Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) скачати онлайн-> § 5. Правова практика як критерій правової істини

§ 5. Правова практика як критерій правової істини



Ми розглянули питання про місце і роль категорії істини у праві. Тепер слід торкнутися практики як загального критерію істинності всякого знання. Оскільки істина має об’єктивний характер, треба порівняти її з об’єктом, що його вона відображає, аби встановити, що відображено свідомістю правильно, а що — ні. Цього можна досягти лише у процесі матеріальної дії на навколишній світ — на предмети природи і процеси суспільного життя.
Механізм дії практики як критерію істини має такий вигляд. Якщо зміни в об’єкті, зумовлені практичною дією на нього, виявляться тими, що їх ми передбачали, тобто ми досягнемо мети, то це означає, що вихідне розуміння було об’єктивно істинним.Якщо ми будемо виходити з неправильних уявлень про об’єкт, то не отримаємо на практиці тих результатів, на які розраховуємо, і наші погляди на об’єкт доведеться переглянути, визнавши, що вони частково або повністю були хибними.
При цьому, звісна річ, перевірку теорії за допомогою практики не можна розуміти як одиничний акт, що здійснюється безпосередньо після формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним кутом зору і не здатна увібрати в себе повністю наявні уявлення про предмет. Отже, навіть повне здійснення поставленого завдання зовсім не означає такого ж повного доведення істинності вихідного положення. Крім того, слід пам’ятати: що загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки недостатність для її перевірки окремого акту практики. Перевірка теорії практикою здійснюється не лише в наступній, але й у попередній практиці. Перевірка попередньою практикою здійснюється у процесі створення теоретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх критерій. Перевірка теорії з допомогою практики являє собою процес, який значною мірою здійснюється вже під час створення нової теорії, коли кожний крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою.
Не можна обминути й питання про співвідношення практичної перевірки і перевірки логічної, яка здійснюється у процесі мислення. Якщо засновки, тобто наявні знання, є істинними, і якщо міркування не містить логічних помилок, є коректним, то висновки повинні відповідати дійсності, бути істинними. На цій підставі інколи твердять про існування двох критеріїв істини — логічного і практичного. Правильні міркування (і математичні дії, що використовуються в процесі дослідження) є, певна річ, необхідною умовою для того, щоб досягти істини, але цієї умови недостатньо, оскільки вона ще не гарантує істинності висновків. Якщо засновки (хоча б один із них) є неправильними, то, виходячи з них, можна розвинути цілу систему помилкових уявлень, яка в логічному аспекті буде стрункою і несуперечливою.
Закони логіки, її правила побудови міркувань складалися з часу становлення людини в її свідомості на основі та в процесі практики, неперервно проходячи в ній перевірку. Логічний критерій в остаточному підсумку випливає з практики, остання служить його підґрунтям. Тому можна сказати, що є лише один критерій істинності знання — практичний, оскільки тільки він дає остаточну відповідь на запитання про відповідність знання дійсному станові речей.
Розглядаючи практику як критерій правової істини, треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соціальне пізнання взагалі більшою мірою визначається не взаємодією суб’єкта пізнання з природою, а практикою функціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. Критерієм істини в галузі права є юридична практика. Істинність конкретної правової норми визначається репрезентативною саме для цієї державної вказівки юридичною практикою, динамічним її системним фрагментом, для якого характерні внутрішня єдність і достатня багатоманітність зовнішніх зв’язків.
При цьому слід виходити з того, що критерієм істини служить не практика взагалі, а лише спеціально обрана суб’єктом і ним же інтерпретована практика. У критеріальній дотично до істинності правових положень, зокрема юридичних норм, діяльності суб’єкта, дуже істотним є відбір практичного матеріалу для подальшої інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб’єкта в об’єктивній інтерпретації відібраного соціально-правового практичного матеріалу. Ясна річ, що в такому виді соціальної практики, як юридична, не може не бути присутнім зіставлення її засобів і результатів із цілями самого суб’єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критеріальній діяльності завжди буде пов’язана зі значною часткою відносності й недосконалості. Тільки об’єктивно-історичний погляд на критеріальну юридичну діяльність розкриває її природу, знімає проблематичність об’єктивного критерію істинності норми права. За такого погляду норми права співвідносяться з панівною в певний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини.
Прогресивна юридична практика — діяльність суспільства, внаслідок якої демократично змінюються і функціонують правові відносини та всебічно розвиваються суб’єкти права. Для розкриття і подальшого застосування прогресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фактично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.
За справедливим зауваженням В. С. Нерсесянца, деформоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалось і зміцніло в радянській державі, значною мірою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись од державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, належною “практикою”. Внаслідок цього, з одного боку, реальна практика була позбавлена справжнього теоретичного усвідомлення та орієнтиру, з іншого — відбулося перетворення на критерій “істини” замість дійсної історичної практики її апріорно “правильного”, ідеалізованого двійника, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину — її дійсного змісту.
Тому Л. С. Явич мав підстави для такого твердження: “Істинність висновків юриспруденції не може встановлюватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосується фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеня узагальнення і перевіряються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими строками суспільно-історичної практики”. Така особливість практики як критерію істини, певне, є наслідком діалектичного зв’язку її (практики) з теорією.
Конкретна перевірка істинності норми права неможлива без правозастосування як особливого і в певному розумінні універсального способу реалізації юридичних норм. Безконфліктне, швидке, високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов’язаний з різними труднощами, перешкодами, зупинками, то її зміст або форма (або і те, й те) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут ідеться, насамперед, про перевірку істинності юридичних норм у розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства.
Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенціалу людини, то в цій площині їхня істинність перевіряється не лише правозастосовною практикою, а й усім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та розвитку соціальних відносин. “Суспільні відносини, — писав Й. Неновський, — розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них дедалі повніше розгортається і здійснюється людська сутність”. Суспільний прогрес виражається в тому, якою мірою людина вирізняється як визначальна продуктивна сила, чимраз повніше розкриваючи свої саме людські — духовні, творчі — властивості, якою мірою вона опановує як господар процес виробництва, постає над ним, виступаючи вже не стільки засобом, скільки метою виробництва.
Далі, істина відіграє надзвичайно важливу роль не лише у правотворчості, а й у правозастосовній діяльності, зокрема в розслідуванні злочину. Можна сказати, що вона є метою цієї діяльності. Критерієм тут також виступає юридична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза якоюсь практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні її прояви, різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв’язок, управління, охорону здоров’я, науку, саме правосуддя тощо). Звісно, для розв’язання пізнавальних задач і встановлення істини у кримінальній справі під час розслідування доводиться звертатися до конкретних форм суспільної практики. У вужчому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що становить елемент усієї суспільної практики, зокрема практика органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби проти злочинності.

Контрольні запитання
Що таке правова епістемологія?
Які пізнавальні процеси мають місце у праві?
Які Ви можете назвати основні етапи правового пізнання?
Які Ви знаєте основні методи юридичного пізнання?
Що є критерієм правової істини?








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія права (за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля)