Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (курс лекцій) (Буслинський) скачати онлайн-> Тема 3. Філософське вчення про буття (онтологія) 3.1 Філософське усвідомлення світу, його сутність та проблеми

Тема 3. Філософське вчення про буття (онтологія) 3.1 Філософське усвідомлення світу, його сутність та проблеми



Матерія є причиною усіх причин, не будучи сама обумовлена ніякою причиною
Ф. Бекон

Ми закінчили розгляд різних напрямків світової філософії. Тепер приступимо до з’ясування однієї з найважливіших тем філософської науки, яка має виключне значення для її розуміння. Мова йтиме про онтологію.
Сутність онтології. Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто – суще, сутнісне, логія – вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об’єктивні закони і т.п.).
По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана “трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “Критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з’ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб’єкта і об’єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття “онтологія” складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті “онтологія” знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об’єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як “онтологія”.
Що означає поняття “буття”? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій. Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття “буття”.
Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все те, що ми бачимо, що реально існує; 2) все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо); 3) все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи); 4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони); 5) загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб’єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
Матеріальне та ідеальне. Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є також уявлення про матеріальне та ідеальне, про “світ речей” і “світ ідей”. По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший – від речей до ідей; другий – від ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав “догматизмом”. Другий – “ідеалізмом”. Себе філософ відносив, звичайно, до останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-якої філософії, а саме: як йти у філософії – від речей до ідей (свідомості), чи від ідей (свідомості) до речей.
Матеріальне – філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).
Ідеальне – це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми і т.п. Він не має жодного грама тілесності.
Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб’єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості.
Категорія “ідеальне” має, принаймні, чотири значення у філософії: 1) ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); 2) ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); 3) ідеальне як результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, “точка”, “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин” і т.п. Таких об’єктів у природі не існує. Бо що таке “точка”? “Точка” – це ідеальний об’єкт, який створений в результаті абстрагування від принципової неможливості побудувати даний об’єкт практично, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини. У природі не існує “ідеального розчину”, котрий не мав би певного об’єму і певної температури. “Ідеальний розчин” – це ідеальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці конкретні ознаки – об’єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні усім розчинам. Це здійснюється в інтересах пізнання; 4) Ідеальне як об’єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості (“абсолютний розум”, “абсолютна ідея” у Гегеля, “вічні ідеї” у Платона тощо).
Тепер зупинимося на з’ясуванні особливостей матеріального як реального, об’єктивного, котре не залежить від людини та її свідомості. Для позначення того, що є об’єктивним, незалежним від свідомості людини у філософії вироблено уявлення про матерію.
Поняття матерії. Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніший філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.
Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “…древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну…”, бо “…в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям…” (Див. Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305, 314).
Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей – води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.
Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель стверджував, що “матерія… чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень” (Див. Анатомия мировой философии, т. 1, часть 1, М., 1969, стор. 441).
Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, – писав він, – позбавлена будь-яких (конкретних – В.Б.) якостей… Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму…” (Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305).
Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з конкретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.
Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.
Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприйнятим”. Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчуваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”. (Див. Антология мировой философии, т. 2, М., 1969, стор. 518-519).
Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттям магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно, незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, – писав Ф. Енгельс, – є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим” (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. М., 1957, стр. 358).
Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.
Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.
Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:
неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);
органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як, озеро тощо);
соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.
І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?
По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;
по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;
по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.
У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).
Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.
Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).
Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.
Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).
Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.
Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.
Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.
Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.

3.2 Діалектика та її альтернативи

Діалектика є осягнення суперечностей у їх єдності
Гегель

Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає … в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно… в цьому …перебуває тут, а в іншому … там, а лише … тому, що воно перебуває тут і не тут…, одночасно і перебуває, і не перебуває… Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
Поняття закону. Закон – це передусім, об’єктивність, те, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами.
Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”, не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв’язку. Можливість узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є “сталість, що зберігається”. Саме явище – змінне, нестабільне. Закон же – спокійне, стійке відображення існуючого світу. “Царство законів, – писав Гегель, – містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого… “царство законів – це спокійне відображення існуючого світу, що з’являється.
Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є: 1) об’єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);
2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);
4) загальні, універсальні закони (закони діалектики).
Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.
Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Оді діють завжди і скрізь, інші – лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.
Закони розвитку – це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.
Закони функціонування – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.
Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять імовірний характер” – “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв’язку.
Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.
Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні – із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. з цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.
З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це – не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності.
Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.
Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.
Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття – це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах. Однак цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість – це “сутнісна визначеність”.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість – це “знята визначеність”. Термін “зняти”, якому Гегель надавав великого значення, означає “зберегти, покласти край”. Тому кількість як “знята визначеність” виступає запереченням якості, є її діалектичною протилежність, що взаємодіє з нею.
До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Але це лише так здається. Насправді ж, поняття “кількість” – “хитре поняття”. Воно охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і, причому, настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру держави, яке призводить її, зрештою, до нещастя, спочатку навіть здається її щастям. Однак, “держава має міру своєї величини, перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж державному устрої, котрий при іншому розмірі держави становив її щастя й силу”. В сфері моральній, зауважує Гегель, “має місце такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на відмінності величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності порушується і з’являється щось зовсім інше – злочин, саме через “більше” і “менше” справедливість переходить у несправедливість, доброчесність у порок”. Отже, зростання кількості веде до суттєвих перетворень існуючого.
Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує. Можна навести багато фактів такої взаємодії кількісних та якісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910 метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником. Або візьмемо звичайну воду. Коли вона тече спокійно, то не викликає ніяких руйнацій. Але варто збільшити тиск до кількох атмосфер, і струмінь води перетвориться на землекопа. Якщо ж збільшити тиск до десятків атмосфер, то струмінь води перетвориться на забійника. Варто ж довести тиск до 2000 атмосфер, і цей струмінь стане каменерізом. Вода буде різати граніт.
Щоб зробити поняття розвитку зрозумілішим, деякі філософи вдавалися до перебільшення значення кількісних змін, котрі, за висловом Гегеля, можна “бачити власними очима”, чого не можна сказати про якість як щось не зовсім зрозуміле. Гегель іронізував з цього приводу. Він розглядав діалектику кількісних та якісних змін на прикладах, відомих у давні часи під назвою “лисий” і “купа”: “Ставилось запитання: чи з’явиться лисина, якщо висмикнути одну волосину з голови чи кінського хвоста або чи перестане купа бути купою, якщо віднімемо одну зернину? Можна не задумуючись погодитися з тим, що при цьому не з’явиться лисина і купа не перестане бути купою, оскільки віднімання становить лише кількісну і дуже незначну різницю…
Коли погоджуються, що віднімання однієї волосини не робить лисим, забувають не лише про повторення, а й про те, що самі по собі незначні кількості, наприклад, незначні витрати статку, сумуються, а сума становить якісне ціле, так що під кінець це ціле виявляється таким, що зникло, голова – лисою, а гаманець – порожнім”.
Ми так широко використовуємо висловлювання Гегеля про діалектику переходу кількісних змін у якісні, оскільки в наш час деякі філософи намагаються довести, що таке розуміння є помилковим і властиве лише марксистській філософії. Звичайно, у гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає саме в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Сам Гегель показав це, наводячи блискучі приклади, взяті з життя.
Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань.
Французький неотоміст Тейяр де Шарден вважав, що в усіх сферах, коли яка-небудь величина достатньо виросла, вона різко змінює свій вигляд, стан або природу. Крива змінює напрямок, площина переходить у точку, стійке розвалюється, рідина кипить, яйце ділиться на сегменти, спалах інтуїції освітлює нагромадження фактів. Критичні точки зміни станів, ступені по похилій лінії, всілякі стрибки у ході розвитку – це єдиний, зате справжній спосіб уявити собі і відчути “перший момент”. Отже, Тейяр де Шарден доходить висновку, що стрибки у розвитку – це єдиний справжній спосіб зрозуміти суть змін, що відбуваються у ході розвитку.
Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. “Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки”.
Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості (скажімо, поширення нового виду, нагромадження елементів нової якості у суспільному житті тощо); існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість.
Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.
Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Гегелем, “міра є сутньою єдність кількісного і якісного”, “в мірі якісне кількісно”, “міра є у своїй безпосередності звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину” і найбільш лаконічно: міра – “якісно виражена кількість”. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.
Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.
Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого. Виникнення нової якості, хоч би як вона об’єктивно не народжувалася, завжди пов’язане зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечливого взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня істотного, необхідного і загального зв’язку. Цей зв’язок з неминучістю, повторюється в процесах становлення найрізноманітніших предметів і явищ об’єктивної дійсності.
Нове не може з’явитися тільки шляхом зростання чи зменшення того, що є. Воно потребує нового простору для свого дальшого розвитку. Вихід за старі межі у процесі становлення нового не є, однак, повним розривом із попереднім станом існуючого хоча б уже тому, що між кількістю і якістю є взаємозв’язок.
Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Розглядають дві найбільш узагальнені форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі; анігіляція тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови; перехід до ринкових відносин, зміна форм власності через проміжні ланки – оренду, акціонування, викуп тощо. Поступовість якісних змін, що відбуваються в процесі переходу до ринкових відносин, полягає в тому, що в проміжних формах відбувається нагромадження елементів приватновласницьких відносин і відмирання елементів державної форми власності.
Що ж впливає на модифікацію форм стрибків, якісних перетворень? Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах – і разово, і поступово. Можна одноактно, разово ліквідувати приватну власність і встановити державну чи суспільну, а можна цю приватну власність перетворити на державну (суспільну) поступово, у формі поступових якісних змін через проміжні ланки – державно-приватні підприємства, як це було і є, наприклад, у В’єтнамі, КНР. Якщо ж економічні суперечності в тій чи іншій країні набувають антагоністичного характеру, то можливості для поступового якісного переходу обмежуються, посилюється тенденція до одноразового, одноактного перетворення.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.
Закон єдності та боротьби протилежностей. Уявлення про суперечливість розвитку всього сутнього виникло ще в давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого, холодного й невидимого, земного й небесного, скінченого й нескінченного. Геракліт, на відміну від Фалеса, вважав, що суперечливі начала притаманні самим речам. На думку Геракліта, все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність.
Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.
Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних начал. Він підкреслював, що використав усі ці ідеї грецького філософа у ході розробки своєї концепції суперечностей.
Гегелівська діалектика, будучи теорією розвитку “абсолютного духу”, проблему суперечностей підняла до рівня всезагальності, глибокого філософського усвідомлення. Сама “абсолютна ідея”, “абсолютний дух” для Гегеля є єдністю суперечливих начал – буття і ніщо, які й спричинюють рух, зміну, розвиток “абсолютної ідеї”. Суперечність, за Гегелем, є взаємодією, взаємозумовленість протилежних моментів, сторін, визначень, “принципом будь-якого саморуху”.
Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні – як процес, котрий має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь – тотожність. Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і відмінність, а відмінність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях різниці, заперечення, протилежності. Тотожність і відмінність – моменти єдиного. Але безвідмінність зникає і залишається єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як протилежність у єдиному. У протилежності позитивне і негативне зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і одночасно заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне і негативне. Мова, таким чином, іде про взаємопроникнення суперечностей. Саме тому Гегель надавав великого значення появі у фізиці уявлення про полярність, однак, висловлював жаль з приводу того, що фізики не розуміють діалектики.
Розглядаючи суперечність як всезагальність, філософ разом із тим обмежував її дію, коли мова йшла про пруську монархію, німецьку державу. Гегель не приховував суперечностей, притаманних буржуазному суспільству. Він твердив, що громадянське (буржуазне) суспільство є полем боротьби “всіх проти всіх”. Однак держава – це система опосередкованостей та всезагальність, в котрій знаходять своє вираження інтереси усіх класів, соціальних груп, всього народу, і в такій державі суперечності примирюються. В результаті “сама протилежність зводиться до видимості”, знімається, а держава, таким чином, позбавляється суперечностей, а, отже, і джерела своєї “життєвості”. Попри всі неузгодженості гегелівської теорії, він геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять, дав теоретичне уявлення про суть взаємодії протилежностей як закону логіки, розвитку абсолютного духу, котрий є також і законом розвитку всього сутнього. Закон єдності та боротьби протилежностей відображає дуже важливу, фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою.
Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність типу: “А” є “А”, а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність. Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв’язку). Що ж є “нерівним” у конкретній тотожності? “Нерівним, відмінним у предметі (процесі) є те, що “прагне” вийти за межі тотожності. Можна сказати, що відмінність – це нерівність, внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечність. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, “діяльні”, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) – до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Тим самим в категорії “суперечність” як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.
У філософській літературі розрізняють поняття “джерело розвитку” і “рушійна сила розвитку”. При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі – рушійними силами. Наприклад, джерелом розвитку продуктивних сил є безпосередні причини (внутрішні суперечності), що ведуть до змін знарядь праці, її технологічного оснащення, кваліфікації робітників, впровадження досягнень науки тощо. До рушійних сил відносять зовнішні фактори, котрі стимулюють виробництво, сприяють його розвитку (відповідні виробничі відносини, суспільні потреби і суспільні стимули, інтереси класів, соціальних груп та ін.). останні впливають на безпосередні причини розвитку продуктивних сил не прямо, а опосередковано. Безпосередня причина розвитку (джерело) є такою, яка його “здійснює”, “робить”; опосередкована причина конкретно “не робить”, “не здійснює”, а є стимулом, мотивом, метою розвитку продуктивних сил.
Поняття “джерело розвитку” і “рушійні сили розвитку” близькі за своїм значенням, бо є причинами розвитку. Однак поняття “джерело розвитку” багатше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і рушійною силою. Джерелом розвитку, як відомо, виступає суперечність, вона ж – рушійна сила розвитку.
Саме суперечлива взаємодія між такими протилежностями, як “джерела” (безпосередні причини розвитку) і “рушійні сили” (опосередковані причини) і є в решті-решт загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об’єктів.
Таким чином, за безпосередніми причинами (факторами) стоїть поняття “джерела розвитку”; за опосередкованими – поняття “рушійні сили розвитку”. Відмінність цих двох понять, безумовно, не слід перебільшувати. Джерело – це суперечність, внутрішній імпульс, збуджувач, причина “саморуху”, “саморозвитку”. Однак повною мірою “саморух”, “саморозвиток” стають можливими лише під час дії рушійних сил.
Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв’язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність. Тотожність-відмінність як зародкова “ембріональна” суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, також, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.
Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.
Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону… Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти… живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.
Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві…” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).
Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.
Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.
Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.
Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.
З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.
Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.
Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.
В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.
Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.
Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів… і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.
Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.
Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).
Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.
І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.
Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.
Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).
Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.
Закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.
Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.
У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.
Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те, що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним…, воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).
Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.
Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.
Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.
Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.
Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.
Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.
Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.
Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а “знімається” в сучасному.
Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.
Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.
Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.
Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.
Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце заперечення заперечення”.
Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.
Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.
Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.
Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.
Закон заперечення заперечення – це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно – стебло – нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза – антитеза – синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої “оберти”, коли є певний цикл.
І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики. Поступальність у розвитку – це, насамперед, спадкоємний зв’язок між попереднім і наступним його станами, коли, останній, внаслідок набування нової якості, стає багатшим, вищим у порівнянні з першим. В цьому процесі те, що наступне, за висловом Гегеля, “нічого не втрачає в результаті свого діалектичного поступального руху, але забирає з собою все набуте” (Гегель. Соч., т. VI, М., 1935, стор. 315).
Принципи діалектики. Принцип (від лат. principium) – начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін “принцип” набув широкого вжитку. Кажуть: “принципова людина”, тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; “у нього немає ніяких принципів”, тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.
У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.
Принципи діалектики мають великий методологічний, пізнавальний потенціал. Він виявляється, насамперед, в певних імперативах стосовно самого процесу пізнання, а також інтерпретації його результатів.
Візьмемо, для прикладу, принцип суперечності. Імперативними вимогами цього принципу є: 1) розгляд будь-яких фактів, предметів, процесів чи явищ з точки зору того, що їх виникнення, функціонування та розвиток є результатом певних суперечностей, що їм притаманні; 2) вимога з’ясовувати природу, сутність, корені певної суперечності; 3) враховувати специфіку, особливості суперечностей, котрі різні у різних сферах об’єктивної дійсності; 4) виділяти, вивчати конкретні етапи, стадії, фази розвитку і функціонування суперечностей, розкриваючи їх особливості; 5) знаходити необхідні форми, способи, шляхи розв’язання діалектичних суперечностей; 6) з’ясовувати характер суперечностей, їх місце в класифікації суперечностей (основні – неосновні, головні – неголовні, причинні – наслідкові, антагоністичні – неантагоністичні); 7) враховувати роль конкретних суперечностей в подальшому розвитку тих чи інших явищ (до чого призведе їх розв’язання – до гармонії чи до нових конфліктів) 8) розкривати основну тенденцію розвитку суперечностей з метою передбачення, прогнозування наслідків їх розв’язання; місця цих суперечностей в системі відносин, що складаються; 9) фундаментальною вимогою принципу суперечності є вимога застосування до пізнання законів діалектики; 10) і останній імператив – це вимога вивчати реальні суперечності неупереджено, як об’єктивну даність, необхідний внутрішній імпульс будь-якого руху та розвитку, а не вважати це аномалією, перешкодою на цьому шляху. Безумовно, що мова йде не про суперечності взагалі, а про діалектичні суперечності.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.
Категорії діалектики. З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.
Виділення загального у речах і явищах дійсності – нелегка і складна справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є “вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнання загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять – це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. “Поняття, – писав він, – є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм… поняття”. Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що риються в купі гною.
Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на природу понять, категорій.
Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?
Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і дати йому назву, коли треба виділити щось загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.
Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у “Капіталі”. “Візьмемо, – писав К.Маркс, – два товари, наприклад пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних речах – 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне… Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є ні першим, ні другим з них… Таким чином, те спільне, що виражається в міновому відношенні… є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то “вартість” носить загальний, абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.
Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності; друге – матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова діяльність, людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.). Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.
Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова “лев” ми не маємо потреби ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його, оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо через опосередкованість імен.
Мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.
Що являють собою категорії? Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.
Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.
У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється така найзагальніша властивість категорії, як “матерія”. Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність – “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж ми маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі долучаємо подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”, яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, ба у ньому зібрано все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного і тому має статус категорії.
Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар”, “госпрозрахунок”, “ціна” і т.д. Вони застосовуються при з’ясуванні суті економічних проблем суспільного життя, однак не можуть бути застосовані для з’ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший, відмінний від діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.
Оскільки категорії діалектики – це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не даються у відчуттях – їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони – продукт “чистої думки”, “вигадка”. За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб’єкта, людини. Категорії “простір”, “ час”, “якість” і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом – об’єктивні, а за формою – суб’єктивні. Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.
У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв’язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв’язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об’єктивно існуючі зв’язки між речами.
Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію “матерія” від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об’єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв’язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв’язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як “структура”, “система”, “інформація”, “відображення”, “ймовірність”, “зворотний зв’язок” та інші.
Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час” і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики – це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.
Життя – змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує, інша річ – відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про такий рух.
Діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.
Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідуума, особу, формує їх – загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість – це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес – індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальній розвиток). І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення ґрунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, – є результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
Альтернативи діалектики. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі сторони – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або “консервативна”) сторона. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, “ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, – діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а утримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.
Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про “революційно-критичний” бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) “в позитивне розуміння існуючого… включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна”.
Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну” зміну повинна була підпадати і сама радянська система, “реальний соціалізм”.
Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.
На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.
Теодор Адорно (1903 – 1969) – німецький філософ, соціолог, представник так званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках” Адорно перетворюється в антисистемну, “заперечливу діалектику” всього сутнього.
Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця “Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах – “критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга – “консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська діалектика.
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів “негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятою. Отже, “негативній” діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я” – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в “негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній “революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.
5. Діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т.д. Однак, у “негативній” діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. У “Інтернаціоналі” є такі рядки: “Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм…”
Свого часу відомий письменник В.Г.Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А.В.Луначарського він писав, що старий лад – це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т.п., більшовики ж “зруйнували фортецю”, а що потім? А потім – розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був правий.
Теоретик “негативної” діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до “дурної” безкінечності заперечення.
6. Визначальним принципом “негативної” діалектики є положення про “нетотожність” як заперечення. “Нетотожність” в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього. Адорно протиставляє принцип “нетотожності” таким категоріям, як “позитивність” (творення), “зняття”, “становлення”, “заперечення заперечення”, оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). “Тотожність”, на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх “нетотожність”. Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.
Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої “негативної” діалектики, котрий полягає в тому, що “негативна” діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. “Негативна” діалектика – це, по суті, антидіалектика.
Антидіалектикою є також метафізика (про альтернативність діалектики і метафізики як протилежних філософських концепцій розвитку мова йшла у першому розділі).
Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики.
Справді, софістика (з грецьк. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу.
Тепер коротко щодо еклектики. Еклектика (з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій. Шкіл, поглядів тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.
Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.
До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.
Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і “негативна” діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.
Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.
1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.
2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об’єктивні принципи зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, “негативна” діалектика.
3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об’єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з’ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.
4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т.ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.
5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об’єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.
6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі з них відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження. Однак слід підкреслити, що сучасна діалектика, її теорія і методологія, є видатним надбанням філософії ХХ-го століття. Без її знання філософська освіта буде частковою і неповноцінною.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (курс лекцій) (Буслинський)