Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 2. Неокантіанська філософія права

§ 2. Неокантіанська філософія права



Послідовниками Канта стали філософи, які застосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його концепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відноситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму.
Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коген, Штаммлер, Радбрух).
Згідно з теорією Германа Когена (1842—1918), засновника Марбурзької школи неокантіанства, подібно тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дисциплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.
Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке право. Тільки тоді це поняття може бути застосовано на досвіді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані співвідношення між засобами і метою, спосіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і повного дотримання. В той час як для Дель Веккіо право — це об’єктивне узгодження можливих дій більшості суб’єктів (згідно з єдиним моральним принципом, якого вони додержуються).
Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначніших представників неокантіанської філософії права. Спираючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теоретико-правового профілю — “Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії”, “Вчення про правильне право”, “Теорія юриспруденції” — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля створити основи наукового знання про право.
Філософська основа уявлень Штаммлера про право — неокантіанство в тому його варіанті, який був розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). Прихильники цього напрямку в філософії стверджували, що предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто понятійних відносин. Мета філософствування — творча робота по створенню інтелектуальних об’єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу складають теоретичні пізнання і право, наука і право (ліберальна) держава. Філософи Марбурзької школи, розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціальності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика суспільних наук, етика виступає логікою останніх.
За Штаммлером, поняття права не можна вивести із суспільно-історичного досвіду, а повинно розглядатись як апріорна категорія, яка не залежить від різних соціальних умов. За допомогою поняття права і деяких інших апріорних категорій соціальна реальність сприймається як організована цілісність і в ній виділяється само право.
Штаммлер, який в цілому розділяв філософські і політичні погляди Марбурзької школи, критикує марксистське матеріалістичне розуміння історії. Він заперечує основну марксистську тезу про первинність економіки, господарчого життя і вторинність права, — тезу про підпорядкованість права економіці. Звинувачуючи марксизм у вульгарному економізмі, Штаммлер стверджував, що право первинне по відношенню до економіки, якщо не в часовому і в причинному, то в крайньому разі, в логічному плані.
Визнаючи співвідношення права і господарства, Штаммлер підкреслював, що воно “представляє відносини форми і матеріалу суспільного життя”. В розвитку права він вбачає основу становлення всього суспільства. “Закономірність соціального життя є закономірністю його правової форми, слідування основній ідеї права, як кінцева мета людського суспільства”. Означена закономірність проявляється тільки в такому соціальному житті, регулювання якого здійснюється в інтересах свободи кожного, хто знаходиться в сфері права. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають. Суспільство, в якому кожен вважає своєю об’єктивно правомірну мету іншого. З таким регулюванням повинен погодитися кожен, хто підкоряється праву, якщо він прийняв рішення, вільне від чисто суб’єктивних бажань, але яке відповідає закону, вважав Штаммлер.
Для Штаммлера суспільне життя у всіх його проявах — це зовнішнім чином організоване спільне життя людей, найважливішою формою якого виступає право. Звідси, за Штаммлером, “… закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми її”. В результаті переносу цієї конструкції на господарство (під ним Штаммлер розумів спільну діяльність людей, яка спрямована на задоволення їх потреб) його регулюючою формою виступає право. Так як право первинне по відношенню до держави, Штаммлер стверджував, що економіка не може підривати правовий лад, економічний і політичний розвиток повинен іти лише шляхом часткових змін права. Кінцевою метою цих змін, ідеалом “правильного права” Штаммлер вважав поняття “суспільства людей, які вільно бажають”.
Марксистська концепція здавалась Штаммлеру незакінченою, тому що, по-перше, в марксизмі відсутній критичний розгляд і доведення ключових понять, таких як суспільний спосіб виробництва, суспільство та ін. По-друге, тому що марксизм не пояснює, яку міру необхідності він визнає доцільною в перетвореннях права.
Між тим, деякі із конструкцій Штаммлера представляють очевидний інтерес. Наприклад, думка про те, що в логічному аспекті право є визначальна форма, а “соціальне господарство” — матерія, яка визначається цією філософією. Право — специфічний комплекс нормативних приписів, особливий зовнішній регулятор спільної соціальної діяльності. Воно відіграє визначальну роль, оскільки без нього фізично неможлива сама соціальна діяльність індивіда.
На думку Штаммлера, юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації: “Не можна схвалити погляди, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнення права і фактичної сили неправильне… Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки частина з них.
Штаммлер розділяє право на справедливе і несправедливе. Ідея такого розмежування складається в тому, щоб довести: “немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний склад”. Іншими словами, немає правових положень, які є раз і назавжди тільки справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. “Безумовно діють тільки формальні умови… Сума цих формальних умов, набір найбільш абстрактних ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікується весь “мінливий і багатоманітний правовий матеріал” створює особливе “природне право”.
Самому праву за його суттю властиве внутрішнє бажання досягти об’єктивно справедливої цілісності соціального життя, йому внутрішньо властивий рух до соціального ідеалу. Але воно “веління” ніколи не зупиняється повністю в якомусь одному історичному пункті. Постійно відбуваються зміни змісту, який раніше вважався матеріально справедливим, “і людству належить постійно вдосконалювати все краще і краще розуміння того, що є справедливим за окремими питаннями”. Тим самим Штаммлер вводить в систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втіленням якого виступає категорія природного права із змістом, який змінюється”. Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової думки XX ст.
Інший видатний представник неокантіанської філософії права — Густав Радбрух (1878—1949). Розуміння права, яке пропонує Радбрух зводиться до аксіологічної конструкції неокантіанського типу, згідно з якою право може бути зрозуміле тільки з апріорної ідеї права, яка й визначає мету права. В свою чергу, ця “ідея права” складається із “об’єднання” трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, дослідження яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, яка вирішує завдання пояснення, систематизації і т. д. чинного права. Метод філософії права, за Радбрухом, це особливий підхід: обов’язковий елемент методу — релятивізм. Після другої світової війни Радбрух спробував зв’язати свою конструкцію з відродженням природного права. Позитивістський підхід до закону і применшення природного права, згідно з теорією Радбруха, привели до виникнення фашизму.
В Росії неокантіанство, яке являє собою раціоналізм, позбавлений емпіричних домішок, найбільш ярко проявилось в роботах П. І. Новгородцева (1866—1924). При вирішенні морально-правової проблеми необхідно, згідно з теорією П. І. Новгородцева, виходити із апріорних “вказівок” моральної свідомості. Цю методологію Новгородцев використав для обгрунтування концепції природного права, відродження якої пропагував на початку XX ст. Природно-правова проблема для Новгородцева (в її розумінні він близький до Штаммлера) — це проблема перш за все моральна, сутність якої полягає в тому, щоб “… встановити моральні вимоги, які встановлюють ідеальні шляхи розвитку. Природа моральності може бути зрозуміла тільки при дослідженні її як внутрішньопсихологічного і самоцінного нормативно-етичного явища, як “закону особистого життя”.
В цілому філософсько-правові концепції неокантіанців — істотний внесок у розвиток правової думки XX ст.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)