Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи сільського господарства скачати онлайн-> 5. ОВОЧІВНИЦТВО

5. ОВОЧІВНИЦТВО


Овочівництво як наука і галузь рослинництва. Класифікація овочевих культур

Овочівництво – це рослинницька галузь сільського господарства, основним завданням якої є вирощування овочевих культур.

Наукові підвалини овочівництва, як науки, були закладені роботами Р.І. Шредера, М.В. Ритова, І.В. Мічуріна, В.І. Едельштейна, М.І. Кічунова та ін.

На сучасному етапі в Україні велику наукову роботу з питань розвитку овочівництва ведуть науково-дослідні інститути та станції. Серед таких установ слід відзначити Інститут овочівництва і баштанництва УААН (Харківська обл.), Сквирську, Одеську, Кримську та інші селекційно-дослідні станції. Серед закордонних установ відомі своїм доробком Всеросійський науково-дослідний інститут рослинництва (м. Санкт-Петербург), Науково-дослідний інститут овочівництва Молдови (м. Тирасполь) та ін.

Овочівництво як галузь рослинництва має свої особливості:

1) овочеві рослини вирощуються у відкритому і захищеному ґрунтах, тобто в природних та штучних умовах;

2) в овочівництві масово застосовують розсадний спосіб вирощування;

3) часто практикують вигонку та дорощування рослин для одержання овочевої продукції за рахунок запасів, що були утворені рослинами ще раніше (наприклад, цибуля на перо);

4) використання дозорювання – прискореного достигання незрілих плодів (наприклад, дозорювання помідорів);

5) площі посівів овочевих культур невеликі та сконцентровані біля місць споживання та переробки;

6) низька транспортабельність свіжих овочів;

7) високі затрати праці та ін.

Основне значення овочів полягає в їх харчовій цінності: містять вуглеводи, ефірні олії, вітаміни, ферменти, мінеральні солі та інші цінні харчові речовини.

До складу овочів входять вітаміни A, B, B1, B2, C, P, PP та інші, нестача яких в організмі людини викликає важкі порушення. Наприклад, 50 г моркви або солодкого перцю забезпечує добову потребу людини у вітаміні A, 13 г брюсельської капусти – у вітаміні C тощо.

Мікроелементи, які містяться в овочах, стимулюють ріст і розвиток організму та обмін речовин у ньому. Солі деяких мікроелементів здатні в людському організмі нейтралізувати шкідливі продукти обміну.

Овочі, наприклад, цибуля, часник, завдяки високому вмісту фітонцидів, мають лікувальне значення. У капусті містяться речовини, які сприяють лікуванню виразки шлунку тощо.

Деякі овочі є важливим джерелом білка, що легко засвоюється організмом. Найбільш цінними є бобові культури, і особливо квасоля (вміст білку до 30%).

Велике значення мають ароматичні речовини та високі смакові властивості овочів. Вони збуджують апетит, активізують діяльність травного тракту людини.

Овочі ще цінні й тим, що вони придатні для технічної переробки – виготовлення консервів та соків, квашення, соління, сушіння, що дає змогу зберігати їх тривалий час та перевозити на будь-які відстані.

Овочевими культурами вважають такі трав’янисті рослини, які вирощують для споживання їх соковитих органів.

Овочами можуть бути різні органи рослин:

1) коренеплоди (столові буряки, морква, редька, редиска, петрушка, пастернак, селера, сельдерей, скорзонера);

2) молоді зав’язі плодів (огірок, кабачок, патисон, гарбуз, спаржева квасоля, крукнек, лагенарія);

3) стиглі плоди (помідор, фізаліс, кавун, диня, баклажан);

4) недостигле насіння (горох, боби, кукурудза);

5) квітконоси або суцвіття ( цвітна капуста, артишок);

6) черешки листків (ревінь, селера, листкові буряки (мангольд));

7) листки або листки з молодими стеблами (салат, петрушка, кріп, цибуля, часник, капуста, шпинат, столовий буряк, селера);

8) стеблоплід (капуста кольрабі);

9) молоді паростки (спаржа);

10) коріння (хрін, катран) тощо.

Такий поділ овочевих культур за органами, які використовуються, називають господарською класифікацією.

Овочеві культури поділяють на групи також і за іншими ознаками. Відома агробіологічна, ботанічна, товарознавча, біологічна та інші класифікації.

Агробіологічну, або технологічну класифікацію, яка ґрунтується на поділі овочевих культур за біологічними та виробничими особливостями, розробив В.І. Едельштейн. Часто цю класифікацію деталізують, враховуючи належність овочевих культур до ботанічних родин:

1) капустяні овочеві рослини (капуста: білоголова, савойська, цвітна, пекінська, китайська, кольрабі, червоноголова, брюссельська);

2) плодові культури родини пасльонових (помідор, фізаліс, перець, баклажан);

3) плодові культури родини гарбузових (огірок, кабачок, патисон, гарбуз, кавун, диня, крукнек, лагенарія). Такі овочеві рослини цієї групи, як кавун, диня і гарбуз, називають ще баштанними культурами;

4) плодові культури родини бобових (горох, квасоля, боби);

5) плодові культури родини злакових (кукурудза);

6) цибулинні овочеві рослини (часник, цибуля городня, трубчаста (батун), порей, шалот, слизун, багатоярусна, скородь (шніт);

7) коренеплідні овочеві рослини родини лободових (буряк столовий);

8) коренеплідні овочеві рослини родини зонтичних (морква, петрушка, селера, пастернак, сельдерей);

9) коренеплідні овочеві рослини родини капустяних (редька, редиска);

10) бульбоплідні овочеві рослини (картопля, топінамбур, стахіс, чуфа);

11) листяні або зелені овочеві рослини (салат, шпинат, петрушка, кріп, селера, фенхель, буряк-мангольд);

12) багаторічні овочеві рослини (щавель, ревінь, хрін, спаржа, катран, ( естрагон).

Ботанічний поділ овочевих культур на групи враховує належність рослини до певної ботанічної родини:

1) капустяні (Brassicaceae) (капуста городня, редька посівна, редиска, хрін звичайний, крес-салат, катран Стевена);

2) зонтичні (Apiaceae) (кріп пахучий, пастернак посівний, морква посівна, петрушка городня, селера пахуча, фенхель звичайний, бугила кервель);

3) лободові (Chenopodiaceae) (буряк звичайний столовий і мангольд, шпинат городній);

4) айстрові (Asteraceae) (латук посівний (салат), полин естрагон, артишок посівний, вівсяний корінь, цикорій справжній, соняшник бульбистий (топінамбур));

5) цибулеві (Alliaceae) (цибуля городня, цибуля трубчаста, цибуля порей, цибуля скорода, цибуля шалот, часник);

6) холодкові (Asparagaceae) (холодок лікарський (спаржа));

7) гречкові (Poligonaceae) (щавель кислий, ревінь чорноморський, ревінь татарський);

8) бобові (Fabaceae) (боби, горох посівний, квасоля звичайна);

9) гарбузові (Cucurbitaceae) (огірок посівний, гарбуз звичайний (кабачок, патисон, крукнек, кавун звичайний, диня посівна);

10) пасльонові (Solanaceae) (картопля, помідор їстивний, стручковий перець однорічний, фізаліс опушений (марунка), фізаліс клейкоплодий (мексиканський помідор), синій баклажан);

11) злакові (Poaceae) (кукурудза звичайна);

12) губоцвіті (Lamiaceae) (стахіс (чистець), меліса лікарська, чабер садовий);

13) осокові (Cyperaceae) (смикавець їстивний (чуфа));

14) рутові (Rutaceae) (рута пахуча);

15) шорстколисті (Boraginaceae) (чорнокорінь лікарський, огірочник лікарський) і ін.

За тривалістю життя овочеві культури поділяють на три групи:

1) однорічні (огірок, кавун, кабачок, помідор, капуста цвітна, редиска та ін.);

2) дворічні (морква, буряки, капуста тощо);

3) багаторічні (щавель, ревінь, хрін, спаржа та ін.).

Характеристика типів захищеного ґрунту

Під захищеним ґрунтом розуміють спеціально обладнані культиваційні приміщення, а також утеплений ґрунт, в яких вирощують овочеві культури в умовах штучного мікроклімату.

Утеплений ґрунт являє собою земельну ділянку для вирощування овочевих рослин із застосуванням підігріву ґрунту та легких тимчасових накривань.

Найпростішими спорудами утепленого ґрунту є тунельні плівкові укриття і розсадники. Для спорудження тунельних накривань використовують світлопроникні плівкові матеріали. Для захисту ж розсадників застосовують непрозорі матеріали (солом’яні мати, брезенти тощо). Крім того, розсадники і тунельні плівкові укриття бувають із підігрівом – теплі, – та без додаткового обігріву – холодні.

До утепленого ґрунту також належать утеплені грядки, для підігріву яких також використовують енергію розкладання органічних речовин. Спеціальне накривання поверхні грядок, як правило, не передбачається.

Культиваційні споруди – це постійні споруди, які слугують для створення сприятливих штучних умов вирощування овочевих культур. Основними типами культиваційних споруд є парники і теплиці.

Парники – це прості споруди, вкриті світлопроникним матеріалом та розраховані переважно на нетривале ранньовесняне і весняне вирощування овочів і розсади.

За будовою парники бувають одно- і двосхилі, заглиблені та наземні, стаціонарні та переносні.

За строками використання парники поділяють на ранні, середні і пізні.

Ранні, або теплі, парники закладаються за 2-2,5 місяці до початку весняних польових робіт (в Лісостепу це січень – початок лютого).

Середні, або напівтеплі, парники вводять в експлуатацію за 1-1,5 місяці до весняних польових робіт (друга половина лютого – початок березня).

Пізні, або холодні, парники закладають за півмісяця до весняних польових робіт (середина березня).

Стандартний односхилий заглиблений парник складається з котловану, коробу та покривних рам. Котлован копається довжиною 20 м та шириною 1,5 м у верхній частині. Глибина котловану залежить від початку використання парника. Для ранніх парників котлован копається найглибший – 70-80 см, для середніх – 50-60 см і для пізніх – 30-50 см. Глибина котловану пов’язана з кількістю біопалива, необхідного для обігріву парника.

Периметром котловану монтується короб шириною 1,6 м та довжиною 21,2 м, що і визначає власне загальний розмір парника. Короб виготовляється з дерева, залізобетонних блоків, мурується тощо.

Зверху на короб парника встановлюють захисні рами. Розмір стандартної рами 160х106 см. Отже, для накривання стандартного односхилого заглибленого парника необхідно 20 рам, які розміщують із нахилом 8-10о на південь.

Закладання біопалива у парник, або його набивання, проводять всією шириною та довжиною котловану.

Набивають парники попередньо розігрітим у буртах гноєм. Для розігрівання біопаливо розпушують і додають 12-14 кг/м3 аміачної селітри. Кращим для використання в парниках є так званий гарячий гній овець і коней. Розігріте біопаливо вкладають у котлован парника і легко ущільнюють. Для зростання в парнику температури його закривають рамами.

Після необхідного розігрівання парника поверх гною насипають шар ґрунтової суміші товщиною від 12 до 20 см. Для парників пропонують різні ґрунтові суміші, але найбільш доступною і поширеною є суміш, що складається із 50% дернової або городньої землі, 40% перегною або торфу і 10% піску.

У парниках вирощують розсаду і овочі на продукцію. Овочеві рослини на продукцію розміщують у парниках як після розсади, так і першою культурою. Овочі вирощують безпосереднім посівом у ґрунт парника (редиска, кріп, салат) або садять розсадою (огірки, помідори), а також цибулинами (цибуля) тощо.

Після завершення використання парника ґрунтова суміш та біопаливо вивантажується, а сама споруда ремонтується і піддається дезінфекції.

Крім біопалива, парники можуть обігріватись гарячою водою або парою у вмонтованих трубах, електротенами тощо.

Теплиці – це складні приміщення, вкриті світлопроникним матеріалом, які призначені для вирощування овочевих культур та їх розсади.

За способом вирощування овочів теплиці бувають ґрунтові, стелажні та із штучним субстратом.

У ґрунтових теплицях субстрат для вирощування розміщують безпосередньо на поверхні захищеної землі, а в стелажних – на піднятих стелажах.

Теплиці, в яких для вирощування овочів використовується штучний субстрат та розчини поживних речовин, називаються гідропонними.

За часом використання є зимові та весняні теплиці. Теплиці, в яких вирощують овочеві культури протягом цілого року, називають зимовими, а в яких лише навесні – весняними. Крім того, в частині зимових теплиць вирощують розсаду для висадки в теплицях і парниках, а також для відкритого ґрунту.

За будовою теплиці бувають одно-, двосхилі, аркові, а також ангарні, блокові та повітряноопорні.

За метою використання виділяють розсадні (вирощується тільки розсада) і культиваційні (вирощують розсаду і овочі на продукцію) теплиці.

Виділяють також особливу групу теплиць, які мають світлонепроникне накриття. Такі теплиці використовуються для вирощування грибів і називаються шампіньйонницями.

Обігрівають теплиці за допомогою сонячної енергії, біопаливом та технічно. Основними видами технічного обігріву є водоопалювальні системи, електрообігрів калориферами, теплим повітрям, спалюванням палива та ін.

У теплицях застосовують, поряд із природним, штучне освітлення, а також поливи, збагачення повітря вуглекислим газом.

Склад ґрунтових сумішей для теплиць подібний до парникової.

Розмноження овочевих рослин

Овочеві рослини розмножують з насінного матеріалу та розсадним способом.

Насінним матеріалом в овочівництві виступає власне насіння (огірок, гарбуз, помідор, кукурудза, горох та ін.), плоди (морква, петрушка, салат) та супліддя (буряк).

Деякі овочі розмножують і вегетативними органами: коренеплодами можна розмножувати селеру, коренями – хрін, цибулинами – цибулю, зубками – часник.

Величина майбутнього урожаю овочевих культур, як і інших рослин, значною мірою залежить від посівної і сортової якості насіння та підготовки його до сівби.

Особливістю овочівництва є складна передпосівна обробка насінного матеріалу, яка спрямована на підвищення життєздатності, енергії проростання насіння та розвитку сходів.

До такої передпосівної обробки насіння відносять його калібрування, дражування, протруювання, прогрівання, намочування, пророщування, загартовування тощо.

Калібрування насіння проводять на решетах або в розчинах різних концентрацій. Наприклад, насіння томатів, огірків, перцю, моркви та інших культур калібрують у 3-5% розчині кухонної солі або аміачної селітри. Велике повноцінне насіння у такому розчині осяде на дно, а дрібне і щупле – спливе.

Протруювання проводять для знищення збудників хвороб, які передаються з насінням та попередження захворювання сходів овочевих культур. Основними фунгіцидами для обробки насіння є перманганат калію, сульфат міді, формалін, гранозан, меркуран, ТМТД та ін. Так, для протруювання насіння томатів використовують 1%-й розчин перманганату калію. Тривалість обробки в розчині 20 хв, після чого насіння промивають водою.

Основне завдання прогрівання – це знезараження насінного матеріалу та підвищення схожості теплолюбивих культур. Наприклад, проти кили і грибкових захворювань капусти насіння прогрівають 20 хв у воді за температури 50°С. З цією ж метою сухе насіння огірків, гороху, кавунів та динь прогрівають протягом 4-5 год за температури 40-60°С у сушильних шафах. Для підвищення схожості насіння огірків, його протягом 2 годин прогрівають у воді за температури 50-60°С. Після 2-годинного охолодження прогрів повторюють.

Передпосівне намочування насінного матеріалу у воді або розчинах солей мікроелементів значно покращує і пришвидшує появу сходів. Перед сівбою набубнявіле насіння, як правило, підсушують до сипучості. Одно-трьох-добовому намочуванню піддають насіння моркви, петрушки, кропу, цибулі та ін. З цією метою використовують розчини такої концентрації, грам на 1 л води: борної кислоти – 0,1-0,3, марганцевокислого калію – 0,5-1, мідного купоросу – 0,01-0,05, сульфату цинку – 0,2-0,5 та ін.

Насіння багатьох овочевих культур (моркви, петрушки, цибулі та ін.) після намочування пророщують. Пророщування проводять до накільчування 3-5% намочених насінин, після чого його провітрюють і висівають у зволожений ґрунт. Пророщування сприяє прискоренню появи сходів на 3-4 доби.

Для підвищення стійкості пророслого матеріалу теплолюбних культур до умов відкритого ґрунту його загартовують за низьких температур. Наприклад, набубнявіле насіння огірків, томатів витримують 2-3 доби за температури мінус 1-3°С. Таке насіння можна висівати на кілька діб раніше.

У багатьох овочевих культур насіння дрібне, має нерівну, ребристу, опушену поверхню, в ґрунт загортається нерівномірно. Для покращення роботи з таким насінним матеріалом його дражують. Під час дражування насіння покривається поживними речовинами, вирівнюється його поверхня, збільшується розмір. Цей захід значно полегшує висів культури, забезпечує рослини в перший період росту необхідними поживними речовинами. Для дражування використовують порошкоподібний торф, діатоміт, перегній, до яких додають клейкий розчин, що може являти собою 2%-й розчин крохмального клейстеру чи 0,5%-й розчин цукру тощо. У промислових масштабах для дражування використовують складніші багатокомпонентні суміші.

Останнім часом у практиці овочівництва широкого поширення набуло інкрустування насіння. Це покриття насіння плівкоутворюючою сумішшю, до складу якої, крім препарату для протруєння, включають стимулятори росту, мікро- та макроелементи тощо. Інкрустування перспективне, так як проходить захист насіння від шкідників і хвороб та стимулюється ріст рослин.

Одним з найефективніших заходів підготовки насіння до сівби є барбатування у воді, яка весь час насичується киснем, особливо в мінеральній воді або в 0,2%-му розчині сульфату міді. Барбатувати насіння можна в посудині з кераміки, дерева, скла та нержавіючої сталі. У посуд заливають воду, до дна підводять шланг і подають кисень. Насіння, особливо тугорослих овочевих культур, засипають у посудину з водою і барбатують такий час: цибулі, моркви, помідорів, шпинату, дині – 18-24 год; огірків, петрушки, столових буряків, кропу – 18; редиски, салату – 12; гороху – 8 год. Висівають барбатоване насіння у зволожений ґрунт. Сходи з’являються за оптимальної вологості на 3-8 діб раніше, ніж сухе, і на 2-3 доби раніше, ніж намочене без кисню.

Значну частину овочевих культур вирощують за допомогою розсади, яка являє собою молоді рослини, що призначаються для висаджування на місце дальшого росту. Використання розсади в овочівництві дає змогу раніше мати урожай у відкритому ґрунті, поширити овочеві культури в більш північні райони, підвищити їх продуктивність, зменшити витрати на догляд за ними та ефективніше використовувати посівні площі тощо.

Для отримання якісної розсади підготовлений насінний матеріал висівають у захищений ґрунт і край рідко – у відкритий. Висів проводять у ящики з ґрунтом, живильні горщечки або кубики. Насіння висівають рядковим способом з міжряддям 6-12 см. У кубиках чи горщечках насіння розміщають в ямках по кілька штук. Глибина сівби різна – для помідорів до 1 см, огірків – 1,5-2 см.

Сіянці овочевих культур у фазі сім’ядольних або 1-2-го справжніх листків пересаджують, і ця операція називається пікіруванням. Перед пікіруванням рослини сильно поливають, що полегшує їх пересадку, розділення та відокремлення від ґрунту. Під час пікірування, для сильнішого розростання кореневої системи, центральний корінчик прищипують, а також відбраковують некондиційні рослини.

Пересаджують рослини-сіянці в живильні горщечки або свіжоприготовлений субстрат. Ґрунтова суміш для подальшого вирощування розсади може мати різний склад. У Лісостепу та Поліссі переважно рекомендують суміш, яка складається з 2 частин торфу, 2 частин перегною і 1 частини дернової чи городньої землі. До суміші також додають мінеральні добрива та мікроелементи.

Розсада, вирощена в живильному горщечку чи кубику, називається горщечковою, а в ґрунті – ґрунтова, або звичайна.

Догляд за розсадою спрямований на створення сприятливих умов для подальшого приживлення і росту овочевих рослин. Система догляду за розсадою включає поливи, підживлення, загартовування, провітрювання тощо.

Поливи розсади проводять регулярно. Особливо ретельно до цього підходять після пікірування рослин.

Для нормального росту розсади, яку за звичай вирощують у спеціальних приміщеннях і спорудах, необхідно проводити періодичні провітрювання.

Підживлюють розсаду кілька разів. Перше підживлення проводять через 8-12 днів після пікірування. Розчин для підживлення має такий склад: 10 л води, 10 г аміачної селітри, 30 г суперфосфату і 10 г калійної солі. Друге підживлення виконують через 8-10 днів після першого, а останнє – за кілька днів перед висадкою розсади на постійне місце вирощування. Для другого і третього підживлення в 10 л води розчиняють 20 г аміачної селітри, 50 г суперфосфату і 10 г калійної солі.

Загартовування розсади розпочинають за 8-10 днів перед висадкою у відкритий ґрунт. Воно передбачає зменшення поливів та поступове зниження температури за допомогою відкривання захисних рам чи вікон, спочатку на незначний час удень, а далі все довше і довше і в останні дні – і вночі.

Під час вирощування овочевих культур у закритому ґрунті дотримуються певної схеми послідовного чергування культур протягом одного сезону на одиниці площі захищеного ґрунту. Така схема чергування культур називається культурозміною. Культурозміна в умовах парникового вирощування називається також і рамозміною.

Наприклад, культурозміна зимової культиваційної ґрунтової теплиці: 1) помідори на продукцію, 2) огірки на продукцію, 3) листяні овочі, 4) дезінфекція і підготовка теплиці. Рамозміна парника: 1) розсада ранньої капусти, 2) помідори на продукцію, 3) листяні овочі, 4) дорощування цвітної капусти.

У відкритому ґрунті овочеві культультури розміщують у спеціальних овочевих, польових, прифермських та інших сівозмінах.

Спеціальні овочеві сівозміни впроваджують у господарствах, які спеціалізуються на вирощуванні овочевих культур. Схема ротації сівозміни повинна відповідати напрямку овочівництва в даній природно-економічній зоні.

Для отримання високих урожаїв в овочевих сівозмінах дотримуються встановлених правил чергування культур, які передбачають розміщення певних овочевих рослин після кращих попередників (табл. 5.1). Не можна вирощувати одні й ті самі культури кілька років підряд на одному й тому місці, бо це призводить до поширення шкідників і хвороб, погіршення властивостей ґрунту тощо. Особливо це стосується овочевих культур родини капустяних, які можна повертати на попереднє місце не раніше, як через 3-4 роки.

У сільськогосподарському виробництві впроваджують чисто овочеві та змішані сівозміни.

Наприклад, овочева 6-пільна сівозміна може мати таке чергування культур: 1) чорний пар; 2) капуста; 3) огірки; 4) помідори; 5) цибуля / листяні культури; 6) морква / столові буряки. На городніх ділянках орієнтовна сівозміна може бути такою: 1) капустяні рослини; 2) огірки, кабачки, патисони; 3) помідори, перець; 4) цибуля, часник, зелені овочеві рослини; 5) столові коренеплоди; 6) бобові овочеві рослини.

Сівозміна змішаного типу може передбачати таке чергування культур: 1) ярі зернові з підсівом конюшини, 2) конюшина, 3) капуста, 4) огірки, 5) помідори / цибуля, 6) коренеплідні та листяні овочі.

Таблиця 5.1. Попередники овочевих культур і картоплі

Культура Попередник
Капуста Огірки, овочеві бобові культури, цибуля, картопля, помідори
Помідори Огірки, овочеві бобові культури, цибуля, капуста
Огірки Бобові овочеві культури, капуста, картопля, помідори
Цибуля Рання картопля, огірки, горох, ранні помідори
Столові коренеплоди Огірки, кабачки, рання картопля, капуста
Баклажани, перець Огірки, цибуля, капуста
Коренеплоди Цибуля, рання капуста, помідори, огірки
Картопля Капуста, огірки, цибуля, овочеві бобові культури, коренеплоди

Коротка характеристика та особливості вирощування основних овочевих культур

В Україні найбільше значення серед овочевих мають капуста, помідори, огірки та цибуля.

Капуста городня (Brassica oleracea L.) належить до родини капустяних (Brassicaceae). Походять майже всі культурні форми капусти із Європейської частини Середземномор’я. Найбільш поширеною в нас є білоголова форма капусти городньої, яка займає близько 99% посівів капусти городньої в Україні.

Біологічні особливості. Капуста білоголова не вимоглива до тепла. Оптимальна температура для росту 16-18°С. Розсада та головки капусти витримують короткочасні приморозки мінус 5-8°С. Головки капусти, які зазнали дії морозу, погано зберігаються і їх краще використовувати для квашення. За високої температури довкілля (33°С) ріст рослин припиняється. В жарких умовах капуста також не утворює головки. Дуже вологолюбива та вимоглива до умов живлення, тому потребує родючих з достатнім водозабезпечення ґрунтів. Високі урожаї отримують за умов зрошення.

Сорти капусти за тривалістю вегетації поділяють на ранні (вегетаційний період 110-125 днів), середні (130-150 днів) та пізні (160-190 днів) тощо. За напрямком ж використання вони бувають салатними, засолювальними, універсальними.

В Україні основними районованими сортами є: ранні салатні – Димерська 7, Скоростигла, Іюньська; середні універсальні – В’юга, Єленовська; середні салатні – Слава 1305, Лєна та середні засолювальні – Столична, Чумиш; пізній універсальний – Віоланта та пізні засолювальні – Амагер 611, Білосніжка, Ліка, Українська осінь, Харківська зимова та ін.

Агротехніка. У сівозміні капусту розміщують переважно першою в ротації і не частіше, ніж через три роки.

Обробіток ґрунту є типовим під ранні ярі культури. Зяблеву оранку проводять на попередньо підготовленому полі на глибину 25-30 см. Весняний передпосівний обробіток включає ранньовесняне закриття вологи боронуванням та передпосівну культивацію.

Удобрення. Вважаючи на те, що капуста формуючи урожай виносить з ґрунту багато елементів живлення, під оранку вносять від 20 до 60 і більше т/га гною, а також фосфорні і калійні добрива. Азотні добрива та частину фосфорних і калійних вносять під весняну культивацію. Доза внесення мінеральних туків залежить від родючості ґрунту та кількості внесених органічних добрив і може становити N60-120 P60-90 K90-150.

Крім того, за розсадного вирощування білоголової капусти в кожну ямку під час садіння вносять 200-300 г суміші добрив. Цю органо-мінеральну суміш готують з 8-10 вагових частин перегною, 1-1,5 частин аміачної селітри, 1,5 – суперфосфату, 0,5 – калійної солі.

Вирощують капусту білоголову переважно з розсади та інколи сіють насінням на глибину 3-4 см. Норма висіву 1,5-2 кг/га.

Висаджують розсаду в 55-60-денному віці, коли у неї утвориться 6-8 справжніх листків. У Лісостепу оптимальні строки висадки розсади настають 5-15 квітня. Садять розсаду у ямки, в які, за ручного садіння, вносять суміш добрив і обов’язково наливають 0,5-1 л води. Загортають розсаду до першого справжнього листка вологим ґрунтом, відразу ущільнюючи, і зверху присипають сухою землею, щоб не утворилась кірка. Важливою умовою успішного приживання розсади є періодичні поливи.

Для капусти використовують широкорядний спосіб висадки розсади та висіву насіння – міжряддя 50-90 см. У рядку відстань між рослинами, залежно від тривалості вегетації, – 25-50 см. Рідше для садіння капусти використовують квадратно-гніздовий та гніздовий способи.

Оптимальна густота стояння рослин ранньої та середньої капусти 48-57 тис. на га, а пізньої – 28-36 тис. на га.

Догляд за капустою передбачає обов’язкові поливи висадженої розсади. У Лісостепу, залежно від інтенсивності дощів, капусту поливають 4-5 разів з поливною нормою 25-40 л/м2. У Степовій зоні поливів може бути до 10. Інтервал між поливами – 10-14 днів.

Після кожного поливу і дощів обов’язково на 2-3-й день розпушують ґрунт. Розпушування землі є також ефективним у боротьбі з бур’янами.

До інших заходів догляду відносять захист від заморозків, руйнування ґрунтової кірки, підживлення, підгортання рослин, боротьба з бур’янами, шкідниками, хворобами тощо.

Наприклад, щоб запобігти пошкодженню рослин шкідниками (капустяною мухою, хрестоцвітими блішками, клопами та ін.), через кілька днів після садіння розсади слід провести обприскування 0,2-0,3% розчином волатону.

Помідор їстивний ( Lycopersicon esculentum Mill .) – найбільш поширений представник овочевих культур родини пасльонових (Solanaceae). Походять помідори з приекваторіальних країн Американського континенту.

Біологічні особливості. Помідори, або томати, дуже вибагливі до тепла, вологості ґрунту і повітря, умов живлення та освітлення.

Насіння починає проростати за температури 12-15°С, оптимум для росту рослин – 27-30°С. Помідори не переносять низьких температур. Вже за температури 15°С рослини перестають рости і не плодоносять, а під час заморозків до мінус 1°С гинуть. Добре ростуть помідори, коли температура повітря і ґрунту майже однакові.

Помідори краще ростуть на добре зволожених ґрунтах, особливо висока чутливість у достатньому водозабезпеченні спостерігається в період формування урожаю. Вологість повітря ж повинна бути не високою – 50-60%, так як за вищої вологості рослини вражаються хворобами.

Помідори досить вимогливі до освітлення, тому у затінених місцях плоди достигають пізно і знижується їх продуктивність.

Висаджувати помідори слід у пухкий супіщаний ґрунт.

За тривалістю вегетаційного періоду сорти помідорів поділяють на ранньостиглі, середньостиглі та середньопізні. У ранньостиглих сортів вегетаційний період залежно від умов триває 90-110, у середньостиглих – 111-120 і у середньопізніх – понад 120 днів.

Для вирощування у відкритому ґрунті в Україні рекомендуються такі ранньостиглі районовані сорти помідорів: Київський 139, Світанок, Утро, Агата, Дружба та ін. З середньоранніх і середньостиглих сортів найбільш відомі Вікторина, Волгоградець, Любимий, Новинка Придністров’я, Салют тощо. До середньопізніх сортів належать Титан, Факел.

Агротехніка. У відкритому ґрунті помідори розміщують в овочевій сівозміні переважно після капусти або огірків.

Обробіток і удобрення ґрунту. Обробіток ґрунту під помідори типовий, як під всі пізні ярі культури. Гній здебільшого вносять під попередники, але високі урожаї забезпечує місцеве внесення органічних і мінеральних добрив. Кращими з органічних добрив є напівперепрілий і перепрілий гній, перегній та різні компости. Під помідори свіжий гній не вносять. Доза внесення органічних добрив у суміші з мінеральними 15-20, а без мінеральних – 25-30 т/га. Підвищення норм гною не доцільне, так як спричиняє сильне розростання вегетативної маси і зменшує урожай плодів. Норма внесення мінеральних добрив досить значна і орієнтовно становить N70 P100-120 K90-100. Основну масу мінеральних добрив вносять під зяблеву оранку. Решту – під час садіння або у підживлення (не пізніше цвітіння перших суцвіть).

Помідори в Україні вирощують переважно розсадою, яку висаджують широкорядним, а також квадратно-гніздовим, гніздовим або стрічково-гніздовим способами з міжряддям від 70 до 120 см. Відстань між рослинами в рядку за широкорядного садіння визначають залежно від сорту, родючості та вологості ґрунту, і вона може становити від 25 до 35 см. Густота стояння рослин – 40-60 тис. на га. Розсаду 45-60-денного віку висаджують у відкритий ґрунт, коли настає тепла погода і мине загроза весняних заморозків: у Лісостепу – 10-15 травня, на Поліссі – 15-20 травня.

В Україні помідори в меншій мірі також вирощують безрозсадним способом, але продукцію одержують на 15-20 днів пізніше від розсадного способу. Для безрозсадного вирощування використовують ранні і середньостиглі сорти. Вагова норма висіву насіння 0,4-0,6 кг/га.

Догляд за висадженою розсадою помідорів розпочинається відразу. За загрози приморозків вдаються до задимлення, дощування, присипання рослин землею, тимчасового укривання ковпачками. Проводять періодичні розпушування міжрядь, підгортають рослини. За безрозсадного вирощування посіви проривають.

Ефективним заходом підвищення і пришвидшення раннього урожаю помідорів є видалення бокових пагонів (пасинкування). Особливо висока ефективність пасинкування у північних і західних районах України. Пасинки зрізають, коли вони досягнуть довжини 3-5 см, не допускаючи їх переростання. Під час пасинкування залишають маленькі пеньочки (біля 0,5 см), щоб поряд не утворився новий пасинок. Пасинкуючи, у рослини формують одне, два або три стебла. Для формування рослин в одне стебло видаляють усі пасинки, а за формування у два чи три стебла під час першого пасинкування залишають, відповідно, один чи два пагони під першим суцвіттям. Пасинкування повторюють через кожні 7-10 днів у міру утворення нових пагонів.

Коли на рослинах утвориться 2-4 китиці, верхівки пагонів прищипують, залишаючи над останньою верхньою китицею два листки. Прищипуванням, як і пасинкуванням, прискорюють формування і достигання плодів.

Високорослі сорти помідорів вирощують у кілковій культурі, тобто для підтримання стебла прив’язують рослини помідорів до кілків.

Під час вегетації проводять обприскування проти фітофтороза, септоріоза, макроспоріоза, чорної бактеріальної плямистості. Обприскування проводять 3-5 разів 1%-ю бордоською рідиною, або її замінниками – цинебом, купрозаном, поліхомом. Високою ефективністю у боротьбі з фітофторозом володіють системні препарати – арцерид і ридоміл. Перше обприскування проводять через 10-15 днів після висадки розсади в поле, а наступні, залежно від погодних умов і розвитку хвороби, через 7-15 днів.

Для боротьби на посівах помідорів з колорадським жуком та його личинками використовують фозалон, волатон, деціс та ін.

За 20-30 днів до початку збирання плодів обприскування припиняють.

Збирання урожаю. У помідорів розрізняють чотири ступені стиглості плодів, за якої збирають урожай: зелена, молочна, бура (рожева) і повна. Найчастіше плоди збирають бурими. Оскільки помідори не витримують приморозків, тому останнє збирання слід провести, поки температура вночі не знизилася до 5-6 °С.

В Україні досить поширене осіннє дозорювання помідорів. Кущі виривають і укладають у штабель висотою 60-80 см верхівками всередину. Зверху штабель накривають соломою або брезентом. Періодично через кожні 5-6 днів у теплу погоду штабель розкривають і вибирають стиглі плоди. Помідори можна дозорювати і в приміщеннях та парниках за температури 18-25°С та вологості повітря 70-80%.

Огірок посівний (Cucumis sativus L.) – це плодова овочева рослина родини гарбузових (Cucurbitaceae). Батьківщиною огірків є Південно-Східна Азія.

Біологічні особливості. Огірки – культура тепло- і світлолюбна, потребує багато вологи. Мінімальна температура проростання насіння становить 12-13 °С. Рослини найкраще ростуть за температури довкілля 23-32 °С. За температури нижче 16 та вище 32°С у рослин не відбувається запліднення.

Огірки вимогливі до родючості та вологості ґрунту й повітря. За зниженої вологості повітря рослини пошкоджуються кліщиком, трипсою, попелицею. До інтенсивності освітлення огірки помірно вимогливі. Добре ростуть на незасолених ґрунтах з нейтральною реакцією. На кислих ґрунтах обов’язкове вапнування.

Рослини огірків однодомні, проте мають чоловічі й жіночі квітки. Часто на рослинах огірків утворюються лише чоловічі квітки (пустоцвіти). Таке трапляється, якщо посіяти свіжим незагартованим насінням, або в затіненому місці, у загущеному посіві чи в ґрунт, який містить багато азоту. Часто зав’язі жовтіють і опадають через те, що в холодну погоду не запилюються комахами. Отже, сіяти огірки треба 3-4-річним насінням та враховувати вище згадані особливості. Для стимулювання росту бічних пагонів, а саме на них утворюються жіночі квітки, стебла прищипують над 4-5-м листком.

Розрізняють сорти огірків ранньо-, середньостиглі та середньопізні, а також салатного призначення та для засолювання і консервування. Ранні сорти – від сходів до початку плодоношення минає 38-46 днів: салатні – Водолій; для консервування – Надьожний. Сорти, призначені для засолювання, як правило, середньопізні: від появи сходів до початку плодоношення минає 47-60 днів. Найпоширенішими середньопізніми засолювальними сортами є Ніжинський 12, Ніжинський Кубані, Ніжинський місцевий. Крім того, високі урожаї дають й інші сорти консервного напрямку – Фенікс 640, Паркер F1, Декан.

Агротехніка. В овочевих сівозмінах огірки розміщують після капусти, помідорів, бобових, цибулинних, коренеплідних овочевих культур.

Обробіток ґрунту розпочинають восени з лущення звільненої площі. Після цього під час зяблевої оранки (глибиною 27-30 см) вносять добрива. У районах з достатнім зволоженням під оранку дають 30-40 т/га компостів, перегною тощо. Разом з органічними вносять повне мінеральне добриво до 200 кг/га NPK кожного. Навесні закривають вологу і проводять культивацію, а перед сівбою чи висадкою розсади огірків – передпосівну культивацію з одночасним боронуванням.

Висівають насіння огірків або висаджують розсаду, коли мине загроза заморозків. У Лісостепу цей період настає наприкінці квітня – на початку травня. Насіння висівають переважно широкорядним способом з шириною міжрядь від 70 до 120 см. Глибина загортання насіння в оптимальних умовах 2,5-4 см. Вагова норма висіву 5-6 кг/га.

Догляд за огірками полягає у захисті від приморозків, розпушуванні ґрунту, знищенні бур’янів, проріджені, поливах, підживленні та у боротьбі з шкідниками і хворобами.

Після появи сходів і до змикання рядків, кожні 10-15 днів та після випадання дощів проводять міжрядні розпушування з метою знищення кірки і бур’янів. Добрі результати дає підгортання рослин, що викликає додатковий ріст коріння.

Посіви огірків проривають. За рядкового посіву в рядках залишають рослини на відстані 15-20 см.

Позитивно позначаються на розвитку рослин огірків після проривання поливи і мульчування перегноєм або компостом. Поливати огірки слід увечері, у Лісостепу 6-7 разів з інтервалом 7-10 днів. Дуже корисні для огірків освіжаючі поливи, які проводять невеликою кількістю води у спеку для запобігання перегріву рослин.

Збирають огірки через кожні 1-3 дні. У цей період, для продовження плодоношення, огірки можна підживити. Поживний розчин виготовляють із 10 л води, в якій розчиняють 1 кг коров’яку або 0,75 кг пташиного посліду і 30 г аміачної селітри. Під час збирання огірків необхідно оберігати огудину від пересування і обертання.

Наприкінці вегетації огірки часто уражаються борошнистою росою, антракнозом, бактеріозом. Для боротьби з бактеріозом огірки обприскують хлористим оксидом міді або купрозаном. У боротьбі з борошнистою росою та антракнозом використовують такі фунгіциди, як бордоська рідина, ридоміл, байлетон, колоїдна сірка.

Цибуля городня (Allium cepa L.) – типовий представник родини цибулевих (Alliaceae), яку вирощують за один рік з насіння і розсади та за два роки – сіянкою. Походить цибуля з Південно-Західної частини Азії (Іран, Афганістан, Туркменістан).

Біологічні особливості. Цибуля городня – холодостійка культура. Насіння проростає за температури 3-4°С, сходи переносять короткочасні приморозки. Оптимальна температура для росту і розвитку цибулі 18-20°С.

На перших етапах, під час вирощування з насіння, рослини краще ростуть за умов помірного зволоження ґрунту. Рослини відчувають підвищену потребу у вологості під час інтенсивного росту листкової поверхні та формування цибулин. Лише наприкінці вегетації під час достигання вологість ґрунту може бути низькою, що сприяє переходу рослин у стан спокою.

Цибуля городня – рослина довгого дня. В умовах короткого дня (10-12 год) цибуля не утворює цибулин, і тому літня пізня сівба або затримання сходів навесні, коли основний ріст припадає на другу половину літа, знижують її урожай.

Цибуля досить вимоглива до умов живлення і погано переносить підвищену кислотність, що необхідно враховувати під час вибору добрив та ґрунту. Малопридатні під цибулю торфові, торфово-болотні та важкі суглинисті ґрунти.

Сорти цибулі городньої за смаковими якостями, які визначаються вмістом сухих речовин та летких ефірних олій – перш за все наявністю сіркоалілу, поділяють на гострі, напівгострі та солодкі.

Найбільш поширеними гострими сортами цибулі є Сквирська, Стригунівська носівська, Золотиста, Солнєчна, Чернігівська та ін. Для цих сортів характерний найвищий (0,04-0,05%) вміст сіркоалілу та сухих речовин. Товщина плівок цибулини найменша порівняно з плівками солодких сортів, тому швидше і краще висихають, утворюючи більше сухих плівок, які добре захищають цибулину. Гострі сорти цибулі зберігаються до наступного літа. Урожайність сортів гострої цибулі менша порівняно з напівгострими і солодкими.

До групи сортів напівгострої цибулі належать: Качинська, Каратальська, Октябрська та ін. Цибулина у них пухка, гірше вкрита неміцними сухими лусками, поступається за вмістом сухих речовин і летких ефірних олій гострій цибулі. Соковиті луски напівсолодкої цибулі середньої товщини або товсті, але їх менше, ніж у цибулин гострих сортів. Урожайність значно вища за урожай гострих сортів, але рослини мають довший вегетаційний період. Напівгострі сорти зберігаються лише до весни.

Кращим сортом солодкої цибулі є Ялтинська місцева. Цибулини погано вкриті сухими лусками і зберігаються лише два-три місяці. Соковиті луски товсті (понад 3 мм), водянисті, з невеликою кількістю (9-11%) сухих речовин і летких ефірних олій. Кількість соковитих лусок у солодкої цибулі значно менша, ніж у гострої. Урожайність висока, вегетаційний період найдовший, тому часто висаджують розсадою і лише на Півдні України. Споживають солодку цибулю звичайно у свіжому вигляді.

Агротехніка. У сівозміні кращими попередниками цибулі є однорічні бобові, озимі, картопля, помідори, огірки, гіршими – капуста і багаторічні трави.

Обробіток ґрунту. Ґрунт готують відразу після збирання попередника. Перед оранкою поля під цибулю вносять органічні та мінеральні добрива. Зоране на зяб поле обробляють у літньо-осінній період як чорний пар. Весняний передпосівний обробіток повинен виконуватись ретельно та якісно, щоб не утворилась ґрунтова кірка, яка дуже затримує появу сходів цибулі.

Удобрення. Внесення мінеральних і органічних добрив значно підвищує урожай цибулі. Вносять 30-40 т/га перегною та N60-90 P90-120 K90-120. Основну кількість добрив дають під час зяблевої оранки, а також частину мінеральних використовують під час сівби та у підживлення. Підживлюють посіви цибулі один, а то і більше разів. Перший раз вносять N25 P15 K15 у фазі трьох-чотирьох справжніх листків. Через 20-25 днів підживлення повторюють, вносячи N30 P20 K20. Втретє підживлюють цибулю на початку формування цибулин – по 20-30 кг/га діючої речовини фосфору і калію.

Цибулю городню вирощують, як дворічну культуру – у перший рік з насіння або розсади одержують цибулини, на другий рік з цибулин вирощують насіння.

Якщо маточну цибулю-ріпку для одержання насіння вирощують з сіянки, цибуля стає трирічною культурою.

У господарствах Лісостепу України використовують переважно трирічний цикл вирощування цибулі, так як вирощування товарної цибулі з насіння не дає значних результатів через недостатню кількість тепла та відносно короткий вегетаційний період у цій зоні.

Особливості вирощування і зберігання сіянки. Сіянку вирощують з насіння, а з неї наступного року вирощують товарну цибулю-ріпку. Цибуля з сіянки достигає на 3-4 тижні раніше, ніж з насіння.

Для вирощування сіянки, завдяки відносно високій холодостійкості, цибулю висівають якнайраніше навесні і навіть під зиму, перед остаточним замерзанням ґрунту. Сіють густо, витрачаючи 80-100 кг/га насіння. Використовують переважно стрічковий спосіб: відстань між рядками в стрічці 10-15 см, а між стрічками 45-60 см. Глибина загортання 1-2 см. Оскільки цибуля сходить довго, то для позначення її рядків часто додають насіння салату або редиски.

Ґрунт після сівби коткують, а у фазі одного-двох справжніх листків поле боронують легкими боронами упоперек рядків. Пізніше для боротьби з бур’янами проводять міжрядні культивації та застосовують гербіциди. Посіви не проривають.

Збирають сіянку, як тільки почне жовтіти та вилягати листя і цибулинки досягнуть у діаметрі 1-2 см.

Викопану сіянку добре висушують на сонці і очищають від листя та сортують за величиною. Щоб запобігти ураженню сіянки хворобами та зменшити стрілкування, восени, перед закладанням на зимове зберігання, її потрібно прогріти протягом 8-10 годин за температури 40-42°С. Чим швидше після збирання прогріти цибулинки, тим вища ефективність цього заходу.

Оптимальна температура для зберігання сіянки мінус 1-3°С (холодний спосіб), для великої сіянки – 18-20°С (теплий спосіб). Низькі додатні температури (5-10°С) призводять до стрілкування цибулі, тому їх не треба допускати. Дрібну сіянку (діаметром до 1,5 см) слід зберігати лише холодним способом, оскільки під час теплого зберігання вона пересихає і дає низькі урожаї.

Особливості вирощування цибулі-ріпки із сіянки. Висаджують сіянку рано навесні через 5-6 днів після сівби насінням. Для механізованого висаджування використовують спеціальну цибулеву сівалку або висаджують вручну у попередньо нарізані борозни глибиною 6-7 см. Ширина міжрядь – 20-25 см, відстань у рядку – 4-5, глибина загортання – 2-4 см і змінюється залежно від розмірів садивного матеріалу. Висаджують сіянку обов’язково денцем донизу.

Для прискорення проростання сіянку замочують у теплій воді протягом 12-15 год.

Якщо сіянка зберігалася в умовах, що сприяли стрілкуванню, а весна холодна, то поспішати з її садінням не потрібно, бо вона піде в стрілки. За умов теплої весни сіянку слід висаджувати якнайраніше.

Догляд розпочинають після появи сходів. Міжряддя розпушують кожні 10-12 днів. Обов’язкове розпушування після поливу. На початку утворення стрілок (в червні) їх необхідно відразу виламувати або використовувати такі рослини на зелень.

За перших ознак борошнистої роси рослини обприскують 0,3%-м розчином хлористого оксиду міді, 0,4%-м розчином арцериду або бордоською рідиною. У вологу погоду обприскування повторюють через кожні 10-12 днів до ліквідації захворювання. Для боротьби з жуками та личинками цибулевого довгоносика, трипсів, гусениць, молоді рослини обприскують інсектицидами (аріво, фостак, шерпа). Категорично забороняється обробляти ті ділянки, де цибулю використовують на перо.

Збирають цибулю-ріпку, коли листки зовсім засохнуть. Вибрані цибулини просушують на сонці 10-14 днів і сортують та очищають. На зимове зберігання відбирають тільки достиглі, з засохлою шийкою, без механічних пошкоджень цибулини. Зберігають їх у сухому приміщенні за температури близько 0°С.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи сільського господарства