Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

§ 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації



Із переходом людства від варварства до цивілізації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.
Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нормах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійснює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним призначенням права є не нав’язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечення нормального життя громадянського суспільства, попередження або, принаймні, пом’якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апарату влади в суворих рамках закону.
Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу призводить до свавілля, зловживань як у конституюванні норм права, так і в їх використанні. Одержавлене право вельми придалося для казарменої організації суспільного життя, панування бюрократії, зневажливого ставлення до свободи і прав людини, нехтування презумпцією невинності тощо.
Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного захисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несумісної з тотальним контролем над народом.
Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний “агрегат” правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоноване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструментальне значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя покарання; засіб здійснення управління, регламентації, контролю. Таке суб’єктивно-вольове оперування обов’язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яскраво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій всесоюзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.
Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право виступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб’єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв’язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.
Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії права та влади. Символічним виразом подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав’язаними очима, з мечем і терезами, як утілення єдності сили та права.
Значний внесок у розвиток ідей правової держави зробив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов’язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це — свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизначеної, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозволений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: “Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом”.
Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульований Локком, Монтеск’є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.
Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант уважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:
– свобода кожного члена суспільства як людини;
– рівність його як підданого з кожним іншим;
– самостійність кожного члена суспільства як громадянина.
Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної влади, її стосунки з індивідами як суб’єктами права.
Більшість юристів і філософи права з-поміж характерних рис правової держави називають:
– верховенство правового закону;
– реальність прав і свобод індивідів;
– організацію та функціонування суверенної державної влади.
Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридичними засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов’язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.
Якщо подивитися крізь призму цих положень на колишнє радянське право, то воно в основному було інструментом державної влади, волі, спрямованим не на гарантування прав людини, а на гарантування виконання своїх обов’язків. Через одержавлення права суб’єктивні права громадян перетворювалися в їхні обов’язки, скажімо, право на працю — в обов’язок працювати, право на демонстрацію — в обов’язок брати в них участь, право на відпустку — в обов’язок її використання і т. д. Офіційно це подавалось як єдність прав та обов’язків, а в дійсності права замінялися обов’язками, тобто найважливіша риса правової держави практично була відсутня. Але ж головним у сутності права, як уже відзначалось, є забезпечення рівності, справедливості, свободи — цих найважливіших загальнолюдських цінностей. Власне, це якраз те, чого люди чекали від законів на всіх етапах розвитку цивілізації. Саме з таких позицій слід оцінювати чинне законодавство відносно того, чи закріплює воно правові основи, чи є законодавче оформленим свавіллям. Іншими словами, друга ознака правової держави випливає зі ствердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між публічною владою і підвладним, із визнання й гарантування формальної рівності й свободи всіх індивідів, прав і свобод людини та громадянина, з розуміння права як міри свободи. За такого розуміння права юридична регламентація обходиться без нав’язування людям тих чи тих варіантів поведінки і більшою мірою служить інструментом самоорганізації громадянського суспільства. Обмеження свободи, визначення в законі її рамок, меж потрібно лише для попередження колізій між діями вільних індивідів, для того, щоби свавілля одного не зачіпало сфери свободи іншого.
Забезпечення свободи повинно бути головною метою державних і правових інститутів. Первинність і пріоритетність свободи, як соціальної цінності, дотично до всього, що стосується функціонування влади, виключно з підтримкою в суспільстві організованості, дисципліни, порядку, які, своєю чергою, мають служити свободі людини, диктують необхідність під час вибору способу її обмеження віддавати перевагу принципові: “Дозволено все, крім того, що окремо законом заборонено”.
Правова держава, правовий закон — не самоціль, а історично обумовлені загальні форми виразу, організації, впорядкування та захисту свободи в суспільних відношеннях людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг, кількість і якість визначаються досягненим рівнем розвитку суспільства. Свобода — відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни та розвитку змісту, її суб’єктів і меж, але вона абсолютна як вища цінність і принцип, а тому може бути критерієм прогресу цивілізації, в тому числі державно-правових форм, суспільних відносин, умов життя та становища особи в суспільстві.
І нарешті, розглядаючи третю ознаку правової держави, що охоплює організацію та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, важливо відзначити, що кожна з цих влад згідно з її природою, характером функцій та призначення має посісти своє місце в загальній системі державно-організованої влади та вести державні справи у відповідних формах і межах, специфічними засобами.
Поділ влади на гілки криє в собі організаційно-правовий механізм їхньої взаємодії, взаємного стимулювання, противаг із метою забезпечення дії в межах відведених законом-повноважень і водночас забезпечення самостійності й незалежності від інших гілок влади. У системі єдності цих гілок суверенітет держави знаходить найбільш відповідне організаційне втілення. Поділ влади — показник рівня розвитку права й держави, організаційний вираз правового характеру держави, необхідна передумова режиму панування права і правової законності. Без поділу влади не може бути правової держави та правових законів.
Правова держава, володіючи певним законодавчим суверенітетом, повинна контролюватися суспільством. У ній виключається диктатура якогось класу, партії, управлінської бюрократії, що суттєво підриває шанси встановлення неподільної влади. Інтереси забезпечення розумового співвідношення свободи, рівності, справедливості та прав усіх осіб чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, здатне викликати непередбачені, а то й трагічні, наслідки.
За останні роки у філософській, юридичній, соціологічній літературі дедалі більше уваги приділяється розробленню та уточненню змісту поняття “громадянське суспільство”. І це цілком природно. Адже розвиток права, правової держави і в цілому цивілізації значною мірою залежить від рівня розвитку громадянського суспільства.
Найбільш радикально сформулював концепцію громадянського суспільства один із провідних ідеологів американської буржуазної революції, автор праці “Права людини” Т. Пейн.
Пейн уважав державу необхідним злом; що менше це зло, то краще для суспільства. Тому влада держави повинна бути обмежена на користь громадянського суспільства. Існуючи до виникнення держави, ця природна соціальність схиляла індивідів до встановлення мирних стосунків конкуренції й солідарності, що базувалися на взаємному інтересі та почутті взаємної допомоги. Що досконаліше громадянське суспільство, то ефективніше воно саморегулюється, то меншу потребу в державі воно має. Наділені невід’ємними правами, рівні та вільні індивіди передують державі в минулому, сьогоденні та майбутньому. Тому держави можна вважати законними або цивілізованими лише тоді, коли вони створені за очевидною згодою всіх індивідів і коли ця активна згода сформульована конституційно та зафіксована з допомогою парламентських представницьких механізмів.
А. де Токвіль виходив із постулату, що поділ між державою та громадянським суспільством є постійною характеристикою справді демократичного суспільства. При цьому Токвіль аналізував три аспекти егалітаризму, що сприяли становленню деспотизму в Північній Америці та Європі:
• політична централізація як зброя в боротьбі з привілеями феодальної аристократії, поєднуючись з адміністративною централізацією та бюрократизацією, значно зміцнюють владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і перетворюється в придушувана свободи;
• буржуазна рівність породжує індивідуалізм, який ізолює людей один від одного, обмежує їх рамками приватного життя і створює цим сприятливі умови для деспотизму;
• “спотворена” схильність до рівності, в основі якої лежить бажання звести всіх до рівня маси, може призвести до “рівності в рабстві”.
Протистояти цим тенденціям до деспотизму можуть лише громадські установи та організації, які знаходяться між державою та індивідом.
Велика заслуга в розробленні концепції громадянського суспільства належить Гегелю. Він уважав, що громадянське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і які прямо не залежать від держави. Численні складові громадянського суспільства часто несумісні, нестійкі, схильні до серйозних конфліктів, у яких одні приватні інтереси стикаються з іншими. При цьому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших. Тому таке суспільство може залишатися громадянським доти, доки воно функціонує під політичним наглядом держави. Держава, на думку Гегеля, — це моральне начало, хода Бога в світі.
Слідом за Регелем марксизм розглядав громадянське суспільство як результат історичного розвитку, а не як даний природою стан. Громадянське суспільство виражає приватний інтерес. У такому суспільстві людина виступає як мирська істота, в державі людина розглядається як родова істота з відсутніми індивідуальними рисами. Соціальні структури громадянського суспільства не є самостійними утвореннями, а обумовлюються продуктивними силами.
Громадянське суспільство і правова держава виникли й розвивались як реакція на ідеал середньовічної теократії. Однією з головних її характеристик є світське (мирське) начало. Громадянське суспільство існує як система самодіяльних асоціацій (релігійних об’єднань, купецьких гільдій, кооперативів, профспілок і т. д.), які виражають і захищають їхні групові та індивідуальні інтереси, права. Що більше розвинене громадянське суспільство, то більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки, що менше розвинене громадянське суспільство, то більше ймовірності для існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади. У процесі розвитку громадянського суспільства проявляється тенденція до ширшого охоплення різних верств населення.
Отже, громадянське суспільство являє систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних потреб та інтересів. Ці потреби та інтереси виражаються та здійснюються через такі інститути громадянського суспільства, як сім’я, церква, система освіти, наукові та професійні об’єднання і т. ін.
Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості й прав усіх чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, може привести до непередбачених, а то й трагічних, наслідків. Природна річ, що виникає питання: Що може врівноважити силу громадянського суспільства і силу державної влади?
Напевно, однією з таких сил, яка відіграла велику роль у становленні цивілізації, є приватна власність. Якщо у людини є власність і ця власність надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, тримає себе з гідністю перед будь-якою владою. Головною діючою особою громадянського суспільства виступає людина-власник. Кожна людина має право на організацію власної справи, на ризик у ній і відповідальність за цей ризик.
Приватна власність, з одного боку, розділяє людей на ворожі соціальні групи і класи, пробуджує в людях жадобу накопичення, обман і лицемірство, але з іншого — пробуджує ініціативу, пошук, що сприяє розвиткові виробництва, створює матеріальні передмови для формування структур громадянського суспільства.
Історичний досвід показує, що тільки суспільство здатне захистити і зберегти правову демократію, яке складається з власників, незалежно від того, чим вони володіють — засобами виробництва, коштами чи тільки своєю робочою силою. У такому суспільстві кожен наділений деяким соціальним простором, над яким він повністю владний і в межах якого незалежний від вищої за ієрархією влади. Іншими словами, це суспільство приватних інтересів, де кожному щось належить і кожен має право на власну справу. Власне, це і є громадянське суспільство, в якому люди зв’язані між собою як незалежні один від одного індивіди — самостійні власники і господарі своєї приватної справи.
Важливим чинником, що активно впливає, врівноважує силу громадянського суспільства і силу державної влади, є демократичні засади влаштування державної влади і правові гарантії особистого волевиявлення громадян.
Демократія в перекладі з давньогрецької означає народовладдя. А втім уже філософи пізньої античності звертали увагу на те, що в народовладдя є два антиподи. Перший (відвертий) — це аристократія. Другий (часто важко визначуваний) — це охлократія, тобто влада натовпу, деперсоналізованої маси (декласована, люмпенізована юрма).
Ще античних мислителів хвилювало те, що за певних умов демос перероджується в охлос. Це відбувається тоді, коли народні збори стають об’єктом тиранічного насильства, або потрапляють під вплив демагогів, або погрожують тим членам, які за певних умов можуть залишитися в меншості. Властивості охлосу може виявити всяка збуджена якимось інтересом група людей, оскільки вона знівельовує індивідів, обмежуючи їхнє самостійне волевиявлення.
Народне волевиявлення фетишизував Ж.-Ж. Руссо. Він рішуче відхиляв ідею представництва, оскільки таке передоручення волі криє в собі можливість неадекватного виразу волі народу. Думку більшості, досягнуту на плебісциті, Руссо вважав абсолютно незаперечною. Кожен, хто залишився в меншості, повинен не тільки прийняти це рішення до виконання, а й переконати себе в помилковості попередніх своїх поглядів. Якщо ж він не може або не хоче цього робити, то мусить залишити країну.
Водночас у Руссо виникали сумніви щодо того, чи завжди плебісцит адекватно відображає те, чого хотіли його учасники насправді. Чи не може бути такого, що вибір більшості закріплює скоріше існуючі пересуди (помилкові погляди), а не адекватне відображення дійсних процесів? При цьому можливість помилки то більша, що більша маса людей бере участь у плебісциті. Тому Руссо дійшов висновку, що демократія як форма правління не може бути прийнятною для великих держав.
Які ж вади має референдум чи плебісцит? Ось вони:
– ” значна кількість людей не бере в ньому участі (чи тому, що не може усвідомити проблем, чи тому, що вони її не цікавлять);
– рішення дуже часто ухвалюються незначною більшістю;
– думка більшості може мати нестійкий, ситуативно-тимчасовий характер.
Усе це приводить до думки, що на референдумі народ не завжди може усвідомлено виразити свої справжні інтереси.
То як же “цивілізувати” референдум, перетворити його на справжній вираз народної волі? На основі аналізу ранньобуржуазних політичних і правових теорій можна сформулювати деякі вимоги до проведення референдуму чи плебісциту.
До таємного голосування провести широке обговорення питань, що виносяться на референдум чи плебісцит. Це потрібно насамперед для того, щоб піднести політичну активність людей, дати можливість масам збагнути сутність проблем, що виносяться.
Статус закону можуть мати лише такі рішення референдуму, за які проголосувало принаймні 2/3 можливих учасників.
Думка меншості не забороняється і може обстоюватися на зборах, у пресі тощо.
Рішення, прийняті незначною більшістю, мають статус тимчасових постанов. По закінченні обумовленого терміну таке рішення знову переглядається.
А втім навіть “цивілізований” референдум не може бути ідеальною моделлю народовладдя. Головною її вадою є те, що під час референдуму не можна вносити змін і доповнень до того чи того положення, що виноситься на референдум. Рішення тут формально проштамповується.
Критика вад референдуму привертала увагу мислителів до ідеї народного представництва. Думка про те, що найдосконалішою формою народовладдя є участь народу в управлінні державою опосередковано, через довірених осіб, була висловлена французьким філософом-просвітителем Ш. Монтеск’є.
На відміну від Руссо, Монтеск’є тлумачив народну волю не як готову даність і субстанцію, а як пошукову єдність різноманітних устремлінь. Для знаходження і формування такої єдності потрібна відповідальна, компетентна й систематична законотворча робота. Вони повинна здійснюватися спеціальним політичним органом — зборами народних представників.
Звісно, мало рацію твердження Руссо про те, що передоручення народом своїх законодавчих повноважень криє в собі ризик відчуження. Проте, оскільки безпосереднє народне самоврядування не є можливим у великих державах і пов’язане з багатьма незручностями навіть у малих країнах, необхідно, щоб народ робив через своїх представників те, чого не може зробити безпосередньо сам. “Народ, — писав Монтеск’є, — наділений дивною здатністю вибирати не правильні рішення, а тих, хто здатний винести правильне рішення…”.
На погляд Монтеск’є, депутат — це не просто представник від певної суспільної групи, уповноважений “проштовхувати” її особливий наказ. Його завдання насамперед полягає в розумному тлумаченні загальнонаціональних проблем. При цьому на першому місці стоять не інтереси окремих груп виборців, а інтереси громадян усієї держави.
Монтеск’є виступав проти кастового передсуду про те, що, скажімо, в законодавчому органі інтереси аристократії краще репрезентуватиме дворянин, інтереси селян — селянин, робітників — робітник і т. д.
Підміна представництва на основі громадянських переваг представництвом за соціальним походженням привело б законодавчі збори до збіговиська і протистояння групових егоїзмів. Єдиною умовою для надання переваги тому чи тому повинні бути його програма та моральні переваги.
Боротьба кандидатів за визнання у виборців сприяє політичному пробудженню народних мас. Вибір депутата є водночас голосуванням за самого себе, за свої власні, основні інтереси.
Щоправда, передоручення своєї волі депутатові є відчуженням виборця від політичного життя. Депутат набуває певну частку влади над виборцем. Зате кожна людина отримує можливість через свого депутата впливати на країну, на людство, на всесвітню історію.
Але за певних умов, коли депутати виходять з-під контролю виборців, починається правління від “імені народу, заради народу”, але без народу.
Сучасна парламентська демократія являє собою синтез обох напрямків народовладдя — представницької та плебісцитної. Відомо принаймні сто моделей парламентського правління, але всі вони базуються на трьох загальних правилах, які з повною підставою можна віднести до найважливіших досягнень людської цивілізації.
Представницьке начало домінує над плебісцитним. Форми “прямої” демократії (референдуми, мітинги, маніфестації тощо) діють у межах законів, що впроваджені верховним виборним органом.
Основні права людини не змінюються ні парламентським, ні плебісцитним способом.
Представницькі та плебісцитні норми не тільки доповнюють, а й лімітують одна одну.
Небезпека повного розчинення особистості у плебісцитній акції попереджається правилами проведення плебісциту, що їх приймає депутатський корпус, а небезпека повного відчуження депутата від виборців блокується такими інструментами, як накази виборців, періодичні звіти депутатів, право на їх відклик. Усе це складає одну з головних рис демократичної культури суспільства. Цивілізована демократія — це процедура на процедурі, система умовностей, що їх слід виконувати обов’язково.
Отже, найважливішими умовами розвитку людини й цивілізації в цілому є вдосконалення законодавства, насичення його правовими нормативними актами, збалансований контроль за взаємним обмеженням держави і громадянського суспільства, вдосконалення правової держави.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)