Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд

§ 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд



В історії філософсько-правової думки Німеччини XX ст. можна умовно вирізнити три етапи: філософія права до 1933 р.; розвиток філософської думки часів Третього рейху; філософія права з 1945 р. дотепер. Визначаючи етапи розвитку філософії права Німеччини, слід мати на увазі, що “будь-які хронологічні віхи в історії філософії відносні, а вирізнення періодів у ній — справа досить умовна. Але водночас рух філософського знання завжди був позначений чергуванням етапів, які характеризуються зміною панівних стереотипів філософствування, “фокусних” проблем, стилів мислення, або, застосовуючи термін, який із 60-х рр. увійшов до лексикону філософів, парадигм”. Предметом нашого дослідження є основні напрями і течії філософії права повоєнної Німеччини.
Перш ніж розпочати розгляд окресленої проблеми, зауважимо, що в основу цього дослідження покладено аналіз філософсько-правової літератури ФРН (адже внаслідок ідеологічної “моногамності”, марксистської заангажованості суспільно-наукової думки колишня НДР не дала такого розмаїття і поліваріативності позицій і наукових концепцій).
Загалом же коли йдеться про сучасну філософію права, то маємо на увазі філософію права кінця XIX—XX ст. Основною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв’язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філософії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання здійснення права в соціальному контексті. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно “живе” в судах, адміністративних та інших органах, реалізуючись під час здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм із юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санкцією політично організованого суспільства. Соціальні норми не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить від їх використання та інтерпретації людьми. Класичний, в особі О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Вебера і П. Сорокіна, та новітній (Т. Парсоне, Р. Мертон, Н. Луман) соціологізм привабив правознавців і філософів полемікою з аналітичними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася з визнанням звичаєвого права як історично вихідного порядку; розумінням права як функції координації суспільства, доповненим взаємодією економічних і політичних сил, які впливають на формування права, а також впливом духовних сил — моралі, релігії.
Під впливом соціологізму дедалі менше зусиль концентрується на проблемі визначення сутності права. Право не розглядається як автономна сфера норм та абстрактних уявлень про належне, а розуміється як інтегрована частина соціокультурної реальності. Щоправда, дискусії з цієї проблеми тривають, і єдиного погляду поки що не вироблено. Відмінності в розумінні сутності права виявляються як у національному аспекті (англосаксонський реалізм вважає правом судове рішення щодо кожного конкретного випадку, яке надалі стає прецедентом; скандинавський позитивізм розглядає право інституціонально орієнтованою дією), так і залежно від належності до тієї чи тієї філософської школи (екзистенціалісти стверджують, що право безпосередньо пов’язане з мінливими умовами людського існування; неотомісти вважають правом справедливе рішення суду, яке є адекватним соціальній ситуації).
Та повернімося до предмета нашого дослідження, а саме — до розгляду німецької філософії права від 1945 р. й донині. Перший етап охоплює часовий проміжок від 1945 до початку 60-х рр. Це — період природничо-правового відродження, період повернення до наукових позицій до фашистської Німеччини. Особливо вирізняються такі традиційні напрями, як неокантіанство, неотомізм, етика вартостей М. ПІелера і Н. Гартмана та більш-менш нові утворення — євангелістсько-теологічні та екзистенціональні розробки проблем права. Усе розмаїття тогочасного стану наукової думки описане в праці Густава Радбруха “Законне неправо і надзаконне право” (1946 р.).
Творчість німецьких емігрантів від Людвіга Вітгенштейна і Рудольфа Карнапа до Карла Поппера знаменувала досягнення тогочасної науки.
У повоєнний період поряд із природничо-правовим ренесансом набули поширення ідеї конституційного устрою. Для побудови ліберальних і конституційних теорій держави і права, що знайшли відображення в теорії правової держави, використовувалися ідеї Монтеск’є. На думку Петера Геберле, правова держава є дуже німецькою річчю. Він уважав, що ідея правової держави нині стала предметом “експорту”.
Другий етап охоплював початок 60 — середину 70-х рр. Якщо спрямованість філософії першої половини XX ст. характеризувалася претензійністю на реконструкцію предмета філософії, її функцій і досить часто щодо філософської проблематики, яка склалася, застосовувалися спроби визначити її однозначно, то 60 — 70-ті рр. стали часом “реабілітації” традиційної філософської проблематики, часом відновлення в правах метафізики, гносеології, етики. Цей період характеризувався постійним підкресленням зв’язку з ідеями філософів минулого. Але найхарактернішою ознакою цього періоду була відмова від спроб побудови філософії на якихось раз і назавжди даних абсолютах і пошук динамічних принципів, які могли б у пластично-філософській формі відображати природну та історичну реальність, унікальність людського буття, мінливий характер знання про світ і знання про знання. Основними напрямами цих років були: аналітика, герменевтика, діалектика і теорія систем. Якщо стисло окреслити коло наукових пошуків того часу, то це й подальший розвиток психоаналізу, І критичний раціоналізм К. Поппера, і конструктивно-наукові етика й теорія Швемера і К. Лоренца, а також філософсько- і теоретично-правові дослідження (Г. Кельзен).
Для цього періоду характерні дві основоположні дискусії як для філософії взагалі, так і для філософії права зокрема (герменевтичні дебати і “третій позитивізм” у німецькій соціології). Вихідним пунктом герменевтичних дебатів стала праця Ганса-Георга Гадамера “Істина і метод” 1960 р. Головна її тема — проблема розуміння та його структура — завжди була темою філософське- правових досліджень. Наукові розробки Гадамера дістали безпосередній відгук у працях Карла Лоренца, Артура Кауфмана, Джозефа Ессера.
Для герменевтичного напряму характерний розгляд права як феномена, нерозривно пов’язаного з суб’єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклади конкретних текстів можна характеризувати як дво- чи багатозначний феномен, бо текстові від моменту створення притаманна неоднорідність, що розуміється як символ.
“Третій позитивізм” у соціології — це не юридичний позитивізм, а емпірично-аналітична тенденція в соціальній науці, спрямована проти “звуження” критичної теорії франкфуртської школи (Макс Горкгаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе та ін.). Об’єктивно і методологічно франкфуртська школа поєднувала в собі діалектику Регеля і Маркса та психоаналіз Фрейда. У 1960 р. Ернст Блох опублікував “Природне право і гідність людини”, заявивши на повний голос про появу “неомарксистської” філософії права. Творчість Блоха зазнала впливу Арістотеля, Гегеля, Шеллінга, “філософії життя”, Маркса. Кінцеву мету світу і людини Е. Блох убачав у досконалості, у блазі, в торжестві комунізму. Комунізм у його інтерпретації — царство свободи, в якому людина зливається з природою в одне ціле. Такий стан світу дозволяє повністю стерти суперечності між людиною і природою, між природою та історією. Довершений світ унеможливлює будь-яке відчуження, відмирає держава і право як засіб державного примусу, а всі живуть за законами природного права. Кожна людина набуває здатності подолати обмеженість людської природи і стати безсмертною.
До цього ж етапу належить творчість Ганса Альберта та Юргена Габермаса, Вернера Майгофера.
Третій період — від середини 70-х рр. до сьогодення. Основними подіями в житті німецьких філософів права були з’їзди науковців ФРН із 1978 р., а з тем — проблема юридичної аргументації (Мюнхен, 1978 р.), легітимація сучасної держави (Мюнстер, 1980 р.), філософія права і націонал-соціалізм (Берлін, 1982 р.), правова антропологія (Білефельд, 1984 р.), права людини і громадянина (Кельн, 1986 р.), правовий позитивізм та аксіологічний зміст права (Геттінген, 1988 р.), узагальнення та індивідуалізація у правовій думці (Зальцбург, 1990 р.), теорія справедливості (Гамбург, 1992 р.), основні вимоги демократичної правової держави (Мангайм, 1994 р.).
У межах третього періоду вирізняються кілька тенденцій, перша з яких пов’язана з поверненням до класики: від Канта до Фіхте і Гегеля. Це виявляється в тому, що за останні 50 років жодна наукова праця з філософсько-правової проблематики не обходиться без згадки про філософію права Канта. Сутність другої тенденції полягає в процесі інтенсифікації інтернаціональної взаємодії, яка зараз більшою мірою, ніж у 60-ті чи ранні 70-ті рр., виражається у феноменах давання та брання. Особливо характерним є цей процес для країн Європейського співтовариства. Третя тенденція полягає в конкретизації правових проблем — від абортів у медичній сфері та біоетиці до проблем етики господарювання.
З проблеми етики господарювання в німецькомовній науковій думці на особливу увагу заслуговує праця Артура Ріха “Господарська етика”, двотомне видання якої було здійснене в Західній Німеччині в 1984 і 1990 рр. Працю написано в дусі протестантського мислення. Вихований на творах раннього Маркса, маючи досвід спілкування з Миколою Бердяєвим, А. Ріх зумів створити нову соціально-етичну орієнтацію в структурному устрої економіки. Основними методологічними принципами “Господарської етики” є: неупередженість до положень науки про сучасну економіку й суспільство; протиставлення радикалізму екстремізмові як спроба об’єднати і зробити дієвим істини, які протистоять; установлення економічного і соціального порядку має грунтуватися на співучасті. Сам же А. Ріх уважав ідеєю своєї книги богословське обгрунтування сучасної етики господарювання.
XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справедливості, вельми складна за ідейно-філософською структурою — в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї минулого й сучасності, етика вартостей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму. Природничо-правове тлумачення справедливості від кінця XIX ст. намагалося поєднати абсолюти природничо-правових настанов із мінливою дійсністю.
У дусі платонівських роздумів про статус ідеї, але безпосередньо щодо права, проводив свої дослідження ідеалу-справедливості німецький філософ права Легац Лакамбра (“Філософія права”, 1965 р.). Його вчення розгорталося в контексті характерного для XX ст. прагнення підкорити позитивне право основам людського співжиття, яке зумовлене переміщенням філософії права з позицій “справедливості під правом” на позиції “справедливості над правом”. Для Л. Лакамбра справедливість є конститутивним принципом права, оскільки право — це погляд від справедливості. Рівночасно справедливість має власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його віддаленості від ідеї абсолютної справедливості. На думку Л. Лакамбра, право є спробою здійснити справедливість, а існування ідеалів справедливості, виражених у багатьох правових системах, є прикладом того, що існують об’єктивні масштаби, які дають можливість оцінити правильність ідеалів.
Водночас Л. Лакамбра вказував на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, якого хоче реалізувати кожне право, не збігається з ідеєю справедливості, яка має трансцендентальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскільки в повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Ідеал справедливості завжди більш досконалий порівняно з його втіленням. Л. Лакамбра вказував на невідповідність дійсності духовній моделі права, а тому будь-яке право несправедливе, оскільки воно неспроможне здійснити справедливість установленням загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об’єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.
У 70-ті рр. з новою силою заявила про себе юридична герменевтика, сперта на герменевтичну онтологію М. Гайдеггера і Г. Гадамера. Представник герменевтичного напряму того часу А. Кауфман у праці “Через природне право і правовий позитивізм до юридичної герменевтики” (1975 р.), проаналізувавши всі відомі кодекси, дійшов висновку, що традиційно право, розглядуване як чинні норми, відірване від соціальної дійсності, оскільки кодекси претендують на остаточне врегулювання правових умов.
А. Кауфман виступив проти кантівського дуалізму, сутність якого полягала в тому, що належне не може визначатися сущим. На думку А. Кауфмана, у правовій дійсності немає поділу на суще і належне. Невірно трактувати право як сукупність норм — його слід сприймати як реальну подію, що потребує певних правил і норм, але аж ніяк не зводиться до них.
А. Кауфман працює також над проблемою розмежування права і закону, визнаючи закон лише можливістю права. Закон, уважає дослідник, не може бути встановлений однозначно через мінливість життя, тому текст закону треба постійно конкретизувати в кожній ситуації.
Чільне місце в історії німецької філософії права посідає творчість Юргена Габермаса. Будучи послідовником основоположників франкфуртської школи — Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г. Маркузе, Ю. Габермас, підтримуючи їхню критику сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації в ньому, створює нове проблемне поле досліджень — сферу міжіндивідуальних комунікативних відносин. У межах цього поля Ю. Габермас вирізняє ряд найактуальніших проблем сучасності, до яких належить проблема демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну — комунікативну модель суспільства, яка є найбільш продуктивною методологією для аналізу соціально-політичних реалій соціальної дійсності. Позитивність комунікативної моделі полягає в тому, що вона дає нове розуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке розуміння демократії дозволяє здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, породжену в процесі комунікації, яка втілює в собі ідею народного суверенітету. Вітчизняний дослідник творчості Ю. Габермаса Микола Тур зазначає, що комунікація для Ю. Габермаса є основною інтегративною силою в суспільстві. Сила комунікації визначається через мовну комунікацію, через взаємодію. Комунікація у функціонально диференційованому суспільстві виконує функцію соціальної інтеграції, але своїми засобами не може забезпечити стабільність цього суспільства. Тому демократична правова держава потребує доповнення комунікації правом як механізмом, спроможним розвантажити комунікативну діяльність членів суспільства. Тоді законодавство є опосередкованим механізмом соціальної інтеграції, бо норми права можливі на основі комунікативної раціональності. Інститути правової демократичної держави у світлі комунікативної теорії Ю. Габермаса є втіленням комунікативної раціональності.
Л. Ситниченко вважає, що в працях останніх років, особливо в “Моральній свідомості та комунікативній дії” (1983 р.), які вписуються в дослідження проблем етики, філософії права, філософії політики, Ю. Габермас намагається дати обгрунтування комунікативної етики (етика дискурсу або етика відповідальності), з’ясувати співвідношення свободи й відповідальності, свободи і справедливості.
Заслуговує на увагу ще один напрям у філософсько-правовому просторі — ціннісна філософія права. Ціннісний напрям бере початок у неокантіанському руслі як особливий спосіб поєднання етики й гносеології. У 1976 р, з’явилася праця Г. Коїнга “Основні риси філософії права”, в якій досить повно на основі феноменології М. Шелера і Г. Гартмана викладено ціннісну філософію права. Основним у філософії права Г. Коїнг уважає питання про справедливість, а звідси й завдання науки, що іменується філософією права, — розуміння системи права як здійсненої справедливості, яка трактується як цінність, тобто вона є ідеальною сутністю, самостійною, незалежною та обов’язковою для всіх. Ідея справедливості виникає у правовій свідомості через правове почуття, яке є частиною морального почуття. Правова свідомість виконує функцію формування знання про конкретні ідеали, що їх правове почуття хоче бачити втілення в життя.
Підтримуючи і розвиваючи ідеї Арістотеля, Г. Коїнг розрізняє дистрибутивну і комутативну справедливість. Якщо перший із названих типів справедливості означає соціальний аспект і її масштабом є рівність, то другий — безпосередньо пов’язаний з існуючою системою права і стосується дотримання договорів і принципу компенсації завданої шкоди. На думку Г. Коїнга, нові часи породжують третій тип справедливості — захисну справедливість, яка посідає найвище (ієрархічне положення і вихідною точкою якої є обмеження влади людини над людиною. Тільки обмежена влада не суперечить праву.
Усі три види справедливості взаємопов’язані та співвідносяться з конкретними ситуаціями. Інституціалізовані правові ситуації вимагають застосування комутативної справедливості, фактичні — дистрибутивної. На основі дистрибутивної справедливості вирішується питання про розподіл соціальних благ, а на основі захисної — здійснюється охорона основних прав. До таких належать: право на користування духовними й матеріальними благами — життям, честю, свободою в різних її виявах; позитивні права — на працю, на виховання.
Ще Г. Коїнг в “Основних положеннях філософії права” (1969 р.) визначив три основні питання філософії права, які фокусуються в принципі справедливості, в сутності позитивного права, у специфіці юридичної думки. Право він розглядає як невід’ємний елемент культури, тому дослідження його має здійснюватися в руслі загальних проблем філософії. Особливістю філософсько-правових поглядів Г. Коїнга є спроба поєднати теорію природи речей із теорією природного права, виводячи основні принципи права з базових цінностей і інститутів та визначаючи за правовими інститутами володіння іманентними сутностями.
Теорія природи речей (Р. Радбрух, Г. Коїнг, В. Майгофер) є одним із феноменологічних напрямів у німецькій філософії права поряд із філософією цінностей (М. Шелер, Н. Гартман). Для Р. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право є результатом та інструментом змін соціальної дійсності, до яких воно чутливе.
Згадуючи теорію природи речей, ми не можемо не згадати про концепцію В. Майгофера. Для нього природа речей — це передусім джерело і критерій справедливості, здатне привести абстрактні імперативні права у відповідність із нормами поведінки. Природа речей у розумінні В. Майгофера, як передумова виведення належного з буття, є масштабом матеріальної справедливості, конкретним природним правом.
Р. Драйєр називає ще один напрям філософсько-правової думки в Німеччині — крах “реального соціалізму” і водночас соціалістичної системи в Європі в 1989—1991 рр. Німецькі юристи вже вдруге за останнє століття зіткнулися з проблемою “реанімації постдиктатурної держави”. При цьому питання юридичного позитивізму набувають безпосередньо практичного значення. Звісно, факт краху “реального соціалізму” стосується не лише проблем юридичного і філософсько-правового оновлення минулого, а й не менш важливої проблеми — визначення історичної ролі філософсько-правової спадщини Маркса.
Схематично окреслимо ще один напрям у розвитку філософії права — дослідження права з погляду логіки. Його не можна назвати новим — адже існування праць, присвячених логічним питанням юриспруденції, налічує століття (йдеться, ясна річ, про розгляд проблем юриспруденції крізь призму формальної логіки). Особливо інтенсивно досліджувалося співвідношення прав і логіки наприкінці минулого та на початку нашого століття. Застосування досягнень математичної логіки в галузі правознавства привело до трактування права як знакової, символічної системи, набору чітких визначень. Яскравим прикладом такої позиції є книга У. Клюга “Пуристична логіка”, в якій ідеться про фіксацію вихідного юридичного матеріалу, правових дефініцій і необхідність дотримання правил формальної логіки в їх побудові. Р. Шрайбер у праці “Логіка права” (1962 р.) виходив із тези про неможливість існування права без мови, а тому розглядав його як мовну систему, аналізуючи питання правової семантики. Він обстоював думку, що дослідження права в аспекті семантики дозволяє з’ясувати співвідношення правової мови й дійсності, що аналіз застосування правової мови до предмета прагматики права дає змогу визначити цільову настанову застосування правової мови.
Завершуючи розмову про сучасну філософію права Німеччини, доречно згадати доробки німецьких науковців сучасності: інституціональна теорія правового позитивізму набула подальшого розвитку в “Нормах та інститутах” (1988 р.) Отто Вайнберга, Ноберт Гоерстер в “Утилітаризм і корисність” (1977 р.) розробляв ідеї філософсько-правової рецепції та дискурсу утилітаризму, а Райнер Трапп акцентував на теорії справедливості утилітаризму — “Некласичний утилітаризм. Теорія справедливості” (1988 р.). У творах загальноетичної спрямованості, зокрема, в роботі “Щастя і доброзичливість. Досвід етики” Роберт Шпаеман здійснює розвиток ідей Арістотеля. Концепція Готфріда Гоффе в його “Політичній справедливості” (1989 р.) знаходиться між кантіанством і арістотелізмом. Ідеї філософії Гегеля тепер у Німеччині залишаються в “тіні”, з огляду на зловживання ними за часів Третього рейху, хоча й висвітлюються в статтях багатьох дослідників, зокрема Вольфганга Шильда. Традиційна феноменологічна спрямованість прослідковується у “Свободі, моралі та праві” (1994 р.) Яна Шаппа. Звісно, тривають наукові пошуки у сфері правової антропології (Е. Лампе), логіки права (У. Клюг, Р. Шрайбер, О. Вайнбергер), риторики права (О. Вальвег, В. Штрекенбергер, Ф. Гальт), а також у галузі феміністичної філософії права (У. Герхард, М. Фроммель).
Німецька філософія права посідає особливе місце в розвиткові світової філософії права: Німеччина, батьківщина класичної філософії права, дала світові найвеличніші здобутки в цій галузі, втілені в концепціях Канта і Гегеля; в системі університетської освіти цієї країни передбачено навчальну дисципліну “філософія права”. Загалом же філософія права Німеччини розвивається в контексті світової філософії права, яка зараз гнучкіша і менш претензійна, ніж філософія права XVIII ст., більше акцентує на проблемі обстоювання пріоритету особистості та її суб’єктивних прав щодо державного права. У преамбулах конституцій Заходу найчастіше діють три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.
Ще однією особливістю німецької філософії права, яку ілюструє творчість Ю. Габермаса, є розмивання старих меж між філософськими напрямами в дослідженні правових та юридичних питань, спроба комплексного дослідження права з урахуванням його різноманітних виявів і принципів функціонування.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)