Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> 4.2. Релігійні витоки держави і права

4.2. Релігійні витоки держави і права



Оскільки право тісно пов’язане з державою, проблема філософії права про виникнення права взагалі невід’ємна від питання про виникнення держави. Ідея, згідно з якою основою виникнення права і держави, будь-якого правопорядку врешті-решт є релігія, неодноразово висловлювали мислителі в царині філософії права. Особливо це було властиве тим мислителям, котрі основу будь-якого права, його відмінність від інших нормативних систем, зокрема релігійного та церковного права, вбачали в державній владі, державному примусові. Так, російський філософ права Є. Поздняков на питання про глибинні основи індивідуальності та унікальності кожної держави відповідає, що “… серед низки найбільш фундаментальних причин першість, поза сумнівом, належить культурі та відповідній її релігії, оскільки ці два поняття нероздільні і за змістом, і генетичне. Тому, коли ми кажемо: релігія, ми розуміємо певну культуру, і навпаки”.
Безперечно, ця позиція російського філософа спирається на ідеї шпенглерівської “філософії культури” та концепцію розвитку цивілізації (культур) англійського історика А. Тойнбі. У книзі “Занепад Європи” О. Шпенглер розвинув концепцію “культурно-історичної монадології”, згідно з якою історію людства не можна розглядати як єдиний закономірний процес, тому що вона постає як безліч самобутніх культур (монад), існуючих незалежно чи поруч одна одної, подібно до біологічних видів. Кожна культура втілює властивий лише їй дух, символ, містичну душу певного народу, нації. З цієї праоснови і народжується культура. Ніяка культура без релігії існувати не може. Подібну модель історії культури конструював А. Тойнбі, який заявляв, що бачить справжню “одиницю” історії не стільки в окремих цивілізаціях (культурах), скільки у світових релігіях, тому вважає, що родослівна “вищих” релігій, а надто релігій проповідницьких (наприклад, буддизм, християнство, іслам) — криє в собі в кожному випадку більш як одну цивілізацію, так що й цивілізації, як і нації, не були істинними “монадами”. Прогрес людства, на думку Тойнбі, полягає в духовному вдосконаленні, що сприймається як удосконалення релігійне. Здійснюється останнє в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної, синкретичної релігії майбутнього. Отже, Тойнбі відводив релігії роль творчого начала в розвиткові цивілізацій. Релігійний процес, на його думку, лежить в основі соціально-історичного прогресу.
Вочевидь, основу історичного прогресу окремих цивілізацій слід убачати не в релігії, а в загальному рівні соціально-економічного та культурного розвитку. А втім, наочно прослідковується й те, що існують справжня історична спадковість і взаємозв’язок різноманітних культур і релігій, що кожна культура втілює властиву лише їй релігію, оскільки вірування й культи будь-якої цивілізації (культури) унікальні завдяки їхній неповторності, що релігія досить активно впливає на зміст права і сталість держави. Яскравим підтвердженням положення про примат релігії в окремих ситуаціях є події в Югославській федерації, де серби, хорвати і босняки, маючи єдині систему права, державу і мову, виявилися несхожими і смертельно ворожими народами через вирішальну належність до різних релігій (відповідно — православ’я, католицизму та ісламу). Як носії протилежних релігійних ідей, установлюючи правову систему, вони вкладали в неї свої релігійні цінності та імперативи, які за неузгодженості та відсутності віротерпимості призвели до порушення стабільності державно-правових відносин.
Найбільш значне й фундаментальне усвідомлення і тлумачення ідеї, що в основі держави і права лежить релігія, знаходимо у філософії Гегеля. Проблеми релігії та права в контексті нашого аналізу Гегель розглядав головно у двох своїх працях — “Філософії права” та в “Лекціях із філософії релігії”.
В основі гегелівської концепції лежить положення про гармонію релігії та права, причому домінуюча роль у цій гармонії належить релігії. “Загалом релігія та основа держави, — писав Гегель, — та сама: вони тотожні в собі та для себе. Держава є лише свобода у світі, в дійсності. Тут, власне, все полягає в тому, яке поняття свободи склалось у самосвідомості народу, тому що в державі реалізується поняття свободи, і в цю реалізацію як її суттєвий компонент входить свідомість сущої в собі свободи”. Народи, які не знають про те, що людина вільна в собі та для себе, живуть у стані отупіння як з боку їхнього державного устрою, так і з боку їхньої релігії. У релігії та державі — одне поняття свободи. Воно є найвищим із того, що дається людині. “Який характер релігії народу, така і його мораль, такий і його державний устрій”. “Народ, який має нікчемне поняття про Бога, має і погану державу, поганий уряд, кепські закони”.
Якщо вважати, що держава основана на релігії, відзначав Регель, то це означає, що “держава виникла з релігії й тепер і завжди постає з неї, тобто принципи держави необхідно розглядати як такі, що мають силу в собі та для себе, а це можливо лише тому, що вони визнаються визначеннями самої божественної природи. Тому природа держави та її конституції такі ж, як і природа релігій, держава справді постала з релігії й притому так, що афінська чи римська держава були можливі лише за специфічної форми язичницької релігії цих народів, так само як католицькій державі властиві інший дух та інша конституція, ніж протестанській”.
Гегель визначав, що добропорядність набуває усталеності, а виконання обов’язку — необхідної стійкості лише в тому разі, коли в основі їх лежить релігійність. “Найпотаємніше в людині, її совість, тільки в релігії отримують своє абсолютне обгрунтування і надійність. Тому держава повинна спиратися на релігію, бо тільки в ній надійність складу думок людей та їхня готовність виконувати свій обов’язок перед державою є абсолютними”. За будь-якого іншого складу думок люди легко зрікаються своїх обов’язків, знаходять для цього різноманітні відмовки, винятки, аргументи; вони залюбки принижують значення законів, закладів, державних та адміністративних діячів, розглядаючи їхню діяльність під таким кутом зору, який дозволяє не поважати їх. З цього виникає суб’єктивізм в оцінці своїх обов’язків, який легко може звільнити людей від підпорядкування вимогам держави. Тільки “… віра в Бога чи богів сприяє зміцненню існування окремих людей, сімей, держав: зневага до Бога чи богів знищує свідомість своїх прав та обов’язків, послаблює узи сім’ї й держави та веде до їх загибелі”. Водночас Гегель не заперечував колізії між державою, правом і релігією, оскільки основи світського життя й релігії відмінні.
Ідея про позитивний вплив релігії на державно-правові відносини та їхню стабільність, про необхідність держави спиратися на релігійні засоби впливу на громадян була відома ще до Гегеля. В західноєвропейській культурі думки про релігію як засіб вирішення державно-правових проблем з’явилися ще в епоху Відродження. Власне, тоді безліч філософів і політичних діячів висловлювали думки про релігію як одну з могутніх сил, якою в своїх цілях повинна скористатися світська держава.
Так, Гуго Гроцій уважав, що “релігія сприяє зовнішньому щастю та злагоді”, а тому начальству належить здійснювати владу в духовних справах, і зокрема, “верховній владі — вище управління у справах церковних”. Подібну позицію підтримував Б. Спіноза, який безпосередньо вимагав, щоб “богослужіння та вправи в благочесті були пристосовані до інтересів і користі держави… тому що благо держави — вищий закон, і до нього повинно бути пристосовано все, і земне, і духовне”. Гоббс наполягав на цілковитому підкоренні державі як релігії громадян, так і церковної влади. Це необхідно для того, щоб громадяни достатньо користувалися всіма благами.
У Монтеск’є релігія і “цивільні закони” прямо доповнювали одне одного. І перша, і другі повинні переважно прямувати до того, щоб зробити людей добрими громадянами. Найістинніші та найсвятіші догми можуть мати вкрай погані наслідки, якщо вони не пов’язані з принципами суспільства, і навпаки.
Концепція громадянської релігії знайшла найбільше розуміння у Руссо. “Дуже важливо для держави, — казав він, — щоб у кожного громадянина була релігія, яка навчала б його любити свої обов’язки”. Догми громадянської релігії повинні бути простими, нечисленними, звуженими в точних виразах, без пояснень і коментарів. Існування могутнього, розумного, благодійного божества, яке володіє передбаченням, життя в майбутньому, блаженство праведних і покарання злих, святість суспільного договору — ото й усі позитивні догми. Така релігія є рятівною для держави, де панує варварська і нетерпима релігія, яка тиранічне ставиться до законів і присилує людей до дій, несумісних з обов’язками громадянина.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)