Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (курс лекцій) (Буслинський) скачати онлайн-> Тема 4. СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ)

Тема 4. СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ)



Феномен людського життя. Людина… Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі “очевидності” й прагнучи осягнути сутність.
Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.
Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.
Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: “пізнай самого себе”. Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням – про походження людини. Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.
У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – “його рід”): це птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.
Тут відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто “присвоююча економіка”. З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину.
Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).
У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.
Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до наступних:
– у Космосі знаходиться “Насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах;
– космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;
– життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.
У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а, можливо, й на інших планетах у інших зоряних системах), тобто людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.
Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. Думки про це з’явилися ще в Стародавній Греції (наприклад, Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти й землю; на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Але лише через понад дві тисячі років наукою було доведено походження людини від тваринних предків.
Такі видатні вчені, як К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін переконливо довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами.
Ця спільність проявляється у спільних рисах будови тіла, подібності у розвитку зародків людини і тварин та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав “знаряддям знарядь”, голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.
Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.
Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини “у пробірках” тощо. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про “великого експериментатора”. І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного людству принципу: “Цього не може бути, тому що не може бути ніколи”.
Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише у їх складності, високоорганізованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.
Але перш ніж розглядати сутність людського життя, зупинимося на ще одному важливому і невирішеному питанні сучасної науки – про місце людини в світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це питання різні типи світоглядів давали і дають два альтернативних варіанти відповідей.
У міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподібними істотами. Це пояснюється тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями.
Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають уявлення про існування безтілесних істот, “духів” не лише на Землі, а й у Всесвіті. Це пов’язано з виникненням релігійного світогляду – адже всі релігії визнають існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад, ангелів, котрі можуть з’являтися між людьми, хоча знаходяться здебільшого “на небі”, у космосі.
Серед стародавніх філософів, у період Відродження була також досить поширеною думка про існування безлічі світів, населених якимись істотами, подібними до людей чи несхожими на них.
Що ж криється за цими поглядами – прозріння, передбачення? Чи, можливо, достовірні знання, першоджерела яких були втрачені з розвитком людства, зокрема, з переходом від язичництва до християнства чи інших світових релігій? Адже священні книги донесли до нас лише вторинну інформацію, первинна ж, очевидно, безнадійно втрачена.
Чи, може, це лише витвір людської фантазії? Так вважає багато наших сучасників. Звідси і ставлення до НЛО, інших, непояснених сучасною наукою, таємничих явищ.
Але є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями космічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакти з “братами по розуму”. На це спрямована міжнародна програма СЕТІ, метою якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космосу, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про існування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих “прослуховувань космосу” нам відомо досить мало, багато з них засекречені відповідними відомствами. Отже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо лише у фантастів.
Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування інших, позаземних форм життя призводить до переважання не оптимістичного, а песимістичного підходу до відповіді на це питання, навіть серед астрофізиків.
Існуючі нині точки зору можна сформулювати так: земне життя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникало. Але якщо розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства? Хто допоможе йому у тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз?..
Друга точка зору полягає в тому, що життя і розумні істоти у космосі обов’язково існують, але ці “острівці” високоорганізованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крим того, вони можуть бути “старшими” чи “молодшими” за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.
Із загальнофілософської ж точки зору можна зробити такий узагальнюючий висновок: існування у космосі істот, подібних до людей, цілком імовірне і навіть закономірне, адже закони розвитку світу є універсальними.
Природні, соціальні та духовні виміри людського життя. Раніше, особливо при розгляді еволюційної гіпотези походження людини, вже йшла мова про природне походження людини. Тому у сучасній філософії, як і в природознавстві, чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не відомі нам процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошнинка, мчить у своєму русі в безоднях космосу. Нині залежність стану організму людини від природних процесів – від перепаду температури, тиску, від коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної енергії – цілком очевидна.
Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або полегшенню деяких захворювань організму. Більшість же природних процесів на людський організм до цього часу залишається ще невідомою, наука розпізнала лише незначну їх частину. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.
Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому, адже Земля, повторимося, не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов’язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо “в унісон” зі всім космічним середовищем, і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані. Тому актуальними і прозірливими є ідеї К.Є.Ціолковського, В.І.Вернадського та О.Л.Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.
У наш час зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні одноманітності, які підтверджують відносно синхронне “биття пульсу” в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму.
Згадаймо відомі з шкільного курсу загальної біології процеси спадковості й мінливості: у процесі індивідуального розвитку людина, з одного боку, реалізує певну програму і відтворює певні ознаки, які передані її батьками, а з другого – може певною мірою “відхилятися” від цих програм і набувати нових ознак під впливом зовнішнього середовища.
Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. З самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо. Їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер. А посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з’являється на світ саме як людська істота. І все ж на момент народження вона лише “кандидат у людину”, хоча і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи.
Сукупність цих психофізіологічних якостей людини називається її задатками – наприклад, музичний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності – це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.
У розвитку науки про людину був період, коли перебільшувалася роль спадковості і вважалося, що основні риси розвитку та будови людського організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин. Подібні погляди отримали назву преформізму, а свій початок вони беруть це від античних мислителів (Гіппократа, Анаксагора та ін.). Подібні погляди були популярними у XVII ст. – вважалося, що у зародку можна побачити вже сформовані частини дорослого організму.
Як завжди, метафізичне (однобічне) мислення призводило і до інших, протилежних висновків – до заперечення ролі спадковості, до ідеї про те, що формування людського організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій. Це вперше висловлена ще Арістотелем ідея епігенезу.
Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.
Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так і погані риси залежать від наших батьків, яких ми, загальновідомо, не обираємо. Отже, тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо, тобто – марні всі зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.
Тому концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такій методології, можна звести до наступних основних уявлень:
– людина – злісна мавпа, яка отримала спадково від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа К.Лоренца: “Людина – це горила з атомною бомбою у руках”);
– на противагу першому, людина від народження добра, альтруїстична, незлобива. Але її природні задатки суперечать розвитку цивілізації, суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних;
– людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, “нейтральна”, “табула раса”, на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.
Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо (тобто природному і суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.
Своєрідною “золотою серединою” є погляди багатьох мислителів і письменників (Г.Сковорода, Ф.Достоєвський, Л.Толстой та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над самою собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.
Отже, як висновок: і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування.
Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне начало в людині (а до нього належать також і особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.
Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії.
Тому вкрай необхідним є аналіз також соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні групи людей або людські спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.
Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала, і Амала, які провели своє життя в дитинстві з-поміж вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений серед мавп в Африці, як і інші (біля сорока – так званих “мауглі” – не змогли навчитися навіть розмовлять людською мовою.
Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена “зовні”, виступає своєрідною “маріонеткою” соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства.
З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності, тобто отримує духовний вимір.
Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливістю соціологізаторства (теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних чинників людського життя, яким відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Такий підхід притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини – “особистості нового типу”. Від такого підходу ми не звільнилися ще й сьогодні…
Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського “Я”, адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.
Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.
Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності.
Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І.Канта, – закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П.Гольбаха, – це наш “внутрішній суддя”).
Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.
Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.
Будь-який феномен може бути осмислений двояко – або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому сутність людини може розкриватися “збоку”, через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини “зсередини” передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.
Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється або принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке. Так, Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, а Фома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами.
Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично можна сформулювати так: людина – раба божа.
Філософи натуралістичної орієнтації, про що частково вже йшла мова, виходять з культу природи, космосу (адже “натура” латиною природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, З.Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу (тобто кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей і навіть їх історію.
Але людина – не Бог, не злочинець, не грішний ангел. Як продукт біологічного і соціального розвитку (тобто антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (а в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що “найстрашніші дияволи – це грішні ангели” та зі старокитайською мудрістю “не все людське є в звірові, але все звіряче є в людині”…).
Далі. Необхідно зупинитися також і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від антропос – людина, релятивізм – відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.
Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси робиться висновок, що людина є вираженням формуючих її культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.
Ці філософські підходи ми розглядаємо в загальних рисах. Адже теоцентризм (культ Бога), як правило, поєднується з вказівкою на передвизначення людини. Антропоцентризм (культ людини) включає в себе тему верховної істоти, а звеличення Бога набирає власне антропоцентричних форм. Природоцентризм і пов’язаний з ним принцип натуралізму оцінює людину як порошинку у Всесвіті і водночас віддає належне своєрідності мислячої матерії.
Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (як тут не згадати відомий афоризм Р.Декарта: “Я мислю, значить я існую”). Оскільки ж свідомість людини не залишається незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.
Насправді ж сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:
– по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;
– по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);
– людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;
– по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);
– по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.
Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. В свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом “як усі”). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: “не бажай і не чекай від життя неможливого”, тобто – надто багато).
Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.
Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.
Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому тощо (як тут не згадати філософський твір австрійського мислителя Е.Фрома “Бути чи мати”…).
Особистість як соціально-культурна форма буття людини. Все сказане дає змогу знову повернутися до визначення таких понять, як “людина”, “індивід”, “індивідуальність” та “особистість”. Людина – біосоціальна істота (запам’ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні. Людина є фактично результатом п’яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез, тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше – мати людську будову тіла. По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – вирости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації, або хоча б свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію – чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя. Нарешті, по-п’яте, людина не існує без душі – того, що “здатне самочинно починати певний стан”.
Поняття “індивід” (пізньолатинський переклад старогрецького поняття “атом”) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.
З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.
В літературі часто вживається похідне від індивідуальності – поняття “індивідуалізм” – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.
Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.
Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей при наявності соціальної активності здатні породити людину-робота, кар’єриста, руйнівника, губителя природи тощо. На рівні індивіда це може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.
Поняття “особистість” фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським “личина”). Друге значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо.
Поняття “особистість” охоплює також всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності.
Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс – суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим – до таких “шарів” або “пластів” відносяться:
– мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;
– макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;
– мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.
Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон – передавання) – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво – позитивно чи негативно – впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо.
Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві, спільноті; вони неофіційно “узаконені” громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають нравами.
Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.
Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо оформлені.
І, насамкінець, ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства, про що говорилося раніше, при розгляді взаємозв’язку свідомості й мови.
Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.
Соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування.
Стосовно формування особистості можна звернутися й до такої схеми послідовності соціалізації:
– “Я – Я” як умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;
– “Я – ТИ” – сфера формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті тощо;
– “Я – МИ” – формування групових, кастових, класових, національних, державницьких почуттів, звичаїв, традицій, переконань;
– “Я – ЛЮДСТВО” – родова самосвідомість, приналежність до гомо сапієнс;
– “Я – СУСПІЛЬСТВО” – ставлення до світу створених речей та інших людей;
– “Я – ПРИРОДА” – формування екологічної свідомості та ставлення до навколишнього середовища;
– “Я – УНІВЕРСУМ” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.
І на завершення розгляду понять “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”, варто згадати термін, запроваджений російським письменником і філософом Ф.Достоєвським, який вважав, що людина, яка говорить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і відверто відповісти самому собі на питання, чи завжди ми є особистостями.
Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд ціннісних вимірів людського життя (це стане предметом розгляду у заключному розділі навчального посібника); понять смерть і безсмертя (адже “життя є опір смерті”), безсмертя ж можна розглядати в таких варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало); безсмертя в своїх дітях, у відтворенні себе в них; безсмертя в творінні своїх рук, розуму, в тому, що людина зробила для інших людей, тобто для суспільства і людства в цілому.
Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості як продуктивної діяльності людей, яка породжує щось нове, раніше не існуюче (згадаймо наукову творчість, технічну, художню та інші).
Поняттям, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (але існує “свобода від…” і “свобода для…”); наявні філософські підходи фаталізму та волюнтаризму; інколи – “втеча від свободи” – за нею невідступна відповідальність (Ф.Достоєвський, Е.Фромм та ін.). Звідси – чи існує доля людини? В чому вона?
Насамкінець, проблема людського щастя. Хто не прагне до нього? Хто і як його розуміє? Але це буде предметом розгляду на семінарських заняттях.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (курс лекцій) (Буслинський)