Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (курс лекцій) (Буслинський) скачати онлайн-> 2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XIII ст.)

2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XIII ст.)



Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку крупного виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.
У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея.
На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).
Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників Коперника.
Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.
Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.
М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом.
Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення.
Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.
Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.
Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.
Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.
Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.
У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.
І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.
Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення (“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.
Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі у Римі.
Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму.
Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “… знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…” (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949, стор. 291). І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей” (там же).
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.
Нова епоха – епоха Відродження – вимагала нових підходів до з’ясування особливостей формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був Нікколо Макіавеллі.
Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.
Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.
У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.
У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.
Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.
Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.
Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.
Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.
Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.
Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.
Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.
Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:
1. Гуманізм;
2. Геліоцентризм;
3. Критика схоластики;
4. Відродження античної діалектики;
5. Пантеїзм;
6. Повернення до матеріалізму;
7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (курс лекцій) (Буслинський)