Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 3. Філософія права неогегельянства

§ 3. Філософія права неогегельянства



Філософсько-правове вчення Гегеля справило великий вплив на всю наступну історію політико-правової думки. Філософія Гегеля, як підкреслювали основоположники марксизму, створювала широкий простір для обгрунтування як консервативних, так і критичних, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстровано в наступній історії гегельянства і тлумачень філософії права Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.
Одним із перших послідовників філософії права Гегеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798—1839). Він виступив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Гегеля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність як здійснення вічної, незмінної ідеї права.
Вплив гегельянства в філософії права посилюється в міжвоєнний період. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що коли нема розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право — це самопроявлення розумного права.
Неогегельянську теорію права розроблювали — Т. Геринг, Ю. Біндер, Ф. Розенцвейг, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Циглер, І. Пленге та ін.
В Росії представниками гегельянської філософії права були Б. М. Чичерін і П. Редькін. Російські неогегельянці спробували пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи емпіричний процес розвитку права, в кожній із його стадій вони розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка і лежала в основі їх теоретичних суджень.
Борис Миколайович Чичерін (1828—1904) — російський філософ-гегельянець, теоретик держави і права, історик і публіцист. Професор права Московського університету (1861—1868). При Олександрі II був вихователем спадкоємця престолу.
Чичерін прагнув розділити сфери моральності і права так, що право є гарантом особистої свободи і водночас обмеженням свободи зовнішньої. Ідеальна форма правової держави для Чичеріна — конституційна монархія. Він підтримував принцип приватної власності і незалежності економіки від держави. Погляди Чичеріна стали одним із джерел ідеології конституційно-демократичної партії (кадетів).
В російській історіографії Чичерін — один із засновників так званої юридичної (державної) школи, яка виходить із провідної ролі державних і юридичних форм в історичному процесі.
Досить цікаво для розуміння особливостей становлення права Б. М. Чичерін трактує свободу. Взявши за вихідну точку дослідження особистість, російський юрист приходить до висновку, що невід’ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і через це може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода розділяється мислителем на внутрішню і зовнішню, перша — є безсумнівною цінністю. Оскільки внутрішня свобода відображає духовну сторону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля, із розуму випливає і свобода волі, яка двояко розуміється: 1) як свобода від чужого впливу і чужої волі; 2) як можливість діяти за власним бажанням. Внутрішня свобода, пов’язана з розумом і волею, передбачає як свою протилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежується певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб межі свободи кожного були точно визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише стільки, скільки вони виражаються у зовнішніх діях.
Видатна роль, яку відіграла “Філософія права” Регеля в процесі формування і еволюції поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса на початку їх творчого шляху, а також в процесі становлення і розвитку марксизму, змістовне багатство цього твору обумовило інтерес до нього радянських дослідників протягом багатьох десятиліть.
В 20-ті рр. при висвітленні філософсько-правової тематики в радянській літературі головна увага приділялась визначенню ролі філософії Гегеля, як одного із теоретичних джерел марксизму, ставлення Маркса, Енгельса і Леніна до вчення Гегеля, співставленню ідеалістичної і матеріалістичної діалектики. Вивчаючи Гегеля, дослідники звертали увагу також на питання ідеологічного, політично-правового характеру, наприклад, такі як соціально-класові витоки ідеологічний характер і політичний зміст філософії Гегеля сенс ідейно-теоретичної боротьби між представникам І марксистського прочитання Гегеля і неогегельянцями.
Разом з тим більшість дослідників (не тільки в 20-ті, а й в 30—40-і рр.), позитивно оцінюючи деякі моменти діалектичного методу Гегеля, його “раціональне зерно” і різко критикуючи його систему, в тому разі, коли вони звертались до “Філософії права” або взагалі до політичної і правової теорії Гегеля, трактували їх переважно як позбавленого діалектичного концентрованого виразу негативних рис системи Гегеля.
При такому механічному розділенні і протиставленні методу і системи політико-правове вчення Гегеля автоматично ставало частиною “реакційної” системи, яка протистояла (прогресивному методу).
Очевидно, що тільки після подолання таких однобічних і механічних уявлень про співвідношення методу і системи в філософії Гегеля можливо було б вірно оцінити характер і зміст його філософії права, уточнити своєрідність діалектики соціально-політичних уявлень Гегеля, пізнати специфіку діалектики в “Філософії права” в порівнянні з діалектикою в “Науці логіки” і т. д.
Перші кроки в цьому напрямку були зроблені вже в 20-ті рр. Так, А. М. Деборін, підкреслюючи, що Гегель користувався діалектичним методом не тільки для аналізу загальнофілософських проблем, а й для своєї соціальної філософії, писав “… не тільки метод Гегеля, а й певні, необхідно зв’язані з методом результати його дослідження в сфері суспільних наук не пройшли безрезультатно для Маркса”. При цьому Деборін мав на увазі те, яку високу оцінку “Філософія права” Гегеля отримала у Маркса, роль цього твору в процесі формування політико-правових поглядів Маркса.
Інший дослідник тих років, К. Міланов, підкреслював, що саме марксисти повинні показати, що Гегель, незважаючи на весь свій ідеалізм, значно ближче нам, чим будь-якому відтінку політичного, філософського і всякого іншого заблудження.
Основними представниками італійського неогегельянства були Б. Кроче і Д. Джентіле.
Свою концепцію Кроче назвав “релігією свободи”. Свобода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Гегеля мова йде про розумні форми об’єктивізації свободи в ході історичного прогресу, то Кроче акцентував увагу на принциповій неможливості визначення характеру свободи.
Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Кроче використав для обгрунтування формальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. Лише “меншість, яка править”, її він називав “політичним класом”, знає, чого вона хоче.
Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Кроче вважав, що свобода без суб’єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості. В обстановці тоталітарного пригноблення прав і свобод особистості ці ліберально-індивідуалістичні уявлення носили опозиційно-критичний характер. Таку ж спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою. Така оцінка досить істотно відрізнялась від типових для неогегельянства етатистських інтерпретацій системи ієрархій різних “форм духу”. Виходячи з цих уявлень, Кроче критикував фашизм, до якого в тій чи іншій мірі прагнула більшість італійських і німецьких неогегельянців.
Разом з тим виступи Кроче проти авторитарних і тоталітарних інтерпретацій вчення Гегеля доповнювались критикою демократії проповіддю вічності воєн, нерівності і т. п.
В неогегельянстві Джентіле превалює ірраціоналізм і містицизм, критика розуму з позицій волюнтаристського “актуалізму”, “чистого акту”, співзвучного фашистському активізму. Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності, однак подібні якості скоріше підходять до його оцінки фашистської держави і дуче, а ніж окремого індивіду.
Свою інтерпретацію духу як “чистого акту” Джентіле використав для атаки ідей правопорядку і режиму законності, виправданні фашистського “активізму” і беззаконня. З антиіндивідуалістичних позицій Джентіле обґрунтовував всевладдя тоталітарної держави і заперечував всі приватні сфери життя індивідів.
Ідея Гегеля про державу як моральну цілісність Джентіле використав для прямого виправдання фашистської держави як вищого виразу моральності і свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Гегеля на II конгресі неогегельянців в Берліні (1931 р.). Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу німецьке й італійське), яке орієнтувалось на виправдання фашистського і нацистського режимів і, яке досягло апогею в 30-ті рр., зійшло в цілому з історичної арени.
Важливими напрямками післявоєнного гегелезнавства стало очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельянських нашарувань, подолання крайностей в підходах до філософії права Гегеля, об’єктивна оцінка її місця і ролі в розвитку філософське-правової думки.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)