Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.) скачати онлайн-> Основні категорії онтології

Основні категорії онтології



Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).
Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:
— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;
— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв´язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.
Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб´єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.
У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.
В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.
У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов´язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.
Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.
Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.
Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.
Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.
Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.
Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визначити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.
Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсеках (парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року). Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше, одночасно) пов´язується з місцезнаходженням спостерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогодні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необхідно вказати місцезнаходження спостерігача.
Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.
Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанційного уявлення про простір. Арістотель визначав простір як місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, заперечувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивостями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Берклі, також прийшли до заперечення субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти, від яких ортодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує в просторі та часі. Але якщо прийняти цю тезу, то простір і час є відокремленими від матерії, чимось, що простягається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подразнення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Бергсон), феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій критиці уявлення про час, які сформувалися на основі механіки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє переживання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну відмінність часу в природі та часу в культурі.
У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким справжній простір і час (фундаментальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності, а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяризації просторово-часових уявлень цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і часу. Згідно з цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).
Культурологічна традиція, навпаки, пов´язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв´язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов´язувалось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір мислився в культурних визначеннях — наш, упорядкований, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уявлень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже, вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика (натура).
На жаль, ця суперечність двох традицій є нездоланною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об´єктивні властивості речей природи і суб´єктивні форми мислення, визначені культурою.
Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в геології час набуває якісних визначень (період девону, карбону тощо), які відрізняють його від безликого часу механіки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі можна пов´язувати тільки з виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, вважають вони, задає незворотності в цих процесах.
Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам´ять. Зі складними проблемами в розумінні часу стикаються також дослідники культури. Так, в межах одного астрономічного часу можуть існувати й існують різні історичні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам´яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є нашими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобутність, завдання майже нерозв´язне. Про це свідчить сумний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Австралії, народами Півночі Росії.
Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив´язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом. Час став долею європейської людини. Поступово він стає таким для людства загалом, за винятком окремих острівців (відірваних від цивілізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постійно вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а в організації суспільного життя, яка нав´язує таке сприймання часу. Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.
Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв´язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).
Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).
У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо.) Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відношення, що зустрічала первісна людина.
Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. determinatio — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концепцію детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив випадковість. Демокріт визнавав тільки необхідність як характеристику причинності. Механістичній причинності у розумінні зв´язків природи протистояла телеологічна концепція, згідно з якою відношення між речами природи засноване на доцільності. Її прихильники вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх поведінка визначається цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.
У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механістичний детермінізм в сучасній науці був подоланий відкриттям броунівського руху і принципу «невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити місцезнаходження частки та її імпульс. Це означало, що точно передбачити поведінку частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність» (статистичні закономірності) утвердилися в науці.
По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв´язки. Дослідження в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть неорганічні) характеризуються саморегуляцією, самоорганізацією. Завдяки цьому в науці був реабілітований цільовий зв´язок, згідно з яким стосовно поведінки системи правомірно ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією. Фундаментальна роль причинності в сучасній науці пояснюється тим, що її покладено в основу законів, які описують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядкованість змін. Значення причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче викликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається законом.
Причинні зв´язки уявляють, як правило, однолінійно, у формі А—>В—>С—> і так далі. Насправді — це спрощений образ. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, а багатьма причинами, з яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та умови. Так, наслідки повеней чи землетрусів зумовлені не тільки природними явищами, а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя) є сумарною дією багатьох чинників.
Деякі мислителі стверджують, що причинний зв´язок є незворотним: причина породжує наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так просто. І час має момент зворотності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї повторюваності час не мав би мірності, його не можна було б вимірювати. І причинність має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв´язки (хімічні реакції, механічні дії), процес може розвиватися в прямому і зворотному напрямах.
Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв´язки речей і явищ природи, спрощує і схематизує ці зв´язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, вологість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплюють лише один чи два зв´язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв´язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідомлення цієї спрощеності. Складність вичленення причини і наслідку з різноманітності зв´язків виявляється і в тому, що не лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровуючись, породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотного зв´язку непоодинокі.
Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина — наслідок» найбільш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще описується цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживання виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чинників, поведінка тварини детермінована внутрішньою програмою, закладеною в інстинктах.
Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина, звичайно, може поводитись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне застосування моделі «причина — наслідок». Організм людини поводить себе доцільно (адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є вчинки, в основу яких покладені мотиви, усвідомлена мета.
В інших сферах буття детермінація набуває іншого характеру. Так, у сфері фігур і чисел вона виступає як функціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в поведінці казкових і міфологічних героїв, яка не вкладається в рамки звичних мотивацій.
Нова онтологія, надавши правомірності різним сферам буття, відкрила перспективу дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принципово відрізняється від радянського марксизму, який абсолютизував причинність (модель «причина — наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.)