Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII — середини XIX ст. § 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта

Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII — середини XIX ст. § 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта



Родоначальником німецької класичної філософії вважається філософ Іммануїл Кант (1724— 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав університетську освіту; працював викладачем і професором Кенігсберзького університету. І. Кант був різнобічне освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання. Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем. Це — “Основи метафізики моральності”, “Критика практичного розуму”, “Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні засади вчення про право” та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проникливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і вивірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним історичним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли “всезнаючі опікуни” ретельно відучували народ користуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих. Мислитель писав: “Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливості”. На противагу почуттю, поняття справедливості не може бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як “вік просвітництва”, сутністю якої є “вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого”. Рівночасно філософ дотримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.
Кант докоряв авторові “Левіафана…” Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід’ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений монарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.
На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену свободу, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа — “нетовариська товариськість”, соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом. “Людина — це така тварина, яка потребує над собою господаря”, — такий не вельми оптимістичний висновок зробив філософ. Проте й ці господарі – “опікуни” теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.
Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес людства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не заважати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. Допомогти їм у цьому повинні не “опікуни”, зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, “вчені”. З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елітарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.
Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твердих ногах і “не боятиметься своєї тіні”. Зрозуміла річ, що йдеться про суто об’єктивне відчуття, — адже такий критичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка державна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не добровільного суспільного договору між народом і правителями, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.
Саме тому Кант схилявся до монархічної форми правління. За вихованням німецький філософ був консерватором, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини — це “табула раса” і, отже, людину можна привчити до будь-чого, а також під впливом ідей популярного на той час Спінози і особливо — Руссо він став радикалом. Згодом у період зрілості, ідеї Монтеск’є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.
Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявилися перебільшеними. Одначе міркування філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У “Метафізиці моралі” І. Канта викладено його етичну систему. Мислитель, пояснюючи свою теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її межами. Передусім Кант прагнув “цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою”. Всі моральні уявлення, стверджував Кант, апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли людина діє, підкоряючись обов’язкові; водночас не досить, щоб учинок був таким, як того міг вимагати обов’язок. Так, якщо людина добра тільки завдяки своїй природній доброзичливості, то її не можна вважати доброчесною. Сутність моралі слід виводити з уявлення про закон: адже все в природі діє відповідно до законів, тільки розумна істота має здатність діяти згідно з ідеєю закону, тобто коритися волі. Уявлення про об’єктивний принцип як такий, що виявляється у волі, зветься велінням розуму, а формула цього веління — категоричним імперативом, або “золотим правилом моральності”, сутність якого — в моральному вдосконаленні громадян за принципом: “Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законодавства”. І. Кант убачав у цьому правилі універсальний засіб розумної організації суспільства, суспільної злагоди і приборкання одвічно злої природи людини.
Крім того, згідно з теорією Канта, ідею категоричного імперативу можна вважати основним системотвірним чинником права, але ця ідея формалізована. Тобто у праві головне — не мотиви вчинків, а їхній характер. Запропонований Кантом підхід до розуміння права можна витлумачити так: норми права окреслюють сферу, в якій людина може діяти вільно. Спроба вийти за цю сферу неприпустима тому, що вона сприймається як посягання на свободу інших осіб. Отже, право — це, насамперед, визначення міри чи граничних умов свободи людини, її автономії.
Ця умова знаходить відображення в таких визначеннях права І. Канта:
1. Право — це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загального закону свободи.
2. Право є загальним для всіх правилом (сукупністю правил) узгодження суперечливих дій вільних громадян.
3. Сукупність умов, які обмежують сваволю одного індивіда дотично до іншого та юридичні конфлікти в суспільстві, Кант називав правом.
Таке праворозуміння у Канта спиралося на ідею моральної автономності особистості, її абсолютної самоцінності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов’язок і самому виконувати його. Сама можливість свободи і взагалі для всіх людей закону стала можливою, згідно з Кантом, завдяки моральній автономії особистості (тобто самоцінності, самозаконності й незалежності особи).
Кант уперше зумів поєднати несумісність об’єктивної механістичної наукової раціональності та уявлення про людину як суб’єкта, що самовизначається. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, що концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб’єкта, здатного виходити за рамки природної детермінації. Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджу^ ється, згідно з ученням Канта, існуванням двох взаємопов’язаних “розумів” — теоретичного і практичного. Якщо перший — лише одна з форм ставлення до світу, то другий, у тому числі й право, — ціннісні форми свідомості.
Сенс і призначення права в тому, щоби ввести свободу і сваволю всіх індивідів у розумні й загальноприйняті рамки. Право стосується тільки зовнішніх меж загальнодопустимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, які регламентують те, що не заборонено.
Кант у своїх філософських творах постійно звертався до проблеми співвідношення права і моралі. Проблеми розрізнення права і закону, специфіку права він виявляв відмежуванням його від моралі. Призначення права — гарантувати моралі той соціальний простір, у якому могла б реалізовуватися свобода індивіда. У цьому — сутність кантівської ідеї моральної обгрунтованості права. Концепція моральності права має правове значення тільки тому, що моральність юридична.
Мислитель розрізняв зовнішні — позитивні та внутрішні — суб’єктивні, рушійні сили соціальної поведінки. Перші є юридичними і реалізуються завдяки насиллю. Другі залежать від усвідомлення внутрішнього обов’язку; вони є моральними. Це розмежування проводиться чітко, оскільки право стосується лише дій, мораль — переконань. При цьому Кант уважав моральною діяльність, спрямовану на благо всього людського роду, тоді як юридичні відносини скеровано на кінцеву волю індивідів та їхні зовнішні, безсердечні зв’язки. За кантівським протиставленням права й моралі приховано визнання аморальності сучасного йому суспільства.
Кант, під впливом ідей Руссо, розглядав моральність як подолання відчуження людини як об’єкта юридичних норм. В основі цього процесу є перехід усього правового в моральне. Рівночасно він визнавав право й мораль як взаємодоповняльні протилежності, формальну єдність суб’єктивності та об’єктивності поведінки індивідів.
Розглядаючи свободу як початковий вимір визначення права, філософ успадкував традиції Просвітництва та буржуазних революцій XVIII ст. Згідно з кантівським визначенням, слідує і рівність суб’єктів як принцип права.
Специфіка означеного способу визначення права полягає найперше в тому, що своєю внутрішньою структурою та за характером свого здійснення сутність права — не у формальному встановленні норм, яким слід підкорятися, а в утворенні духовних передумов, що забезпечують свободу. Запропоноване Кантом поняття права значно ширше, об’ємніше позитивного права, яке підлягає критичній переоцінці розумом. Кант порівнював позитивне право з головою без мозку. Він виходив із розмежування між філософським і прикладним розумінням права, яке набуло чіткішого оформлення у Гегеля. Питання “Що таке право?”, на думку Канта, може засмутити правника: “… що кажуть закони в тому чи іншому місці, в той чи інший час, він іще може ствердити; але чи є правом те, чого вони вимагають, і який загальний критерій, на підставі якого можна розрізняти правове й неправове… — це залишається для нього таємницею, позаяк він ні на мить не полишає зазначених емпіричних принципів і не шукає витоків цих суджень у самому лише розумі… щоб установити основу для можливого позитивного законодавства”.
У праві І. Кант виокремлював різні рівні, для яких вихідними були не однакові принципи. Так, природне право спирається на апріорні принципи, що їх диктує розум, тоді як позитивне право залежить од волі законодавця. Природне право і є цим загальним критерієм, який дозволяє розрізняти правове і неправове.
Право як моральна здатність зобов’язувати інших (нагадує суб’єктивне право) поділяється на вроджене (належить кожному від природи незалежно від правового акта; лише таке право є свободою чи незалежністю від примусного свавілля іншого, оскільки вона несумісна зі свободою будь-якого іншого) і набуте право (для якого необхідний правовий акт).
Щоби повністю усвідомити парадокси права, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ права, про форми його існування, Кант розрізняв право у вузькому та широкому значенні цього слова.
До права у вузькому, точному розумінні не домішується нічого етичного, воно гарантується можливістю повного примусу. Тобто право в точному розумінні слова є синонімом позитивного права.
Що стосується права в широкому розумінні, то це — своєрідне явище, де “… правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом”. “Цих істинних або хибних прав, — писав Кант, — є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге — примус без права. Така двозначність залежить… від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя”.
Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право виникає як необхідний складник, як етап розвитку або частина цілого. Кожен складник виникає як момент або логічна ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служила мораль. Він написав “Метафізику моралі, що складається з двох частин”. Перша частина — філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тобто її відповідність юридичним законам. Друга частина — філософське вчення про чесноту — розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у “Філософії права” систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, моральність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регуляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за “абстрактне право”. Це — початковий рівень: нерозвинене, неповне, тонке на зміст право. “Етика” — наступна, розвинена форма.
Отже, через право Кант пов’язував свою соціально-філософську концепцію з одним із розділів критичної філософії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв’язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету — накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)