Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (курс лекцій) (Буслинський) скачати онлайн-> Тема 10. Політичне життя суспільства Держава як базовий інститут політичної системи. Держава та громадянське суспільство. Політичні партії в структурі політичної системи суспільства. Політична свідомість і культура як елемент політичної системи.

Тема 10. Політичне життя суспільства Держава як базовий інститут політичної системи. Держава та громадянське суспільство. Політичні партії в структурі політичної системи суспільства. Політична свідомість і культура як елемент політичної системи.



Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.
Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей – політикою.
Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.
Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.
Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.
До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.
Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою.
Політичні відносини – це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб’єктів політики.
Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління, сукупність загальнообов’язкових правил поведінки.
Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу через адміністративне, цивільне і кримінальне право.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде далі.
Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична культура. Політична система функціонує та розвивається через суб’єкти політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси, настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення. Без формування і утвердження політичної культури суб’єктів політики неможливий демократичний розвиток політичної системи суспільства.
Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:
– інтегруючу – об’єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;
– регулятивну – направляє політичну волю соціальних груп на створення політичних механізмів регулювання життя суспільства;
– мотивуючу – формує мотиви політичної діяльності;
– соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання законності;
– об’єднуючу (консолідуючу) – забезпечує політичну та юридичну участь у формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;
– легітимізуючу – спрямовану на узгодження політичної системи;
– політичної соціалізації – забезпечує включення людини в політичну діяльність та ін.
Таким чином, головні функції політичної системи – це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Здійснюючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
З функціями політичної влади безпосередньо пов’язана і проблема її ефективності, адже ефективність – це здатність влади здійснювати свої функції так, як їх розуміє народ, його впливові групи.
Політичний режим – це способи й методи здійснення політичного володарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади.
Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та методи функціонування держави і політичної системи суспільства.
Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів.
Тоталітарний режим характеризується повним контролем, що проникає у сфери суспільного життя, пануванням єдиної загальнообов’язкової ідеології, централізованою системою контролю та управління економікою, монополією на всі засоби збройної боротьби, репресіями. Характерною рисою тоталітарного режиму є панування ідеології, яка монополізує право на істину і забезпечує будь-який прояв іншої суспільної думки і поглядів, повний контроль з боку партійно-державного апарату за діяльністю засобів масової інформації і змістом самої інформації, спрощений і примітизований погляд на розвиток суспільства. влада формується на всіх рівнях командно-бюрократичними засобами. Різко обмежується значення закону і права в державному і суспільному житті. Прикладами таких режимів був режим в фашистській Німеччині, режим Муссоліні в Італії, режим Франко в Іспанії. Риси тоталітарного режиму були закладені в 20-х – початку 30-х років у колишньому Радянському Союзі.
Авторитарний режим поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Тому часто він виступає як перехідний від тоталітарного до демократичного режиму. Цей режим базується на владі харизматичного лідера. Терор не набуває тоталітарного характеру і спрямований в основному проти противників режиму, допускається наявність певної опозиції у вигляді близьких за поглядами політичних партій, профспілок, безроздільно панує виконавча влада (звідси накази і команди).
Політичні права громадян і політичних організацій звужені і обмежені, політична діяльність багатьох суб’єктів політики значно регламентована. Такий режим був характерним в 50-80-ті роки ХХ ст. для таких країн, як Парагвай, Панама, Болівія, Чілі, Аргентина.
Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського суспільства. за такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.
В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними формами правління – парламентською, президентською республікою, конституційною монархією.
Демократичний режим в значній мірі відповідає соціальній природі і соціальній сутності людини.
Розгляд основних напрямів розвитку політичної системи має важливе практичне значення, особливо для тих країн, в яких лише формуються демократичні елементи життя суспільства. використання досвіду, практики функціонування політичних систем сучасного світу дає можливість визначити основні тенденції в розвитку політичної системи України, яка починає розбудову своєї політичної системи на основі демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та культури політичної відповідальності всіх суб’єктів демократичного режиму.
Держава – базовий інститут політичної системи. Держава – основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. вона володіє владою і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій (партій, профспілок, громадських об’єднань, трудових колективів, що становлять політичну систему суспільства), направляє діяльність людей на зміцнення суспільства, цементує суспільство, розділене на класи, верстви, прошарки, етнічні і культурні групи.
Виникає держава з додержавних форм влади вождя племені чи союзу племен. Важливими факторами, які сприяли утворенню держави, були: суспільний поділ праці, поява приватної власності, соціальна диференціація суспільства і виникнення класів, майнової нерівності.
Перші держави виникли наприкінці IV – початку ІІІ тисячоліть до н.е. в долині Євфрату і Тигра, а потім в Стародавніх Індії та Китаї.
У VІІІ – VІ ст. до н.е. формуються давньогрецькі держави-поліси. Східноєвропейські слов’яни організовували суспільне життя в формі князівств. Утворення Давньоруської держави у часі збіглося з виникненням інших держав Європи.
Варто відмітити, що процес об’єднання народів у держави ще не закінчився.
З виникненням держав виникають вчення про державу. Один з перших мислителів древності – Платон, наприклад, дав характеристику тогочасних форм держави та їх класифікацію, обґрунтував провідну роль політичних знань у державному правлінні, обґрунтував власну концепцію ідеальної держави.
Учень і послідовник Платона Арістотель в дослідженнях держави пішов значно далі свого учителя. Він розумів державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. всі форми держави він поділяє на доцільні (монархія, аристократія, політія) і недоцільні (демократія, олігархія, тиранія).
Впродовж наступних віків мінялися форми держав, з’являлись нові тлумачення їх суті.
Узагальнюючи наявні історичні підходи до визначення сутності держави і співставляючи їх з реальною практикою державотворення, можна визначити державу як територіальну сутність класового суспільства, яка з допомогою механізму публічної влади забезпечує основи існування людини й суспільства, а також суверенітет народу.
Основними ознаками держави є:
– організація влади за певним територіальним принципом на тій, чи іншій основі;
– зобов’язання підтримувати внутрішній мир і порядок, захищати власну територію, регулювати класові, соціальні, національні, економічні відносини;
– виключне право видавати обов’язкові для всіх закони, здійснювати емісію грошових знаків, визначати і стягувати податки з громадян для формування загальнонаціонального бюджету, здійснювати бюджетну політику;
– створювати, утримувати і виконувати особливу систему органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд та інші), які здійснюють функції державної влади;
– здійснювати зовнішню політику.
Ці характерні ознаки держави обумовлюють систему її головних функцій:
– захист існуючого державного ладу, її суверенітету та цілісності;
– попередження і усунення небезпечних соціальних конфліктів;
– регулювання економічних та інших суспільних відносин;
– здійснення спільної для країни внутрішньої політики (економічної, соціальної, наукової, фінансової, освітньої, культурної тощо);
– захист інтересів країни в зовнішньополітичній діяльності;
– оборона країни та ведення збройної боротьби.
З функціями держави пов’язана форма державного правління. Поняття “форма державного правління” розкриває спосіб організації державної влади в країні, структуру і функції державних органів та їх взаємодію з громадянами. Розрізняють дві основні форми державного правління – монархія (абсолютна або конституційна) і республіка (влада народу).
За монархічної форми правління головою держави, носієм верховної і державної влади виступає монарх. Влада є спадковою і переходить від одного представника монаршого роду до іншого у встановленому порядку.
Роль монарха у більшості є суто символічною. Він є главою держави і уособленням єдності нації, призначає главу уряду і міністрів, але робить це у відповідності з пропозиціями партійних фракцій у парламенті. Монарх може видавати або затверджувати закони, його іменем чиниться правосуддя, він представляє державу у міжнародних стосунках.
Республіканська форма державного правління ґрунтується на виборності органів влади, що обирається всіма громадянами на визначений термін. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіканської форми правління може бути парламентська, президентська та президентсько-парламентська.
Суттєвими ознаками парламентської республіки є наступні:
– уряд формується парламентом на партійних засадах з числа представників партій (партії), які мають більшість у парламенті;
– президент є главою держави, але виконує переважно представницькі функції, обирається парламентом або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту та члени представницької влади областей, штатів, земель;
– вищим органом виконавчої влади є уряд на чолі з прем’єр-міністром.
Парламентська республіка існує сьогодні в Німеччині, Італії, Греції та інших країнах.
У президентській республіці президент обирається на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборців, членів якої обирає населення. Він одночасно є головою держави і головою уряду. Президент цілковито володіє виконавчою владою, а парламент – законодавчою владою. Уряд формується через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту.
Президентська республіка існує в США, Мексиці, Уругваї, Пакистані та інших країнах.
Змішана форма правління – президентсько-парламентська, – існує у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням, займається питаннями міжнародної політики, оборони, національної безпеки, пропонує склад уряду, який має затверджуватись парламентом, призначає і приймає відставку прем’єр-міністра, який очолює виконавчу владу.
Форми державного устрою, як і типи політичного режиму та форми правління, обумовлюються умовами виникнення держави, історичними традиціями, співвідношенням соціальних сил, рівнем культури громадян, соціально-економічного розвитку суспільства та іншими факторами. По формі державного правління держави діляться на унітарні, федеративні та конфедеративні.
Унітарна держава – це така держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, департаменти). В унітарній державі функціонують єдині для всієї держави система права, єдина судова система, організація та побудова органів влади, єдина Конституція, єдине громадянство.
Україна за Конституцією визначається як унітарна держава з автономним утворенням Крим. Територіальний устрій ґрунтується на засадах єдності, неподільності, недоторканості державної території.
До унітарних держав належить також Франція, Чехія, Польща та інші.
Федеративна форма державного устрою – це єдина союзна держава, в якій національно-державні утворення, що складають її як суб’єкт федерації, мають суверенітет, зберігають політичну самостійність. Основними ознаками федерації є: єдиний уряд, законодавство і громадянство (подвійне для членів федерації), єдина територія, єдині збройні сили, єдина грошова і податкова система, спільна Конституція при наявності конституційних повноважень видавати закони, встановлювати податки та інше.
До федеративних держав належать – США, ФРН, Канада, Австрія, Індія та інші.
Конфедерація – це союз суверенних держав, які зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних цілей (економічних, зовнішньополітичних, воєнних). Правовою основою конфедерації є союзний договір, а не конституція. Конфедерація це стан і нестійка форма державного об’єднання.
До конфедеративних держав можна віднести Швейцарію, яка є союзом юридично суверенних кантонів, але остання все більшою мірою стає федерацією.
Держава та громадянське суспільство. Ідея громадянського суспільства своїми коріннями сягає стародавньої Греції і Риму. Саме в той час складаються перші уявлення про громадянство та громадянина, в повсякденний вжиток входять поняття “суспільство” (громада) як сукупність громадян, з’являються перші ідеї відокремлення державного і приватного життя громадян.
З’ясувати сутність і взаємозв’язок держави і громадянського суспільства в більш пізній час намагались такі мислителі як Т.Гоббс, Дж.Локк, М.Монтеск’є, І.Кант, Ф.Гегель, Жан-Жак Русо, В.Липинський та інші.
Особливо актуальною є проблема співвідношення держави та громадянського суспільства на сучасному етапі розвитку державності, коли фактично в постіндустріальних країнах таке суспільство уже діє. Громадянське суспільство – це сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами впливу держави, але охороняються та гарантуються нею. Тобто, громадянське суспільство розглядається як таке, що протистоїть державі. Його можна розуміти як організацію інтересів громадян незалежно від держави.
Громадянське суспільство від суспільства загалом відрізняється тим, що воно:
– залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до офіційних осіб;
– виступає посередником між приватною сферою та державною;
– об’єднує формальні та неформальні організації тощо.
Таким чином, в громадянському суспільстві складаються якісно нові стосунки між суспільством і державою, між суспільством і особистістю, між державою і особистістю.
Серед основних ознак громадянського суспільства виділяються такі:
– розвинута система ринкових відносин, вільна конкуренція, свобода обміну діяльністю та її продуктами, між незалежними власниками;
– відповідний до вільних ринкових відносин суспільний лад та політична система, в якій держава є похідною від громадянського суспільства, знаходиться під його впливом і постійним контролем, а інші силові структури підзвітні і підконтрольні органам держави і суспільства;
– властивість саморегуляції суспільних дій безпосередньо самими же громадянами, на основі традицій, домовленостей та моральних норм;
– правова визначеність сфер пріоритетів державної діяльності і громадянського суспільства, недопустимість втручання державних органів в приватне життя громадян;
– економічний, політичний і ідеологічний плюралізм суспільного життя, повага до громадянських прав людей, які вважаються вищими цінностями суспільства;
– визнання реальних потреб і інтересів людей, як основного мотиву їх діяльності є моральною нормою громадянського суспільства.
Таким чином, громадянське суспільство свою політичну сутність виражає тим, що воно створює державу, делегує їй відповідні політичні повноваження, і таким чином, відокремлює себе від держави. Тобто, виходячи з базових теоретичних положень про діалектику розвитку суспільства і держави, можна стверджувати, що не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а громадянське суспільство створює і підпорядковує своїм інтересам державу.
В сфері громадянського суспільства залишаються природні права людини, що не делеговані державі, право вибору діяльності, приватне життя та сфера свободи волі і духовності. До сфери держави відносяться встановлені закони, реалізація державної політики, публічне життя та суспільні обов’язки. Це означає, що і держава і громадянське суспільство повинні базуватись на тих самих моральних засадах, реалізовувати і дотримуватись у своєму розвитку тих самих моральних принципів і, насамперед, загальнолюдських моральних цінностей.
Нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну. Демократична, соціальна, правова державність ще залишається більше орієнтиром, ніж реальністю.
Суспільна система, що нині формується в Україні, тільки тоді зможе довести свою ефективність, коли будуть вирішені проблеми організації суспільного життя на демократичних засадах, принципах права, справедливості, реальному забезпечені цілісного комплексу прав людини і громадянина.
Політичні партії в структурі політичної системи суспільства. Політичні партії є найважливим досягненням суспільного розвитку. Адже партія – це організована група людей, які мають спільні політичні інтереси, ідеологію, програму і беруть участь у боротьбі за завоювання, розподіл, утримання політичної влади, або її заміну.
Виникнення партій припадає на кінець XVIII – ХІХ ст. В сучасному розумінні вони остаточно сформувались лише в ХХ ст. одночасно з розвитком виборчого права. У сучасному світі налічується більше 800 партій, які об’єднують близько 100 млн. людей і існують в усіх країнах світу.
Політичні партії мають свою програму, систему цілей, розгалужену організовану структуру, покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки.
Зміст і суть політичних партій розкривається через їх класифікацію в основу якої можуть бути покладені різні критерії:
– за класовим характером – робітничі, селянські та інші
– за формами і методами правління – ліберальні, демократичні, диктаторські;
– за принципами організації і членства – кадрові та масові;
– за місцем у системі влади – легальні та нелегальні;
– за ідеологічним спрямуванням – комуністичні, соціалістичні, ліберально-демократичні, націоналістичні;
– за віросповіданням – християнські, мусульманські тощо.
У сучасному суспільстві політичні партії виконують важливі функції:
– розробляють і поширюють у масах свою ідеологію, здійснюють політичне виховання громадян;
– виступають знаряддям у боротьбі за владу, як в центрі так і на місцях;
– здійснюють підбір партійних і державних діячів і формують всі ланки влади в державі;
– беруть участь у розробці програмних документів влади, їх реалізації (вже через силу законів) та інші.
Характерною рисою політичного життя суспільства є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить, що однопартійність характерна політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, відстала економіка, низький рівень політичної культури більшості громадян, а демократія знаходиться в початковому стані.
У сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні системи, що свідчить про демократизацію всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює різноманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері.
Політична свідомість і культура як елемент політичної системи. Політична свідомість віддзеркалює політичне життя суспільства. На неї впливають соціально-економічні, історичні та культурні особливості суспільства, а також загальнолюдські проблеми. Про це буде мова надалі при розгляді суспільної свідомості.
Поняття “політична свідомість” і “політична культура” близькі за своїм змістом, але не тотожні.
До сфери політичної культури відносяться:
– знання політики, її фактів та зацікавлення ними;
– оцінка політичних явищ, подій;
– емоційна сторона політичної позиції (любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів, тощо).
Отже, політична культура – невід’ємна частина загальнолюдської культури. Але про це буде мова в розділі “Філософія культури”.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (курс лекцій) (Буслинський)