Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 6. Філософія права України

§ 6. Філософія права України



Українські філософи, соціальні мислителі, політичні діячі внесли вагомий доробок у розробку як загальної проблематики філософії права, так і його конкретному прояві в умовах реальностей України. Якщо говорити про історичну ретроспективу вітчизняної філософії права, то, на нашу думку, доцільно почати її відлік з творчості Григорія Сковороди, як засновника української класичної філософії. І хоча Г. Сковорода не залишив систематизованого дослідження з проблем філософії права, правові проблеми розпорошені у його філософських творах, особливо у творах останнього періоду життя. Виходячи із установок кордоцентризму, тобто визнання природи джерелом людини, бога як закономірності у природі, розуму як основного знаряддя пізнання людини, Г. Сковорода розглядав і проблеми права.
Розробка правових проблем у Г. Сковороди велася у руслі природничо-правової доктрини, хоча мислитель і не використовував природничо-правову термінологію.
Концептуальними моментами його концепції були — поєднання людини і природи, права і природи людини.. Ідея моральної (правової) автономії осо,би і справедливості виристалізувалася у філософа в теорію “сродності”. Теза” про рівність людей, яка визначається за природою, а нерівність у природних нахилах і здібностях, дає підстави для протиставлення “рівній нерівності” “нерівної рівності”, остання ж дозволяє людям, які мають нерівні природні здібності, одержати рівні можливості для їх повного виявлення. Ідея рівності прав у Г. Сковороди реалізується через працю, яка відповідає покликанню кожного.
Право якраз закладене у “сродній праці”. Право і справедливість виражають міру свободи людини — не стільки ззовні, як внутрішньо. Тому ідея права не може бути формально-владним примусом держави, вона полягає у регулюванні життя людини, з обов’язковим урахуванням її буття в морально-ціннісному світі. “Сродність” є проміжне положення між природним правом, яке розуміється як морально-ціннісний регулятив, та правом чинним.
Отже, окремі права та свободи людини висувалися ще Г. Сковородою та І. Вишенським. Але ґрунтовна розробка всього інституту прав людини (економічні, політичні, соціальні, культурні) та поєднання історико-національних традицій українського народу з досягненням світової правової думки належать М. Драгоманову, погляди якого формувалися під впливом Гроція, Спінози, Локка. М. Драгоманов не залишив жодної праці, в якій би систематично та повно були б викладені думки про право. І все ж текстологічний аналіз теоретичної спадщини великого мислителя дозволяє вирізнити концептуальне ядро його розробок в галузі права — це проблема прав людини. У “Старих Хартіях вольностей” 1895 р. М. Драгоманов прослідковує виникнення та розвиток понять права людини, свободи, рівності перед законом. Для М. Драгоманова ідея прогресу пов’язана з правами людини: “Оглядаючи важливий шлях людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було викликано”.
Нетрадиційним було і трактування М. Драгомановим значення та ролі Римської Імперії в історико-правовому розвитку людства. На думку історика, Римська Імперія була прогресивнішим явищем в історії людства порівняно з Республікою, оскільки значно розширювала права всіх жителів імперії. Римська Імперія — це гуманістична і космополітична система, свідченням чого були: філософія стоїків, розвинене законодавство, правова рівність чоловіків та жінок. Тим самим М. Драгоманов не погоджувався з Монтеном в тому, що “батьківщиною” свободи були германські ліси, а варвари були носіями свободи та гуманізму.
М. Драгоманов закликав українську інтелігенцію оволодівати європейською філософією того часу. Творче опанування передової філософської та соціальної думки він вважав обов’язковою передумовою переходу до практичного руху за політичну свободу і демократію. Звичайно, підкреслював М. Драгоманов, засвоєння новітніх європейських ідей має здійснитися на грунті національної свідомості, що має поєднуватися з ідеями космополітизму, гуманізму і соціального прогресу. Першопричина останнього полягає в об’єктивному русі історії, у потребі суспільства безперервно розвиватисял він розробив концепцію суспільства, яке грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей та запропонував новий устрій на умовах феодалізму з максимальною децентралізацією влади.
Розмірковуючи про шляхи соціального прогресу, вчений писав про мирні і немирні форми розвитку, віддавав перевагу тим, які потребували найменших жертв. Гуманізм М. Драгоманова привів його до думки про те, що основним засобом прогресу повинні стати реформи.
Доцільно звернути увагу на актуальну для сьогодення думку М. Драгоманова про стан громадянської свідомості українського суспільства. Вчений справедливо зауважував, що рівень розвитку, якого досягла Європа, був зумовлений насамперед “упорядкованою, затяжною” працею — “тихою і гострою”, а також послідовним зростанням громадянського життя. Саме на таких шляхах, спираючись на “верстви громади”, можливо забезпечити історичний поступ “державного, громадянського, господарського, розумового” життя суспільства.
Цікаві філософсько-правові ідеї в цей період знаходимо у науковій спадщині І. Франка, передовсім у таких його працях, як “Мислі об революції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Дві конституції”, “Історія однієї конфіскації” та ін. Філософсько-правові проблеми він вирішував виходячи із загальної теорії еволюції, яку розумів як діалектичний процес, властивий і природі, і суспільству, виступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі положення марксизму.
І. Франко постійно підкреслював специфічність розвитку природи і суспільства, підкреслюючи при цьому, що пізнання еволюції кожної окремої частини навколишнього світу допомагає ґрунтовнішому пізнанню особливостей цієї еволюції, а відтак розвитку взагалі.
Одним із чинників походження держави І. Франко виділяє війни між племенами. Саме вони, на його думку, розширювали знання людей, а через формування окремого військового прошарку створювалися перші підвалини до поділу суспільства на окремі верстви. Формування державності, а також посилення впливу релігії спричиняють до появи політичної влади, яка інколи формується у вигляді тиранії. Необмежена влада тирана та його оточення означає відсутність будь-яких прав у підданих. Забезпечуючи надмірне багатство правителів, тиранія водночас спричиняє “безмірну” матеріальну нужду рабів і “вільних пролетаріів”. Таке становище веде до формування суспільних сил, які в змозі повалити тиранію. Створюючи власну концепцію соціальної еволюції, І. Франко доводить, що цей процес органічно поєднує в собі як поступ (прогрес), так і вироджування (дегенерацію).
Зигзагоподібність прогресу І. Франко виявляє, звертаючись до середньовічної історії, яка, на його думку, переконливо демонструє, що соціальна еволюція “се почасти — регрес, а почасти й прогрес”. Останній проявляється передусім у поступі гуманності “супроти старинного невольництва”. Важливим показником прогресу є розвиток науки, визначальною рисою якої є сумнів, критика.
Як прихильник соціалістичних поглядів, І. Франко пов’язує майбутнє людства з соціалістичним ладом, але соціалізм він розуміє як свободу громад (колективів) і свободу кожної особи, якій ніхто не має права нав’язувати правила життя. Окремі народи, за І. Франком, мають повне право самостійно розвиватися і жити без будь-якого зовнішнього верховодства. Соціалізм для І. Франка — це і необмежена ніким свобода слова, і науки, і віри, доступність для всіх освіти.
На противагу “наукових соціалістів”, які вважали національне питання другорядним, похідним від соціально-класового, для І. Франка національне питання є одним із головних. Саме тому вчений розглядає національне питання всебічно, тобто не тільки в економічному і соціально-політичному, а й соціально-психологічному та морально-політичному аспектах.
В XIX столітті набувають поширення ідеї історичної школи у праві. Філософською основою цієї школи були вчення Гердера, Шеллінга, Регеля про прогресивний процес історичного розвитку, відповідно до якого народна свідомість та народні переконання є джерелом права. Спільними методологічними моментами історичної та природничо-правової шкіл було визнання права незалежним від законодавця та особи, різними лише визнавалися джерела права та визнання існування права попередньо як ідеальних правових норм, які законодавець повинен лише викласти належним чином. І хоча історична школа Німеччини у вказаний період втратила панівні позиції на батьківщині, в Україні вона знайшла сприятливий грунт для розвитку. Пояснюється це декількома причинами — це і схожість у соціально-політичному устрої, і інтелектуальна спорідненість двох країн: в університетах царської Росії було багато викладачів-німців, значна частина представників професорського складу університетів проходили навчання у Німеччині, їх теоретичні погляди формувалися під впливом ідей німецьких правознавців і філософів. До числа таких вітчизняних науковців належать: М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський.
70—80-ті роки минулого століття — це період підвищеного інтересу до історії права України. М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський, сприйнявщи ідеї історичної школи (основні принципи історичної школи — це ідея історизму в праві, тлумачення звичаїв як втілення ідей народу про правове і неправове, розуміння права як результату розвитку народної свідомості) створили в поєднання з гегелівським розумінням історії власну яскраву теоретичну модель права. З погляду істориків права України, право є елементом історичного життя народу, який втілюється у звичаях і одержує вигляд закону тільки з появою юристів (М. Ф. Владимирський-Буданов); право сягає своїм корінням у народну творчість (О. Ф. Кістяківський). З таких позицій право і закон є взаємопов’язаними, але все ж різними явищами. Якраз право володіє життєдайною силою, оскільки воно є живим, тоді як закон повністю залежить від свавілля законодавця. Більше того, М. Ф. Владимирський-Буданов в “Чертах семейного права Западной России во второй половине XVI в.” підкреслював, що історія права є історією “багатовікової боротьби звичаю із законом”.
Юридичний позитивізм, який виріс на основі вчення про право Єрінга та О. Конта, основне своє завдання вбачав у вивченні позитивного права. В рамках юридичного позитивізму дослідження національного права велося за допомогою формально-догматичних методів, відбулася логічна обробка усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм. Внаслідок цього закон став розглядатися як вища форма права.
Світоглядні проблеми, які виникли на межі століть, потребували теоретичного і методологічного осмислення. До плеяди вітчизняних вчених, перед якими постало це складне завдання, належить і Б. О. Кістяківський. Теорія права Б. О. КістякІвського вибудовується на тому, що спосіб свідомої діяльності людини є її основою. Відповідно до такої позиції право визнається найзначнішим та найповнішим виразником культури суспільства. Право є духовним елементом суспільства, який вбирає в себе свідомі індивідуальні зусилля.
Поставивши питання про фундаментальні засади права в суспільстві, Б. О. Кістяківський поставив тим самим питання про методи вивчення права як основного виразника суспільної культури, розробив методи аналізу соціокультурної реальності права та правових відносин.
Особливої уваги заслуговує вчення Б. О. Кістяківського про історичну реальність як певну відповідність рівня розвитку культури суспільства та правосвідомості окремих соціальних груп. На думку науковця, правові явища занурені в цю реальність, а тому прогностичне значення для побудови правової держави має історичний рівень розвитку правосвідомості. Тому цілком закономірним є звертання Б. О. Кістяківського до аналізу рівня правосвідомості російської інтелігенції. Маючи за вихідну тезу своїх досліджень положення про те, що правосвідомість певних прошарків суспільства складає єдність, він прийшов до висновків: інтелігенцію, бюрократію і простий народ Росії об’єднує сприйняття права у вигляді писаного закону як примусу з боку держави, тобто як встановлену зовнішнім чином регламентацію дій. Виходячи з цього цілком закономірним для російської інтелігенції є застосування етичних оцінок до законотворчості, які продиктовані політичними уявленнями про соціальну справедливість. Для Росії не характерне визнання самостійними суспільними цінностями права і закону, як це прослідковується у країнах Західної Європи. На думку Б. О. Кістяківського, з кризою суспільних наук пов’язана і криза правосвідомості, а через неї і криза юриспруденції. Оскільки нові суспільні форми (законодавчі принципи) ведуть до краху старих юридичних теорій, то “виникнення тих або інших юридичних теорій нерозривно пов’язане з характером відповідних культурних історичних епох, тобто їхньою правосвідомістю”.
Досліджуючи право в системі соціальної культури, Б. О. Кістяківський використовував критичний метод, який був вироблений філософією культури. Оскільки життя і створені народом організації визначаються внутрішньою свідомістю про право і неправо, то практика наукових понять, і понять науки про право зокрема, не повинна обмежуватися застосуванням тільки формальної логіки, але й має доповнюватися аналізом цих понять як форм виявленої ззовні правової свідомості народу, його буття. Під правовою реальністю розуміється і соціальна дійсність, і фіксовані норми, і закони. Тому право у своєму бутті проявляється у всій багатоманітності форм існування людини і суспільства.
Після 1917 р. в Росії, а отже і в Україні, утвердилося та набуло поширення вчення про право, теоретичною та методологічною основою якого стали марксизм та матеріалістична діалектика. Відтепер право розглядається як надбудовне явище над економікою, воно є засобом класової боротьби. Історично право виникає разом з державою, а тому і відмирання права пов’язане з відмиранням держави. Право найбільш повно “відчуває на собі” директивний характер марксистсько-ленінської теорії.
Цікавим є питання формування правосвідомості у післяреволюційні роки в Україні. 20-ті роки нашого століття — це час “Березілля” О. Курбаса, диспутів у Будинку літераторів імені В. Блакитного, це час “розстріляного відродження”. Для інтелігенції цього періоду було характерне вирішення проблеми особистої свободи. І П. Куліш, і О. Довженко, і Ю. Японський пов’язували право на внутрішню свободу із справжньою творчістю. По суті українські письменники намагалися вибороти право на індивідуальну свободу, особливо для тих, хто не підтримує загальних суспільних захоплень. У XX столітті українська інтелігенція намагалася вибороти для людини ті права, які стали цінністю в Європі після революційних потрясінь XVII—XVIII століть, про які ще часи Реформації заявили на повний голос, хоча мова і не йшла про суто правовий аспект, а стосувалася права особистості на релігійну віру.В контексті сказаного стає зрозумілою ідея оповідання В. Домонтовича “Розмови Екегартові з Карлом Гоцці” — право людини на свій власний погляд на світ. І хоча дія оповідання відбувається в Італії в кінці XVIII ст., зрозуміло, що мова йде про сучасну автору Україну. Якщо для Гоцці головним є захист гідності людини, бо людина має право на особисту сферу інтересів: “Я не вірю ні в філософів, ані в природу. Я вірю в Зеленого папугу й кам’яні статуї, що розмовляють”, то Карл перебуває під враженням французької революції, він будує абстрактні схеми майбутнього щастя — “Для порятунку людства… потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть у жертву майбутньому життя двохсот тисяч чоловік і ви повернете світові щастя. Світ стане знову щасливим, яким був колись. 200 тисяч життів аристократів — і Францію врятовано!”.
Проблема особистої свободи у 20-і роки знаходить своє вираження в анархістському запереченні державної влади, яке розглядалося і критикувалося К. Поліщуком у “Гуляйпільському батьку”, Ю. Японським у “Чотирьох шаблях”, В. Підмогильним у “Третій революції”; у свободі сексуального потягу (Г. Шкурпій, М. Семененко); у демістифікації суспільних законів і логіки (О. Близько); у бунті проти біології (Л. Скрипник).
До 70—80 років нашого століття в радянському правознавстві та марксистсько-ленінській філософії панувало вузьконормативістське розуміння права як сукупності норм, встановлених або санкціонованих державою, які тримаються на примусі тієї ж держави. І тільки починаючи з 70-х років відбувається розширення вузьконормативістського підходу за рахунок включення до правових питань проблеми прав та свобод людини, правосвідомості, намічаються спроби відмовитися від ототожнення права з державними приписами. Завдяки появі нових робіт з правової тематики пробиває собі дорогу плюралізм у підходах до розуміння права — поруч із нормативістським розумінням формується морально-правова теорія (право як система загальнообов’язкових усвідомлених суспільством понять про право та обов’язки) та соціологічна — правом є суспільні відносини.
Сучасний стан розвитку національного суспільствознавства тісно пов’язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.
Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбуваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що Причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв’язання філософсько-правових проблем. Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.
Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потребою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філософії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які панували донедавна у вітчизняній науці і які грунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави привели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звідси — до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).
Ще Кант вказував на таку специфіку філософського знання, як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію — як знання, як переконання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, — вихідною і кінцевою метою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об’єктом філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.
Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, рефлексність, гуманність (тобто людських вимірів правових істин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання: “Що таке право?” і залежить від філософської Орієнтації дослідника, яка, в свою чергу, пов’язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах пострадянського простору, в основному, відображає світову тенденцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції полягає у відсутності одного магістрального теоретично-методологічного напрямку дослідження та наявності онтологічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова література з філософсько-правових питань являє собою широку палітру поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філософії права.
Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрямок, який за предмет дослідження бере феномен людського життя, а предметом філософії права вважає стан духовного життя людини. Реалізація духовності людини передбачає її вихід за межі обмеження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напрямку постулює “монадність” людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л. В. Петрова у “Нарисах з філософії права” сутність права вбачає у свободі волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.
С. І. Максимов в межах екзистенційно-феноменологічного напрямку розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П. Рабіновича “філософія права — це система наизагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права”.
Відчутним є сьогодні і гносеологізм в філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносеології правознавства та філософії права. Не можна погодитися з Д. А. Керімовим, який у “Предметі філософії права” стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових — соціології права та філософії права, а філософію права представляє як “симбіоз загальної філософії і соціології права”. Виходячи з такого розгляду міждисциплінарного положення філософії права, Д. А. Керімов дає визначення і предмету філософії права: “… визначення її (філософії права — Авт.) предмета передбачає з’ясування співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спільність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права”, і ще “предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вченого, спрямовує правильним шляхом дослідницький процес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культури, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій” подумать про подвійне джерело філософії права — як самоусвідомлення теорії права і як частина філософії. Отже, Д. А. Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.
Такого погляду дотримуються і вітчизняні представники філософії права В. Чефранов та Л. Петрова, які, продовжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу філософії щодо інших наук, стверджують, що “філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтологічних тощо знань, також надає досліднику-юристу можливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним метод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух”.
Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д. Керімова — А. Козловського, який у праці “Гносеологічна природа правознавчого процесу” зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувалося. Для А. Козловського метод є моделлю права, бо “метод визначає все”. “Ми завжди отримуємо право таке, яким методом ми його відкрили та дослідили”.
І ще хотілося б вказати на співвідношення філософії права та загальної теорії права. Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права — намагається встановити критерії, завдяки яким стало б можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж віддаючи данину вітчизняним пошукам “місця” філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б. Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом з юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, поза її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим. Причинами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування “істматівських” теоретичних і методологічних установок, і перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське “відкриття” і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.

Контрольні запитання
Які вихідні положення філософсько-правових теорій позитивізму?
Які сутнісні особливості яіберально-індивідуалістичного розуміння права і свобод особи?
На основі яких висновків представники юридичного позитивізму стверджують, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин?
Чим обумовлюється свобода волі людини, а звідси й права в теорії соціологічної юриспруденції Р. Ієрінга?
Які емоції людини представники психологічної теорії права вважають найбільш важливими?
В чому вбачали сутність права представники феноменологічного напрямку у філософії права?
Чим визначаються принципи універсального права неокантіанської філософії права?
За якими системоутворюючими ознаками можна охарактеризувати різні сучасні концепції філософії права?
Що зближує соціологічну і психологічну теорії філософії права?
У чому полягає сутність теорії природного права? У яких концепціях вона набула подальшого розвитку?
Які напрями філософсько-правових досліджень характерні для сучасної німецької філософії права?
Чим, на Вашу думку, пояснюється феномен відродження ідей природного права в сучасній філософсько-правовій думці?
Чи залишаються актуальними соціально-правові погляди Платана для сучасних філософсько-правових дискусій?
В чому сутність концепції “природи речей”?
Чим пояснюється пояіцентризм філософсько-правових учень сучасної Німеччини?
Що таке права людини?
Розкрийте сутність прав людини в громадянському суспільстві.
В яких міжнародних документах закріплені права людини?
Хто є родоначальником української філософії права?
Як перегукуються ідея “сродної праці” та право у філософській концепції Г. Сковороди?
Як в подальшому розробляється проблема прав людини у творчості М. Драгоманова?
Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько-правових досліджень в Україні?
Назвіть представників сучасної української філософії права.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)