Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> Розділ IV. Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу § 1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури

Розділ IV. Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу § 1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури



Проблема цивілізації, її сутності, рушійних сил, перспектив розвитку, критеріїв прогресу набуває особливого значення в переломні історичні періоди, коли формується її новий історичний тип.
Поняття цивілізації має глибокий філософсько-історичний зміст і може бути осягнуте й пояснене лише в системі понять, які відображають історичний процес, функціонування усталених соціальних структур, наступність історичного розвитку та якісну визначеність його історичних стадій.
Поняття “цивілізація” почало вживатися в середині XVIII ст. Воно походить від лат. сіуіііз — громадянський. У контексті з такими поняттями, як суспільне благо, суспільний договір, освіта, культура воно набуло нового змісту, що характеризує суспільний стан, протилежний природному світові, та являє собою основу суспільного прогресу. Керуючись розумом, індивіди за допомогою суспільного договору вступають у громадянський стан для забезпечення та захисту’ своїх інтересів, до яких просвітителі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але суспільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого — громадянського суспільства.
Об’єднання в громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, — індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо ж досі людство неудосягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці — зажерливі та жорстокі.
У науці поняття “цивілізація” тлумачиться багатозначно. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення цивілізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивілізацію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.
Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності — як матеріальної, так і духовної.
Культура — це якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура — це міра розвитку особи, цивілізація — міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують тільки в діалектичній єдності.
Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури в давніх-давен привертала увагу мислителів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспільством — або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті.
З перших кроків розроблення концепції цивілізації позначилися два протилежні підходи. Один із них починається з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Цивілізація для цих мислителів — породження розуму, запорука справедливості та благодаті.
Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723— 1816) вперше використав поняття “цивілізація” для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу.
Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство.
Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є “квітами мистецтва та наук”, змушує людей любити своє рабство.
Руссо протиставляв поняття “цивілізація” та “культура”. На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби.
Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, забезпечуються з допомогою законодавства, устрою держави, системи безпеки.
Потреби духу в самовдосконаленні покликана задовольнити культура з допомогою мистецтва та наук.
У філософії Гегеля поняттю “цивілізація” не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філософії історії була ідея об’єктивної закономірності історичного процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, французькі просвітителі Ш. Монтеск’є та М.-Ж.-А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об’єктивність історичної закономірності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв’язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу.
Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу громадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація — незаперечний факт, доступний для спостереження та описання.
Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвитку вони аналізували у зв’язку з інститутами громадянського суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів — магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що громадянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштовхують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей.
Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізацій була об’єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці.
Цивілізація, за Фур’є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності.
Асоціація — це вільний союз індивідів на основі спільного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя.
Фур’є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, заснованій на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація — ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здібностями і справами — таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатувати людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ.
Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організацію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю.
Новий суспільний лад матиме досить складну багаторівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихідний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за своїми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмовляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, поставлена під суспільний контроль, може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбудеться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів.
Принцип асоціації поширювався не тільки на об’єднання індивідів, а й на об’єднання первинних соціальних спільностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого податкового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проблем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін.
У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства.
Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух суспільства та його структур від одноманітності до багатоманітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, по-заяк цей процес стихійний.
Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечують повторюваність і закономірність розвитку територіально переділених первісних суспільств, він вирізнив чотири визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управління; еволюцію сім’ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов’язана генетичне, але від якого принципово відрізняється рівнем розвитку і соціальною структурою.
Досвід людства, писав Морган, створив два плани суспільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, — організацію політичну, засновану на спільності території. Морган уважав, що час від приходу цивілізації — це мізерна частка часу, прожита людством.
Об’єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протиставляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве.
Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал-дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру.
Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теологічної ідеї двосвітності людського існування. За авансценою драми людства приховано діють задум і воля божественного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяльність, адже кожна людина, крім своєї належності до “граду земного”, тобто до історії, належить і “граду небесному”, тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму “виклик — відповідь”. Першими самостійними відповідями людства на божественний виклик стали вихід людства з природного стану і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний виклик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. Тому, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недорозвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням.
Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілізації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спроможної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апогею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного вирішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему, повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.
Орієнтація на глобальні проблеми сучасної цивілізації знайшла найбільш яскравий вираз у науковій та популяризаторській роботі Римського клубу, учасники якого дійшли висновку, що глобальна криза, в якій опинилася сучасна світова цивілізація, має яскраво виражені причини і може бути подолана соціальною реконструкцією та культурною переорієнтацією на основі своєрідного суспільного договору.
Виходячи з генезису поняття “цивілізація”, її можна визначити як власне соціальну організацію суспільного життя, що характеризується загальним зв’язком індивідів або елементарних соціальних утворень із метою відтворення суспільного багатства, яке забезпечує її існування та розвиток.
Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття “цивілізація” вживається в широкому та вузькому значеннях.
Цивілізація в широкому значенні — це історичний етап у розвитку людства, що розпочався після епохи варварства. Він характеризується переходом людства від збиральної технології — присвоєння готових продуктів природи до продукуючої суспільної технології. Зокрема, Ф. Енгельс звернув увагу на те, що цивілізація є тим етапом суспільного розвитку, на якому поділ праці та пов’язаний з ним обмін між окремими індивідами приводить до розквіту товарного виробника, результатом якого є переворот у попередньому суспільстві. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивілізації. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій у вузькому значенні цього терміна для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи тієї країни, групи країн, окремого народу на конкретно-історичному етапі розвитку.
Тобто цивілізація, як стан розвитку людства, виникає на певному рівні розвитку людської культури. Оскільки культура — явище конкретно-історичне, то такий самий характер мають ці цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміна “цивілізація” у вузькому значенні можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідро-географічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість об’єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу або сьогодення, чи будь-яку іншу; він дає розуміння матеріальних і духовних передумов усього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Себто такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як у горизонтальному плані в якийсь історичний момент часу (просторове багатоманіття), так і у вертикальному плані — адже народи в своєму розвитку переходять від одного рівня цивілізації й цивілізованості до іншого.
Досліджуючи проблеми цивілізації, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє історичне середовище. Перше являє собою інтегральну якісну визначеність усіх внутрішніх факторів (економіка, політика, духовність) та особливості їхньої взаємодії.
Зовнішнє середовище — це сукупність соціальних і природних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зовнішні фактори впливають на напрямок розвитку цивілізації, тривалість її існування, особливості культури.
Зовнішнє історичне середовище включає взаємовідносини між цивілізаціями, взаємовплив народів, що стоять на різних етапах розвитку. Досліджуючи ці взаємовідносини, К. Маркс дійшов висновку, що високорозвинена цивілізація асимілює менш розвинену незалежно від часу їх виникнення і тривалості існування.
Зокрема, він звернув увагу на те, що завойовники — араби, монголи, попри їхні воєнні перемоги, були асимільовані більш розвиненими цивілізаціями — індійською та російською.
Цивілізація під впливом суперечностей, що в ній виникають, має висхідну та низхідну лінію історичного розвитку. Ці тенденції притаманні цивілізації в широкому та вузькому значеннях цього терміна.
Стан цивілізації, її існування багато в чому залежать від таких факторів, як зростання населення та рівень розвитку продуктивних сил, необхідних для забезпечення життєвих потреб населення. Якщо, скажімо, в античних цивілізаціях через недостатній розвиток продуктивних сил надлишок населення в містах-державах (полісах) міг становити загрозу їх існуванню, то в цивілізаціях нового часу такою загрозою стає надлишок продуктивного населення, яке не може використати свої можливості для зростання виробництва. Найбільш стійкими є ті цивілізації, в яких підтримується рівновага між ростом народонаселення і рівнем розвитку продуктивних сил.
Історичний процес демонструє, що .розвиток цивілізацій від окремих локальних цивілізацій спрямований до утворення всесвітньої цивілізації. Цей процес реалізується через виникнення і вирішення глобальних проблем сучасності.
На відміну від держави цивілізація не має чітко окреслених кордонів. Сфера її впливу, сконцентрованого в центрі (ядро цивілізації), розсіюється з віддаленням ядра і межує зі сферою впливу іншої цивілізації, вступаючи з нею в дифузну взаємодію чи конфронтацію.
Цивілізація характеризує єдність історичного процесу. Насамперед із часу виникнення цивілізації починається власне історичний розвиток суспільства, позаяк вона здійснюється в процесі свідомої діяльності людей. Зрештою, люди починають усвідомлювати свою історію зі становленням цивілізації. Не випадково розвиток цивілізації пов’язаний з виникненням фонетичного алфавіту, тобто загальної форми письма, яке з’явилось і набуло розвитку через необхідність організації, обліку, фіксації результатів і перспектив людських дій.
Цивілізація характеризує загальний для всіх народів шлях соціального прогресу. Поняття “цивілізація” завжди наповнене конкретно-історичним змістом і відображає розвиток суспільства від перших осередків цивілізації в океані дикості й варварства, через регіональні цивілізації, кожна з яких являла цілісний світ (європейський, арабський, індійський), до світової цивілізації.
Одначе розвиток світової цивілізації відбувається нерівномірно й суперечливо, бо в світі одночасно існують суспільства, що знаходяться на різних стадіях розвитку цивілізації. Проте суспільний прогрес не зупиняється, тому що суспільства, які досягають вищого рівня розвитку, впливають на менш розвинені, прискорюючи темпи їхнього розвитку.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)