при цьому є системний аналіз у філософії права, що визначає його актуальність, теоретичне і практичне значення.
Таким чином:
1. Системний аналіз у філософії права інтегрує всі аспекти цієї актуальної теоретико-прикладної науки. Йдеться про методологічний, історико-генетичний, онтологічний, епістемологічний, антропологічний, правоохоронний аспекти.
2. Системний аналіз взагалі — найпродуктивніший дослідницький метод, особливо на основі діяльнісно-людиномірного принципу, розробленого автором цього матеріалу. Це повною мірою стосується системного аналізу у філософії права, в центрі якого — людина як міра всіх речей, найвища соціальна цінність.
3. Діяльнісно-людиномірний принцип систематизує всі інші принципи системного аналізу — цілісності, структурності, поліфункціональності, ієрархічності, взаємозалежності системи й середовища, багатоаспектності існування та описування кожної системи.
4. Структура людської діяльності — суто людського способу існування, основного фактора і критерію людського розвитку криє в собі об’єктивні фактори (середовище—потреби) і фактори суб’єктивні (усвідомлення об’єктивних потреб у вигляді інтересів, цінностей, мотивів, цілей і вибору відповідних засобів; діяльне задоволення потреб у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому).
5. Філософія права — найвищий методологічний рівень правознавства — об’єднує всі його підсистеми, інтегрує аналіз системи права і правової системи в органічному взаємозв’язку з дослідженням правотворчої, правозастосовної, правоохоронної діяльності, яка є різновидом людської діяльності взагалі, — з її сутнісними, структурно-функціональними характеристиками.

Контрольні запитання
В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер філософії права.
Чому виникає необхідність розмежування юридично-догматичного та філософсько-теоретичного вивчення права?
Сформулюйте основне питання філософії права. Які взаємовідносини в історичному аспекті між філософією та юриспруденцією?
Як розглядає ідею, джерело, сутність та витоки права юридичний позитивізм?
Основні ідеї та принципи філософського раціоналізму як універсальної методології правознавства. Яким чином застосовується в пізнанні права метод філософської антропології?
Екзистенціальне природне право і основні ідеї та принципи.
Філософсько-методологічні парадигми в сучасному праворозумінні.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)