Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.) скачати онлайн-> Онтологія соціального

Онтологія соціального


Люди як об´єкти і суб´єкти суспільного буття характеризуються не лише індивідуальними ознаками і якостями, а й мають загальнозначуще — соціальне — зумовлене обставинами їх суспільного існування: умовами матеріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. Постає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика, інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.
Взаємодія, діяльність об´єктивно притаманні людям. Як живий організм вона є системою, якій властиве прагнення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення, що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрішнім і зовнішнім виявом.
Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонування всіх елементів структури живої системи в їх взаємозв´язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функціональних зв´язків має межі, за якими настає руйнування цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного прагнення організму до використання негентропних (невідновлюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б змогу йому протистояти дії об´єктивного закону ентропії (зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зовнішнє середовище, з яким безпосередньо пов´язаний другий — зовнішній аспект діяльності. Це насамперед процес оволодіння речовими та енергетичними ресурсами зовнішнього середовища, які потрібні для підтримання життя, постійного відтворення організму як цілісної системи. За відсутності цих ресурсів або з появою чинників, що унеможливлюють їх засвоєння організмом, неодмінна дія закону ентропії спричиняє його загибель. Тому людина змушена наповнюватись зовнішнім і переливатись у зовнішнє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність — це внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біологічного) організму, а і як біосоціодуховної цілісності.
Річ у тім, що людина стає суб´єктом дії, діяльності лише за наявності потреб — об´єктивної необхідності щодо забезпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією тощо. Як складна «діяльна цілісність», вона характеризується системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологічні) — властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Маслоу, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні).
Людині властиве вроджене почуття неспокою, «докорінного занепокоєння», основою якого, на думку К. Хорні, є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини породжуються потребами її існування, одночасною належністю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина, усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого боку, перебуваючи «всередині природи», підпорядкована її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпорядкування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує нерефлекторності тварини, що й робить тварину частиною природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого конфлікту: вона — бранець природи, але вільна у своєму мисленні; вона — частина природи і водночас, так би мовити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило людину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, самотньою і переповненою страхом, від якого вона постійно прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як своїм буттям, відчуттями і діями.
Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу повернення до своїх витоків — до природи, тваринного життя через своєрідне «зняття» набутого «людського», власне, «вивільнення» від людських ознак — розуму й самоусвідомлення. Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчують перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людяності, що досягається значною мірою задоволенням потреб у самореалізації. А це є нічим іншим, як становленням особи у світі, виявом її творчих можливостей власними зусиллями.
Потреба в самореалізації як свідчення духовної активності людини є синкретичною і задовольняється системою взаємопов´язаних потреб (спілкування, пізнання, самопізнання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомості як детермінанти цієї системи потреб.
Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єдність від предметного світу, що не обмежується звичайним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість — це динамізм буття й активне його самовідображення для повнішої реалізації того, що є сутністю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необхідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже вся культура людства ґрунтується на комунікації та співробітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, людина є не лише «буття у світі», вона, по суті, «буття з іншими». На користь такого судження свідчить те, що «Я» за народженням, а отже й по суті, є результатом втілення зв´язку батька й матері, що «Я» як жива істота джерелом свого існування має те, що біологи називають «амфіміксією» (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність «Я» від інших істот в особі батьків далеко не завершується актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше формування продовжується в сім´ї через спілкування з подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійснюється тільки в лоні цілого (сім´я, колектив, нація, держава), триваючи протягом усього життя.
Духовний капітал, яким живе людина і який становить її єство, у своїй першооснові не є надбанням уособленого і замкненого в собі «Я», а успадкований і набутий тільки через активне спілкування: душевні потенції внутрішнього життя людини реалізуються значною мірою тільки через обмін інформацією. Подібно до того, як фізичне життя можливе тільки через живлення, постійне включення в себе предметів і явищ навколишньої природи, так і духовне життя здійснюється лише завдяки спілкуванню, через кругообіг духовних елементів, спільних для всіх людей.
Людина і відчуженість — явища, що виключають одне одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людськими силами, бути беззахисним, неспроможним активно впливати на навколишню реальність. Такий стан породжує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звідси, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з найглибших потреб людини — потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чому в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейєрбах, сутність полягає не в ній як моральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскільки зв´язок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сутність, слід пізнати і сутність цих зв´язків. За словами К. Ясперса, «істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об´єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об´єднання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в самоволі, в замкненій самотності».
Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Ніколо Аббаньяно (1901—1990) запровадив термін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідарне співтовариство людей, в якому формується людське «Я».
У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878—1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізнається лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила — індивід, і термітник — колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина — її «Я» — виникає лише після того, як буде покінчено з будь-якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пізнає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні — лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тільки вслід за пробудженням людини як особистості.
Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатозначніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам суспільства, які й здійснюють регулювання його зовнішнього аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціонування індивідуального буття.
Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточення індивіда: сім´я, сусіди, дошкільні установи, школа, засоби масової інформації тощо.
Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов´язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим.
Приписаний статус нав´язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім´єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).
Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.
Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі.
Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються п´ятьма основними прикметами:
— емоційна: одні ролі потребують емоційної стриманості, інші — розкутості;
— спосіб одержання: одні приписуються, інші — завойовуються;
— масштаб: частина ролей сформульована і чітко обмежена, інша — розмита, невизначена;
— формалізація — дія в межах установлених правил або довільно;
— мотивація — спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.
Від того, з якими структурами соціального буття пов´язана особа, визначають її соціальне походження (наприклад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкретної соціальної групи певною мірою впливає на її поведінку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і перебільшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники одних соціальних груп були заздалегідь атестовані як «прогресивні», а інші — «консервативні».
Такі перебільшення є безпідставними, адже буття кожної людини — надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є виключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіологічні особливості, що зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.
Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність людини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні підструктури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціальною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціальні умови, якими б вони не були, не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її внутрішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутності людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрідно відокремленого душевного життя; тільки за таких обставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й неможливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, потреби, одні й ті ж обов´язки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна людина може цілком свідомо мати певну соціальну позицію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спільнотою й приймати її як «свою», незважаючи на те, належить вона насправді до цієї групи чи ні.
Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей суспільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи певними групами у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразником певних соціальних якостей.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.)