Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (курс лекцій) (Буслинський) скачати онлайн-> Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)

Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)



Поняття суспільства. Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:
– Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.
– Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).
– Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
– Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов’язані з суспільством? Яка природа цих зв’язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)
Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо “Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).
У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).
Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.
Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, яка є реальним процесом життя людей.
Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться система матеріальних відносин.
Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”.
Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).
Характеристиками соціальної системи є наступні:
– існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;
– головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;
– людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
– соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).
Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.
Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.
Специфіка соціального пізнання. Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж, є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство “пізнає само себе”, тобто водночас воно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: “Пізнай себе” і “Людина – міра всіх речей”. В суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.
Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.
Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.
Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.
Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад, духовна атмосфера того часу, так звана “аура” тощо.
Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.
Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку (а особливістю законів суспільства є те, що вони проявляються як тенденції. Тому у минулому соціальне пізнання цікавить те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для сучасного українського суспільства.
Накінець, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні – то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як “доброта”, “благородство”, “справедливість”, “рівність” та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання об’єктивна, пов’язана зі складністю предмету соціальної філософії.
До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання – обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумновідомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні…
Соціальна філософія в системі суспільних наук. Наголошуючи знову і знову на надзвичайній складності суспільства як природно-історичного процесу, на його динамізмі (а про це ще буде мова у наступних лекціях), можна зробити висновок, що його пізнання не може здійснюватися засобами якоїсь однієї чи декількох наук. Суспільство як соціальна система пізнається системою суспільних наук, його пізнання вимагає комплексного підходу. Ці науки (їх називають і соціальними, останнім часом – гуманітарними) мають один об’єкт – суспільство, але їх роль у цьому пізнанні зводиться до того, що предметом дослідження є окремі сфери суспільства -–матеріальні чи духовні.
Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:
– процес виникнення суспільства (такими є антропологія як наука про виникнення й розвиток людини як суспільної істоти); історія первісного суспільства, археологія, яка вивчає пам’ятки матеріальної культури минулих суспільств та інші);
– процес функціонування суспільства у відповідності з видами суспільних відносин: економічні науки (від політичної економії до економік галузей виробництва – промисловості, її галузей, сільського господарства та інших); соціально-політичні науки (політологія); юридичні науки; психологічні науки тощо.
У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.
Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії. Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозв’язку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.
Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же об’єкт – суспільство, але з різних сторін, тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.
Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуванні найбільш загальних законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний “стрижень” соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.
Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів.
Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем відносяться:
– проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та існування? Природне в людині та суспільстві тощо;
– проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;
– проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;
– проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництва;
– проблеми соціальних форм духовного, його об’єктивації та індивідуального освоєння;
– накінець, проблеми спрямованості людської історії.
Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідної суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, генези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.
Розглянувши це питання, перейдемо до аналізу природного, економічного, соціального та етносоціального, політичного та духовного буття (життя) суспільства.
Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття “природа” є похідним від слів “при роді” (тобто родовій общину), “при родах”, “при родильниці” (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.
У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття “природа” охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття “матерія”. Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство.
В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупність об’єкт “наук про природу”, природознавства.
Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме у цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця і ролі в системі відношень людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства історичного змінювалося.
Таким чином, поняття “природа”, “природне середовище” мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.
Протилежне поняттю “природа” – поняття “культура”. Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої “матері-природи”. Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.
Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття “навколишнє середовище”, або сучасне – “довкілля”. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають “натуральною природою”), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття “географічне середовище” було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж.Реклю (1830 – 1905) та російським природознавцем Л.І.Мечніковим (1838 – 1888), братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього посібника.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби “двох світів” – природного й штучного.
На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
Біосфера та ноосфера. Поняття “біосфера” вперше вжито австрійським геологом Е.Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання праці видатного українського природознавця В.І.Вернадського (1863 – 1945) “Біосфера”.
Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних енергій. Просторово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину атмосфери до 10-15 км; кору вивітрювання на 2-3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина – “біомаса” – важить приблизно 2.42.1012 тонн.
Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.
Поняття “ноосфера” (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е.Леруа та Тейяром де Шарденом, які під “сферою розуму” розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.
Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.
Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. В своїй останній праці “кілька слів про ноосферу” він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв’язках; ноосфера – явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.
Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент – техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему – одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.
Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та буттєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно розрізняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства.
Природа як сукупність об’єктивних умов існування людства. Людина, суспільство безпосередньо пов’язані не з усією природою, а з її певною частиною – географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.
Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами (наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.
В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу. Його засновник французький мислитель Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755) у своїй праці “Про дух законів” висловив глибоку на той час ідею про загальну закономірність, якій підпорядковані всі явища природи й суспільства, вважав, що характер народу, суспільно-політичний устрій країни, релігійні уявлення, становище жінки, форма сім’ї, тобто весь спосіб життя людей зумовлений передусім характером поверхні Землі, ґрунтами і особливо – кліматом. Влада клімату, вважав він, “сильніша від усіх влад”. Представник цього ж напряму був також англієць Г.Бокль (1821 – 1862), який у своїй праці “Історія цивілізації в Англії” визначив вже чотири чинники життя та долі людства: клімат, ґрунт, ландшафт, їжа.
З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними. Водночас безсумнівним є той факт, що людина живе на Землі в межах її тонкої оболонки – географічного середовища. Більш того, сама людина є природною істотою, яка живе за законами природного світу. Адже людина у всіх видах діяльності, щоб вона не робила і що б не перетворювала, чинить як істота природна.
Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його. Ця залежність була особливо відчутною в період становлення людства – за первіснообщинного ладу. Адже надто сприятливі природні умови, які давали чи дають нині людям все необхідне для життя, не потребуючи певних зусиль від людей, як і надто суворі, що зумовлюють напруження всіх її життєвих сил для підтримання лише свого фізичного існування, негативно позначилися на бутті суспільства.
Зовнішні стосовно людини природні передумови поділяються на загальні, які діють протягом всієї історії на всі покоління (космічні явища, геологічні та кліматичні чинники), та специфічні, до яких можна віднести запаси мінералів, корисних копалин, пального, природні засоби комунікації та інші, які діють у різні періоди історії людства з різною силою і справляють неоднаковий вплив на народи, що існують одночасно.
Природні умови впливають на суспільство передусім своїми процесами, явищами, силами як постійними (склад атмосфери і води, припливи і відпливи, наприклад), так і тимчасовими, поодинокими (метеорити, зміна географічних і магнітних полюсів та інші), які діють і безпосередньо, й опосередковано, тобто самі собою й за участю людей.
Водночас природні передумови забезпечують можливість довготривалого існування і розвитку суспільства потрібними йому резервами. До них можна віднести запаси корисних копалин та енергетичних ресурсів Землі, а з часом – і Космосу, ресурси води та кисню в атмосфері тощо. Іншими словами, людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в біосфері.
Матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям. Суттєвим є вплив природних умов на форми і темпи історичного процесу. Адже відомо, що природні цикли (доби, пори року) визначають ритм життєдіяльності людини, від них залежить продуктивність людської праці. Засухи, повені, виверження вулканів, землетруси можуть знищувати результати людської праці й гальмувати розвиток суспільства.
Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо пов’язані з природою людини.
Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.
Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного. Розглянемо це на конкретних прикладах.
Починаючи з періоду розкладу первіснообщинного ладу, одним з первинних осередків людського суспільства є сім’я – своєрідний мікроколектив, який має виняткову соціальну стійкість. Найважливішою ж функцією сім’ї є відтворення людського роду, тому цілком зрозуміло природне начало як найважливіша основа сім’ї.
Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.
Проявом природних визначальних чинників є расовий подів суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.
Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозв’язок. Адже у сучасному світі відбувається своєрідний “етнічний ренесанс”. Про характер цих спільнот мова буде далі, тому обмежимося лише констатацією того незаперечного факту, що нації, як правило, розглядаються лише як соціальне (або лише духовне) явище, у тіні залишається природність національних спільнот. Але ж нації складаються з людей, які, проживаючи, діючи на одній території протягом століть, постійно спілкуються між собою. Тому в процесі багаторічної етнонаціональної еволюції формуються певні природні характеристики людей – їх фізичний вигляд, фізіологічні характеристики їх темперамент, менталітет тощо. Доречно зазначити, що одна з концепцій нації, запропонована Л.М.Гумільовим, ґрунтується на положенні, що нація має природне (біологічне) походження.
Врахування природної складової в національних спільнотах, можливо, проллє світло на особливу життєстійкість цих спільнот, високу прихильність до них людей.
Наявні певні аспекти природного і в соціально-класових поділах суспільства, хоча вони на сьогодні ще мало досліджені і не мають яскраво вираженого характеру. Можна лише констатувати певні аспекти розподілу праці між чоловіками й жінками, різну питому вагу цих груп у соціальному управлінні тощо.
Стосовно політичної сфери суспільства поширена думка, що політичні механізми соціального управління й самоуправління зовсім не пов’язані з природними чинниками, що вони функціонують лише як утворення суспільні. Дійсно, у самих політико-управлінських структурах проявів природного небагато, їх можна звести лише до територіально-природних факторів, регіональних особливостей території країни. Щодо природного об’єкта політико-управлінської діяльності можна констатувати, що вона включає в себе природне як безпосередньо, так і опосередковано. Проблема освоєння нових земель і в цілому землекористування, захист здоров’я людей і регулювання зростання народонаселення, організація суспільних форм захисту природи, рослинного та тваринного світу та інші – ці питання завжди входили в орбіту політичних інтересів і ставали метою діяльності і турботою політичних інституцій.
Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.
З розвитком людства – удосконалення знарядь праці, нагромадження знань – вплив природи на розвиток суспільства ставав менш значним. Водночас посилювався вплив суспільства на природу, зумовлений зростанням кількості населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним зростанням їх потреб.
Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:
– неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої “присвоюючої економіки” до виробничої”;
– промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);
– науково-технічна революція.
Відповідно до цих “вузлових точок” у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:
Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період “присвоючої економіки”, коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію
Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, “незайманою” природою та штучним, “олюдненим” середовищем.
Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.
Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.
Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.
Сферою життя людини стала практично вся планета. Попередні, локальні чи регіональні, екологічні кризи стали передумовою для сучасної глобальної, всепланетної, загальнолюдської трагедії. Причинами ж глобальної екологічної кризи є: нераціональне, споживацьке ставлення людства до природи; забруднення людської свідомості хибними злочинними ідеями зверхності одних рас, народів над іншими; мілітаризація, а також підпорядкування цим ідеям наукових пошуків та досліджень.
Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.
Поряд з довкіллям природним чинником розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Цю складову природи людини вивчає демографія (від грец. демос – народ і графо – пишу). Але народонаселення має два рівні – власне соціальний і соціоприродний, тобто демографічний. Загрозливим у цьому аспекті є той неспростовний факт, який мовою ООН називається “парадоксом відсталості”, адже сучасний “демографічний вибух” локалізований у регіонах Африки, Азії та Латинської Америки, тобто у найбільш відсталих країнах світу, що свідчить про парадоксальність поведінки людини. На сьогодні населення Землі складає вже 6 млрд. 100 млн. чоловік, а на 2050 р., за прогнозами, воно вже складатиме близько 10 млрд. чол., тобто досягне граничної для планети межі.
Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є: розгортання інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації “виживання”, подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової цивілізації.
– Формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні проблеми.
– Становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.
– Необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.
– Інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.
– Насамкінець, вже можна бачити певні “прориви” у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.
Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.
Економічне життя суспільства. У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна система суспільних відносин. Подальший аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери суспільного життя, її роль в житті людини і суспільства, виділення основної, визначальної сфери, яка не тільки була історично першою, але й “прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної. Такою є економічна сфера життєдіяльності, його матеріальне виробництво.
Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.
Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.
Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.
В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.
Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.
Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.
Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.
Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.
Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.
Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.
Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.
Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.
Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.
Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.
Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.
Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.
Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.
Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.
Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.
По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.
Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.
Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).
Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.
Сутність і наслідки НТР. У 50-х роках ХХ ст. починається науково-технічна революція. В своїй основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема. Замінюючи все більшою мірою фізичну працю людини, відсторонюючи її безпосередню включеність у виробничий процес, НТР суттєво змінює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер і зміст праці. Втілюючи у собі зростаюче об’єднання науки, техніки і виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони життя сучасного суспільства, включно управління виробництвом, освіту, культуру, психологію людей, взаємовідносини між суспільством і природою.
Як соціальний феномен, НТР має такі особливості:
– по-перше, це докорінні якісні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами в техніці;
– по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;
– по-третє, змінюються зв’язки науки з виробництвом: якщо у XVII – XVIII ст. наука відставала від техніки в своєму розвитку, йшла “слідом” за виробництвом, вирішувала лише його “замовлення”, то в ХІХ ст. наука починає наздоганяти техніку, йти “поруч” з нею, втілюється в нових засобах виробничого процесу, поступово перетворюється у безпосередню виробничу силу. В процесі ж НТР наука все рішуче випереджує техніку, ставить і вирішує такі завдання, які розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все більшою мірою, повніше стає безпосередньою продуктивною силою;
– по-третє, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.
Для більш змістовного розуміння феномену НТР розглянемо її основні напрямки.
1. Автоматизація виробництва як вища форма механізації, яка знаходить свій вираз у використанні сукупності технічних засобів, що утворюються без безпосередньої участі людини і дозволяє здійснювати виробничі процеси безперервно, в оптимальному технологічному режимі, і забезпечує одержання найкращих результатів при найменших затратах. Автоматизація є технологічною суттю НТР; зміна ж у результаті автоматизації місця людини в системі виробництва, характеру і змісту праці людини є соціальною сутністю НТР.
2. Відкриття і використання нових джерел енергії, перш за все атомної, а в перспективі, на що спрямована одна із міжнародних програм – і екологічно чистої термоядерної енергії.
3. Хімізація промисловості й сільського господарства. З одного боку – виготовлення штучних, синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.
4. Якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу, надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все це революціонізувало цю сферу.
5. Впровадження біології у виробництво. Так звана “біологічна революція” привела до широкого застосування у промисловості, сільському господарстві біологічних технологій найбільш ефективних і економних. Успіхи сучасної генетики дозволили не лише “заглянути” у таємниці життя, але й покращувати породу тварин, їх клонування, збільшувати врожайність сільськогосподарських рослин, по-новому підійти до самої людини аж до зміни її спадковості та лікування шляхом генної інженерії тощо.
6. Освоєння космічного простору, тобто “космізація” науки, виробництва. Рисами космізації виробництва є:
– відтворення та використання у виробничій сфері процесів, умов, аналоги яких у їх природному вигляді існують переважно в космосі (вакуумну, кріогенна техніка, потужна радіація, плазма, надвисокий тиск та температура тощо);
– розвиток ракетної та космічної техніки і втілення їх досягнень в інші галузі виробництва (створення нових матеріалів, приладів, технологічних та виробничих процесів);
– винесення в космос, наприклад, на орбіти супутників Землі та космічні станції, частини виробничо-технічних комплексів, супутників прикладного значення, в перспективі – використання енергії космосу задля подальшого розвитку земного виробництва.
Отже, під космізацією виробництва ми розуміємо свідому діяльність людей, у якій безпосередньо чи опосередковано використовується процеси і явища космосу або ж знання про них, а також пов’язана освоєнням з космосу техніка.
7. Революція в техніці розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та управління. Ця революція привела до створення складних кібернетичних пристроїв (ЕОМ), які стали не лише помічниками людини у збиранні, обробці, зберіганні та використанні інформації, в управлінській і прогностичній діяльності, але й замінюють людину в її рутинних, нетворчих видах діяльності, а в перспективі – і в багатьох її творчих процесах.
Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але, згідно з раніше сформульованим законом, їх докорінна зміна неможлива без відповідних перетворень виробничих відносин. Тому сьогодні мова йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.
До таких наслідків відносяться проблеми зайнятості, робочого часу; зміна галузевої структури виробництва; географічне розміщення продуктивних сил; зростання і розвиток міст, тобто урбанізаційні процеси; форма, структура управління підприємствами і організація праці, зміна її змісту та характеру, покращення умов; проблеми підготовки та перепідготовки робітників, інженерно-технічних працівників та менеджерів; це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних процесів; насамкінець, це проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме мова у відповідному розділі цього посібника.
Соціальне буття суспільства. У попередніх розділах суспільство розглянуте не як механічна сума індивідів, а як соціальна система, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ. В межах цієї системи формуються й функціонують різні спільноти і групи, великі й малі, взаємовідносини яких і складають власне соціальну структуру. Тому остання існує як сукупність демографічної, поселенської, класової (чи стратифікаційної), професійно-освітньої та етносоціальної структур.
Розглянемо коротко кожну з них.
Демографічна структура суспільства. Народонаселення – безперервно відтворююча себе сукупність людей, основна спільнота демографічної структури. В цьому плані мова йде про народонаселення Землі, окремих країн, регіонів тощо.
Поряд з природним середовищем воно є найпершою умовою життя і розвитку суспільства, передумовою й суб’єктом історичного процесу. Прискорені чи уповільнені темпи суспільного розвитку значною мірою залежать від таких демографічних показників, як загальна кількість населення, його густота, темпи зростання, статевовікова структура, стан психофізичного здоров’я, міграційна мобільність тощо.
Народонаселення не просто заповнює собою весь соціальний простір, воно невід’ємно пов’язане зі всіма іншими складовими суспільства, перш за все з економікою. Можна виділити два напрямки взаємодії демографічних та економічних процесів і станів: населення – економіка і – населення. Останній краще відображений у літературі, простіше засвоюється буденною свідомістю, адже нівкого з нас, наприклад, не виникає сумнів відносно того, що народжуваність визначається перш за все рівнем економічного добробуту, забезпеченістю житлом, участю жінок в суспільному виробництві (хоча тут науковий аналіз виявляє парадокси надзвичайно високих темпів народжуваності за низького економічного й культурного розвитку суспільства).
Прискорення чи уповільнення темпів економічного розвитку залежить вже від такого начебто поверхового показника як загальна кількість населення. Помітний вплив на економіку робить і густота народонаселення. До найбільш активно впливаючих на економіку демографічних факторів належать темпи приросту народонаселення, які визначаються не тільки показниками природного приросту населення, але і його статевовіковою структурою, темпами і спрямованістю міграції. Зрозуміло, що для нормального розвитку суспільства і перш за все його економіки однаково шкідливі і мінімальні, і максимальні темпи.
Ці темпи багато в чому залежать від статевовікової структури населення, адже порушення пропорцій між чоловічою та жіночою частинами населення, старіння населення, тобто збільшення частки нездатних до дітонародження вікових груп безпосередньо відбиваються на темпах зростання народонаселення, а через них – і на розвиток економіки.
Міграційна мобільність населення дає можливість більш рівномірно розподіляти населення у соціальному просторі, його перерозподіл сприяє вирівнюванню професійно-виробничого досвіду людей. Але ефект міграції – позитивний чи негативний – у кожному конкретному випадку, залежить від її темпів, спрямованості й структури міграційних потоків.
Погіршення психофізіологічного здоров’я населення призводить до зниження продуктивності праці, вимагає додаткових видатків на охорону здоров’я, утримання інвалідів тощо. Але найстрашніше – якщо здоров’я населення погіршується з покоління в покоління, починається деградація генофонду народу; поряд з депопуляцією, скороченням тривалості життя це стає суворим попередженням для суспільства.
Вплив демографічних чинників виявляється у всіх складових суспільства, він не обмежується лише економікою: відбиваючись у моралі, політиці, праві, в суспільній психології, менталітеті.
Поселенська структура суспільства. Це поняття відображає стосунки людей з територією їх помешкання, точніше – відношення людей між собою у зв’язку з їх приналежністю до одного й того ж, або до різних типів поселення. За поселенським принципом індивіди розмежовані у просторі, вони, в залежності від типу поселення, є або міськими, або сільськими жителями.
Суттєві відмінності між містом і селом виростають із причин технологічного плану, але основні причини цього зумовлені економічним способом виробництва, для якого характерним є розподіл населення на класи. Нерівномірність розвитку міста і села перетворюється у протилежності, тобто у відносини підпорядкування і експлуатації.
Феномен протилежності міста і села має й міжнародний аспект, адже продовжує існувати поділ планетарного простору на “світове місто” (умовно – Північ) і “світове село” (умовно – Південь). Тому вся історія цивілізації може бути розглянута як історія урбанізації (від латин. урбаніс – міський), тобто як процес зростання ролі міст, поглинання ними все більшої частини населення, залучення навіть тих, хто залишився жити в селі, до матеріальних і духовних цінностей міської культури.
Професійно-освітня структура суспільства. Професії та освіта з’явилися в результаті виділення ремесла (гончарного, ковальського тощо), торгівлі, відособлення праці по управлінню общинними справами й здійсненню культурних функцій, та з тих початків трудового навчання, які обов’язково були присутні у вихованні це первісної людини.
Суспільство набуває професійно-освітню структуру тільки в результаті трьох великих суспільних розподілів праці – відокремлення скотарства від землеробства, ремесла і торгівлі від сільського господарства, праці розумової від праці фізичної.
Наслідком цих розподілів праці – особливо останнього – стало виникнення інтелігенції (від латин. інтелігенс – розуміючий, мислячий, розумний), яка ніколи не була класом і поділяється на культурно-творчу, інженерно-технічну, військову, управлінську тощо. Є і такі закони інтелігенції, які обслуговують інтереси суспільства в цілому: в науці, управлінні, освіті, охороні здоров’я, обороні країни, мистецтві.
У вітчизняній філософській та соціологічній літературі знайшла широке розповсюдження версія про інтелігенцію як прошарок. Вона є спільністю людей, які займаються розумовою, переважно складною, творчою працею. Інтелігенція є одночасно і професійною, і освітньою спільнотою. Внаслідок високого освітнього рівня саме в інтелігенції сконцентрований основний інтелектуальний потенціал суспільства. Отже, суспільство, яке не розуміє цього, і ставиться до інтелігенції зі зневагою, не має майбутнього.
Соціально-класова структура суспільства. Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.
Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.
Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.
Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави в долині Нілу та в Месопотамії; в середині ІІІ тис. – в басейні Інду; в ІІ тис. – в басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; в І тис. до н.е. – на більшій часині території Старого світу і в Центральній Америці.
Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.
Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане марксистське визначення класів.
Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
– існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);
– класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
– класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);
– як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.
Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
Отже, класова боротьба – реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.
Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному розвитку. Це призводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму, до ігнорування єдності соціальних об’єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів.
Отже, класова боротьба відігравала як конструктивну роль, так і була “демонічною силою історії”, яка не сприяла її розвитку. Досвід ХХ ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький – це історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві.
У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу класів, то вони “стають”, формуються. Це один з характерних наслідків колишньої тоталітарної системи. Відбулося “розселянювання” селянства, і “розкласування” робітничого класу: гасла “Землю – селянам!”, “Заводи і фабрики – робітникам!” – були лише деклараціями.
Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про формування ж “середнього класу” за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це – наше майбутнє.
До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значення у житті суспільства інтелігенції як “посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством”. Поняття “інтелігенція” (від латин. інтелігенс – знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років.
Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям “інтелігентність” як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої структури суспільства.
В західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні “пласти”, або шари, тому замість поняття “класи” треба користуватися поняттям “страти” (від латин. стратум – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стратифікації довільні – рід занять, зайнятість, стать, приналежність до політичної партії, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, освіта, кваліфікація тощо; кількість стратів різні автори визначають по-різному – 4, 5, 6, 7, 8, і більше (до 12). До них інколи додають це й престиж (а американці – національність).
Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, – це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з однієї страти до іншої.
Відповідно до сказаного існують “соціальні ескалатори”, або “ліфти”, з допомогою яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, – це “вертикальна мобільність”. “Ліфтами” такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.
Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та спускаються, як ліфти в установах” (за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана “горизонтальна мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.
Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично мінливим утворенням.
Духовне життя суспільства. Важливою стороною розвитку функціонування суспільства є духовне життя. Воно може бути змістовним, внаслідок чого виникає сприятлива духовна атмосфера життя людей, хороший морально-психологічний клімат. Воно ж може бути бідним і невиразним, а інколи у ньому панує справжня бездуховність. А в змісті духовного життя суспільства виявляється його справжня людська сутність, адже духовне притаманне лише людині, виділяє й підносить її над світом.
Структура духовного життя суспільства. Духовне життя суспільства надзвичайно складне. Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства.
До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і міжособистісне духовне спілкування.
Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.
Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі цього посібника. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини.
Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, розповсюдження, споживання, збереження.
Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, – до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності – у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.
Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.
Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.
І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.
Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:
– суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;
– суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
– відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.
Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.
В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в гносеологічному (пізнавальному) плані, так і в соціологічному. Звідси – подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію.
І, насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її форми.
У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища виділяються різні сторони, кожна з яких є відносно самостійним духовним утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як прямо, безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є структурною цілісністю, окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані між собою.
У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:
– буденна і теоретична свідомість;
– суспільна психологія й ідеологія;
– форми суспільної свідомості.
Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.
Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.
Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики, і являє собою стихійне, відображення людьми всього процесу соціального життя без будь-якої систематизації суспільних явищ і розкриття їх сутності. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості. А таких прикладів у житті кожної людини та людських спільнот досить багато, бо далеко не всі ми мислимо науково.
Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.
Буденну свідомість не можна ототожнювати з масовою свідомістю. Остання включає в себе і наукове пізнання, яке проявляється в індивідуальній діяльності. Отже, буденна свідомість є елементом, складовою масової свідомості.
Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.
Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя.
Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого. Так, збагачується зміст буденної свідомості, в який включається все більш наукових відомостей і суджень про різні явища суспільного життя. Тому сучасна буденна свідомість суттєво відрізняється від тієї, якою вона була, наприклад, сто чи двісті років тому.
Отже, обидва рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.
Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.
Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і моральної поведінки, прихильність людей до певного способу життя й соціально-економічних стандартів. Але в ній наявні і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-політичні та культурні події.
У суспільній психології можна легко віднайти психологічний аспект, до якого відносяться установки, настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в цілому. Разом з тим у ній наявний соціальний аспект, бо акцентується увага на переживаннях і настроях, звичаях і обрядах суспільних груп. Такими можуть бути і молодіжні об’єднання любителів музики чи фанатів футбольних команд, союзи ветеранів, трудові колективи, соціальні прошарки (бюрократія, театральна інтелігенція), суспільний клас (робітники, капіталісти) тощо. Отже, соціальний аспект надзвичайно важливий, суспільний образ групи визначає структуру переживань і настроїв, емоційні відносини до “чужих” та конкурентів.
Розглянемо більш конкретно відмічені “зрізи” суспільної психології. До якої б суспільної групи не відносилася людина, вона має вроджені потяги, природні за своєю основою. До них відносяться реакція на самоствердження, статевий, батьківський, оборонний та стадний інстинкти. Ці потяги проявляють себе і в груповій поведінці. У стані безпорядку, паніки, мітингової анархії, самосуду, бушування натовпу, заклопотаності черги, масової ейфорії індивідуальні потяги багаторазово посилюються й поширюються на великі маси людей. Об’єднані обмеженим простором і часом люди спільно переживають неспокій і страх, надію і відчай, радість і горе, розчарування й агресію, любов і ненависть, захоплення й солідарність. Наприклад, очікування кінця світу, пришестя антихриста породжує масові самогубства; страх перед нечистою силою – охоту на відьом; любов до рідної землі – масовий героїзм, аж до самопожертвування. А це вже не біологічні, а соціально-культурні чинники поведінки людей.
Відповідно до структури суспільних відносин можна виділити деякі аспекти структури суспільної психології: за ознакою суб’єктів суспільних відносин, тобто носіїв свідомості (психологія класів, націй, професій, соціальних груп тощо); за ознакою видів суспільних відносин (психологія виробничих, моральних, політичних та інших відносин); за відносинами між особистістю та соціальною групою (нестійкі об’єднання типу публіки, приятельських груп тощо); за ознакою станів суспільної психології (групові думки, настрої, наслідування, мода тощо). Соціальна психологія у будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.
Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.
Отже, ідеологія, яка виступає у вигляді теоретичних концепцій, повинна науково відображати процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ та закономірностей їх розвитку. Але у кожній ідеології є частка однобічності, суб’єктивізму, класової чи станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси всього суспільства.
Науковим змістом наповнюється ідеологія тих соціальних груп, інтереси яких відповідають основним тенденціям розвитку суспільства і співпадають з інтересами прогресивного розвитку, тобто зі справжніми інтересами більшості членів суспільства. тому ідеологія може бути науковою і ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною, – все залежить від її соціально-класового змісту, форм та способів її втілення в життя.
На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія створюється ідеологами свідомо. У ролі ідеологів виступають ті чи інші теоретики, мислителі, політики. Потім за допомогою відповідних механізмів – різних систем освіти та виховання, засобів масової інформації та ін. – ідеологія вноситься у свідомість великих мас людей. Таким чином, процес створення ідеології та її поширення у суспільстві від початку і до кінця є усвідомленим і цілеспрямованим. При цьому більшого поширення набуває та ідеологія, яка відповідає інтересам переважної більшості суспільства. однак нерідко ідеологія насильницьким шляхом нав’язується масам навіть тоді, коли вона не відображає їхніх справжніх інтересів.
Ідеологія формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому числі і суспільної психології. Водночас вона суттєво впливає на суспільну психологію. Під її впливом може значною мірою змінюватися емоційний настрій, вся система соціально-психологічних мотивів діяльності соціальних груп. Отже, ідеологія має, таким чином, пізнавальну, організуючо-мобілізаційну, виховну та комунікативну функції.
Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.
Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.
Які ж критерії виділення й розмежування за предметом відображення, в кожній з них відображається та чи інша сфера суспільного життя: в політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою: моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”) тощо.
Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.
Накінець, форми суспільної свідомості розрізняються також за їх роллю і значенням у житті суспільства. Це визначається тими функціями, які виконує кожна з них. Мова йде про пізнавальну (наприклад, наука, філософія), естетичну (мистецтво), виховну функції, а також про функції морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.
Варто відмітити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості, їх здатність передбачати майбутнє й прогнозувати розвиток суспільства у близькій та віддаленій перспективі. Кожна форма суспільної свідомості має певний набір вказаних функцій. В їх реалізації проявляється її роль і значення у житті суспільства.
Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.
У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних процесів.
Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок, справедливість.
З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки.
Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.
Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з вірою в надприродне тощо.
Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що відображають відношення до економічної дійсності.
Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштабі, розумінням необхідності переходу від “панування” над природою до розумного до неї ставлення. Її формування насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів.
Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму, національної гідності тощо.
Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.
Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (курс лекцій) (Буслинський)